Миграция как социальный фактор

Вступ

На рубежі ХХ–ХХI ст. із посиленням тенденцій глобалізації світової економіки чітко виокремилась одна із основних закономірностей сучасного світогосподарського розвитку – безпрецедентне збільшення обсягів та зростання темпів міграції людських ресурсів. Міграційні потоки у світі почали нараховувати мільйони людей, що поставило під загрозу соціально-економічний розвиток цілих регіонів планети. За оцінками фахівців, ця тенденція збережеться протягом майбутніх десятиріч. У зв’язку з цим виникає потреба в об’єднанні зусиль усіх суспільних, урядових, приватних інститутів для аналізу феномену міграції за останні 25 років і ґрунтовного дослідження процесів міжнародної міграції людських ресурсів та її наслідків.

Зміна постіндустріального укладу перетворює людський ресурс на визначальний чинник високого конкурентного статусу країн.

Актуальність даної проблеми полягає в тому, що посилення тенденції міграції висококваліфікованих фахівців і вчених у добу економіки знань справляє значний вплив на соціально-економічний розвиток держав – якість економічного зростання країн імміграції та потенційно означає втрату конкурентних переваг для країни еміграції. Такі зміни у розвитку міграції людських ресурсів потребують удосконалення регуляторної системи на національному, регіональному та глобальному рівнях.

Україна також залучена до процесів міжнародної міграції людських ресурсів, що обумовлює актуальність даного дослідження стосовно взаємозв’язку міграційних процесів з демографічним, соціальним та економічним розвитком країни, а особливо з перспективами реалізації її інноваційної моделі та забезпечення міжнародної конкурентоспроможності національної економіки. Регулювання процесів міграції людських ресурсів у сучасних умовах потребує розробки ефективної макроекономічної та соціальної політики, яка має бути побудована на новітніх теоретичних засадах та з урахуванням практичних рекомендацій.

Проблеми розвитку світових міграційних процесів викликали значний інтерес багатьох учених. Так, у роботах П.Кругмана, П.Стокера, Дж.Саймона, С.Кастла, В.Кларка, В.Хьюго, М.Тодаро, К.Макконнелла, О.Тоффлера знайшли відображення проблеми управління міграційними потоками. З’ясуванню теоретичних проблем міграційних процесів та їх кількісній оцінці присвячені наукові розробки вчених країн СНД – Ж.Зайончковської, Т.Заславської, А.Кирєєва, Г.Овчиннікова, І.Цапенко. Окремі соціально-економічні аспекти міграційних процесів досліджені українськими вченими: В.Будкіним, О.Грішновою, М.Долішнім, Ф.Заставним, Б.Лановиком, Е.Лібановою, О.Малиновською, Т.Петровою, О.Позняком, А.Поручником, М.Романюком, А.Румянцевим, В.Савчуком, С.Сіденко, А.Філіпенком, О.Хомрою, І.Школою та ін. Разом існують підстави стверджувати про те, що проблема міграції ще не досконально вивчена і аналізована. Детального вивчення потребує також проблема впливу міграції на розвиток економіки країн в умовах становлення постіндустріального суспільства.

Завданням роботи є:

1)  аналіз сутності причин трудової міграції в Україні та світі;

2)  наслідків міграції в умовах глобалізації для країн світу;

3) мінімізації негативних наслідків міжнароднної трудової міграції української робочої сили.

Об'єктом дослідження даної курсової роботи виступає міжнародна міграція робочої сили, масштаби, напрями та форми залучення трудових ресурсів до світових міграційних потоків. Предметом дослідження є вплив міграції на розвиток світового господарства.

Метою даної курсової роботи є висвітлення та систематизація знань про міграційні процеси в Україні та світі, їхній практичний вплив на світове господарство загалом  та економіку окремих країн зокрема, та розкриття основних шляхів подолання негативного впливу міграції на демографічний і економічний стан країн.

