Етнічна толерантність як об’єкт соціологічного аналізу

Можна говорити лише про тенденції, оскільки фактично йдеться про відтворення рівня 2005 р., коли ІІНД становив 5,1. Втім зменшення сукупного індексу національної дистанційованості на 0,2 пункти та соціальної дистанції стосовно окремих національностей відображає напрям руху національної свідомості у бік зростання толерантності.                                          Так, соціальна дистанція щодо білорусів зменшилась від рівня відособленості до толерантності, а соціальна дистанція стосовно словаків і євреїв зменшилась від ізольованості до відособленості. Зменшилась у порівнянні з 2006 р. також дистанційованість стосовно арабів та циган – від ксенофобії до ізольованості [32]. Але в загалом за останні роки відношення к окремим націям суттєво  в Україні не змінилося. Самими ізольованими є цигани (ІІНД – 6.0), негри (ІІНД – 6.0) , афганці(ІІНД – 6.1) і араби (ІІНД – 6.1 ). А толерантне відношення населення України проявляє до білорусів (ІІНД – 3.9), росіян (ІІНД – 3.0 ), до українців (ІІНД – 2.1) і до українців які мешкають в інших країнах [8, с.33].

В різних регіонах країни простежується не однакове ставлення до тих чи інших національностей. За даними Інституту соціології, найбільший рівень толерантності до білорусів демонструють мешканці Південного та Східного регіонів1 49,9 % та 51,9 % відповідно. До угорців більш толерантними є мешканці Західного та Центрального регіону (20,9 % та 17,25 % відповідно). Молдавани мають більшу толерантність з боку Півдня та Центру України (16,2 % та 12,7 % відповідно). Мешканці Заходу та Центру країни більш толерантні до поляків (25,5 % та 26,6 %), а до росіян толерантніші представники Південного та Східного регіонів  (70,15 % та 72,9 % відповідно).  До румунів толерантніше ставляться мешканці Центру – 20,6 %. У Західному та Центральному регіонах толерантніше ставляться до словаків (22,4 % та 22,9 % відповідно), більш толерантніші мешканці цих регіонів також і до чехів (17,8 % та 15,6 % відповідно) [16, с.80].

Є два способи пояснити факт вищої нетолерантності західних українців. Перший можна назвати структурним. Він полягає у тому, що Західний і Східний регіон України  розглядаються як відмінні передусім у плані структури поселень (десь 50 % населення Західного регіону проживає у селах, і тільки 10% на Сході), а, відповідно, між ними різниться рівень достатку та освіченості. Оскільки загалом індекс ксенофобії є вищим  на селі і серед низько освічених респондентів, а сільське населення є також і менш освіченими, ніж мешканці великих міст, які переважають у східному регіоні, то цією варіативністю у рівні урбанізації і освіченості пояснюється регіональна відмінність у етнічній нетерпимості [23, с.32].                                                        Дещо інші результати отримано під час дослідження, проведеного Міжнародним Центром Толерантності Олександра Фельдмана. Ізольованими націями є кавказці (ІІНД - 5,3), негри (ІІНД - 5,4), китайці (ІІНД - 5,5), в’єтнамці (ІІНД - 5,6), цигани ( ІІНД 5,6), араби (ІІНД - 5,7) афганці  (ІІНД - 5,7). А толерантне відношення населення України проявляє до українців (ІІНД1,3), росіян (ІІНД 1,9), білорусів (ІІНД 2,8), євреїв (ІІНД 4,0). Така різниця може пояснюватися: відмінним переліком національностей, структурою вибірки (опитування Центру Толерантності проводилось лише у 15 областях) [16, с.84]. А головне – відсутністю серед національностей, ставлення до яких не враховувалося у визначенні індексу у дослідженні Інституту соціології, – українців, росіян, та представників української діаспори, від яких українські громадяни дистанціюються найменшою мірою. Тому їхнє неврахування призвело до покращення індексу соціальної дистанції Міжнародного Центру Толерантності порівняно до індексу соціальної дистанції Інституту соціології. За даними дослідження Міжнародного Центру Толерантності, частка респондентів у масиві, що протягом останніх трьох років особисто стикалися з випадками дискримінації, дорівнює 38 %. З цього масиву неоднакове ставлення до людини через її національність становить шосту частину всіх випадків дискримінації (15 %). На відстані толерантності та відособленості опинилися національності, що протягом тривалого часу проживають поряд з українцями. Цікавим видається таким чином з’ясування рівня толерантності мешканців регіонів України до представників національностей, що є титульними націями у сусідніх державах [32]                                                                                    Враховуючи значний рівень соціальної дистанції до етнічної групи євреїв, вважаємо доцільним розглянути і цей аспект прояву ксенофобії в сучасній Україні. Антисемітизм – одна з форм національної (та релігійної) нетерпимості, що знаходить прояв у ворожому ставленні до євреїв, а також система поглядів, що його обґрунтовує. Появі антисемітизму сприяло дисперсне розселення єврейської етнічної меншини серед народів, культура, мова, звичаї, життєвий побут, релігія яких значно відрізнялися від єврейської. У сучасному суспільстві можна виділити такі форми антисемітизму: державний, політичний та побутовий. Державний здійснюється та ідеологічно забезпечується державою і є складовою частиною державної політики. Найогидніших форм державний антисемітизм набрав у фашистській Німеччині у 1933-1945 pp., що проводила політику геноциду євреїв. У СРСР державний антисемітизм існував під виглядом "боротьби із сіонізмом". Політичний антисемітизм полягає у пропаганді та використанні антисемітських ідей радикальними політичними партіями та громадськими об'єднаннями. Побутовий антисемітизм, що ґрунтується на ксенофобії, національних та релігійних пересторогах щодо євреїв, соціальному невдоволенні, набуває поширення за цілеспрямованої його пропаганди державою та політичними об'єднаннями.

