Джон Локк про становлення політичного суспільства

     Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набутого особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

     Мета  держави – збереження свободи  і власності. Держава не повинна  бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

     Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання.

     Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

     Такі  погляди Дж. Локка мали прогресивне  значення. В них виявлялися прагнення  філософа пристосувати уявлення про  державу, державний устрій до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.

     Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка  мали сильний вплив на подальший  розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства [21].

     Розділ  ІІ. Соціологічно-політичні ідеї у творчості Джона Локка

     2.1 Теорія природного права і суспільного договору Дж. Локка 

     Як  соціальний філософ і політолог, Дж. Локк відомий як автор ліберально-демократичної концепції соціальної організації суспільного життя, базованої на: 1) обґрунтуванні поняття приватної власності як необхідної умови розподільчої справедливості; 2) договірній інтерпретації повноважень держави; 3) докорінному переосмисленні ідеї «природного права» [23].

     Головні положення політико-правової концепції  Дж. Локка з симпатією коментували  й поглиблювали Вольтер та І. Кант, Д. Юм та Ш. Монтеск'є, Б. Франклін та Т. Джефферсон, А. Сміт та Й. Гете, Д. Дідро та багато інших мислителів. Ці положення не тільки не втратили сенсу впродовж XVIII- XIX сторіч та в наші дні, а й у певному розумінні взагалі можуть виявитися «вічними». За словами З. Соловйова, «вони не можуть ні застаріти, ні відмерти, доки в усьому світі не утвердяться інституції громадянського суспільства, засади конституціоналізму та поділу влади, доки не перестане розвиватися та справляти свій нормувальний вплив на соціально-політичну практику концепція прав людини».

     У чому ж сила і новизна підходу, запропонованого Локком? Виходячи, як і Т. Гоббс, з визнання засад суспільного життя як своєрідного «природного стану», Дж. Локк тлумачить цей стан уже не як «війну всіх проти всіх», а як стан рівності, в якому вся влада та правозалежність є взаємними. Кожний індивід, вважав Дж. Локк, має безконтрольну свободу й водночас підпадає під вплив свободи іншого індивіда: ніхто не має права обмежувати іншого в його житті, здоров'ї, свободі або майні. Першим і головним чинником свободи, згідно з Дж. Локком, є принцип недоторканності приватної власності [23].

     Локк  твердив, що природний стан — стан «миру, доброї волі, взаємної допомоги й турботи про взаємне збереження». Обстоюючи цю думку, він виходить із того, що закон природи передбачає цілий набір прав та обов'язків людини. Недолік природного стану єдино в тому, що він виключає будь-яку структуру на кшталт магістратів, писаного закону і твердого карного кодексу, які б забезпечили чинність правових засад. Все правильне чи хибне, що мало колись місце, є таким вічно; чинне право нічого не додає до етичної сторони всякої поведінки, а просто передбачає апарат для ефективного вжиття примусу. У природному стані кожна людина мусить боронити свою власність, наскільки це їй до снаги, але її право на свою власність і її обов'язок шанувати те, що належить іншому, так само повні, як були б за всякого врядування. Можна помітити, що на століття раніше, ніж Локк, Фома Аквінський вдався точнісінько до такого самого обгрунтування. Через Гукера Локк просто перебрав середньовічну традицію трактування зв'язку між законом і мораллю. Якщо відкинути фікцію про природний стан, той зв'язок може означати лише одне, а саме, що моральні приписи побутують ширше, ніж приписи чинного закону, й діють незалежно від того, наглядають за їхнім дотриманням уряди чи ні. От тільки питання, що дає моралі потугу? Чи та потуга залежить від божественної волі, чи вона сама собою зрозуміла, і про це навіть не треба думати, чи вона залежить від того, що суспільство глибше закорінене в людській природі, ніж урядування, а отже, запроваджує норми, яких не може ігнорувати врядування. У всякому разі, Локк рішуче твердив, що моральне право та обов'язки передують законові й урядування мусить здійснюватися за законом, спертим на природне й моральне право [14].

