Фундаментальні  проблеми економічної  організації. Ринок  праці і безробіття, види та наслідки безробіття

 

ПЛАН

1. Фундаментальні проблеми  економічної організації

2. Ринок праці і  безробіття, види  та наслідки безробіття

Список  використаної літератури

 

1. Фундаментальні проблеми економічної організації

     Функціонування  економічних систем опосередковується  певними механізмами, вмонтованими в ту чи іншу історичну модель організації  економіки. В міру свого розвитку суспільство залежно від конкретно-історичних умов, використовувало два принципово відмінних механізми організації економіки та управління нею: централізоване (державне); децентралізоване (ринкове).

     Перша модель у літературі отримала назву "державний спосіб виробництва" (азіатський за Марксом). У системах цього типу координація праці окремих індивідуальних працівників здійснюється переважно поза економічними методами (адміністративними), іноді шляхом прямого примусу. Товарно-грошові відносини та стимули тут носять другорядний, підпорядкований характер. Передумовою таких систем є сильний центр, роль якого бере на себе держава або інша влада, яка спроможна нав'язати суспільству свою волю.

     Друга модель, яку деякі дослідники називають  європейською, спирається на широку господарську самостійність товаровиробників. Засобом координації праці в цих системах виступають товарно-грошові відносини та конкуренція, які нав'язують товаровиробникам певний спосіб дій.

     Отже, в першому випадку координатор - держава, в другому - ринок. Людство  в своєму поступальному розвитку використовувало (і використовує) як першу, так і другу моделі організації економіки.

     Яка з них краща? Однозначної відповіді  на це питання бути не може. Чому? Річ  у тім, що основою життя людського  суспільства є виробництво матеріальних благ. А будь-яке виробництво передбачає застосування праці людей. Причому праця, яка лежить в основі виробництва, містить у собі певну двоїстість. З одного боку, вона, як процес, неминуче передбачає спілкування різних робітників, а також задоволення певних потреб суспільства.

     Тому  вона завжди носить суспільний характер. З іншого боку, в процесі виробництва  беруть участь окремі індивіди, для  яких трудова діяльність виступає в  першу чергу як їх особиста справа, тому одночасно будь-яка праця  є приватною, індивідуальною.

     Отже, маємо справу з певною роздвоєністю праці, в якій міститься внутрішня суперечність між приватним і суспільним її характером.

     Тобто, мова йде про те, що кожен індивідуум як приватник дбає лише про свої індивідуальні, корисливі інтереси. Це закладено в його природі. В той же час, як мікроклітина суспільства кожен індивідуум повинен виконувати свій обов'язок перед суспільством (державою), яке створює певне соціально-економічне середовище для його нормального існування.

     Тобто, приватна індивідуальна праця повинна якимось чином включатися в загальну систему функціонування суспільного виробництва.

     Тому  проблема зводиться до того, щоб  спонукати працівника виконувати саме ту роботу, в якій зацікавлене суспільство, до того ж виконувати її з належною інтенсивністю та якістю.

     Практично це може бути досягнуто двома вищезгаданими  способами: безпосереднім (прямим), тобто  шляхом створення централізованої  системи управління, яка забезпечує доведення до працівника "команд" суспільства та контроль за їх виконанням; опосередкованим (непрямим), тобто з допомогою системи економічних стимулів, які спонукають працівників через їхні економічні інтереси діяти в напрямку вигідному для суспільства в цілому.

     У процесі свого історичного розвитку людство коливається між полюсами панування централізованих і децентралізованих економічних систем. Коли централізовані (державні) системи вичерпували свої можливості й намічався регрес, суспільство шукало порятунок у системах централізованих (ринкових) і навпаки.

     Прикладів того історія дає нам більш ніж достатньо.Класичними прикладами державної організації економіки є цивілізація Стародавнього Єгипту, яка склалася майже за три тисячі років до н.е., і Стародавній Китай, де у 13-12 ст. до н.е. пануючою була централізована господарська система без ринку і приватновласницьких відносин. Високого ступеня централізації економіки досягли держави інків (Південна Америка), Німеччина за часів фашизму. Централізована командно-адміністративна система існувала і в СРСР, де висока централізація економіки досягалася на основі державної (загальнонародної) власності на засоби виробництва та обмеження ринкових регуляторів державними структурами.

     Друга модель організації економіки була характерна для античних держав, зокрема  для Стародавньої Греції й Риму, де приблизно в 8-7 ст. до н.е., поруч із жорстким централізованим управлінням працею рабів на рівні національної економіки поділ праці й зв'язки між господарствами складалися стихійно, через ринок і товарно-грошові відносини.

     Класичного  розвитку ця модель організації економіки досягла в умовах капіталізму, господарська система якого, особливо на перших етапах, розвивалася не по лінії посилення централізму, адміністрування та створення вертикальних структур управління, а швидше по лінії розвитку горизонтальних зв'язків між самостійними товаровиробниками.

