Джон Локк про становлення політичного суспільства

     Все, що чинить усяка спільнота, вона чинить лише за згодою індивідів, що конче потрібно для єдиного загону, призначеного рухатися єдиним шляхом; конче потрібно, щоб загін цей рухався тим шляхом, куди його пориває могутніша сила, якою є згода більшості.

     Проте такий розв'язок проблеми відкриває  простір для заперечень з обох боків. Якщо права індивіда такі невід'ємні, то коли їх позбавляє його більшість, для нього це не краще, ніж коли б їх позбавляв його один тиран; Локкові вочевидь не спадає на думку, що більшість може бути тиранічною. Не піддається також поясненню, чому індивідуаліст повинен відмовлятися від своєї особистої думки тільки через те, що тих, хто не згоден з ним, багато. З другого боку, якщо «громада», чи «спільнота», справді має свою власну унітарну якість, нема жодного a priori пояснення, чому те, що вона ухвалює, мусить завжди вироблятися переважною більшістю. Давніші теорії народної верховної влади — такі, як теорія Марсілія, — звичайно твердили, що «переважну частину» спільноти слід оцінювати не тільки за кількістю, а й за якістю. Загалом не можна сказати, що засада підпорядкування інтересів меншості інтересам більшості обгрунтована так неспростовно, як це трактував Локк [14]. 

     2.2 Концепція розподілу влади 

     Реалізація  головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами. Він розрізняє законодавчу, виконавчу і союзну владу.

     Законодавча влада має належати лише загальнонаціональному  представницькому органові - парламенту, який періодично збирається для прийняття законів, але не втручається у їх виконання.

     Виконавча влада повинна належати королю, котрий керує втіленням законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб.

     Союзна, або федеративна, влада відає питаннями війни, миру та зносин з іншими державами, здійснюють її король і кабінет міністрів.

     Щоб уникнути узурпації ким-небудь усієї повноти державної влади, Дж. Локк визначає ієрархію видів влади та принципи їх взаємодії.

     Перше місце він відводить законодавчій владі як найвищій у країні. Інші види влади підпорядковуються їй, але й самі справляють на неї значний вплив. Так, король наділений правом розпуску парламенту, може накладати вето на закони тощо. По суті справи, Дж. Локк заклав основи механізму стримувань і противаг різних гілок влади, який після подальшої теоретичної розробки був упроваджений у конституціях США та інших країн.

     Дж. Локк негативно ставився до абсолютної монархії, в якій монарх зазіхає на свободу і власність людей і ніхто не гарантований від порушення своїх прав. Симпатії мислителя схилялися до конституційної монархії, яка сформувалася в Англії після 1688 р. Для Дж. Локка було важливо, щоб будь-яка форма держави виростала з суспільного договору, добровільної згоди людей, охороняла їх природні права і свободи та дбала про спільне благо [3].

     Загалом Локк розглядав започаткування врядування як набагато менш важливу подію, ніж первісна угода, що породжує громадянське суспільство. Одного разу більшість погодилася створити врядування: «вся влада спільноти, природно, в більшості». Форма врядування залежить від того, як більшість, або, інакше, спільнота, розпорядиться своєю владою, її можна утримувати чи делегувати до законодавчого органу того чи іншого типу. Враховуючи досвід англійської Революції, Локк вважав, що законодавча влада є найвищою в системі державного управління, хоч він припускав можливість того, що виконавча влада теж може брати участь у законотворенні. Обидві влади, проте, обмежені. Законодавча влада ніколи не може бути арбітрарною, бо навіть ті, хто її заснував, не мали такої влади; вона не може керуватися імпровізованими ухвалами, оскільки люди єднаються, щоб мати відомий закон та відомих суддів; вона не може позбавляти права власності без згоди, яка в Локковій інтерпретації означає більшість голосів; і вона не може делегувати себе, оскільки вона незмінно залежна там, де спільнота визначила їй місце. Загалом її влада грунтується на громадській довірі, оскільки люди мають найвище право змінювати законодавчу владу, коли та своїми діями перекреслює їхню довіру до себе. Виконавча влада, своєю чергою, обмежена загальною залежністю від законодавчої, не кажучи вже про те, що її прерогатива обмежена безпосередньо законом. В інтересах свободи важливо, щоб законодавча і виконавча влади перебували не в одних руках. Кожна деталь Локкового трактування зв'язку між законодавчою і виконавчою владами відбиває певні аспекти суперечки між королем і парламентом [13].

