Форми обслуговування одиноких непрацездатних людей в територіальних центрах

Соціальний педагог повинен:

• Не повчати, не наказувати, не заперечувати. Надихати та спонукати клієнта до дії, ініціативи, творчості, поважаючи гідність та унікальність особистості;
• Уміти слухати клієнта, виявляти витримку, розуміти проблему та ситуацію, увійти в його положення, виявляти делікатність, такт;
• Бути комунікативним, контактним, уміти “розговорити” клієнта, сумісно виокремити шляхи вирішення проблеми; уміти бути потрібним, цікавим для оточуючих;
• Бути посередником, зв’язуючим ланцюгом між клієнтом та його оточенням, не допускати приниження гідності клієнта формами благодійної допомоги, яка йому надається;
• Вміти бути неформальним у роботі з клієнтом, виконувати роль порадника, помічника в рішенні ним самим його проблем; будувати взаємовідношення на основі діалогу;
• завжди виходити з позицій гуманізму та милосердя. Не засуджувати, не докоряти клієнту; попереджувати про можливість негуманної або дискримінаційної поведінки по відношенню до особистості або групи людей; захищати клієнта від фізичного або душевного дискомфорту, небезпеки та приниження;
• блюсти високі моральні стандарти своєї поведінки, включаючи введення будь-кого в оману, непорядні дії;
• уміти знаходити собі помічників у соціально-педагогічній роботі, підтримувати участь громадськості у розвитку соціальної політики;
• вести роботу тільки у рамках своєї компетентності, нести особистісну відповідальність за якість своєї роботи; не піддаватися впливу та нажиму; інформувати клієнта про заходи, характер допомоги, яка йому надається;
• не використовувати свої професійні відношення в особистих цілях, приймати участь у обмірковуванні та оцінках ситуацій тільки з професійною метою; поважати та не розкривати таємницю клієнта;
• намагатися до постійного підвищення професійних знань, майстерності, рівня кваліфікації. Здійснювати свою практичну діяльність на професійних знаннях;

Склад професійно обумовлених властивостей та характеристик соціального педагога.

• Соціальний педагог у своїй професійній діяльності несе відповідальність не тільки за свої дії, але й за поведінку, здоров’я та життя своїх вихованців;
• праця соціального педагога включає живе спілкування з людьми, яке повинно бути доцільним та дійсним і тому потребує розумової, емоційної, вольової напруги;
• соціально-педагогічна діяльність існує у формі спілкування з колективом (учнів, педагогів та ін.), однак разом з цим потребує врахування індивідуальних особливостей кожної конкретної людини;
• соціально-педагогічна робота характеризується складністю оцінки та контролю, тому що її якість залежить від усіх учасників соціально-виховного процесу.
• Специфічні особливості соціально-педагогічної діяльності визначають етичні норми відношення соціального педагога до своєї праці, а також необхідні особистісні якості та стиль мислення і дій соціального педагога.

Враховуючи  складність та специфічність соціально-педагогічної діяльності, першою вимогою професійної  етики соціального педагога, яка  регламентує його відношення до своєї праці, є: соціальний педагог зобов’язаний постійно ставити перед собою питання про свою відповідність сучасним вимогам до професійної діяльності.

  Це означає:

• постійно пам’ятати про специфіку своєї професії та враховувати її у своїй діяльності;
• осмислювати та нести відповідальність за всі свої дії (вплив на учнів та їх оточення; формування тих якостей, які виробляються відношенням до життя, поведінкою та ін.);
• уміти організувати у єдине ціле вплив усіх факторів на стиль мислення та відношення школярів до життя;
• уміти проявляти гнучкість особистого мислення, адекватно реагувати на зміни, які відбуваються у житті суспільства;
• знати, розуміти та сприймати проблеми, потреби, інтереси сучасної молоді, рахуватися з об’єктивною ситуацією.

   Друга вимога соціально-педагогічної етики: необхідність прийнятті рішення. У випадку невідповідності соціальний педагог повинен покинути професію. Це справа внутрішньої сумлінності кожного соціального педагога. Більш того, звертання до цієї проблеми, постановка цього питання вже є моральним вчинком, проявом соціально-педагогічної етики. Третя вимога регулює відношення соціального педагога до своєї праці: соціальний педагог зобов’язаний постійно прагнути розвивати та удосконалювати не тільки свою майстерність, але й особистісні якості. Необхідність самовдосконалення особливо зростає в наш час, коли зміни проходять так швидко і носять такий радикальний характер, що мова йде не тільки про оновлення знань, а й про кардинальний перегляд їх істинності та відношення до них.

