Барокові риси української поезії XVII-XVIII ст

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

„Київський національний економічний  університет імені Вадима Гетьмана”

 

Кафедра української  мови та літератури

 

 

 

 

 

Реферат

на тему: „ Барокові риси української поезії

XVII-XVIII ст.”

 

 

 

 

 

Підготував:

студент 17 групи

фінансово-економічного

факультету

Остапук Андрій

Перевірила:

Прокопчук Т. В.

                                                                 

 

 

 

Київ 2010

“Так, гріб – це гріб! Ефеська славная божниця 
Діанина вже стала бридкості скарбниця. 
Маріїні цимбали лиш не змовкають, 
Лихі їх авілони, певно, не здолають,  
Тож, фурій Гіппотада стеружичись пильно, 
Від знищення живого відійшли надійно. 
На всій землі такої сили не назвати, 
Щоб вічності могла би стало дорівняти. 
У тисячах що років твориться і кріпне, 
Зникає у миг ока. Ну, а що заквітне 
В перловім неба полі – вічністю красує, 
Ніколи Бог отого в часі не скасує”. 
(І. Орновський) 

  

Розум Бароко – явище складне і суперечливе

У XVII столітті закладалися основи нового європейського раціоналізму. Менш відоме те, що тоді ж формувалася й оновлена ірраціональна система мислення. Розум уславлювався голосно, урочисто, демонстративно.

Двозначний епікуреїзм Бароко формує дивні характери, породжує майже фантастичних людей, подібних до описуваних у педагогічному трактаті Дж. Локка джентельменів, що живуть у розкішних, але скупо опалюваних апартаментах, їдять зі срібних тарелів, але раз на день, ходять серед зими в легенькому взутті.

Багато в чому загадкові і дивакуваті барокові характери полишили свій слід і в українському мистецтві XVII-XVIII ст. Серед етапів розвитку українського бароко слід виділити такі віяння, спричинені добою: аскетичні, мілітаристичні і кончетистські, лібертичні.  Багатієм-аскетом, фанатичним подвижником ідеї людської солідарності й водночас володарем числених “замків” й “городів” зображено, наприклад, знаменитого запорозького ватажка у нещодавно знайденому Ю. Мициком анонімному “Короткому описі Сіркових діянь”. Могутнього громадського діяча й видатного повководця тут названо “хробаком божим”, а очолювана ним Січ порівнюється з монастирем або церквою. Смиренне, самовіддане служіння визвольній ідеї Сірко ставить поднад усе:

В Запорожжі, на Дикому Полі, де бистрії води, 
В січах жив, островах, мав там замки собі й городи. 
Не прожиток, а відпочинок з воєнної праці, 
Не спочинок, а монастир мав, коляштор по признаці. 
І не тілько не може тут буть спокусна білоголова 
Але й думка про теє нелюба, не плине й розмова.

У такому пуританському дусі змальовано й портрет Б. Хмельницького у “Розмові Великоросії з Малоросією” С. Дівовича. Цю драматичну поему написано 1762 року, тобто через 100 років після “Короткого опису Сіркових діянь”, а ідеал героя-ченця, всевладного аскета, людини, що вершить долю світу, а сама вдовольняється малим, зневажаючи цілком доступні їй земні блага, залишився тим же. 
Для С. Дівовича непересічність вдачі великого гетьмана виявляється не лише в громадській діяльності, а й в особистому житті, не позбавленому деяких аскетичних рис:

Гетьман великомудрий, моторний і сміливий, 
Невтомний у потребах, у праці умілий, 
Готовий тяжари він воєнні носити, 
Жар, холод, нестатки уперто терпіти, 
Пізнавши многотрудні в життті непокої, 
В трудах усякі зміни, також перебої, 
Він мало дбав про себе, хотів догодити  
Громаді й Вітчизні і їх захистити.    

