Молодіжна політика в Україні та Росії: порівняльний аналіз

До того ж, молодь повинна  відчути підтримку з боку держави  у її ініціативі зміни соціального  устрою, вирішенні суспільно гострих  проблем шляхом об’єднання у різноманітні організації, політичні партії, рухи, що переслідують вирішення нагальних молодіжних проблем і внесення конкретного внеску у дану сферу. Отже, молодіжні союзи, організації, рухи, які діють у рамках законності, відстоюючи реалізацію власних інтересів, потреб, запитів, що не суперечать іншим соціальним групам і не відрізняються агресивно-радикалістським настроєм, повинні підтримуватися державою, не піддаватися переслідуванням. 

Дані цілі з часом  можуть піддаватися змінам, коректуватися  поряд із змінами у орієнтаціях  держави, її подальшою перебудовою [6, 84 – 93].

Поряд з цим, перед державною молодіжною політикою постає ряд завдань, яких вона повинна неухильно дотримуватися. У першу чергу, це комплексне дослідження становища молоді як соціальної групи, дослідження її потреб, створення необхідних умов для повноцінного становлення молоді, її розвитку, діяльності молодіжних організацій, союзів, забезпечення прав і свобод молоді на основі зміцнення правових та матеріальних гарантій. Держава повинна всіляко заохочувати молодь у її творчості, процесах реалізації та самореалізації її можливостей, проявів ініціативи, залучати молодь до національно-культурного відродження держави, економічного розвитку, підтримці традицій та особливостей, що залежать від приналежності до певного етносу.  Кожна молода людина обов’язково має отримати з боку держави соціальні послуги по вихованню, навчанню, фізичному і духовному розвитку, підготовці у професійному плані. Держава покликана координувати діяльність всіх організацій та соціальних інститутів, які проводять роботу з молоддю та залучають її у свої ряди [8].

Неналежне звернення уваги на проблеми молоді та недостатня соціальна захищеність молоді спричинює перетворення молоді в дестабілізуючу суспільну силу. Тому таким важливим є створення умов для ефективного використання потенціалу молоді з боку держави шляхом молодіжної політики. Не стала виключенням у даному випадку і Росія. Для державної молодіжної політики Росії характерними цілями є сприяння соціальному, фізичному, культурному розвитку молоді, уникнення проявів дискримінації в залежності від віку, статі. Обов’язковим також є створення належних умов для повної участі російської молоді в соціально-економічному, політичному і культурному житті суспільства.  Необхідно надавати повну підтримку молодій людині, щоб вона мала широкий спектр можливостей у процесі вибору свого життєвого шляху, досягнення особистого успіху, щоб у подальшому з користю для суспільного розвитку використати інноваційний потенціал молоді.

Що стосується завдань, які постають перед російською молодіжною політикою, то, у першу чергу, найпріоритетнішим є відродження Росії, як держави, створення сприятливих умов для молоді як носіїв трудового потенціалу [2,89].

У відповідності з  цим і варто конструювати задачі державної молодіжної політики, які  мають відображати: шлях становлення молодої людини; ефективного її включення в систему суспільних відносин; життєдіяльність молодої людини як громадянина. Тобто, молода людина повинна отримувати соціальну підтримку, одержувати допомогу у працевлаштуванні та прояві суспільних ініціатив. Держава повинна протидіяти поширенню злочинності і наркоманії в молодіжному середовищі та розвивати молодіжне самоуправління.

Отже, при розгляді першочергових  цілей і завдань державної  молодіжної політики як в Україні, так  і в Росії, стає зрозумілим, що домінуючим фактором є вивченням становища молоді з метою покращення умов її проживання, раціонального і ефективного використання її потенціалу у подальшому на благо розбудови держави.

РОЗДІЛ 2 ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ ТА РОСІЇ

1. Особливості формування молодіжної політики

Кількість підручників, монографій та наукових статей, які  присвячені вивченню даної теми, свідчать про те, що наукова розробка даної  теми проводилася широко і фундаментально досліджувалася. Стосовно становлення молодіжної політики в Україні, то найповніше це відображено у роботах  В.Андрущенко, М.Головатого, М.Перепелиці тощо.

Основними труднощами при  дослідженні даного явища став той  факт, що у конкретний історичний період дії, які проводила держава відносно такої групи населення, як молодь, не визначалися терміном «державна молодіжна політика». Проте це не заперечує її факт існування у певний історичний період. Так, зокрема, деякі дослідники вбачають зачатки молодіжної політики ще за часів існування Запорізької Січі, де держава всіляко підтримувала молодь і приділяла їй належну увагу [1, 37-40]. Також схожа політика відносно молоді проводилася за часів Гетьманщини, де молоді та освічені юнаки займали почесне становище і долучалися до вирішення проблем на різноманітних рівнях [13, 61].

