Перше значне емпіричне соціологічне дослідження  наркотизму на території колишнього СРСР було проведено в Грузії в 1967–1972 рр. під керівництвом А. А. Габіані [12, с. 42].

     У середині 80-х рр. під керівництвом А. А. Габіані було знову проведено панельне дослідження наркотизму в Грузії із викладом порівняльних результатів обох досліджень у книзі «Наркотизм: вчора і сьогодні» [13, с. 89]. Пізніше досвід своїх досліджень наркотизму А. А. Габіані описав у монографії «На краю безодні: наркоманія і наркомани» [10, с. 37]. До ознак наркотизму він включав соціально-демографічні характеристики споживачів наркотиків, умови життя наркоманів, їх статусне становище, структуру вживання наркотиків, початковий вік наркоспоживання (вік першої спроби), а також мотивацію до вживання наркотиків.

     У 1988–1989 рр. А. А. Габіані провів широке соціологічне дослідження наркотизму на території Латвії, Приморського і Ставропольського країв, Горьківської, Новосибірської і Львівської (Україна) областей, у Москві і Ташкенті (Узбекистан). У ході дослідження було опитано біля 3000 наркоманів і споживачів наркотиків [9, с. 10]. Особливу увагу було звернено на обставини прилучення до наркотиків: умови життя, навчання і праці; привід «спробувати» наркотик; середовище поширення наркотизму; із яких наркотичних засобів починає новачок; де, із ким, коли відбувається їхній прийом; де добуваються наркотики і кошти на їхнє придбання. Дослідника цікавлять і умови добровільної відмови від наркотиків, факти звернення за медичною допомогою та її ефективність. У результаті ним було зроблено важливий висновок про те, що «самий надійний засіб боротьби з наркоманією - недопущення первинного звернення молодих людей до наркотиків» [9, с. 83].

     Проблемам підліткової наркоманії і токсикоманії присвячені роботи А. Є. Лічко, Г. Я. Лукачер, Н. В. Макшанцевої, Т. В. Іванова, В. А. Чудновського [19, с. 22], І. Н. П’ятницької [20, с. 87], А. Ф. Радченко, М. Л. Рохліна [11, с. 90]. При цьому в генезисі споживання адиктивних речовин особливо відзначалося значення групової активності, пошук незвичних відчуттів і переживань, а також роль біологічного чинника. Всупереч поширеній думці, «нудьга» виявилася малозначущим чинником у генезисі наркотизму [27, с. 55-56]. У 1992 р. за замовленням Міжнародної асоціації по боротьбі з наркоманією і наркобізнесом було проведено велике дослідження (керівник Г. Г. Сілласте), що охопило сім економічних зон Росії, опитування проводився в 12 містах [26, с. 38-42].

     У 80–90-і рр. основним центром соціологічних  досліджень пияцтва, алкоголізму і наркотизму стає сектор соціальних проблем алкоголізму і наркоманії Інституту соціології АН СРСР–РАН (Б. М. Левін - керівник [24, с. 46], Ю. Н. Іконнікова, С. Г. Климова [9, с. 55], Л. Н. Рибакова, М. Позднякова [10, с.57, 58, 65] і ін.). У Ленінградському інституті соціально-економічних проблем АН СРСР було створено групу вивчення проблем пияцтва й алкоголізму (керівник В. Карпов). У ці роки вийшло багато робіт, присвячених проблемі наркотизму в часописі «Соціологічні дослідження» [5, с. 9, 11, 14, 24–26, 31–35, 38, 39, 48, 50, 51, 60, 66, 78, 81, 86, 92, 97, 98].

     Соціологічному  аналізу наркотизму у радянський період були присвячені роботи багатьох вчених - таких як М. Н. Гернет [16,с. 87], А. А. Габіані [9, с. 14], Б. М. Левін, М. Б. Левін [14, с.24], А. Я. Вілкс [7, с.22], В. Є. Гелінас, Н. А. Монахов [4, с. 15], А. С. Меліксетян [12], В. В. Гульдан [22, с. 25–28], О. Л. Романова [17, с. 25, 27], О. Г. Данілін [25, с. 46], О. К. Сіденко [27, с. 22] та ін. Алкогольну ситуацію досліджували А. М. Рапопорт [12, с. 12–16], А. А. Герцензон [12, с. 17], Т. Г. Заіграєв [12, с. 33, 34], О. Е. Соловей [18, с. 28], І. А. Голосенко [23, с. 24], М. С. Мацковський [28, с. 31], О. І. Рибаков [9, с. 23], В. Є. Хвощов [19, с. 22], Ф. Е. Шерегі [25, с. 27] та ін.

