Енергетична безпека та сталий розвиток

Природно, що зміцнення Америки  відбулося за рахунок послаблення  традиційних гравців регіону, у  першу чергу Росії, Китаю, Ірану, Індії. Таким чином, стратегічний регіон Закавказзя та Середньої Азії, що раніше входив у радянську, а згодом у російську сферу впливу, сьогодні виявився під американським прицілом. Американці в ході проведення “антитерористичної” операції вже закріпилися на колишніх радянських авіабазах Ханабад і Кокайди (Узбекистан), Душанбе і Куляб (Таджикистан), Манас (Киргизія - головний аеродром Бішкека, найкраща база, що може бути на межі з Китаєм). Володіння цими ключовими аеродромами, у разі потреби, дозволяє взяти під контроль весь центральноазіатський регіон. Таким чином, перебування американців у трьох колишніх республіках набуває геополітичного змісту. Він, звичайно, у тому, щоб бути поруч з каспійською нафтою та з туркменським і узбецьким газом й у той же час знаходитися під боком у Китаю та, певною мірою, Росії.

Ускладнення ситуації для США, зростання  напруги на Близькому Сході, а  також внутрішні політико-економічні проблеми всередині самої країни призвели до активізації й геополітичних  амбіцій Росії у каспійсько-центральноазійському регіоні. Найбільша проблема - поділ Каспію на зони впливу, схоже, знаходить своє вирішення. Позиції Росії, Азербайджану та Казахстану співпали у вирішенні поділити дно Каспійського моря на національні сектори від так званої модифікованої серединної лінії, залишаючи акваторію у спільному користуванні. Підписання цими державами двосторонніх угод згодом вплинуло на Туркменію, яка почала схилятися до запропонованого варіанта. Іран також змушений міняти свою позицію.

Росія, піклуючись про  свою енергетичну безпеку, у плані запобігання шантажу, несанкціонованому відбору енергоносіїв та з метою політичного тиску (наприклад, з будівництвом Росією балтійської трубопровідної системи припинилися поставки російської нафти до латвійського нафтотерміналу у м.Вентспілс. Основна причина – відмова допустити росіян до управління латвійським портом) планує будівництво нафтогазової мережі й на інших напрямках. Так виник амбіційний проект північноєвропейського газопроводу довжиною 3000 км, вартістю $5,7 млрд. Він має напряму пов’язати газотранспортні мережі Росії та країн Балтії з загальноєвропейською газовою мережею. Траса газопроводу має пройти по дну Балтійського моря - від Виборга до узбережжя Німеччини, Нідерландів, Великобританії, а відводи для подачі газу – в Калінінградську область, а також Фінляндію, Данію, Швецію тощо. Здійснюються заходи щодо збільшення постачання нафти на ринок країн азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР). Планується будівництво нафтопроводу Ангарськ-Дацин з метою постачання нафти до Китаю. Хоча Японія зацікавлена, щоб цей проект був відкладений на користь іншого маршруту – Ангарськ-Находка. Вона готова вже вкладати кошти.

  США сьогодні демонструють досить активний підхід до енергетичного діалогу з Росією, обумовленого істотними змінами в оцінці США умов забезпечення своїх потреб у нафті з погляду інтересів національної безпеки. Тому роль російської нафти у світовій економіці і геополітиці останнім часом почала помітно змінюватися. Країна нині вийшла на перше місце у світі по видобутку нафти і, незважаючи на скромне зростання економічних показників, нарощує її експорт. Спроби налагодження потоку російської нафти в Америку тією чи іншою мірою відбулися (коли ЮКОС доставив нафту танкерами, існують плани ЛУКОЙЛу та інших компаній). Так, у квітні поточного року представник Міністерства енергетики США Л. Кобурн на слуханнях у сенаті заявив: “Одним із шляхів, за допомогою яких ми прагнемо поліпшувати нашу безпеку в плані енергозабезпечення, є сприяння освоєнню та експорту російських енергоресурсів”. Тобто, на думку експертів, Росія має перетворитися ледве не на основного постачальника нафти до США. Звичайно, на практиці реалізація цієї ідеї не є бездоганною. Співробітництво Сполучених Штатів з Росією у нафтовій галузі не варто сприймати буквально. Але те, що таким чином США дають зрозуміти нафтовому світу про наявність серйозних планів щодо диверсифікації джерел постачання, є очевидним фактом.

Розглядається й проект перекачування “великої нафти” Каспію на північ, у Росію і далі - у Східну та Західну Європу, до споживачів і в порти для подальшого транспортування. Зацікавленість виявляють і нафтовидобувні каспійські країни, оскільки це дозволить їм грати важливу роль на світовому енергетичному ринку й одержати істотні політичні вигоди. Нещодавно зустріч президента Путіна й Ніязова, за деякими свідченнями, була присвячена, окрім усього, також розгляду цієї проблеми. По суті, Росія, Казахстан, Азербайджан і Туркменія, на думку фахівців, можуть об’єднатися з країнами-виробниками нафти Північного моря, створити серйозну альтернативу ОПЕК. З європейським напрямком взаємодіє побудована гілка Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК), хоча там є проблеми. Діє нафтопровід “Голубий потік”. Росією планується спрямування очікуваної великої нафти Каспію на Балтику. Вона активно будує нові термінали на своєму узбережжі, не виключається використання портів у прибалтійських країнах.