     А це можливо   лише   при   наявності   економічної   самостійності  товаровиробників, основою якої стала  приватна власність, і широкого розвитку ринку, ринкових відносин.

     Кожна з названих моделей має свої плюси  та мінуси, які проявляються певною мірою залежно від того, в яких умовах вони застосовуються, яку мету ставить перед собою суспільство та як послідовно вони втілюються в життя.

     Але поступово, в міру того, як економіка  ускладнювалася, ставала більш масштабною, протистояння державних (централізованих) методів її регулювання й чисто ринкових (децентралізованих) ставало все гострішим, що суттєво відбивалося на темпах розвитку суспільного виробництва.

     І хоча ринковий механізм є могутньою  рушійною силою розвитку економіки, державне її регулювання набуває все більшого значення. Причиною цього є те, що прогрес, який забезпечується суто ринковими методами, супроводжується гострими соціальними конфліктами, згладити які покликана сучасна держава, регулюючи економічні процеси.

     Як  же це протистояння двох протилежних  методів господарювання долається  в сучасних умовах?

     Болісний  і трагічний досвід капіталізму  та соціалізму в нашому столітті пропонує вирішення цього питання у  вигляді оптимальності взаємодії, де держава виступає як необхідний інструмент регулювання економіки, але остання (економіка) функціонує на основі товарно-грошових відносин. Історична необхідність оптимального поєднання цих двох методів організації та управління економікою в єдиному механізмі не тільки забезпечує високу ефективність господарювання, але й об'єктивно знімає протистояння різних соціально-економічних систем: капіталізму й соціалізму.

     Замість проголошення апологетами старого  капіталізму загальної' необхідності приватної власності на засоби виробництва й повної свободи ринкових відносин, а ортодоксами-марксистами-необхідності якомога швидшого повного одержавлення, безгрошового продуктообміну маємо безперервне вдосконалення взаємодії різних форм власності, різних форм ведення господарства, розумний пошук конкретних найкращих рішень. У цьому, по суті, полягає магістральний шлях сучасного прогресу, причому не в одній якійсь країні, а всієї планетарної цивілізації.

     Вибір оптимальної моделі розвитку суспільства  в цілому, країни, фірми, індивідуального господарства неможливий без знань законів розвитку економіки. Саме ці закони й вивчає політекономія.

 

2. Ринок праці  і безробіття, види  та наслідки безробіття

     Ринок праці — це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару “робоча сила”. Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

     Особливість ринку праці полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу обігу товару “робоча сила”, а й сферу виробництва, де найманий працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку держави.

     У ринковій економіці ринок праці  охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих розрізняють  такі групи працездатних людей:

     • особи, що не працюють, але бажають  працювати й шукають роботу (безробітні, які мають відповідний статус; особи, які мають вперше приступити до трудової діяльності; особи, які шукають зайняття після перерви в роботі);

     • особи, котрі хоча і мають роботу, проте не задоволені нею і шукають  друге місце основної або додаткової роботи;

     • особи, які зайняті, проте явно ризикують  утратити роботу і тому шукають друге  місце роботи.

     Указані категорії людей і визначають пропозицію праці на ринку праці.

     Отже, ринок праці — це ринок найманої праці. Він охоплює відносини  від моменту наймання працівників на роботу до їхнього звільнення.

     Для виникнення, формування й функціонування ринку праці необхідні певні  умови. Насамперед мають бути забезпечені  правові умови функціонування цього  ринку, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати. Проте цього недостатньо, оскільки, з економічного погляду, власник робочої сили змушений продавати її тоді, коли у нього немає всього необхідного для ведення свого господарства як джерела для одержання засобів існування, або коли дохід з інших джерел є недостатнім.

     Покупцем  товару “робоча сила” на ринку  виступає підприємець, який має все  необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї праці, підприємець залучає інших працівників за певну грошову винагороду. Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни.

     Важливою  умовою формування й функціонування ринку праці є відповідність  працівника вимогам робочого місця, а запропонованого місця —  інтересам працівника.

     Ринок робочих місць як складова ринку  праці, що відбиває потребу у робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій на підприємствах і в організаціях. При цьому беруть до уваги вакансії як тих підприємств і організацій, які вже функціонують, так і тих, що тільки вводяться в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на яких працівники не задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм заміну.

     Необхідними умовами функціонування ринку праці  є також організація єдиної, замкненої  по території країни й ефективно  діючої системи бірж праці; широкомасштабна  система професійної орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.

     Елементами  ринку праці є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та ціна. У сучасній економічній літературі відсутня однозначна відповідь на запитання, що вважати товаром на ринку праці:

     роботу  силу, працю чи послуги праці? Проте  більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку праці  є індивідуальна робоча сила.

     Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та духовних якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і послуг.

     Робоча  сила, як зазначалося, є об'єктом  купівлі-продажу. Купівля товару “робоча  сила” називається найманням  на роботу. При цьому робоча сила називається найманою робочою силою, а працівник — найманим працівником. Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний період, залишаючись власником цього товару.