Практична цінність даної роботи полягає у можливості оцінки сучасного стану міграційних процесів у світовому масштабі та застосування рекомендацій щодо подолання диспропорцій у світовому розподілі робочої сили.

Перший розділ присвячено висвітленню поняття міграції, охарактеризовано її види, основні історичні етапи. У другому розділі розглядаються основні міграційні потоки світу та вплив міграції на економіку окремих  країн та світового господарства в цілому. Характеристиці міграції в Україні присвячується третій розділ, в якому також пропонуються шляхи подолання проблем та диспропорцій, викликаних масовою міграцією робочої сили. У висновках зроблено узагальнення по всій роботі.             

Розділ 1.Поняття міграції робочої сили.

1.1.Сутність міграції робочої сили, причини її виникнення та види.

Світовий ринок трудових ресурсів – це система відносин, що виникає з приводу постійного балансування попиту та пропозиції щодо світових трудових ресурсів, яка склалася у зв’язку з нерівномірністю кількісного та якісного розміщення робочої сили по світу[8, c 305]. Іншими словами: світовий ринок робочої сили – це сукупність трудових ресурсів світу, які пропонуються і купуються на міжнародній діловій арені.
Трудові ресурси розміщені по світу нерівномірно, а тому в одних країнах відзначається недостача робочої сили, в той же час, як в інших країнах населення набагато перевищує кількість робочих місць.

Ця проблема вирішується за рахунок міграції.

Міграція (від лат. переселення) населення – переміщення людей через межі певних територій зі зміною місця проживання назавжди або тимчасово.

Міжнародна міграція робочої сили виступає важливою складовою міжнародних економічних відносин.Не тільки продукти праці (товари і послуги) характеризуються високим рівнем міжнародної мобільності. Фактори виробництва (праця і капітал) також переміщуються з країни в країну. Згідно з законом Б. Оліна міжнародний рух товарів і факторів виробництва можуть заміщати один одного. Країна, яка в надлишку забезпечена працею, може або експортувати працеємні товари, або її громадяни можуть самі виїжджати за кордон і там працювати. Міжнародний рух факторів виробництва підпорядковується тим же законам, що і міжнародна торгівля товарами: фактори виробництва переміщуються до тих країн, де за них більше платять.
При вивченні проблеми міжнародної міграції робочої сили використовуються такі основні поняття[8, c 203].
1) Мігранти – особи, що переміщуються.
2) Міграційний потік – загальна кількість мігрантів (або міграцій), яка характеризується спільністю районів вибуття і прибуття протягом певного періоду часу – один з показників напрямку міграції.
3) Внутрішня міграція – зміна місця проживання осіб у межах національних кордонів країни.
4) Зовнішня міграція – переміщення населення з однієї країни в іншу.
Зауважимо, що міжнародна економіка як наука вивчає закономірності саме зовнішньої міграції населення, але не в цілому, а лише окремі потоки.
Зовнішня міграція населення включає два взаємопов’язані процеси:
а) еміграцію, тобто виїзд з однієї країни певного контингенту людей;
б) імміграцію, тобто в’їзд їх в іншу країну.
У зв’язку з цим існують поняття міграційного сальдо – різниця між показниками еміграції з країни та імміграції до країни, а також поняття рееміграції, тобто повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.