Посилення антисемітизму спостерігається, як правило, у період соціальних та економічних криз, суспільної нестабільності. Антисемітизм був завжди й істотних змін не зазнав. Це складне явище, яке навряд чи можна виміряти одним показником. Євреї, цигани є у всіх країнах, і для того, щоб виник певний рівень забобонів, потрібно, щоб ця група була досить великою. Якщо порівнювати Україну з іншими країнами за рівнем антисемітизму загалом, то у нас він істотно вищий. Дослідження ІС НАНУ показують, що у місті рівень ксенофобії й антисемітизму нижчий, ніж у селі. З’ясувалося, що рівень антисемітизму в українців вищий, ніж у росіян. Проте у великих містах різниці між росіянами й українцями стосовно антисемітизму немає. Просто порівняно з росіянами, котрі надають перевагу поселенню в урбанізованих районах переважно на сході країни, більша частина українців живуть у селі, де рівень ксенофобії вищий — почасти він пов’язаний і з рівнем освіти. Місто ж історично є прогресивнішою частиною суспільства, на городянина впливають ЗМІ, у нього більше коло спілкування, і представники різноманітних етнічних груп для нього реальні [25, с.41].

Наведемо дані, отримані КМІСом в 1994 та 2007 рр., які відображують ставлення українців до євреїв:

Таблиця 2

Ставлення українців до євреїв (1994, 2007), % [26, с.206]