На думку М.Ф.Головатого, доцільним є розгляд молодіжної політики за часів СРСР, коли Україна  перебувала в його складі, адже це дозволяє знайти «коріння» молодіжних проблем, запитів, можливостей становлення та розвитку молодіжного руху [5, 25]. Інтерес до молоді у Радянському Союзі почав підвищуватися в кінці 60-х рр., що пов’язано із зростанням активності молодого покоління та його бажання брати участь в політичній діяльності в країнах Західної Європи та Америки. Масові виступи молоді, а особливо студентства, багато в чому спряли активізації молодіжного руху в СРСР. Саме в цей період і виникла гостра потреба у фундаментальній розробці молодіжної політики. 12 лютого 1965 року бюро ЦК ВЛКСМ прийняло постанову «Про участь комсомольських організацій в проведенні конкретних соціальних досліджень з питань виховання молоді». Держава провадила молодіжну політику завдяки діяльності комуністичної партії. Державними органами, які безпосередньо і здійснювали її, були ВЛКСМ (Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді), що успішно проіснувала до 1991 р. і виступала в ролі фактично єдиної молодіжної організації, державні органи освіти, охорони здоров'я, оборони, внутрішніх справ, Державний комітет у справах спорту і туризму, інформаційні відомства, культосвітні заклади тощо.  Молодь через призму даної політики розглядалася в якості розбудовника комуністичного режиму. Однак потреби молоді мало враховувалися: від неї вимагалося виконання дій в заданому напрямі і несуперечення органам, тобто повністю використовувався потенціал молоді без врахування її потреб і вирішення нагальних проблем [14, 7 – 10].

 Молодіжна політика  в Україні якісно нового спрямування  бере свій початок із затвердження  у 1990 році резолюції XXVIII з'їзду Компартії України «Про молодіжну політику КПУ» [13, 63].

Важливими передумовами становлення державної молодіжної політики стали втрата комсомолом своїх  позицій внаслідок погіршення становища  СРСР, загострення молодіжних проблем  через їх ігнорування і не вирішення  тривалий час. Це зумовило створення комітетів, відділів у справах молоді, на які покладалося завдання вирішення молодіжних проблем.

Початок серпня 1991 року характеризувався наявністю чіткої системи структурних  підрозділів органів державної  влади, які безпосередньо займалися вирішенням молодіжних проблем.

Саме поняття «молодіжна політика» почало використовуватися ще за радянських часів партійними органами. На ХІХ Всесоюзній конференції КПРС у доповіді М. С. Горбачова йшлося наступне: «Ми вважаємо, що КПРС, держава в сучасних умовах повинні мати цілісну політику стосовно молоді, як особливий напрям діяльності партії, державних органів, усіх громадських організацій - створити для молоді такі умови і стимули, за яких вона могла б з найбільшою повнотою розкрити свою думку і енергію, розвивати і реалізовувати свій творчий потенціал» [22].

Сучасна державна молодіжна політика здійснюється у виконавчій, законодавчій, судовій сферах, а також іншими її суб’єктами з метою формування, розвитку, ефективної реалізації творчого потенціалу молоді в інтересах суспільства.

Державна молодіжна політика Російської Федерації у її сучасному вигляді  сягає корінням СРСР. В умовах існування  СРСР головним організаційним інститутом, який проводив роботу з молоддю, був  комсомол. Як уже згадувалося раніше, ВЛКСМ проводив відповідну політику держави стосовно молодого покоління і вирішував усі нагальні проблеми.

У травні 1991 року був прийнятий  Закон СРСР «Про спільні начала державної  молодіжної політики», який визначив важливу  роль у становленні сучасної державної політики Росії. Цей період характеризується створенням численних комісій, відділів зі справ молоді, які здійснювали молодіжну політику на місцях і розробляли комплексні програми для молоді [21].

Сучасна молодіжна політика Росії здійснюється такими суб’єктами її реалізації, як: органами державної влади, органами місцевого управління (муніципальний рівень), роботодавцями, суспільними об’єднаннями з метою створення необхідних і достатніх умов для життя молоді, її освіти, виховання і розвитку.

Таким чином, 1991 рік прийнято  вважати початком становлення державної молодіжної політики як в Україні, так і в Російській Федерації.

2. Молодіжний рух як суб’єкт молодіжної політики

Молодіжна політика у  цілому реалізується через молодіжний рух, який, виступаючи її безпосереднім суб’єктом, представлений у суспільстві різноманітними молодіжними структурами, в першу чергу організаціями, об’єднаннями, рухами молоді за відстоювання своїх прав.