Міжнародна організація праці (МОП) розробила класифікацію видів сучасної міжнародної міграції населення. Вона охоплює такі структурні елементи:
а) переселенці – тобто ті, що переїздять на постійне місце проживання. Ця група орієнтована на переїзд до промислово розвинених країн. Цей потік ґрунтується, насамперед, на принципі об’єднання сімей – початкова імміграція останнім часом ускладнюється на рівні національних господарств;
б) ті, хто працюють за контрактом. Для них чітко обумовлюється термін перебування в приймаючій країні. До цієї групи належать:
– сезонні працівники, які приїздять на період збирання врожаю;
– некваліфіковані або мало кваліфіковані працівники;
– фронтальєри – мігранти, які щоденно перетинають національний кордон, щоб працювати в сусідній країні;
в) професіонали, для яких характерним є високий рівень підготовки, тобто наявність відповідної освіти та досвіду практичної роботи. Саме для цієї класифікаційної групи характерним є термін «відтік розумів» – міграція науковців та інженерно-технічних працівників високого рівня (цей потік становить 3 – 5 % у загальному обсязі трудових мігрантів). Відзначимо, що до цієї групи входять також студенти, які отримують освіту в іншій країні;
г) нелегальні іммігранти. Цим терміном характеризуються особи, які нелегально в’їхали до країни; особи, які в’їхали легально, але вчасно не виїхали, тобто мають прострочену візу; а також особи, які в’їхали за туристською візою, але займаються трудовою діяльністю;
д) біженці – особи, що змушені емігрувати з своєї країни внаслідок будь-якої загрози (політичні, релігійні, національні переслідування). За станом на 1995 рік їх чисельність у світі оцінювалась на рівні 18 млн. 
Причини, які породжують міграцію робочої сили, різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоемні в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах.
Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення (в розвинутих країнах заробітна плата в декілька разів вища, ніж в інших, у них кращі житлові умови, вищий рівень охорони здоров'я, освіти, пенсійного і соціального забезпечення), що, безперечно, притягує робочу силу з інших країн; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій (наприклад, у країнах Західної Європи важку й некваліфіковану працю виконують переважно робітники-іммігранти, причому спеціально робиться застереження, що іноземець може зайняти робоче місце, якщо на нього немає претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок робочої сили в багатьох державах, особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Основні причини існування міжнародної трудової міграції
Економічні причини міжнародної міграції робочої сили:
• нерівномірний економічний розвиток країн світового господарства;
• рівень розвитку НТП;
• рівень економічного розвитку держави;
• рівень соціального розвитку;
• рівень зайнятості населення (безробіття);
• рівень доходів населення;
Соціально-політичні причини міжнародної міграції робочої сили:
• соціально-політичний розвиток окремих регіонів;
• політична нестабільність;
• військові перевороти;
• політичні перевороти;
Релігійно-етичні причини:
• повернення емігрантів на етнічну батьківщину;
• міграція релігійних сект із країн в країну.
Природні: причини міжнародної міграції:
• стихійні лиха (паводки, землетруси і т.д.).

1.2 Історичні етапи міграційних процесів.