     Річ очевидна, що переконливість усієї Локкової теорії залежала від точного з'ясування того, що мислилося під законом природи, який у нього виступає запорукою взаємодопомоги в дополітичний період і в силу якого започатковується політичне суспільство. Принаймні йому належало показати, чому той закон зобов'язував навіть без адміністрування чи примусу. Фактично він так і не провів жодного ретельного дослідження цього питання; його найпрозоріше трактування було пов'язане єдино з розрізненням — запозиченим в Арістотеля і скерованим проти Філмера — батьківської влади від влади політичної. Традиційний розгляд права власності у зв'язку з родиною можна було сприймати як поєднання його тлумачення з його теорією походження приватної власності. Тож перед розглядом головного питання чинності, що її Локк приписував природному праву, було б краще репрезентувати його теорію про право приватної власності: адже він завжди вважав, що цьому типові права аналогічні всі природні права.

     Згідно  з Локком, у природному стані власність була спільною в тому розумінні, що кожен мав право добувати засоби для прожиття з будь-яких природних джерел. Тут він знову виводив ідеї з сивої давнини. У середні віки не дивом було вважати, що користування громадською власністю -досконаліший, а отже, й «природніший» стан, ніж користування приватною власністю, бо цю останню приписувано первородній гріховності людської натури. Римське право пропонувало зовсім іншу теорію — що приватна власність починається з привласнення речей, які доти були у громадському вжитку, хоч і не належали до гуртової власності. Локк відмовився від обох теорій, твердячи, що людина має природне право на те, до чого доклала праці своїх рук, приміром, обгороджуючи землі. Очевидно, він узагальнив досвід колоністів нових земель, подібних до Америки, можливо, на нього вплинуло те, що він глибоко усвідомлював, наскільки продуктивніша приватна сільськогосподарська економіка супроти громадського обробітку землі у примітивніших системах. Локк вважав, що збільшення виробництва піднесе життєвий рівень усієї спільноти. У XVIII столітті обгороджування земель фактично сприяло зростанню врожайності, але капіталістичний лендлорд використовував переваги свого стратегічного становища, щоб конфісковувати прибутки. Хоч би які були витоки Локкової теорії, виникнення права приватної власності він аргументував тим, що, працюючи, людина вкладає, так би мовити, щось від себе, від власної індивідуальності у свої вироби. Витрачаючи на них внутрішню енергію, вона робить їх частиною самої себе. Загалом споживча вартість виробів залежить від праці, вкладеної в них, а отже, Локкова теорія торувала шлях для пізніших теорій собівартості праці у класичній та соціалістичній економіках.

     З Локкової теорії походження приватної  власності логічно випливає, що право на неї передує навіть примітивному суспільству, що його він змалював як природний стан. За його визначенням, право власності є «поза будь-якою конкретно сформульованою загальною угодою людей із народу». Це право кожен індивід вносить до суспільства у своїй власній особі, достоту так само, як він вносить свою тілесну енергію. Отже, саме суспільство не створює права і не може — а як може, то хіба що в певних межах — чітко його регулювати, бо як суспільство, так і врядування існують для того, принаймні почасти, аби оборонити давніше за них приватне право власності. Такий майже випадково запроваджений погляд на власність мав, однак, глибокий вплив на всю Локкову суспільну філософію. Мислитель ніколи не казав і майже напевно не вважав, що, крім права власності, не було більш ніяких природних прав. Для переліку природних прав Локк найчастіше вживав словосполучення «життя, воля та майно». Звичайно ж він вживав слово «власність», куди, видно, вкладав значення якогось права, а що право на неї було єдине природне право, яке він досліджував докладно, то воно неминуче вирізнялося як типове і вельми важливе. У всякому разі, він осягнув усі природні права в тих самих межах, що й право власності, тобто як атрибути індивідуальності, народжені разом з нею, а отже, як неодмінні вимоги і до суспільства, і до врядування. Відхиляти такі вимоги завжди було незаконно, оскільки саме суспільство існує на те, щоб їх боронити; регулювати їх вільно лише настільки, наскільки це потрібно, щоб успішно їх оборонити. Інакше кажучи, «життя, воля та майно» однієї особи може бути обмежене, лише щоб задовольнити так само обгрунтовані претензії іншої особи на ті самі права [14].

