Барокові риси української поезії XVII-XVIII ст

Молода українська література тих часів орієнтується не тільки на утилітарні вимоги пропаганди національно-визвольної війни, але й на складні світоглядні шукання свого часу. Це активізувало процес оволодіння українськими митцями системою умовного мислення, складною метафоричною формою. Одні поети вдавалися при цьому до традиційної (для релігійної літератури) притчевої форми, переносячи її у сферу нових тем. (Ідучи цим шляхом І. Максимович “вдягає” новий зміст у надійну, але досить архаїчну форму, через що деякі його філософські притчі здаються уривками з невідомих нам “житій”).

Другий шлях розвитку української філософської поезії був пов’язаний із засвоєнням нових наукових ідей, що відкривали перед поетами глибини підсвідомого мислення, а заразом – і таємні скарбниці образного мислення. Філософська лірика І. Орновського “вдягнена” вже в шати вишуканої сновидно-фантасмагоричної форми. Він не боїться бути складним, а іноді й “темним”, бо розраховує не на першого-ліпшого читача, а на людину, наділену умінням увійти до загадкового світу поетичної уяви. 
У XVII столітті поезія вже орієнтувалася на різні смаки й суспільні інтереси. В одних випадках вона була “простою”, описовою, дидактично-агітаційною, в інших – “переускладненою”, заглибленою в роздуми над сенсом людського буття. Характерно, що до кола поетів Л. Барановича належав не лише відсторонений від прози життя І. Орновський, а й співець героїки козацьких походів О. Бучинський-Яскольд. Останній захоплено описує битви й використовує вірші як політичні “агітки”, а перший вважає, що війни заважають поетам зосереджуватись на вічних питаннях. Принципова відмінність їхніх смаків і художніх систем свідчить про неоднорідність художнього мислення XVII століття.

Ці істотні відмінності в поглядах двох видатних поетів XVII століття можуть служити вагомим аргументом у спростуванні поширеної нині думки, ніби поезія, так би мовити, підвищенного рівня умовності (метафорична, притчева, фантастично-гротескова, фантасмагорично-сновидна, міфологічна) завжди була чужа українській художній творчості. Насправді ж, високий рівень поетичної умовності був властивий українській поезії на всіх етапах її розвитку. Корені українського умовно-художнього мислення слід шукати в XVII столітті, в ірраціональних тенденціях барокової філософії і, конкретно, – у пам’ятках літератури – “Ляменті...” М. Смотрицького з його сплавом політики й апокаліптичних візій, у філософських снах-видіннях І. Орновського, складних умовно-метафоричних побудовах “Руського небесного Арктоса” С. Яворського, у “Сні” Г. Сковороди, де філософські узагальнення втілилися в плетениці по-босхівськи страхітливих візуальних образів.

Культура Бароко не обіцяла людям легкого і ясного щастя на землі. Вона не спокушала їх полегшеними відповідями на вічні питання, але вчила бути совісними, мудрими, свідомими своєї приналежності до вічності. Її найбільш войовничі опоненти, просвітителі XVIII століття, прагнули побудувати суспільство на нових засадах, попередньо очистивши його від “середньовічних забобонів”, релігійного догматизму. Звичайно, діячі Просвітительства XVIII століття мають перед культурою свої заслуги. Але слід зазначити, що просвітительська риторика культурної спадщини Бароко здебільшого мала вульгаризаторський характер. За задерикуватими вольтер’янськими випадами Г. Кониського на адресу Гомера і Феба стояла типова для просвітителя XVIII століття зневага до алогічних форм пізнання, зокрема до інтуїтивного (підсвідомого) мислення, яке вони не вміли й не хотіли відрізняти від того, що називали містикою, середьновічною маячнею. 
Збагаченню стильового розмаїття української поезії в другій половині XVIII століття заважали не лише суворі політичні й соціальні умови, а й раціоналізаторсько-вульгаристичні традиції всередині самої культури. 
Десь за часів Самойловича і Мазепи починається доба мілітаризації українського життя і української культурної свідомості. Це дуже своєрідна епоха, бо своєрідним був сам український мілітаризм – мілітаризм “благородний”, оборонний, насичений співчуттям до народу, щирим патріотизмом, але, тим не менше, як і всякий інший, не позбавлений певного солдафонства і небезпечних традицій дегуманізації суспільної свідомості.  
Якогось альтернативного шляху для України в другій половині XVII століття просто не існувало. Оточені з усіх боків арміями трьох могутніх імперій, українці почувалися заручниками якоїсь великої політичної гри, до якої вони самі були причетні лише в ролі потеційної жертви. Як писав поет кінця XVIII століття, відомий нам за ім’ям Іван,

Тут за України поміж потентати, 
Польським і турецьким почалися раті. 
Всяк її під себе прагнув покорити, 
Або вже до краю, бідну, розорити. 
Та російська сила ворога одбила, 
Боронити землі власні понудила.