Явище міграції не є чимось новим. Адже рух робочої сили з країни в країну відбувався на протязі всієї історії людства. Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. В умовах нерозвиненості статистики та прикордонної системи потоки міжнародних мігрантів протягом багатьох століть взагалі не фіксувались. Та й на сьогодні точно визначити обсяги та структуру міжнародного переміщення такого фактору виробництва, як праця, – справа складна.
Ще до нашої ери великі маси людей переміщувались з однієї країни в іншу з метою «працевлаштування». Велич держав Стародавнього світу (Єгипту, Вавилону, Персії, Греції, Риму) була створена працею рабів, основну масу яких складали вихідці з інших держав, захоплені під час війн. Головна особливість стародавньої міграції полягала в примусовому характері. 
Епоха Середньовіччя, особливо раннього, характеризується суттєвим зменшенням потоків трудових мігрантів. У той час найбільш розповсюдженою формою добровільної міграції була військова, а найрозвиненішим – міжнародний ринок військових найманців. Основними експортерами військових були окремі германські князівства і кантони Центральної Швейцарії (ще й зараз Ватикан охороняють швейцарські наймані гвардійці). Основними імпортерами найманих солдат були королі Франції, Швеції, Польщі.
Великий потік міжнародних мігрантів спричинили великі географічні відкриття. З кінця XV століття після відкриття Америки, морського шляху в Індію, островів Тихого океану на нові землі почався рух переселенців.
Період масової міграції робочої сили з кінця XV ст. до 60-х рр. XIX ст. вважається періодом початкової чи «старої міграції», що мав такі особливості:
1) один потік емігрантів був спрямований з Африки до Америки; носив абсолютно примусовий характер. За деякими оцінками, за цей період було вивезено на західний континент від 20 до 30 млн. чорних невільників;
2) другий потік – з Європи до Нового Світу. Європейці від’їжджали на добровільних засадах. Склад мігрантів був дуже різноманітним.
Наступний період міжнародної міграції робочої сили (період «нової» міграції) тривав з 60-х рр. XIX ст. до другої світової війни. Подіями, що спричинили це, були: громадянська війна в США (1861 – 1865), об’єднання Німеччини (1866 – 1871), об’єднання Італії (1860 – 1870), створення Австро-Угорщини.
У зв’язку з тим, що в перші десятиліття XIX ст. рабство було скасовано в колоніях Великобританії, Франції, Нідерландів, у колишніх іспанських колоніях, які стали незалежними державами Латинської Америки, а з 1 січня 1863 року – в США (після закінчення громадянської війни), в період «нової міграції» припинився потік з Африки.
У міграційних потоках з Європи в цей період відносно зменшилась роль колишніх колоніальних держав (Іспанії, Португалії та Нідерландів), а зросла роль таких країн, як Росія, Ірландія, Німеччина, Італія. Серед країн-імпортерів трудових ресурсів визначився лідер – США. Більшість переселенців складали селяни або представники некорінної національності. 
З початку XX ст. у міжнародній міграції трудових ресурсів з’явилась нова тенденція – виник потік мігрантів з колоній до метрополій. В основному, його складали малокваліфіковані та некваліфіковані працівники.
Початок сучасного етапу міжнародної міграції трудових ресурсів науковці пов’язують із закінченням другої світової війни. До особливостей цього етапу можна віднести:
1) посилився домінуючий економічний і політичний статус США, внаслідок чого вони стали головним світовим імпортером трудових ресурсів. У цілому масштаби імміграції до США з усіх країн світу складають приблизно від 4 до 8 млн. чоловік щорічно.
2) у 40-ві та 50-ті роки головними експортерами робочої сили були європейські країни, як такі що характеризувались економічним занепадом, високим рівнем інфляції, падінням життєвого рівня населення внаслідок подій другої світової війни;
3) з кінця 50-х років головними експортерами робочої сили стали держави Латинської Америки. Для міграційного потоку «Латинська Америка – США» характерним є масовість (декілька мільйонів щорічно), сезонність, нелегальність; 
4) значна кількість емігрантів з кінця 60-х років почала прибувати до Західної Європи (за оцінками МОП у регіоні сконцентровано близько 25 % іноземної робочої сили в світі). Серед держав регіону найбільшим імпортером трудових ресурсів є ФРН (на початку 90-х рр. частка іноземних громадян складала 6,4 %);
5) виникнення нових центрів імміграції, якими стали:
а) країни-експортери нафти з Перської затоки. Після стрімкого стрибка цін на нафту в 1973 – 1974, 1977 – 1978 рр., коли ціна за один барель піднялась з 2,5 до 35 дол. США, до нафтовидобувних країн (Саудівська Аравія, Кувейт, Оман, Бахрейн) спрямовувались значні валютні кошти, які потрібно було реалізувати. Дефіцит трудових ресурсів у регіоні був пов’язаний з низькою густотою населення в цих країнах, небажанням місцевого населення змінити традиційний спосіб життя, відсутністю кваліфікованих спеціалістів (за винятком Ірану та Іраку). Основними експортерами трудових ресурсів були арабські чи мусульманські країни. Частка іноземної робочої сили на початок 80-х рр. у Кувейті приблизно складала 70 %, Катарі – 80 %, ОАЕ – 90 %;
б) Південно–Східна Азія. У цьому регіоні основними імпортерами робочої сили стали Гонконг, Сингапур, Малайзія, Таїланд, а постачали трудові ресурси Китай, Лаос, В’єтнам;
6) підвищення частки професіоналів в загальній кількості іммігрантів;
7) на зміну «відтоку розумів» прийшла їх циркуляція: відбулась диверсифікація напрямків міграції. США залишаються загальновизнаним центром імміграції, проте, одночасно з промислово розвинених країн представники професійної еліти їдуть на тимчасову роботу до країн, що розвиваються;
8) виникнення свого роду організованої міжнародної корпорації «мисливців за головами»;
9) інтеграція системи вищої освіти, яка передбачає можливість продовження навчання за кордоном;.
Виділяють наступні  історичні етапи міграції робочої сили:
1) 1725-1880рр. – масова еміграція із Європи у Північну Америку та Австралію.
2) 1880-1914рр. – еміграція робочої сили із Східної Європи, Китаю, Індії, Японії, Східної Африки на Американський континент.
3) 1918-1939рр. – збільшення масштабів ММРС; найбільша еміграція з Західної України у США та Австралію.
4) 1945-1980рр. – збільшення масштабів ММРС; характерний виїзд із країн Східної Європи у Західну Європу та США.
5) З 1980р. до наших часів – збільшення масштабів міграції із країн з перехідною економікою.
Отже, зі зростанням інтернаціоналізації та глобалізації світових відносин поглиблювалися міграційні процеси, спричинені тими чи іншими факторами та проблемами.

