Барокові риси української поезії XVII-XVIII ст

Чом принесла заборонене яблуко саме ось Єва? 
Луна: “ва”. 
Що за причина була, що зірвала це яблуко Єва? 
Луна: “Єва”.

Як бачимо, ніякої відповіді від природи в даному разі немає. Але іноді у відгомінні можна вловити подобу осмислених слів. Так, у вірші М. Довгалевського на честь архієпископа Рафаїла Заборовського луна не лише механічно віддзеркалює голос людини, а й ніби силується увійти з нею в діалог:

Ти назови нам, луна, що живеш у долинах вузеньких, 
Пастиря славне ім’я. Чом так звучить. А луна: “учить”. 
Наші молитви всі сходяться в небі, і знов луна: “ебі”. 
Наш проводир Рафаїл, повний любові. Луна: “бові”. 
Муза моя йде за ним і співає. Луна: “кохає”. 
“Жий, отче”, – зичить тобі наш Аполлон, а луна: “поллон”.

У поезії Бароко є й такі резонуючі вірші, де розмова поета з безлюдним простором перетворюється на досить змістовний діалог. Природа вже не спить, вона мислить і відповідає на запитання голосом Бога, духів чи праотців. У вірші І. Величковського “Ехо” “через природу”, як через стіну, розмовляє з поетом з потойбічного світу сам Адам:

– Что плачеши, Адаме: земного ли края? 
– Рая. 
Чему в он не внійдеш, боиш ли ся браны? 
– Раны. 
Или возбранен тебе вход внутр его победно? 
– Бедно. 
Или возбранен тебе вход ест херувими? 
– Ими. 
Откуду деет ти ся сицевая досада? 
– С сада. 
Кто ти в саде снедь смертну подаде от древа? 
– Єва. 
То сееши слезами не без вины поле? 
– Оле.

Бароко взагалі була притаманна певна романтичність. Можна навіть сказати, що хоч в XVII-XVIII століттях романтизму ще не було, проте самі романтики вже існували й досить плідно працювали в мистецтві.  
Поети доби Бароко не здогадувались про страшне майбутнє відкриття своїх духовних спадкоємців. Вони вірили, що вся краса від Бога, краса засліплювала їх і нерідко позбавляла психлогічної проникливості. Можливо, з погляду побожної людини це блюзнірство, але не можна не зазнчити, що серед святих, змальованих на стінах Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, зустрічаються й справді демонічні обличчя, дивитися на які смутно і тяжко (фрески “Святителі”, “Пророки”, “Превелебні отці”). 
Митці Бароко зробили зі своєї “небесної” краси культ і віддано, жертвенно служили йому.

Завершуючи тему діяльної і самовідданої любові митців Бароко до краси, хотілося б сказати кілька слів про відому картину Рубенса “Возії каміння”. Зображені тут люди возять звивистою гірською дорогою каміння для будівль, що знаходяться далеко внизу, і кожна затримка на кам’янистому шляху поміж скель і урвищ робить неможливим подальше просування до мети. Вони везуть своє каміння для палаців і храмів, “небесної” краси яких, можливо, ніколи не побачать. І трудяться важко, самовіддано, на межі відчаю і зриву. Але вибору в них немає, бо є лише один єдиний шлях – до чудової долини та її майбутніх казково прекрасних палаців.

Ця картина – метафора будь-якої творчості взагалі, але водночас тут можна побачити й поетичний образ самої доби Бароко, її самовідданого служіння красі, її великих діянь, страхів і тривог. У світовідчутті людини Бароко є чимало спільного з душевним станом рубенсівських возіїв каміння, які докладають неймоврних зусиль, аби не спинитися на своєму шляху до прекрасної мети серед скель і урвищ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

1. А. Макаров “Світло українського бароко”, Київ, “Мистецтво” 1994.
2. В. М. Русанівський, М. В. Гончаренко, М. П. Кодак, Л. М. Новиченко, П. П. Толочко, О. К. Федорук “Культура українського народу”, Київ, “Либідь” 1994.
3. М. М. Алексієвець, М. М. Більчук, М. С. Бойко, М. Г. Братасюк, О. М. Воротюк, О. М. Герман, В. І. Гринчицький, О. О. Дукачов, М. І. Кирюшко, Т. С. Комарова, Л. С. Курант “Культура відродження в Україні”, Львів, “Астерікс” 1993.
4. “Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновського”. Київ, “Либідь” 1993.
5. К. І. Хижняк “Києво-Могилянська Академія”, Київ “Вища школа” 1981.