Транспортна залежність центральноазіатських виробників вуглеводнів  від російського транзиту створює сприятливі умови для російських інвесторів. З середини минулого року по нинішній час ЮКОС увійшов у нафтовий проект у Казахстані, ЛУКОЙЛ та “Ітера” - у нафтогазові проекти в Узбекистані, “Ітера” та «Зарубежнефть» готуються почати освоєння вуглеводневих запасів у Туркменістані тощо.

Американці, виявляючи  значну зацікавленість до каспійського регіону, певний час вважали, що їм немає  особливого сенсу брати участь у  розвитку нафтових і газових проектів у цьому районі світу. Існуюча  експортна інфраструктура дозволяє експортувати вуглеводні головним чином через Росію і в невеликих обсягах через Іран та Кавказ. А зростання видобутку за таких умов буде підвищувати залежність американських компаній від Росії. Нині США мають намір змінити конфігурацію трубопровідної інфраструктури й експортної політики Центральної Азії. Існують плани здійснення будівництва центральноазіатського газопроводу (ЦАГ) із пропускною спроможністю 60 млрд кубометрів та центральноазіатського нафтопроводу (ЦАН) на 50 млн т нафти на рік. ЦАН передбачається як альтернатива проекту “Транснефти” і “КазТрансОйл”, що припускає експорт російської, казахстанської, узбецької й туркменської нафти по існуючому трубопроводу Омськ - Туркменабад і далі через Іран до Перської затоки. ЦАН повинен бути побудований від Туркменабада через Афганістан та Пакистан. Здійснення цього задуму може ускладнити для Росії експлорацію її компаній у центральноазіатські проекти.

  З труднощами, але продовжується будівництво нафтопроводу в обхід Росії - Баку-Тбілісі-Джейхан. Причому ряд російських фахівців наполягають на тому, що Росія повинна з’єднати свої нафтопроводи з трубопроводом Баку-Джейхан (такі плани вже існують. Зокрема компанія ЛУКОЙЛ заявила про свою участь у цьому проекті). Це дозволить спрямувати в Середземне море величезні потоки каспійської нафти, інакше російську економіку чекає колапс. Каспійська нафта може витіснити російську з традиційних ринків через вищу якість. Ще однією пересторогою є те, що нині майже вся російська нафта йде на Захід через Босфор. А його пропускна спроможність на межі, і Туреччина всіляко намагається не допустити збільшення через нього вантажопотоку, у першу чергу нафтового. Росія ж, плануючи додати до свого нафтового потоку ще 67 млн тонн тенгизької нафти, що йде по КТК (трубопроводи Каспійського трубопровідного консорціуму з Казахстану), зіткнеться з проблемою Босфору. Для Росії програш боротьби за вибір маршруту транспортування каспійської нафти означає не тільки економічні втрати, але і втрату контролю над центральноазіатським та закавказьким регіонами.

Тобто сутність конкуренції  зазначених глобальних сил у каспійському регіоні є зрозумілою. Лінія розподілу  йде між прийняттям рішень про  транспортні коридори, а, отже, це може стати “каменем спотикання” для  них. Проте економічна та військова могутність США не є настільки переважаючим фактором для розвитку каспійського регіону, ніж відсталіша від них Росія. Принаймні територіальна близькість останньої з її збройними силами виглядають більш суттєвим аргументом у цьому плані. [5,6]

3 ДІЇ ЩОДО  ЕНЕРГЕТИЧНОГО МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ

Вище ми більш детально зупинилися на геополітичних аспектах цієї проблеми з огляду на те, щоб  більш-менш виразно показати ту надскладну ситуацію, в якій доводиться діяти  Україні з метою забезпечення своєї енергетичної безпеки. Як відомо, наша держава, на прохання США, відправила спочатку до Кувейту, а згодом і до Іраку своїх військових, природно, розраховуючи взяти активну участь у відновленні нафтового сектора країни. У перспективі це дає сподівання на диверсифікацію джерел стратегічно важливої сировини. Принаймні такий варіант розглядається. Пересторога - нерозвиненість інфраструктури (наприклад, відсутність трубопровідних комунікацій з Іраком, проблеми безпеки транспортних мереж), барель нафти, що пройшов би через територію України, за розрахунками спеціалістів, буде дещо дорожчим за каспійську, а тим паче - російську.

