Біографічний метод у соціології

«Коли ми звинувачуємо себе чи колег-соціологів у необ'єктивності? Я думаю, що розгляд типових прикладів показало б, що ці звинувачення виникають - якщо звернутися до одного важливого класу таких випадків, - коли дослідник надає скільки-небудь серйозне довіру перспективі підпорядкованої групи в якомусь ієрархічному відношенні, У разі девиантов таким ієрархічним ставленням виявляється ставлення моралі. Тут в положенні переваги виявляються ті учасники відносини, які представляють сили офіційної та схвалюваної моралі, а підкорення стають ті, хто нібито порушив цю мораль ... (Іншими словами) звинувачення в упередженості, пов'язані до нас або до інших, провокуються відмовою проявляти довіру і повагу до сформованого статусному порядку, де право бути почутим і доступ до істини розподілені нерівномірно ». Природно припустити, що спрямованість біографічного методу на те, щоб представити суб'єктивний досвід діяча через його власні категорії і визначення, потребує якогось переосмислення критеріїв об'єктивності дослідження. Дійсно, соціолог тут повинен перш за все визначити, яка «власна історія», особисте трактування суб'єкта. Те, як суб'єкт сам визначає ситуацію, в даному випадку важливіше, ніж те, яка ситуація «сама по собі». Ця «власна історія» може і повинна бути доповнена відомостями про те, як визначають ситуацію інші учасники. Зіставлення точок зору і відомостей, отриманих за допомогою різних методів і (або) з різних джерел, дозволяє повно і досить об'єктивно відтворити не тільки зовнішню картину подій, а й їх суб'єктивний сенс для учасників. Такий тип дослідницької стратегії в соціології прийнято позначати як множинну тріангуляцію *. (Термін «тріангуляція» покликаний підкреслити схожість зі способом визначення віддаленості або місця розташування деякого об'єкта, використовуваним в геодезії або радіопеленгації.) Множинна тріангуляція допомагає в аналізі розрізняються визначень ситуації, що відносяться до одних і тим же елементів досвіду.

Глава II. ЗБІР І ОБРОБКА біографічних даних

2.1. Збір біографічного матеріалу

Будь-який усний чи письмовий розповідь суб'єкта про події його життя може розглядатися в якості біографічного матеріалу. За певних умов для відтворення «історії життя» можуть використовуватися і вторинні джерела - мемуари інших осіб, листи, офіційні документи і т. п. Наприклад, якщо звернутися до досліджень «історії життя» організацій, К. Літлер вивчав трудові відносини в двох британських компаніях в 1930-і рр.. Інтерв'ювання профспілкових активістів, які брали участь у подіях того часу, було доповнено матеріалами архівів цих компаній і газетними повідомленнями, які стосувалися трудових конфліктів, які там відбувалися. У недавньому спільному дослідженні британських і російських вчених вивчалася, зокрема, кадрова політика на підприємствах різного типу («неблагополучних», «благополучних», «нових»). Крім аналізу документів кадрової та економічної статистики використовувалися напівструктурованих інтерв'ю працівників підприємств, основною темою яких стали трудові біографії респондентів (всього було проведено 260 інтерв'ю на 12 підприємствах).

Важливо, однак, розрізняти біографічні (автобіографічні) історії і так звані усні історії. Усна історія - це фактуально точне відтворення певних історичних подій. В її фокусі - не суб'єктивний досвід діяча, а історичне знання про події, процеси, рушійні сили і причини. Усні історії, розказані учасниками подій, використовуються для накопичення такої історичного та фактичного знання. Історичне знання «з точки зору очевидця» необхідно, наприклад, антропологу, прагне відтворити історію поділу праці між сусідніми племенами чи історію ворожнечі між кланами. Історик - представник школи «Нової соціальної історії» також зможе використовувати усні історії, наприклад, описуючи бурхливі політичні зміни «знизу» як зміни повсякденне життя простих людей.

У соціології прийнято розрізняти три основних типи «історій життя»: повні, тематичні та відредаговані.

Повна «історія життя» в ідеалі окреслює весь життєвий досвід суб'єкта - від колиски до могили (що саме по собі не вимагає великого об'єму і ступеня деталізації).

Тематична «історія життя» відрізняється від повної тим, що вона відноситься переважно до однієї сторони або фазі життєвого циклу суб'єкта. Наприклад, Е. Сазерленд написав книгу про професійну кар'єру «злодія в законі», який виступив в якості співавтора твору. Сазерленд підготував опитувальник, який дозволив структурувати письмовий розповідь свого співавтора, провів ряд додаткових інтерв'ю і прокоментував отриману «історію життя». Однак він не використав ніякі додаткові джерела.