     Змалювавши  природний стан як умову миру і  взаємодопомоги та визначивши природні права за аналогією з власністю  як такі, що передували самому суспільству, Локк далі заходився виводити цивільне суспільство зі згоди його членів. Державна влада, яку він означив як «право творити карні закони... для регулювання і збереження власності, а також застосовувати силу спільноти для виконання таких законів... все це лише для громадського добра», — така влада може поставати лише за згодою і бути наданою мовчазно; згоду має дати кожен індивід у своїх власних інтересах. Державна влада не може мати жодного права, окрім виведеного із особистого права кожної людини боронити себе та свою власність. Законодавча і виконавча влади, використовувані державним правлінням для оборони власності, — не що інше, як природне право кожної людини, що перейшло «до рук спільноти» чи «перейшло до громадськості», і це виправдане єдино тим, що так краще боронити природні права, ніж шляхом самодопомоги, на яку кожна людина має природне право. Це «первісна угода», за якою люди об'єднуються в одне суспільство; це щира згода «для об'єднання в одне політичне суспільство — втілення єдиного договору, укладеного чи такого, що має бути укладеним, між індивідами, що входять у державу чи створюють її» [14].

     Від інших форм об'єднань людей держава  відрізняється тим, що:

     - втілює політичну владу, тобто право створювати закони з метою регулювання відносин власності;

     - застосовувати силу об'єднання  для виконання цих законів  і захисту держави від зовнішнього  нападу.

     Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх природних прав і свобод, залишаючи за собою:

     1. право на життя

     2. володіння майном

     3. свободу

     4. рівність.

     Це  невід'ємні природні права людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь.

     Держава отримує від людей рівно стільки  влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства - створення умов для того, щоб усі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи і власності.

     Засобами  забезпечення досягнення державою цієї мети Локк вважав законність, поділ влади, оптимальну форму правління, право народу на опір свавіллю влади та ін.

     У законі мислитель вбачав першу державотворчу  ознаку. Під законом він розумів  не будь-який припис держави, а лише той акт, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу. Ознаками закону є стабільність і довготривалість дії.

     Закони  лише тоді сприяють досягненню головної мети держави, коли їх усі знають і всі виконують, закон є обов'язковим для всіх.

     Суперечливим  моментом цієї теорії є те, що в Локка ніде нема ясності щодо такого: що конкретно постає завдяки «первісній угоді». Чи саме суспільство, чи лише врядування? Що ці дві речі відмінні, він виразно заявив пізніше — у другій праці під назвою «Трактат», де довів, що політична революція, яка розпускає уряд, не робить, як правило, розпуску спільноти, якою цей уряд керує. Крім того, індивід передає своє природне право спільноті чи громадськості, яка напевно має бути чимось реальним, якщо може одержати: в дарунок владу. З другого боку, право, суворо за Локковою теорією, перебуває в руках індивідів лише до того, як вони передадуть його. Проте таку передачу особистого права він вважав умовною як щодо суспільства, так і щодо врядування, бо кожен її передає «лише на те, щоб краще зберегти свою свободу і власність», але саме суспільство «зобов'язане убезпечити власність кожного». Щоб прояснити цю проблему, континентальні автори на кшталт Альтузія та Пуфендорфа, які ретельніше розробили теорію угоди, передбачають два контракти: один між індивідами, що започатковують спільноту, а другий між спільнотою та її врядуванням. Приблизно таку позицію Локк мовчазно припускає, хоч ніде її не формулює. Подвійний контракт, звичайно, не зараджує справі, оскільки поширення тієї самої концепції на два випадки — вельми сумнівний момент, але він надає теорії формальної ясності. Формальна ясність не була для Локка ідеалом, тож він задовольнявся об'єднанням двох поглядів. Давніша теорія, яку він запозичив у Гукера, припускала спільноту, здатну вважати свої магістрати морально відповідальними; цього він насамперед дотримувався, коли обстоював Революцію як законну спробу створити англійське врядування, яке служило б потребам англійського суспільства. Новіша теорія, яку найвиразніше сформулював Гоббс, припускала лише індивідів та їхні особисті інтереси, і Локк теж дотримувався її — у тих межах, у яких мислив і суспільство, і врядування як засоби оборони життя, волі та майна.

     Ці  два аспекти Локкової теорії об'єднані — і, слід сказати, дуже ризиковано — гіпотезою, що функціонування спільноти визначається згодою більшості її членів. Консенсус, за яким кожна особа згоджується з іншими утворити державу, зобов'язує її підпорядкуватися більшості; як твердив Пуфендорф, фікція суспільного контракту мусить доповнюватися ще однією фікцією одностайного консенсусу. Таким чином, згода більшості стає тотожною функціонуванню всього суспільства [14].