1.3.Регулювання міжнародної міграції робочої сили.
Проблеми міжнародної міграції робочої сили призвели до створення широкої системи державного і міждержавного регулювання. Методи регулювання міжнародної міграції:
1. Адміністративно-правові. До них відносять:
а) національні законодавства які визначають юридичний, політичний та професійний статус іммігрантів в даній країні;
б) національні служби іміграції, в тому числі:
контроль на в’їзд в країну імігрантів, видача дозволу на в’їзд в країну; видача дозволу на роботу.
2. Економічні:
а) здійснення вербування іноземних робітників:
1.надання місця роботи;
2. високого рівня заробітної плати;
3. надання житла;
4. здобуття освіти;
5. надання гарантій  медичного обслуговування.

Рівні регулювання міжнародної міграції робочої сили:
Національний рівень – заходи окремої держави по здійсненню міграційної політики у своїй країні.
Міжнародний рівень – система заходів по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках світового господарства.
Інтеграційний рівень – заходи по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках інтеграційного об’єднання.
Система органів, на рівні яких здійснюється національна міграційна політика:
1. міністерство праці;
2. міністерство внутрішніх справ;
3. міністерство юстиції;
4. національні міграційні служби.
На міжнародному рівні:
1. міжнародна організація праці (МОП);
2. міжнародна організація міграції (МОМ).
Членами МОП є:
1. уряди країн-учасниць;
2. профспілки;
3. організації підпрємців.

Отже, міграція це багатосторонній процес, який продовжує розвиватися і змінюватися. Існує багато причин міграції робочої сили, починаючи від економічних і закінчуючи релігійними чи культурними.Залежно від причин міграції, їх поділяють на декілька видів.Проте, внаслідок глобалізацій них процесів міграція набуває все нових та нових рис, тому необхідно впроваджувати механізми регулювання міграційних потоків.

Розділ 2. Міжнародна міграція робочої сили, основні тенденції.

2.1  Основні міграційні напрямки на міжнародному рівні.

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2 % населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок інтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східної Європи. 
На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують імміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду — більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. Їхня кількість, з урахуванням як легальних, так і нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив іммігрантів в США і Канаду оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останні два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи. 
Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у формі сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол. 
Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій силі перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 р., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. — 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Переважну частину арабської міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина. 
Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південної та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до імпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досягає 6 млн. чол. 
Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків. 
Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН. 
Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960—1969 рр.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів. 
Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.