     Серед сучасних російських соціологів проблеми наркотизму вивчають Я. А. Гілінський, Г. Г. Сілласте[17, с. 44], М. Б. Левін[14, с.57], М. Є. Поздняко, Л. Е. Кессельман, Л. Д. Мірошніченко[15, с. 20], Т. В. Іванов, А. Л. Салагаєв, С. О. Биков, Ш. Е. Джаманбалаева[11, с. 29], Л. О. Журавльова[15, с. 46], Г. Я. Лукачер [28, с. 94], Н. В. Мокшанцева, В. О. Чудновський, Н. Н. Малікова[11, с. 28], В. О. Попов[26, с. 61], О. Ю. Кондратьєва, І. М. Кирилов [24, с. 88], Ю. В. Шиленко, О. В. Немцов[16, с. 48] та інші.

     Таким чином, лише на початку 90-х рр. з’явилися  окремі роботи, що аналізують наркоманію як самостійну форму девіантної поведінки. Проте алкоголізм, наркоманія і токсикоманія розглядалися як окремі форми відхилень, їхній взаємозв’язок не вивчався. Лише останнім часом ставляться подібні питання. Здійснюються спроби застосування якісних методів аналізу наркотизму, глибинних неформалізованих інтерв’ю з наркоманам, всебічно аналізуються можливі наслідки. Вивчаються економічні механізми наркотизму.

     У галузі розробки соціальних технологій профілактики наркотизму українськими спеціалістами робляться поки лише перші кроки. Подібна робота ведеться, в основному, спеціалістами-наркологами, найчастіше без урахування соціальних детермінант цього явища. Як справедливо відзначають вчені-юристи [11, с. 16], поки ще залишаються зовсім не вивченими соціальна практика боротьби з наркоманією, профілактичний напрямок, який не охоплюють засоби кримінального права, система соціальної реабілітації як альтернатива примусовим, репресивним методам. Також недостатня увага приділяється оцінці ефективності існуючих урядових і громадських програм протидії поширенню наркотиків.

     На  сьогодні у сучасній соціології девіантної поведінки виникає спеціальна галузь - соціологія наркотизму [14, с.96]. Вона не є абсолютно новою в силу того, що саме явище існує достатньо тривалий час і досліджується практично з ХVІІІ століття. На сьогодні практично всі боки цього масштабного явища вже піддалися вивченню з тією або іншою мірою глибини. Наркотизм багатьма дослідниками вже розглядався і як соціокультурне явище, і як масовидна форма поведінки, аналізу піддавалася його структура, динаміка, а також соціальна статистика його поширення. Єдиним недоліком більшості перерахованих вище робіт можна вважати їхній однобічний розгляд наркотизму з тієї або іншої позиції при ігноруванні його багатогранності як соціального феномена. Ми зіштовхуємося з відсутністю уявлення про соціокультурний механізм поширення наркотизму. Таку ситуацію можна зв’язати тільки з тим, що дотепер фактично не була остаточно сформована система інституціональної відповіді на поширення наркотизму в нашій країні, причому процес її формування продовжується і дотепер[20, с. 47].

     Аналіз  соціологічних робіт дозволяє зробити  висновок про те, що у вітчизняній соціології ще не склався єдиний концептуальний підхід щодо вивчення наркотизму, не виділені його механізми, не розглянута сукупність чинників, які визначають динаміку наркотизму в період трансформації українського суспільства. Відсутнє узвичаєне й однозначне визначення наркотизму як різновиду девіантної поведінки, і тим більше як соціального явища, усі базові поняття дотепер є дискусійними та відбувається їхня синонімізація.

     РОЗДІЛ  ІІ НАКОТИЗМ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

2.1 Сутність наркотизму  як соціального явища 

           Термін наркотизм  уживається щонайменше в двох значеннях - вузькому і розширеному. У вузькому значенні термін наркотизм описує соціальні  характеристики вживання одного класу  адиктивних речовин - наркотиків (як сума фактів їхнього вживання). У розширеному  значенні під наркотизмом розуміється набагато ширший спектр поведінкових проявів [15, с. 44], ніж наркоманія або вживання наркотиків без залежності, тобто наркотизм означає вживання як наркотиків, так і інших адиктивних речовин, тобто адиктивну поведінку. А. А. Габіані і Я. І. Гілінський поширюють цей термін і на сукупність соціальних явищ, пов’язаних із адиктивною поведінкою. Останнє розуміння збігається з нашою позицією.

     Наркотизм — це відносно новий соціальний факт, що включає в себе особливу соціальну реальність, яка пов’язана з виникненням нових соціальних груп, нових форм соціальних відносин, особливої субкультури і соціальних інститутів. З іншого боку — це соціальний процес, який можна розглядати в контексті соціальних структур, інститутів і відносин та в межах діяльнісної парадигми.

      Ознаками  наркотизму як соціального явища  є: 1) адиктивна поведінка, що набула масового вияву, 2) виникнення особливих соціальних груп споживачів адиктивних речовин, 3) поширення адиктивної субкультури, 4) виникнення специфічних соціальних відносин, 5) трансформація соціальної структури під впливом наркотизму. Присутність зазначеного комплексу ознак і робить наркотизм соціальним явищем.

      Таким чином, наркотизм — це соціальне  явище, яке полягає в масовій  адиктивній поведінці, котра тягне за собою формування особливих соціальних груп, виникнення особливої субкультури і специфічних соціальних відносин, що призводить до трансформації соціальної структури й утворення нових соціальних інститутів.