Богдан Хмельницький був взірцем для багатьох освічених українців. І тому не дивно, що багато хто з авторів вкладав свої моральні концепції в його уста. Показова щодо цього знаменита “Милість Божа” (1728) Інокентія Неруновича, де у формі гетьманського заповіту викладається ціла система життєвих правил. Можна припустити, що І. Нерунович, як і пізніше його однодумець С.Дівович, засуджував захоплення сучасної йому козацької старшини розкішним життям, вважаючи це за зраду ідеалів козацької демократії. Тільки цим можна пояснити, чому лише в одному з восьми пунктів “заповіту Хмельницького” козакам не радиться нехтувати достатком, дбати про хазяйство (бо ж інакше, “де коня добути, рушницю узяти чи іншії прибори з чого придбати”). Інші пункти мають виразно полемічний характер: “міцніше між собою у мирі живіте”, “шукайте славу, гроші в ніщо завше майте”, “що є, задовольніться, тримайтесь такого: нічим не ображайте в житті брата свого”, “ в житті не купцюйте”, “дітей своїх, як тільки відправлять науки, такої научайте козацької штуки”, “свою подяку Богові посилайте, велику милість відтак величайте!”. Створений у першій чверті XVIII століття фіктивний “заповіт Хмельницького” має виразно бароково-пуританський характер. Він послідовно обмежує природне прагнення людини до достатку, розкоші, насолод, привілеїв, різноманітних життєвих благ і пропагує ідеал самообмеження, самовіддачі громадським справам та інтересам. Програма, слід сказати, сувора, але благородна і мудра в головній своїй думці: найпрекрасніше в людині – її розуміння свого духовного призначення, відтак – свідоме заперечення в собі егоїзму тваринної пожадливості, “боротьба з собою”, тобто зі своїми стихійними пристрастями.

З іншого боку, у XVIII столітті вже з’явилося чимало людей, які вважали, що життя дається людині “один раз” і тому слід взяти від нього якомога більше насолод і радощів, незважаючи на всілякі хитромудрі теорії. Схоже, що до кола українських лібертинців XVIII століття належав і М. Довгалевський, який на своїх лекціях, читаних у стінах Київської академії в 1736-1737 роках, навчав студентів, що “нікого з простих людей не можна вважати щасливим, а щастя вимірюється шляхетним походженням, посадою та багатством”.

Але таких сміливих проповідників ситого благополуччя в ту “добуржуазну” добу було не так уже й багато. Навіть відомі київські багатії не виставляли на людські очі свої достатки. У середовищі, в якому вони жили, це могло викликати лише осуд, бо українське міщанство тривалий час дотримувалось ідеалів поміркованого, скромного і “простого” життя. Його “пуританство” пояснюється історичними обставинами, і насамперед тим, що населення міст єдналося в цехи, які за своїм устроєм мали багато спільного з церковними братствами. Тут високо цінувалися громадянські доброчинності, готовність жертвувати в ім’я громади, бути скупим щодо себе, але щедрим, коли йшлося про віру, Вітчизну, національну культуру, бідних одновірців. У такому психологічно активному, але не досить освіченому, середовищі відданість традиціям нерідко межує з консерватизмом, адже завжди легше відкинути якусь новацію, аніж передбачити усі її можливі наслідки. Міщанство залюбки читало “духовні книжки”, вдягалося вкрай скромно, у житлах не було ніякої розкоші. 

В своїх шуканнях сенсу життя мислителі XVII століття Л. Баранович зі своїми “пуританськими” віршами, К. Сакович і його дивні філософеми, йшли від ідеалу земних насолод своїх попередниікв доби Ренесансу до самообмеження, нового, одухотвореного, християнського аскетизму. 
Наведених прикладів, мабуть, уже досить, аби дійти висновку, що в XVII столітті надійних механізмів психологічного захисту від світоглядних “штормів” у науці не було. Вони лише починали формуватись і відпрацьовуватись і не могли оберегти душі людей від іржі зневіри, а літературних героїв – від філософського самогубства.