За таких умов єдиною гарантією суверенності стало лише збереження на Україні військового стану, запровадженого ще за часів Хмельницького. Розпочата ним визвольна війна офіційно завершилася, але країна й далі жила як один великий військовий табір. Лише такий мілітаризований державний устрій дозволяв боротися з агресією із півдня та заходу, а також, асимілятивним тиском зі сходу. Озброєний козак, а тим більше лицар-запорожець, залишався живим втіленням сподівань на краще майбутнє. Молодій українській державі потрібні були суворі й тривожні козацькі сурми, а не ліри новітніх псалмотворців. Тема українського патріотизму в поезії часів Руїни гетьманських “монархій” Самойловича і Мазепи знову перепліталася з темою козацтва, його героїчних діянь. Та й чи могло бути інакше, якщо тогочасні “літератори” нерідко писали свої твори на коліні під Чигирином або в окопі під Азовом! Час залишив нам прецікавий зразок такої військово-польової творчості – вірш О. Бучинського-Яскольда “Охоча стежка” 1678 року, де поет просить у Аполлона швидких крил, аби він міг встигати за козацькими загонами й створювати тут же, на місці боїв, свої “тріумфальні вірші”:

В сімдесят і восьмий рік, о миле жовнір’я, 
Хто Пегасів лет подасть чи з голуба пір’я, 
Щоб за вами я літав у кожну хвилину, 
Як ви б’єтесь чи йдете кудись до спочину.

7 липня 1678 року Бучинський-Яскольд опинився в ар’єргарді війська, що поспішало назустріч турецьким напасникам, і тому він посилає попереду себе на Інгул, де почалася вже перестрілка, свої палкі вірші, де закликає козаків до рішучих дій та швидкої перемоги. 
Запозичної в крзацтва наснаги вистачило б на цілу добу розвитку української поезії. Проте захоплення батально-військовою тематикою з часом почало призводити й до зовсім несподіваних результатів. Характер військових дій на півдні поступово змінювався. Визвольна війна українського народу стає лише часткою стратегічних планів царизму, які передбачали певні загарбницькі акції, зокрема захоплення татарських володінь і деяких турецьких територій. Відовідно із цими метаморфозами у військовій політиці на зміну волелюбним митцям приходять поети нових оборонно-наступальних часів. Змінюються теми, образи, настрої. Героїзм нерідко вимірюється тепер кількістю ворожих трупів. Оспівуються гори полеглих і ріки крові, що течуть під чоботами переможців.

З’являються живописно зроблені описи жорстких розправ над мирним населенням, смакування видовищ мук переможених. Відчувається, що поезія надто довго йшла услід за Марсом, звикла до жорстоких законів війни, зачерствіла душею.

Під впливом суворих настроїв найосвіченіші, найвишуканіші поети стають у своїх творах кривавими. Вони дістають якесь хворобливе задоволення від своєї демонстративної зради миролюбних і гуманних ідеалів стародавніх античних авторів і своїх недавніх попередників, які проклинали навіть визвольні війни за їх кров і жорстокість. Цікаво, до кого звертався С. Яворський, коли писав :

Сатурнів хочеш Злотий вік хвалити, 
Хвалю залізний чи зі сталі литий.

Яворському вже ніщо не заважає оспівувати війни, зруйновані міста і спалені поля. Він, поет-ерудит, ніби й не уявляє якоїсь іншої слави, ніж та, що підводиться над морями крові:

Бо на м’якому Слава матераці 
Лягать не звикла – на кривавім плаці, 
Йде крізь огнисті Марсові до слави 
Шляхи пиляві. 
Кого час в Книгах Вічності лишає? 
Того, хто мужньо крівцю розливає, 
Той запис ворог буде вишивати, 
Нас уславляти.

Хто стоїть за займенником “ми”, ясно, бо сама книжка “Луна голосу, що волає в пустелі” (1698 р.) була присвячена І. Мазепі. Але з цього вірша видно, що мілітаризація поезії викликала спротив серед числених прибічників гуманістичних традицій. Звертаючись до них на початку вірша, автор вживає займенник “ви”. Отже, “ми” і “ви”. “Ми” (разом з гетьманом) – за нову поезію війни, за мобілізуючу лірику, за славу, вписану до “Книги Вічності” кров’ю. А “ви” за старе як світ і нікому не потрібне в такі суворі часи благо миру:

Хваліте мир ви, я ж криваві хвилі 
Бійця-Беллони, котра важить сміло, 
Далеко більше цінності у бою, 
Ніж у спокою.

Цілком можливо, що цей вірш народився в запалі забутої вже в наші дні полеміки навколо мілітаризації української поезії, у якій брали участь найбільші українські поети 1690-х років, що групувались чи то навколо гетьмана, чи навколо його небожа І. Обідовського. Крім запального С. Яворського, прихильником культу лицарства й мілітаризації української поезії виступав знаменитий військовий і культурний діяч того часу Пилип Орлик.