     Проте влада народу над урядом у Локка  ще не цілком така, як у пізніших демократичних теоріях. Називаючи законодавчу владу владою громадської довіри і представництвом більшості, що діє в інтересах спільноти, він, однак, зберіг давніший погляд, що згода спільноти доти позбавляє людей влади, доки врядування вірне своїм обов'язкам. Законодавча влада народу насправді зводиться до одної функції, хоча Локк усе ж припускає можливість демократії, а саме — до заснування верховної законодавчої влади. Навіть якщо спільнота вважає за краще відновити свою владу, вона не може домогтися свого, «поки не буде розпущено уряд». Демократ, подібний до Руссо, природно, вважав такий погляд за нічим не виправдане обмеження вічного права народу розпоряджатися собою так, як він вважає за потрібне. Можливо, збіглося кілька причин, щоб зміцнити Локка в його переконанні. Він був людина обачлива і врівноважена і не мав ніякої охоти потурати сваволі, хай би навіть йому довелося обстоювати революцію. Крім того, він слушно дивився на демократичне врядування, принаймні в Англії, як на питання академічне. Право спільноти розпоряджатися собою не було думкою, несумісною з певним визнанням невід'ємності права її короля та інших органів урядування, які, зрештою, мали свій статус або зрозумілу зацікавленість у збереженні свого становища. Цей аспект Локкової теорії жив далі в лібералізмі вігів XVIII століття, який трактував урядування, попри те, що воно відповідальне за загальний добробут, як гарант рівноваги між найважливішими інтересами королівства, такими, як інтереси корони, вельможного панства, церкви і громади. Завдяки Едмунду Берку ця концепція стала вихідним пунктом для теорії новітнього консерватизму. Англійська революція не порушила надто глибоко традицій англійського врядування, тож і Локк, її філософський виразник, був найконсервативнішим із революціонерів. Локкові ідеї у Франції XVIII століття мали зовсім іншу долю [14].

     Незалежно від дат, коли написано його трактати, Локковою метою було обстоювати моральне право революції; тож наприкінці його другого трактату дискутувалося право чинити опір тиранії. Його найпереконливіші аргументи випливали із засад, запозичених у Гукера. По суті, все зводиться до думки: англійське суспільство і англійське врядування — дві різні речі. Друге існує для добробуту першого, і уряд, який наражає на серйозну небезпеку суспільні інтереси, справедливо підлягає зміні. Цей аргумент підпирається досить розволіклим дослідженням права, що його можна здобути завоюванням. Локк тут розрізняє справедливі й несправедливі війни. Звичайний агресор не здобуває жодного права, навіть завойовникові, що звитяжив у справедливій війні, не вільно запроваджувати права, суперечного праву свободи і власності завойованих. Така аргументація спрямована проти всіх теорій, за якими звичайне завоювання чи успішне застосування сили наділяє уряд законною владою. Засада Локкової аргументації, по суті, така сама, як і розгорнена згодом Руссо: моральна виправданість і сила — дві різні речі, й до останньої з них не варто прикладати першу. Отже, уряд, що набуває чинності, може бути виправданий, як і всі уряди, лише тоді, коли він розуміє і підтримує моральні права, невід'ємні від осіб і спільнот. Іншими словами, моральний лад — постійний і самовідновний, а уряди — лише рушії морального ладу. У цьому розумінні природне право означає для Локка, по суті, те саме, що воно означало для Ціцерона та Сенеки, а також для всього Середньовіччя [20].

     Уряд, не відповідний суспільству, анульовується або зміною осереддя законодавчої влади, або засобами, продиктованими зневірою в ній народу. Локк розглянув два випадки, взяті із англійського досвіду попередніх сорока років. Він хотів показати, що справжній ініціатор Революції — король з його намаганнями розширити прерогативу і правити без парламенту; то було усуненням осереддя найвищої законодавчої влади, законно утвердженого людьми в особах своїх представників. Добре він пам'ятав і негідну поведінку Довгого парламенту, а отже, й гадки не мав залишати законодавчу владу необмеженою. Всяке зазіхання на життя, волю чи власність підданців —незаконне, і законодавча влада, яка намагається творити таке беззаконня, втрачає свою чинність. Тоді влада повертається до народу, й він має забезпечити чинність нового конституційного законодавства для нової законодавчої влади. Як і у всіх аргументаціях такого роду, Локк створює значну і, можливо, зайву плутанину вживанням слова «законний». Він постійно говорить про незаконні дії виконавчої і законодавчої влад, добре знаючи, що про законність, про законний опір тиранії не може бути й мови, якщо він має намір удатися до позазаконного, але спроможного оборонити мораль, засобу. Загалом кажучи, він уживав слова «законний» як синонім справедливого чи правильного і не робив ніякої різниці між тим, що є морально справедливе, і тим, що дає підстави судового переслідування. Таке вживання зумовлене традиційно вірою в те, що закони — природний, чинний і моральний — одне-єдине ціле і що, отже, є «фундаментальні» закони, яких не виробляє навіть верховна законодавча влада. Такі засади втратили свою вагу в англійському праві з приходом тієї самої Революції, яку Локк обстоював, хоч віра в моральні обмеження щодо парламенту залишилася. Можливо, американська практика розмежування конституційного і державного прав, ординарної законодавчої влади й екстраординарної законодавчої влади через референдум стояла ближче до Локкової ідеї [14].