Що ж робити нам  у ситуації, коли у каспійсько-чорноморському регіоні зіткнулися дві таких  потуги? Включитися на правах третьої сторони у цю боротьбу ми не маємо ресурсів, а отже, й шансів на виживання. Ми у першу чергу повинні використати географічне розташування України, яке надає їй суттєвих перспектив як сполучної ланки між нафтовидобувними регіонами країн каспійського регіону і найважливішими ринками збуту в Європі. У тактичному плані нашій державі слід діяти в межах відомої теорії “малих справ”, послідовно і неухильно вирішуючи нагальні для життєдіяльності країни проблеми. Звичайно, що у першу чергу потрібно здійснити запуск нафтопроводу Одеса-Броди. Реальна можливість зробити це існує, і в цьому погляди ряду наших фахівців збігаються. Щоб вона мала закінчений вигляд, конче необхідно довершити будівництво нафтотерміналу “Південний” з проектною потужністю у 40 млн. т на рік та мати можливість транспортувати її від грузинських терміналів до Одеси, для чого потрібні танкери. Як відомо, реалізація проекту “Дружба-Адрія” також здатний прискорити запуск нашого нафтопроводу, що зробить можливим постачання легкої каспійської нафти до Брод, а потім по “Дружбі-Адрії” до НПЗ країн Європи і далі у хорватський порт Омішаль, в обхід Босфору. Цей порт може приймати танкери дедвейтом 1  до 500 тис. т (тобто у 3-4 рази більше, ніж порти Балтії та Чорного моря). Не виключається й поставка вуглеводневих від терміналів, що знаходяться на чорноморському узбережжі Туреччини.

Україна має зробити все можливе для того, щоб заохотити Європейський Союз до вироблення стратегії інвестицій для диверсифікації джерел постачання енергоресурсів новообраним країнам. Звичайно, розгортання Україною такої активності навряд чи сподобається нашому північному сусіду. Але поняття енергетичної безпеки, як однієї з найважливіших складових національної безпеки, є поняттям неподільним, а тому пошуки варіантів вирішення цієї проблеми повинні бути реалізовані у практичній площині за всяких умов, якщо країна не хоче втратити своєї незалежності. Окрім того, багато російських політиків усвідомлюють, що курс Росії щодо України має будуватися на основі безумовної поваги її суверенітету і повинен бути націленим не на поглинання однією державою іншої, а на максимально можливе їхнє зближення на рівні стратегічного партнерства. Нам не потрібно боятися побудови російських трубопроводів в обхід України. Росія сьогодні значно нарощує видобуток нафти і газу, які випереджають розвиток транспортної інфраструктури. [5,6]

ВИСНОВКИ

Загальний висновок, який можна зробити, – це той, що національна  енергетична безпека України  повинна бути спрямована на розвиток співробітництва в галузі енергетичної безпеки як з країнами ближнього (у першу чергу Росією), так і далекого зарубіжжя. Ми повинні передбачити свою участь в енергопостачанні цих країн у розробці їхньої сировинної бази (включаючи й каспійські родовища), забезпеченні свободи транзиту енергоресурсів по їхніх територіях тощо. Ми маємо виступити активним учасником розробки концепції та стратегії колективної енергетичної безпеки у найширшому розумінні цього слова. Такого роду система збільшує взаємозалежність країн, а отже, підвищує передбачуваність та знижує ризики в галузі міжнародних відносин. Країни транзиту та країни-споживачі мають створити потужне міжнародне співтовариство (лоббі) для забезпечення як економічної, так і політичної його підтримки. Україна має по-новому позиціонувати себе, щоб реально зайняти помітне місце у європейському контексті. Вирішення питання диверсифікації енергоресурсів з каспійського регіону допоможе цим країнам “вмонтувати” свої економіки в економіку об’єднаної Європи. З огляду на сказане і як перший етап у реалізації цього проекту, хаотичні та непродумані дії України в межах ГУУАМу повинні поступитися наполегливій методичній роботі, здатній посилити економічну і політичну присутність Києва в районі Середньої Азії та Закавказзя. ГУУАМ спроможний виступати інструментом захисту інтересів України. Слід серйозно замислитися й над розширенням членів цієї організації, наприклад, за рахунок Польщі та Казахстану. Однак наша держава конкретними діями повинна підтверджувати своє лідерство в об’єднанні. Україна мусить поступово переходити із стану об’єкта світового політичного процесу в його суб’єкт і навчитися ставити “великі цілі” як запоруку її майбутніх успіхів та стабільності.

Щодо окремих питань забезпечення енергоносіями України, то не варто на них детально зупинятися. Лише евентуально окреслимо ряд напрямків, які вимагають свого вирішення або, принаймні, потребують прискіпливої державної уваги та прискореного темпу. [5,6]

По-перше, для диверсифікації джерел постачання необхідно зробити  серйозну обсервацію внутрішніх ресурсів забезпечення держави енергоносіями. У першу чергу це стосується енергозбереження, яке повинно стати основним пріоритетом енергетичної політики України. Впродовж року держава споживає газу удвічі більше, ніж, наприклад, Франція. А енергоємність одиниці валового продукту у багато разів (у 30-40 раз) перевищує аналогічний показник Німеччини. Західні експерти упевнені, що енергоспоживання можна значно скоротити за рахунок впровадження в Україні єдиної системи збору інформації про витрати усіх видів енергоресурсів: газу, електроенергії, тепла і води (подібна система діє в багатьох високорозвинених країнах).