      Це  визначення більшою мірою відповідає системно-структурному підходу до об’єкта дослідження. У межах діяльнісного підходу доречно розглядати наркотизм як масовидний стохастичний процес, який включає факти вживання адиктивних речовин і їх поширення в суспільстві і має власну просторово-часову структуру та породжує специфічні соціальні групи і соціальні відносини.

      Для уточнення соціологічного змісту поняття  наркотизм необхідно визначити  низку суміжних понять, що зустрічаються  у його визначенні, таких як наркотики  і наркоманія, психоактивні токсичні речовини і токсикоманія, адиктивні речовини й адиктивна поведінка.

      Згідно  з традиційним розумінням термін «наркотик» формально містить у  собі три «критерії» [18, с. 29]: медичний, юридичний і соціальний (але подібне розуміння прийняте не в усіх країнах). Відповідно до «медичного критерію» наркотики — речовини, які в силу свого хімічного складу спроможні справляти специфічний вплив на центральну нервову систему (стимулюючий, ейфоричний, галюциногенний, седативний та ін.), що і є причиною їхнього немедичного застосування. «Соціальний критерій» означає, що немедичне споживання набуло масштабів, котрі мають соціальну значущість. Є масові негативні для суспільства (сім’ї, трудового колективу, общини, нації) наслідки поширення наркотичних речовин. Ми включаємо в поняття «соціальний критерій» і формування специфічної тіньової субкультури, яка відіграє самостійну роль у масовому поширенні наркотиків, тобто виконує функцію механізму «зараження» молодіжного середовища наркотизмом. «Юридичний критерій» означає, що, спираючись на дві наведені вище передумови, законодавець визнав низку психоактивних засобів нелегальними, забороненими до немедичного використання, виготовлення, поширення в суспільстві, і вони включені в «Перелік наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, котрі підлягають спеціальному контролю». Немедичний обіг наркотиків (вирощування, транспортування, продаж, збереження) є злочинним діянням, що карається відповідно до Адміністративного і Кримінального кодексів України.

      Виділення цих трьох «критеріїв» дозволяє розмежувати терміни наркотичні і психотропні (психоактивні, токсичні) речовини. Останні офіційно не визнані наркотиками, але відповідають медичному, і, у рідкісних випадках, соціальному критеріям (наприклад, це зараз відбувається з трамадолом). Відповідним чином варто розрізняти терміни наркоманія - залежність від наркотичних засобів, і токсикоманія - залежність від психотропних речовин.

      Алкоголь  і тютюн не потрапляють під  поняття наркотиків у медичному  і юридичному аспекті. Проте зловживання ними спричиняє розвиток залежності і цілком конкретних захворювань - хронічного алкоголізму (у випадку зловживання алкоголем) і нікотинової інгаляційної токсикоманії (або нікотинізму) у запеклих курців [24, с. 44]. При цьому, як відомо, обіг спиртного і тютюну в Україні і практично в усьому світі легалізований, не заборонений.

      В означених нами вище роботах термін наркотизм вживається як у вузькому значенні (стосовно до наркоманії), так і в розширювальному (стосовно до наркоманії і токсикоманії), але в обох випадках із розгляду упускається ще один великий клас речовин, спроможних викликати залежність - спиртні напої. Наша позиція в цьому питанні відрізняється від поширеної точки зору, вона збігається тільки з думкою Д. В. Колесова, який поєднав ці речовини в єдиний клас наркогенних речовин [13, с. 20]. Ми виходимо з того, що розведення предметів вивчення на алкоголізм і наркоманію тощо є умовним і базується на розподілі їх за принципом легальні чи нелегальні це речовини. У сучасній науці існує тенденція розглядати їх як один клас. Родовою характеристикою наркотичних і психотропних речовин, а також алкоголю і нікотину є здатність викликати залежність, що надає право об’єднувати їх у єдиний клас - адиктивних речовин. Адиктивна речовина - це будь-яка наркотична або психотропна речовина, якісною характеристикою якої є спроможність викликати залежність в разі її споживанні.

      Для позначення будь-яких фактів поведінки  стосовно адиктивних речовин у сучасній науці вживається термін адиктивна  поведінка (від англ. addiction - пристрасть, згубна звичка, схильність до чогось), ним позначається весь спектр поведінкових феноменів, пов’язаних із вживанням (використанням) якогось агента, спроможного викликати залежність. Адиктивна поведінка визначається як «зловживання різноманітними речовинами, які змінюють психічний стан, включаючи алкоголь і паління тютюну, до того, як від них сформувалася фізична залежність… мова йде не про хворобу, а про порушення поведінки… вітчизняні дослідники поширили цей термін і на випадки без індивідуальної психічної залежності» [18, с. 23–24]. Ще вона визначається як «одна з форм деструктивної поведінки, що виражається в прагненні до відходу від реальності шляхом зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних предметах або активностях (видах діяльності), що супроводжується розвитком інтенсивних емоцій» [15, с. 5].