Старість  та її види.

     Старість – неминучий етап розвитку організму, хвороба – порушення його життєдіяльності, яке може виникнути в будь-який віковий період. Це точка зору про співвідношення старіння і хвороби, що отримала на сьогодні найбільш широке визнання.

     Геронтологія – (з грец. мови геронтос – старіння і логос – наука) – це наука про старість і старіння, що вивчає процеси старіння із загальнобіологічних позицій, а також дослід.

      Геронтопсихологія - (грец. ger &x14d; n (gerontos) - старець, старий) - розділ вікової психології, що вивчає особливості психічних процесів, поведінки і динаміку особистісних змін в осіб похилого та старечого віку. У літературі останнього десятиліття в якості синонімів Геронтопсихологія вживаються також терміни "псіхогеронтологія" та "Психологія пізнього періоду життя.

     Природнє  (фізіологічне, нормальне) старіння характеризується визначеним типом і послідовністю вікових змін, що відповідають біологічним, адаптаційно-регулятивним можливостям даної людської популяції.

     Сповільнене (ретардіроване) старіння відмічається більш повільним, темпом вікових змін. Проявом цього типу старіння є феномен довголіття. 
Передчасне (патологічне, прискорене) старіння характеризується раннім розвитком вікових змін чи більш вираженим їх проявом в цей чи інший віковий період.

Загальна  характеристика старості

• Старість  є останнім етапом онтогенезу людини. Головною її особливістю є генетично  зумовлений процес старіння, який проявляється в інволюційних змінах в організмі  та психіці, послабленні їх функціонування. Фізіологічні перетворення, а також соціально-психологічні чинники впливають на особистісну сферу, поведінку, спосіб життя старої людини. У період старості розвиток і функціонування духовної, інтелектуальної, емоційної, фізичної сфер людини набувають специфічного характеру. Період старості часто називають геронтогенезом (грец. geron — стара людина і genesis — походження). Більшість дослідників вважає, що починається вона з 60 років і триває до смерті. Міжнародна класифікація виокремлює такі періоди геронтогенезу:
• — похилий вік (для чоловіків 60—74 роки, для жінок 55—74 роки);
• — старечий вік (75—90 років);
• — вік довгожительства (90 років і старші).

   На  цьому етапі життя людина помітно  втрачає фізичну силу, енергійність, погіршуються її здоров'я та психофізіологічні показники. Знижується функціонування судинної та імунної систем, еластичність тканин організму. Шкіра стає твердішою, чутливішою до подразнень. Стара людина адаптує свою поведінку до фізіологічних обмежень.

Біорегуляція - це новий напрямок в геронтології, спрямоване на вивчення молекулярних і клітинних механізмів, що впливають на процеси саморегуляції організму. Старіння настає, коли механізми саморегуляції починають давати збої, поступово накопичується кількість структурних і функціональних порушень, звідси - хвороби, немічність, дряхлість. За допомогою біорегуляції здійснюється стабілізація процесів саморегуляції, що проходять в організмі.  
 

ФАКТОРИ СТАРІННЯ

- Біологічні 

- соціальні 

-екологічні 

ПРОБЛЕМИ

• Знижена працездатність, припинення виробничої діяльності і вихід на пенсію,
• Погіршення матеріальних умов життя, втрата попереднього соціального статусу, зміна ролі літньої людини в сім’ї
• Втрата близьких чи родичів, самотність.

   У старої людини патологічні процеси наростають повільно. Це стосується тієї групи хвороб, розвиток яких пов'язаний безпосередньо зі старінням. Їх нерідко визначають як хвороби старості. До них відносяться хвороби, що складають основну патологію похилого віку: атеросклероз, кардіосклероз, судинні ураження головного мозку, емфізема легень та інші хронічні неспецифічні захворювання легень, пізній сахарний діабет, новоутворення, хвороби кісток і суглоб, органів зору, слуху ті інші. Починаючи з 40-45 років, вже відбувається процес «накопичення» цих хвороб.  
Для попередження передчасного старіння необхідний перш за все розумний спосіб життя, який сприяє збереженню нормальних функцій нервової системи, найскладніших механізмів, що регулюють обмін речовин і діяльність серцево-судинної системи. Правильно організовані праця та відпочинок, раціональне харчування, активний руховий режим, доброзичливі стосунки між людьми – це основні фактори, які позитивно впливають на нервову та ендокринну системи, підтримують фізіологічну рівновагу організму.  