У книзі “Гіппомен Сармацький” (1698), присвяченій шлюбові І. Обідовського і Г. Кочубеївни, йдеться про другий Кримський похід російсько-українського війська 1695 року на чолі з В. Голіциним і І. Мазепою. Але патріотично-оборонний бік цієї акції відходить у вірші Орлика на другий план оспівуванням відверто загарбницьких планів царизму щодо Криму.

Відповідно з лицарсько-мілітаристичними настроями помітно змінюється й уявлення про психологію учасників війни. Йдеться вже не про вимушений збройний опір миролюбних людей безглуздим зазіханням агресора на їхню свободу. Таку християнську мотивацію збройних конфліктів наприкінці XVII століття було вже забуто. Натомість відверто вихваляється сила, що нищить усе живе на своєму шляху, оспівується право сильного вдиратися на чужі території й “криваво шиї ламати” усім, хто надумає протестувати проти цього:

А молодь жвава трацькі криваво шиї ламає, 
Геть, гетьте, гімни, де Марс у роботі, 
А руські юнаки воєнні знаки 
Зводять і будять до рицарства і цноти. 
Булат як гримне, з корінням вирве мирт зелений, 
Гімнів не більша, де меч є лиш кров’ю багренний.

Пилип Орлик переконаний, що справжня вікопомна слава купується лише ціною великої крові. У залитому кров’ю славолюбстві лицарської поезії Орлика важко розгледіти щось людське. Війну заради війни, подвиги заради подвигів оспівує й П. Терлецький. Він прославляє військовий геній свого патрона Б. Шереметьєва незалежно від того, у яких війнах він проявився. Поета ніби й нецікавить, заради чого ллється кров на півдні України. Для нього всі герої, починаючи з Гектора і Геркулеса, схожі один на одного. Всі вони йдуть “крізь ріку криваву”, прагнучи слави і багатства. Йому довподоби юні лицарі, що буквально купаються у ріках крові :

Хто тільки рушив крізь ріку криваву, 
Пливе щасливо у відвічну славу, 
На відпочинок до портів гонорних, 
Золотодворних.

Наприкінці XVII століття нова людина ренесансного типу вже мала всі підстави святкувати перемогу над своїм ідейним опонентом, відданим ідеалу старозаповітної душевності.

На поетичних портретах українських князів, створених на початку століття автором “Дніпрових камен” І. Добровським, вже сяяв холодний метал Беллони. Наприкінці століття його стало вже так багато, що за “воєнним арматним лиском”, “заліза блиском” вже важко побачити людське обличчя. Саме так, як металеву людину, Голема Залізного віку, змальовує Б. Шереметьєва П. Терлецький. На його поетичному портреті людини вже немає. Від неї лишилася абстракція мілітаризму, закута у лиск криці.

Ніяк інакше у житті тривають, 
Як груди вкуті у залізо мають, 
Не злоті тоги, ні коштовні руди 
Їм красять груди, 
А ті воєнні арматні лиски 
І крицянії від заліза блиски.

Духовну порожнечу мілітаризованої поезії швидко заповнювали пристрасті, які не мають нічого спільного із справжніми культурними традиціями. І серед них проповідь жорстокості посідала не останнє місце. 
Вражаючий зразок опоетизованого свавілля надлюдини знаходимо у автора вже цитованого “Короткого опису Сіркових діянь”. Наслідуючи філософів і митців Ренесансу, він прагне прикрасити образ козацького ватажка розповіддю про його здатність вдаватися до так званої розумної жорстокості. Мається на увазі те місце в “Описі...”, де йдеться про криваву різанину, яку вчиняють у татарському селищі запорожці, аби змусити ординців замислитись над наслідками своїх нападів на християнські землі. Це, так би мовити, свідоме виховання жорстокістю, пропаговане мислителями Ренесансу. На ділі воно виглядає так:

І на села й татарські паланки козаки раптово упали, 
Заставали жінок і дітей, і татар густо трупом вкладали – 
Тоді інші орди в Польщу на війну ходили, 
Тим старого й молодого в татар не лишили. 
Там одних розпинали, ще й клюкою їх до хреста прибивали 
Чи до стінки, – це кожного вуха почуть добре мали, 
В татарчат ноги зв’яжуть і вішають їх на жердинах – 
Сплюндрували осади очаківські всі в поганина.

В українській поезії ще один твір, автор якого також цікавиться всім нелюдським, потворним, що проявляється в людях під час війни. Маємо на увазі С. Дівовича та його римований трактат з історії України “Розмова Великоросії з Малоросією” (1762 р.). Цей освічений поет працював перекладачем генеральної військової канцелярії в Глухові і мав доступ до літописів. І здається, він, як знавець української минувшини, також вважав, що хоч козаки під час війни чинили жорстокості, але сама жорстокість не була їм властива. Вдаючись до нелюдських вчинків, його персонажі, як і герої “Короткого опису Сіркових діянь”, щось наслідують, щось згадують, діють за чужими зразками:

Колись, у п’ятсот п’ятім, татар ми побили, 
Вогнем-мечем всю землю поганську покрили, 
А виборне козацтво полками своїми 
Змагалось кроволийно з краями чужими.