      Висновки

     XVII і XVIII ст. відкрили нову еру  в світовій історії. Вони стали  тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації — феодальну, яка виникла після падіння Римської імперії, та буржуазну, початком якої стали дві революції — в Англії (XVII ст.) та Франції (XVIII ст.). Посилилась роль буржуазії в суспільному житті. Вона очолила торгівлю, сприяла розвитку економічних відносин, мореплавства, науки тощо. Зрозумівши практичне призначення науки та матеріалістичного світогляду, буржуазія підтримала наукові пошуки, експериментаторство та дослідження.

     У політичному житті завершувався процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій — на ті часи прогресивної форми політичної організації. Однією із цих країн стала Англія.

     Саме  у цей час жив і творив англійський  філософ Джон Локк. Світову культуру Джон Локк збагатив рядом щонайважливіших наукових відкритів, соціально-політичних теорій, педагогічних доробок. Основними філософськими працями Дж. Локка є: «Досліди про закони природи» (1662 – 1664); «Два трактати про державне управління» (1679); «Досвід про людське розуміння» (1690); «Думки про виховання» (1693) та інші. Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.

     Держава, на думку Дж. Локка природного, а  не божественного походження, так  само як і влада короля. Людство  народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля «була дана йому волею мас». Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – «головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від «природного стану». Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

     Створивши державу (своєрідного опікуна), народ  виступає як його підопічний і як його засновник. Останнє дає право  народу відміняти закони, які протирічать  його інтересам.

     Більше  того, народ має право відібрати  владу у правителів, які порушують його природні права. Дж.Локка називають батьком лібералізму. Саме його уявлення про природні права людини лягло в основу формування ліберальної ідеології.

     До  природних, невідсуджуваних прав людини він відніс такі:

• право на життя, що захищає безпеку людини;
• право на свободу, що знищує пригнічення людини і дає можливість визначити своє життя відповідно до своїх бажань;
• право на власність - право працювати і володіти результатами своєї праці.

     Дж. Локк виправдовував приватну власність, бо вважав, що вона створюється індивідуальними зусиллями й ініціативою.

     Дж. Локк вимагав чіткого розподілу  законодавчої та виконавчої влади. Законодавча  влада повинна приймати закони. Виконавча  влада повинна організовувати їх виконання.

     Такі  погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися прагнення філософа пристосувати уявлення про державу, державний устрій до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.

      СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

     1. Бачинин В.А., Сандулов Ю.А. История западной социологии: [Текст] Учебник. СПб.: Издательство «Лань», 2002. — 384 с. — (Мир культуры, истории и философии).

     2. Борисов Л. П. Короткі нариси історії політичних учень. [Текст] – М., 1987 - 435 с.

     3. Брегеда А. Ю. Політологія: [Текст] Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999.

     4. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. [Текст] Навч. посібник. – К., 1999.

     5. Горлач Н.И., Головченко Г.Т. Введение в политологию. Наука о политике. [Текст] Учебное пособие в двух частях. — Харьков: 1994. — 248 c.

     6. Гуннар С., Нілс Г. Історія філософії. [Текст] – М., 2001.

     7. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.). [Текст] — К.: Либідь, 1993.— 336 с.

     8. Локк Дж. Два трактата о государственном правлении. [Текст] // Локк Дж. Соч. -М., 1988. - Т.3.

     9. Локк Дж. Избранные философские произведения: [Текст] В 2-х т. — М., 1960. — Т. 2.

     10. Марчук, П. П. Соціологія [Текст] : навчальний посібник / П.П. Марчук. - [Б. м. : б. и.], Тернопіль 1998 рік. - 300 с.

     11. Нерсесянц К.С. Історія політичних і правових вчень. [Текст] – М., 1990. - 421 с.