     Проблеми старості та їх вирішення на рівні соціальної політики.

      
Таким чином, у всіх цих підходах можна виокремити загальні уявлення про питання, які є соціально-психологічними: процес старіння особистості як члена групи і переживання старості в найближчому соціальному оточенні, місце літній особистості в суспільстві, ставлення індивіда до свого процесу старіння, соціальна адаптація до процесу старіння, зміна соціального статусу та соціальних ролей,

позиція суспільства по відношенню до старіючим і старим людям, фактичне місце старих серед інших вікових груп.На цьому етапі життя людина помітно втрачає фізичну силу, енергійність, погіршуються її здоров'я та психофізіологічні показники. Знижується функціонування судинної та імунної систем, еластичність тканин організму. Шкіра стає твердішою, чутливішою до подразнень. Стара людина адаптує свою поведінку до фізіологічних обмежень. Про початок старіння людини свідчать припинення трудової діяльності, обмеження системи соціальних відносин. У більшості дорослих вихід на пенсію мало змінює задоволеність життям. У деяких сім'ях набуває вищої значущості сімейне життя, особливо якщо чоловік працює, а дружина вже на пенсії. Припинення роботи теж сприймається позитивно. Однак частина старих людей опиняється перед проблемою залежності від інших людей.

Роль сім'ї в старості. 
У міру старіння роль сім'ї у житті літньої людини зростає: припинення роботи при досягненні пенсійного віку, часто настає в цей період погіршення здоров'я і підсилює зниження мобільності обмежує інтереси і види діяльності літніх людей, вся увага переключається на сімейні справи. Сімейні контакти при цьому заміняють інші втрачені контакти. Ослаблення здоров'я, що зростає з роками, фізичне постаріння ставлять 
літньої людини все в більшу залежність від інших членів родини, він 
потребує їх допомоги і опіки.

      Зрілість  і старість. Приблизно у 55 років людина приходить до межі зрілості і старості. В цей період, коли уже практично нічого змінити не можна, людина стає своєрідним житейським філософом. Вона по-філософськи осмислює своє життя і буття суспільства. У цей період “душевних мук”, зумовлених переходом від стану максимальної активності і бурхливої діяльності до згортання її, різноманітних обмежень, занепадання здоров’я, дефіциту творчих сил і головне, усвідомлення того факту, що необхідно поступитись місцем молодшим і вийти на пенсію, загострюються прояви кризи ідентичності, іпохондрії і предметної смерті, з’являється “інволюційна криза” – клімакс, гормональна перебудова. Зміна гормонального фону супроводжується вегетативними і психічними розладами, так званим “клімактеричним неврозом”. В цей період психіка стає дуже вразливою і оточуючим слід про це пам’ятати. Вихід на пенсію в наш час не є безболісним процесом. У 39 %  пенсіонерів виявляється погранична патологія, основу якої складають неврози, у 29 % обумовлені комплексом переживань, пов’язаних з  виходом на пенсію. Серед декомпенсуючих чинників  виступають: втрата престижу (83 %); зміна звичного стереотипу (78 %); матеріальні проблеми (39 %); побутова невлаштованість (18 %); зміна рольових позицій в сім’ї (12 %). Як правило, має місце поєднання декількох чинників: непідготовленість до зміни життєвого стереотипу; відсутність сформованих компенсаторних механізмів; обмеженість інтересів; невирішеність психотравмуючої ситуації. Все це можна оцінити як ситуаційний фактор попадання людини в незвичні умови існування, зміну життєвого стереотипу, що призводить до адаптаційних розладів: депресивних, іпохондричних, невротичних. На першому етапі невротичної депресії зберігається  компенсація адаптації, наростають симптоми повільно: епізоди пригніченого настрою, дратівливості, втоми, вегетативні розлади.