Застосування шкали Богардуса ІС НАНУ виявило ще більший рівень дистанції по відношенню до євреїв. Так, за даними опитування 2006 р. згодні були бачити євреїв як членів своєї сім’ї лише 1,6 % опитаних, як близьких друзів 5,4 %, як сусідів 9,9 %, а не пустили б взагалі в Україну 14 % респондентів.                                                                                                                                                          Щодо чинників, які диференціюють ставлення українців до євреїв, як відзначала Н. Паніна, виявляються регіональні, поселенські, освітні, матеріальні особливості громадян України. В Західному регіоні антисемітські установки виявлялися в найбільшому ступені: 60 % населення виявили певну ступінь схильності до антисемітизму, в Центральному – 50 %, в Південному – 43 %, у Східному – 39 %. Чим вище рівень освіти респондентів, тим нижче рівень антисемітизму. Проте, чим вищий матеріальний статус опитаних, тим більше рівень їх дистанції у відношенні до євреїв.                                                                      Отже, антисемітизм є однією з форм ксенофобії, що знаходить прояв у ворожому ставленні до євреїв, а також система поглядів, що його обґрунтовує. У сучасному суспільстві можна виділити державний, політичний та побутовий форми антисемітизму. В Україні спостерігається значний рівень соціальної дистанції до етнічної групи євреїв та розповсюдження антисемітизму.                                                                                                                Оцінку толерантності в її політичному вимірі можна надати на підставі аналізу національної правової бази у сфері етнонаціональної політики, законодавчих норм, спрямованих на протидію виявам нетерпимості, ксенофобії расової ворожнечі. Відповідно до ст. 11 Конституції України “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Декларація прав національностей України 1991р. наголосила, що “Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом”. Дотримуватися толерантності в українському суспільстві зобов’язує Закон України "Про національні меншини в Україні". Попередженню розвитку і поширенню будь-яких форм нетерпимості сприяє ст. 37 Конституції України, що забороняє утворення, діяльність політичних партій та громадських організацій, програми, цілі або дії яких спрямовані. Кримінальна  відповідальність за поширення нетерпимості встановлена ст.161 Кримінального Кодексу України, що передбачає покарання за “умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті...”. Україна ратифікувала низку міжнародних документів у сфері боротьби проти расизму та нетерпимості, зокрема Європейську конвенцію про захист прав та основних свобод людини, Конвенцію ООН про статус біженців, Рамкову Конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації [34].              Протягом останніх шести років (2002–2008рр.) в Україні спостерігалася стабільна ситуація з міжнаціональною терпимістю. За даними дослідження громадяни України виявляють значну дистанційованість від представників неєвропейської раси. Дана позиція пояснюється  феноменом «великого стрибка» на який вплинули події вересня 2001 р. в Америці. Толерантність населення України виявляє до представників східнослов’янських народів: українців, росіян, білорусів. А також до представниками європейських національностей: болгар, поляків, румунів, німців, чехів, словаків, угорців, молдаван. Можна стверджувати про дещо обережне ставлення українського населення взагалі стосовно виявлення готовності до контактів із узагальненими представниками більшості національностей. Згідно за результатами досліджень, схильність до більш близьких, безпосередніх контактів з боку більшості громадяни України була виявлена, головним чином, щодо українців, росіян, білорусів — лише тих національних груп, стосовно яких нагромаджено певний історичний досвід спільного проживання. Представники афро-азіатських країн не розглядаються навіть у якості постійних жителів України. Більш ніж третина респондентів особисто стикалися з випадками дискримінації за останні три роки. Найбільш напруженими у цьому відношенні є схід та південь України. На законодавчому рівні Українська держава створила сприятливе політико-правове поле для забезпечення високого рівня толерантності, гарантування прав національних меншин, попередження всіх форм нетерпимості у суспільстві. Проте зниження загального рівня толерантності в країні свідчать про необхідність вироблення комплексної та гнучкої державної політики у сфері етнополітичних відносин. Нагальною потребою є прийняття Концепції етнонаціональної політики в Україні, яка б визначала конкретні механізми її реалізації з урахуванням наявних тенденцій розвитку міжетнічних відносин в українському суспільстві. Також потребує вдосконалення практика моніторингу впровадження та дотримання чинних законодавчих норм, що передбачають відповідальність за розпалювання національної ворожнечі та расової ненависті.

2.2. Чинники формування толерантності в українському соціумі

За етнічним складом населення Україна належить до числа найбільш поліетнічних країн світу. Тому постає проблема, яка визначається важливістю усвідомлення суспільством необхідності виховання толерантної особистості, формування толерантних міжетнічних відносин. Виховання толерантної особистості можна розглянути як окрему соціальну технологію. Актуальність цього питання обумовлена ще й тим, що в період загальної консолідації української держави загострилися процеси етноідентифікації народів, які її населяют. Молодь це майбутнє нашої країни.