Розвиток молодіжного  руху в цілому залежить від ставлення  суспільства до нього, до відношення до молоді. Це має прояв у ступені розвитку системи державних структур і органів, які мають на меті вирішення молодіжних проблем і формування молодіжної політики. Молодіжний рух отримує підтримку від існуючих і пануючих у суспільстві політичних і правових норм. Натомість, він також виступає в якості активного, дієвого механізму здійснення державної молодіжної політики. На думку російського дослідника молоді і молодіжної політики О.І.Ільїнського, «молодь знаходить суб’єктність в міру самоідентифікації, самоусвідомлення своїх інтересів, росту своєї організованості – від стихійного радикалізму до різноманітних типів і форм молодіжних рухів, об’єднань і організацій і перш за все громадсько-політичних. Плюралістичний молодіжний рух, забезпечуючи розмаїття, взаємодоповнюваність та альтернативність його цілей, завдань, програм, кінець кінцем надає молоді можливість набути певну форму цілісності, єднання в різноманітності, оформляє його в певну суспільну силу, яка може впливати на суспільство в інтересах усього суспільства і самої молоді. Організованість – найважливіший гарант суб’єктності. Суспільство і держава повинні допомогти молоді організуватися, всіма засобами підтримати її об’єднання” [3, 119 – 130].

Серед усієї різноманітності  існуючих установ та організацій, що вирішують молодіжні проблеми та сприяють соціалізації підростаючого  покоління, найвищу довіру з боку адресатів допомоги отримують громадські молодіжні організації, адже їхніми ідейними лідерами є представники молоді. Це неодноразово підтверджувалося численними соціологічними опитуваннями.

Поняття «молодіжний  рух» (як і поняття «молодіжна політика») трактується дослідниками молоді і  молодіжної політики по-різному. Так, за радянської доби, коли Україна і Росія перебували у складі СРСР, їхня молодіжна політика мала єдиний напрям, молодіжний рух ототожнювався з діяльністю комсомолу і характеризувався ідеологічною спрямованістю [4].

Деякі дослідники дотримуються думки, що молодіжний рух варто розуміти лише як сукупність молодіжних організацій, в яких активність молоді виражена в організаційній формі.

Однак загальноприйнятим  є підхід, згідно з яким молодіжний рух є певною системою, механізмом, за допомогою якого суспільство  розробляє і реалізує молодіжну політику. Прибічником даного підходу є дослідник В.Головенько, який на прикладі політичної системи виділив у молодіжному русі наступні підсистеми: організаційно-інституційну (сюди належать державні та громадські структури і організації, що займаються вирішенням молодіжних проблем), нормативну (законодавче оформлення молодіжного руху, програмні документи організацій), інформаційну (сюди відносяться різноманітні молодіжні видання, молодіжні засоби масової інформації).

Однак не варто обмежувати поняття молодіжного руху виключно громадськими молодіжними та дитячими організаціями та об’єднаннями. Воно є значно ширшим, адже, окрім організованої складової, містить неформальну самоорганізовану ініціативу молоді щодо здійснення дій, що органічно взаємодоповнюють одна одну.

До організованої складової  як українського, так і російського  руху відносяться молодіжні партії, секції, філії, громадські молодіжні  організації, які характеризуються офіційним оформленням членства, участю членів у створенні матеріальної бази організації, у самоуправлінні, наявністю статуту об’єднання.

Неформальні самоорганізовані об’єднання не відрізняються чіткою організаційною структурою, наявністю  програмних і статутних документів. Сюди відносяться неформальні групи  та молодіжні субкультури, які користуються більшою популярністю серед молоді. Однак організовані об’єднання є найбільш дієвими, адже вони мають змогу ефективно вирішувати проблеми молоді на державному рівні згідно чинного законодавства, сприяючи при цьому її соціалізації відповідно до особливостей суспільства.

На думку деяких російських дослідників молоді і молодіжної політики, існуючі на сьогодні об'єднання  молоді не користуються великим авторитетом  і впливом ні серед молоді, ні в суспільно-політичних колах. Багато з них залишаються невідомими для молоді і не мають стійкої соціальної підтримки. По суті, молодь залишається розрізненою, не об’єднаною як в ідейному, так і в організаційному плані. А це означає, що у молоді немає суспільного представника у сфері громадянського суспільства. Це викликає явища дискримінації, відчуження, маргіналізації молоді в таких сферах, як: соціальна, економічна, культурна.

Згідно з даними відділу  соціології молоді ІСПД РАН, абсолютна  більшість молоді зізналася в  тому, що недостатньо обізнана в  політичному житті країни, що спричинює виникнення і розвиток ідей різноманітної форми, навіть екстремістського спрямування. Поширенішим явищем є виникнення молодіжних субкультур на основі альтернативних стилів життя, норм, ідеалів та цінностей, які досить часто в силу своїх соціальних енергій та життєвих траєкторій вступають в протиріччя з суспільними потребами і соціально-значимими цінностями, спричинюючи конфлікт між молоддю і суспільством [18,265-279].