Тоді ж, у XVII столітті, у філософів Східної та Західної Європи виникає також інтерес до поєднання формальної логіки, математичного мислення з живою цікавістю до загадкових явищ, зокрема видінь, одкровень, що виникають поза нашим бажанням, ніби несамохіть, у забутті, дрімоті, мріях, наяву або у снах. Виразні сліди захоплення тлумаченням підсвідомо-сновидних символів у стародавньому Києві знаходимо, наприклад, у першому східнослов’янському підручнику з філософії (1620 р.), написаному поетом К. Саковичем. Він вважає, що уві сні триває активна робота мозку, і саме в цей час створюються надзвичайно сприятливі умови для розвитку думок, бо, “вночі думка звільняється від усіх денних турбот, пов’язаних із зовнішніми чуттями, й може вільніше розглядати ті речі, які вона вдень мислила розібрати, але через різні перешкоди в той час, коли їх сприймала, не могла це зробити”.

Таким чином сновидіння – також мислення, але таке, що оперує загадковими і неясними для розуму образними формами. У “Трактаті про душу” (1625 р.) К. Сакович знову висловлює характерну для мислителя доби Бароко думку, що сновидна фантазія – частина аналітичної діяльності мозку і має багато спільного з логічним мисленням: “Сприйняті фантазією подібності, послані загальним чуттям, в ній міцніше затримуються, і уважніше випробовуються. Не лише вдень, а й уночі, вві сні вона розбирає ці подібності й відтворює багато спільних речей, особливо коли подібності приходять до неї від чуттів, афектованих або любов’ю, або страхом”. І далі – дивовижне спостереження, що випереджає на 200 років думку І. Франка про подібність виявів фантазії у сновидіннях і поетичній творчості : “До того ж фантазія не затримує подібності, а й сама з цих подібностей формує й вимишляє нові речі.

Наприклад, приходить у фантазію подібність гори і золота, однак вона не лише сприймає золото і гору, а й, діючи своїм дискурсом, може з цих двох речей вимислити цілу золоту гору. Звідси поети, створюючи фантазії, понавигадували числених нечуваних і небувалих химер, ахеронів, церберів”. 
У віршах самого К. Саковича важко знайти фантасмагоричні сюжети й образи. Очевидно, він мав на увазі не себе й свої поетичні твори. Певна химерність і вишукана умовність були властиві поетичному мисленню його друга Мелетія Смотрицького. Він – цілком можливий адресат наведених слів. Але найкраще було б проілюструвати їх віршами І. Орновського. Знайомлячись з його віршем-трактатом “Піднесення”, одразу потрапляєш в атмосферу філософської думки XVII століття. Складається враження присутності на якомусь типовому для того часу диспуті (у даному разі – самого поета зі слухачем курсу філософії Києво-Могилянського колегіуму, небожем гетьмана Мазепи, Іваном Обідовським) з проблем раціоналізму. Що твердить співрозмовник поета, невідомо, а от сам він розвиває відому тезу Бекона і Локка, згідно з якою розум сам собі створює всілякі труднощі і перешкоди.