Вікові межі становлення толерантної особистості не універсальні, проте підлітковий вік є вирішальним моментом, що визначає формування толерантної свідомість особи, так і рівня її толерантності у відносинах з представниками інонаціональних культури. Тому саме  з молоді необхідне починати формування толерантності в суспільстві. Проблема формування толерантності у молоді це умова формування толерантних стосунків у соціумі. Для української молоді характерна соціальна незрілість, несформованість ціннісних орієнтирів, нездатність повною мірою адекватно прогнозувати наслідки своїх дій. Тому дослідження та виховання толерантності саме цієї соціальної групи є особливо важливим. [10, с.122]. Толерантність як явище не може формуватися в суспільній свідомості саме по собі. Необхідно створити оптимальні соціальні, психологічні та педагогічні умови для розвитку кожної особи в цьому напрямі ще на стадії загальної освіти. І тоді терпимість, розуміння, а потім і пошана до інокультурних цінностей стане етапам в розвитку свідомості молоді,  процесом соціалізації в поліетничному середовищі, зростанням самостійності, а також змінами у взаємостосунках з різними етносам  [8].

Необхідним є розробка технологій, навчаючих толерантній  міжетнічній взаємодії.  Проблема полягає в тому, щоб виявити, реалізувати в теорії і на практиці можливості етнічної культури у формуванні етнічної самосвідомості  і засвоєнні традиціоналізму народів в системі засобів  становлення і розвитку, утворення особи в українському соціумі для адекватного соціально-етнічного самовизначення. До теперішнього часу склалося декілька підходів  до реформування системи освіти в Україні: зміна ролі  школи у відродженні етнічності; розвиток школи з етнокультурним компонентом навчання і виховання, забезпечення соціокультурного середовища  сприйняття етнічних цінностей і символів.                                                        Таким чином основними шляхами виховання толерантності в політкультурному суспільстві є освіта, як процесс, у якому людина ознайомлюється з історією свого народу, етносу, роду, сім’ї, освоює моральні правила взаємин і взаємодії з іншими людьми. Але процес формування толерантності неможливо обмежити освітою тому, що цей процес триває майже все життя. Необхідною умовою формування толерантної свідомості є знання культур інших народів, які проживають у різних регіонах [10, с.7].

Існує певна модель системи формування толерантності особистості в суспільстві, яка виглядає наступним чином:                                                                                   

Рис. 1 Модель системи формування толерантності особистості в суспільстві  [11, c. 6]

Ця модель є універсальною для виховання толерантності як в цілому, так і кожного з видів толерантності окремо. Проблему виховання толерантної особистості потрібно розглядати як комплексну соціальну проблему. Вона може бути вирішена за умови дотримання в суспільстві таких загальних принципів і умов:

            Шанобливе ставлення до представників інших національностей і релігій;

            Ознайомлення молоді з традиціями, культурою, історією свого народу;

            Можливість національної та релігійної освіти для кожного народу

            Створення і функціонування національно-культурних, релігійних та інших організацій;

      Підтримка державою національно-культурних ініціатив

            Відсутність тиску з боку міжнародих, національних і релігійних організацій [11, с. 12].

Дивлячись на це, можна зробити висновок, що необхідно формувати толерантність, терпимість до іншого способу життя, до інших культурних форм уже в юної особистості, формувати толерантну свідомість як стабільну особистісну характеристику. Виховання молоді в дусі толерантності потрібно здійснювати не тільки на рівні забезпечення рівних прав та можливостей, а також на рівні відповідальних обов’язків.

Н. Асташов запропонував наступні основні психолого-етнічні та соціальні характеристики, якими повинна володіти толерантна особистість:

1) гуманність – безмежна віра у силу добра у міжособистісних відношеннях та у самоцінність внутрішнього світу людини, який не передбачає ніякого насилля;

2) рефлективність як здібність осмислювати особистісні відносини, розуміючи їх плюси та мінуси, співвідносити їх із толерантним світосприйняттям;

3) відповідальність за прийняття рішень та їх реалізацію, захист як підтримка та розуміння інших людей;

4) мобільність як здібність коректувати систему відношень залежно від умов та обставин;

5) упевненість у собі та у своїх силах;

6) володіння собою;

7) варіативність у підході до оточуючої дійсності, здібність правильно оцінити ситуацію та прийняти потрібне рішення;