Відредагована «історія життя» може, взагалі кажучи, бути і повною, і тематичною. Її основна особливість - провідна роль соціолога-інтерпретатора, явно організуючого біографічний матеріал відповідно до теоретичної логікою, вибірково редактирующего і інтерпретуючого вихідний розповідь (чи оповідання) суб'єктів для того, щоб відповісти на поставлені в дослідженні питання. Нерідко безліч відредагованих «історій життя» стають ілюстративним чи доказовим матеріалом у теоретичному по суті дослідженні. Прикладом може служити знаменита робота І. Гофмана «Стигма». Під «стигмою» тут розуміється властивість (атрибут), що розглядається як порочить, недоречне для представника певної соціальної категорії і відрізняє його від соціально обумовленою «норми» (наприклад, значний фізичний дефект, моральне «потворність» на зразок алкоголізму, приналежність до «не тієї» расу і т. п.). Так, у розділі, присвяченому типам «духовної кар'єри» стигматизованих людей, Гофман використовує десяток різних автобіографічних джерел, мемуарів, «життєвих історій», щоб показати, як впливають на особистісну ідентичність час і обставини усвідомлення суб'єктом своєї стигми, її очевидність для оточуючих і т . п. Суб'єктами «життєвих історій» тут виявляються і людина, яка захворіла в юності поліомієлітом, і професійна повія, і сліпа дівчина, і гомосексуаліст.

Основними джерелами біографічних даних, як уже говорилося, служать, крім опитувань та інтерв'ю, публічні та приватні архівні матеріали.

Інтерв'ю, опитувальники та дослівні записи усних повідомлень незмінно грають провідну роль в отриманні значущих для соціології «історій життя». Їх застосування гарантує релевантність одержуваних відомостей тієї теоретичної проблеми, яка стоїть перед соціологом (хоча ця «соціологічна релевантність», на думку деяких, досягається ціною меншою спонтанності і безпосередності викладу). Процедури інтерв'ювання та опитувальники, використовувані в цьому випадку, по суті, відрізняються від традиційних для соціології лише тим, що вони чітко структуровані тимчасової перспективою людського життя як цілого. Опитувальник, або «біографічний путівник», який використовується при інтерв'юванні, дозволяє суб'єкту порядок свою розповідь і приділити достатню увагу всіх фазах життєвого циклу (дитинство, юність і т. п.) і всім сферам життєвого досвіду (сім'я, кар'єра і т. п.) , які значимі для нього і (або) цікавлять соціолога. Крім того, що біографічний опитувальник або короткий тематичний путівник дозволяють не забути або не пропустити істотні відомості, вони корисні і самому досліднику як засіб виразною і явною операціоналізації тих понять, які він збирається використовувати в теоретичному аналізі.

Зауважимо тут, що нерідко біографічний матеріал збирається в ході цілком традиційного вибіркового обстеження. У більшості випадків вибірка такого дослідження представляє якусь вікову когорту або професійну групу. Зрозуміло, виходячи з практичних міркувань вартості широкомасштабного інтерв'ювання та доступності «рідкісних» сукупностей, дослідники найчастіше обмежуються квотною вибіркою. Наприклад, в здійсненому в 1970-і рр.. дослідженні соціальних змін в канадській провінції Квебек було зібрано 150 біографічних інтерв'ю тих, хто починав свою професійну кар'єру в 1940-і рр..

Навіть у тих випадках, коли соціолог проводить серію глибинних («клінічних») інтерв'ю без використання жорсткого плану бесіди або «путівника», він орієнтується на якусь сукупність теоретично значимих тем, пунктів бесіди і постійно повертається до їх обговорення. Як приклад ми можемо використовувати відому працю «батька-засновника» етнометодологіі Г. Гарфіікеля, присвячену аналізу «індивідуального випадку» зміни статевого статусу. Основний емпіричний матеріал тут - це численні інтерв'ю Агнеси, дев'ятнадцятирічної дівчини, народженої та виховувалася до 17 років як хлопчик і свідомо вирішила змінити стать. Агнеса до моменту надходження в університетську клініку вже два роки жила у вигляді дівчини і успішно приховувала від оточуючих свій секрет. За її власними словами і деякими непрямими даними, вона завжди хотіла стати нормальною жінкою і відчувала себе дівчиною, розглядаючи свої нормальні чоловічі геніталії як «злий жарт природи», мінливість долі. З точки зору генетики, анатомії та ендокринного статусу, Агнеса представляла собою рідкісний випадок «чисто гормональної» (тестикулярною) фемінізації в підлітковому віці: фізіологічно і анатомічно нормальні чоловічі органи сусідили з цілком виразними жіночими вторинними статевими ознаками, і зовні, для необізнаних спостерігачів, Агнеса виглядала як приваблива юна дівчина. Звичайно, Гарфінкеля цікавив не сам по собі «медичний випадок». Його цікавила та тонка соціальна «робота», спрямована на досягнення і збереження обраного сексуального статусу, яку доводилося здійснювати Агнесу. Будь-яка помилка, порушення нормативних очікувань оточуючих, відхилення від «соціально-зрозумілих» рольових моделей призвели б Агнеса до краху її ідентичності і до повної маргіналізації. Однак Агнеса не тільки «впоралася» з необхідністю вести звичайний, соціально-прийнятий спосіб життя молоденької дівчини, мати подруг і шанувальників і т. п., а й домоглася складної хірургічної операції, яка дозволила позбутися від чоловічих геніталій і знайти - засобами пластичної хірургії - «мінімальний анатомічний набір», необхідний, щоб стати «звичайною жінкою» (звісно, ​​позбавленої власне репродуктивної функції). Саме складна «життєва історія» Агнеси дала можливість проаналізувати ті механізми конструювання і підтримки «правильного», раціонального і «зрозумілого-с-точ-ки-зору-інших-людей» статусно-рольової поведінки, які в повсякденному житті «нормальних» чоловіків і «нормальних» жінок не усвідомлюються і діють автоматично.