Важко переоцінити історичне значеня віршів І. Орновського. Перед нами – перші кроки української фантасмагоричної поезії, яка охоче використовує архетип “пташиного” сприйняття світу, що дрімає в глибинах підсвідомості. Такий стиль поетичного мислення утворюється завдяки поєднанню образної продуктивності сну й поетичної творчості і реалізується, як правило, у творах умовно-фантастичного чи міфо-поетичного жанру. 
У XVII столітті такі фантасмагорії, як у Орновського, зустрічаються не часто. А от у XVIII столітті мотив уявного ширяння серед хмар у момент осяяння був уже досить популярний в українській поезії, що свідчить про підсилення в ній фантастичного начала. Те, що еволюція йшла в цьому напрямку, засвідчує, зокрема, й “Поетика” М. Довгалевського, де серед настанов щодо написання ліричних творів знаходимо й таку: “ Десятий спосіб: якщо поет пише, що він завдяки якомусь невідомому був спрямований або піднесений до небес і не знає, де він, що говорить, що бачить. Цей спосіб написання од є найкращим і найбільше поширенним”. Отже, на початку XVIII століття ірраціональний стан імітувався чи викликався цілком свідомо. Він став просто літературним прийомом. Тоді ж, у XVIII столілтті, зловживання ним з боку тих, хто перетворював поезію на піднесене марнослів’я викликало протести й кпини з боку літераторів. Так, звертаючись до музи в “Оді на перший день травня 1761 року”, юний поет-класицист Ігнатій Максимович просить її покинути “тьму глибоку” (царство Ереба, підсвідомості) й цуратися демонічно окрилених поетів. Він пише так :

Не бійтеся тих, хто вище грому 
В зеніт намірився летіть 
І сподівається при тому, 
Що може витримать політ. 
З тобою ті не будуть знатись, 
Що в небі хочуть потоптатись, 
У мирі хай тебе лишать! 
А забажай дружити з нами, 
Ми власними живем трудами, 
Отож нам гуслі приладнать.

Таким чином, можна визначити певну хронологію розвитку в українській поезії мотиву демонічного ширяння в захмарному світі, осяянь і фантасмагоричних видінь.

- 1693 рік. Книжка Івана Орновського “Слеза дорогого каміння”. Перші блискучі зразки ліричної фантасмагорії.

- 1736-1737 роки. Курс лекцій з поетики Митрофана Довгалевського, що засвідчив величезну популярність фантасмагоричного “способу” написання ліричих творів.

- 1761 рік. “Ода на перший день травня 1761 року”. Сатиричні випади молодого поета-класициста на адресу любителів демонічних осяянь у поезії. Новий “ясний і гармонійний” художній смак починає боротьбу з “тьмою глибокою” поетики Бароко.

Класицизм на деякий час витісняє ірраціональні мотиви з літератури. Але його перемога нетривка. Незабаром проти раціоналізму класиків повстануть романтики. Їхнє бажання дива і поетичного осяяння справді безмежне. Вони перетворюють старий бароковий мотив захмарного ширяння на тотальну тему духовного поривання за межі сірої буденної свідомості. Завдяки їм розроблений майстрами Бароко фантастичний стиль художнього мислення назавжди увійде до практики європейського мистецтва.  
Звільнивши уяву художника від надокучливої опіки розуму, культура Бароко широко розчиняла двері перед фантазією, перед усіма її химерами і найнеможливішими, з точки зору буденної свідомості, сновидними сюжетами. Під впливом цих новацій поступово змінювалось і саме художнє сприйняття часу і простору. Щодалі помітнішою стає його дереалізіція і наближення до часо-просторового сприйняття у сновидіннях.  
Не до кінця осмислений дослідниками і той факт, що поряд із любов’ю до яскравих прикрас, пишних куліс, гучних панегіриків в поезії Бароко спостерігається нахил до похмурої “готичної” поетики – руїн замків, домовин, кладовищ, гнітючого безлюддя. Такі настрої пізніше почали називатися романтичними. В їх основі – поширене в найрізноманітніших колах тогочасного суспільства відчуття присутності чогось “темного”, містичного в усіх рівнях і сферах людського життя. З поезії XVII століття майже зникає осуд чаклунства. Частішають посилання на астрологію, зростає кількість описів прозрінь, осяянь та інших випадків спілкування з потойбічним світом. З’являються перші ознаки нового, наукового розуміння ірраціональних уявлень як результатів неусвідомлюваних форм сприйняття та мислення. До вивчення світу підсвідомого життя людини підключаються поети XVII-XVIII століть.