Митрополит Липківський

Постійно наголошуючи  на морально-етичних аспектах будь-якого  філософування, В. Липківський звертається і до філософії І. Канта як авторитетної допомоги в критиці марксистської філософії. Остання, визнаючи істинним лише фізичне, нехтуючи питаннями людської духовності, у своєму сліпому захопленні правлінням (диктатурою) інтернаціонального пролетаріату ворожа не лише християнському уявленню про людину, а й суперечить загальнолюдським нормам і принципам.

На тлі критики матеріалістичної філософії В. Липківський розкриває  власне християнське розуміння тісної взаємодії матерії та духу, завдяки  якій лише й можливе повноцінне життя  на землі. Саме в християнстві, особливо в його церковних Таїнствах, найглибше і найповніше виявляється єдність матерії та духу. Безумовно, матерія і дух, внаслідок різних вимог і цілей, перебувають у певній суперечності, проте дух, як “вічний революціонер”, що постійно творить, не знаючи спокою, покликаний ці вимоги долати, перемагати і, так би мовити, одухотворювати матерію. Тому і людина, пізнаючи світ на ґрунті єдності матерії й духу, не повинна лише підкорятися світові, а, дотримуючись свого християнського покликання, активно перетворювати, підіймати його і себе до рівня духовної досконалості.

В. Липківський цілком схвалює й наукові досягнення, котрі допомагають впорядковувати економічні та соціальні умови життя  і дають людині змогу опановувати  світ. Одночасно він застерігає людство від надмірного захоплення всесильністю науки, яка, даючи широкий простір для виявлення людських здібностей щодо пізнання природи, не дає, наприклад, сутнісних пояснень стосовно самої людини. Розум, не просвітлений Христовою наукою, переважно повертає найпередовіші людські (наукові) досягнення проти самого ж людства.

В. Липківський негативно  ставиться до погляду на людину як на виключно природно-родову істоту та спроб перенесення механічних і  фізичних закономірностей на пояснення  людського життя. Людина не є лише матеріальною істотою, а має й духовне життя, яке виражається у вищій меті її існування – єднанні з Богом. Звідси, щоб пізнати людину, розкрити її сутність, потрібно глибше заглянути в душу і осягнути внутрішній світ, тобто її суть. Кінцева мета, завдання і найвища гідність людини полягає не в тому, що вона щось збудує, винайде чи привласнить собі, а в тому, наскільки звеличить себе морально й духовно. Людина постійно мусить активно працювати, діяти і творити в напрямі духовного вдосконалення, пам’ятаючи про своє основне призначення на землі – гідне Божого образу життя.

Головною метою життя  людини, безумовно, є щастя, правомірність  прагнення до якого В. Липківський визнає навіть у реальному земному житті. Справжнє щастя пов’язане з духовним життям у Бозі, в єднанні з Ним, бо земне щастя завжди переплітається зі смутком, стражданням. У цьому, безперечно, винна сама людина, і не лише через свою гріховність, а й через те, що, обмежена за своєю природою, вона обмежує і зміст власного життя, завуальовує його різними формами, котрі неминуче перетворюються згодом у кайдани, з яких знову потрібно визволятися.

У розв’язанні проблеми страждання людство повинно покладатися  на “діло любові Божої до людей”, виявленого в особі Христа, який розв’язав проблему страждання у всесвітньому масштабі.

Людина, в уявленні В. Липківського, – Храм Божий всередині себе. Вона не залишається на узбіччі життєвих процесів і не є самотньою. Через відносини національні, соціальні, економічні людина може утворювати цей духовний храм. Усе людство ніби є тим єдиним суцільним величним Божим храмом, основа якого на землі, а завершення – у небі.

У підрозділі 2.4. “Моральний закон та християнська віра” з’ясовано значення релігії в духовному зростанні людини і роль самого В. Липківського у збереженні й утвердженні морально-етичних традицій українського філософування в умовах матеріалістичної атеїстичної ідеології та його вплив на духовний стан української людини, повернення внутрішньої рівноваги, гармонійності, душевного спокою в умовах комуністично-більшовицького режиму.

В. Липківський, безумовно, не заперечує, що в кожній людині закладено  той всесвітній внутрішній моральний  закон совісті, яким вона керується  впродовж усього життя, здійснюючи той  чи інший вчинок. Втім, якою б високоморальною людина не була, вона все одно вважатиме себе не цілком гідною й досконалою, постійно шукаючи душевного спокою. Ніхто з людей не може себе вважати бездоганним перед вимогами морального закону, вкладеного в людину Богом. Тому моральність мусить узгоджуватись не лише з вимогами розуму, а й із релігійною (християнською) вірою, без якої вона взагалі не може існувати.

РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПЦІЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ ТА ТВОРЕННЯ ЄДИНОЇ ЦЕРКВИ У СПАДЩИНІ В. ЛИПКІВСЬКОГО

Окреслюючи  можливі шляхи визволення й успішного буття української народу, В. Липківський зосереджує увагу на проблемі духовності, констатуючи духовний голод українця, зумовлений кількасотлітнім перебуванням усього народу в неволі, а як наслідок – проживання “на нашій, не своїй землі”. Першочерговою необхідністю має стати подолання вад і недоліків українського народу – національної несвідомості, меншовартості, непостійності, невизначеності, схильності до різних поділів, нездатності до суспільнокорисної праці, – згубних для загальної справи побудови цілісної української спільноти. Для цього, стверджує він, потрібні свідомотворча діяльність, спрямована на вдосконалення кожного українця, піклування про виправлення власних недоліків, праця не лише для внутрішнього самозадоволення, а в ім’я та на користь усього народу.

Отже, повірити в себе, стати собою неможливо без  знання своїх витоків, минулого, історії. Лише на основі вивчення й осмислення власної історії можна здійснювати  процес цілісного виховання національної та релігійної свідомості українського народу, від чого взагалі залежить спроможність його виокремитись у самобутню націю. Апелюючи до історичної минувшини українського народу, коли Українська церква була вільною, а наш народ добре знав і пам’ятав предків, В. Липківський прагне викорінити з душі українця байдужість до суспільнокорисної праці, привернути українську спільноту до активної участі в боротьбі за державні права, згуртувавши її навколо ідей національної єдності та церковно-релігійної творчості.

Пов’язуючи  його розв’язання із розвитком національної свідомості, мислитель стверджує, що нація неможлива без рідної мови, освіти, традицій, церкви, адже все це в сукупності й становить національну свідомість або “душу народу”, дає ґрунт для формування та виокремлення його в монолітний національний організм. Пізнання власного національного коріння через звернення до історичної пам’яті славних предків та їх здобутків, як і внутрішньодуховне єднання з ними, є, на думку митрополита, головною умовою пробудження національної свідомості.

Поряд із з’ясуванням визначальної ролі інтелігенції в процесах суспільного розвитку взагалі та її місця в українському суспільстві зокрема важливе місце посідають міркування про особливу роль в українському народі кобзаря-лірника, споріднені з поезією Т. Шевченка. Визначення ж важливої ролі кобзаря-лірника у суспільнотворчих процесах, збереження національної ідентичності та національної гідності українського народу, визнання значущості праці будителя національної свідомості впродовж усієї української історії стосовно духовного вдосконалення людини, збереження прадідівської віри, українських традицій, мови логічно випливає з аналізу В. Липківським історичного розвитку народних дум і переказів

Сам В. Липківський, пройнявшись  духом кобзарства, його ідеями, став у новітній час не лише пропагандистом і духовним спадкоємцем, а й своєрідним продовжувачем кобзарської справи: за перших три (неповних) роки митрополичої діяльності відвідав із проповіддю національно-духовного відродження України понад 500 українських міст і сіл.

Аналізуючи історичний шлях боротьби українського народу за свободу, В. Липківський доходить висновку, що її рушійною силою у всі часи була Українська церква, яка гуртувала й об’єднувала українців, давала їм наснагу. Він наголошує на усталеній в українській свідомості спорідненості між народом і церквою, яка виявляється в тому, що народ, борючись головно за церковні права, намагався здобувати і права державні. У подоланні всіх перешкод до здобуття омріяної волі українському народові необхідна національна церква, яка постає з народу, в яку об’єднується і яку творить своєю працею, пожертвами, молитвами та побожністю сам український народ. Тому постання УАПЦ, яка фактично бере початок від Першого Всеукраїнського православного церковного собору, що відбувся 14-30 жовтня 1921 р., стало відправним пунктом відродження Української церкви та відновлення національно-релігійної самобутності народу. “Діяння” собору і затверджені на ньому “Канони” УАПЦ (визначальна роль у їх створенні належить В. Липківському), котрі співзвучні з програмними документами, ідеологією та діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, були продовженням праці попередників, спрямованої на утвердження української національної свідомості й державності на ґрунті церковно-релігійних перетворень і звершень.

В. Липківський постійно наголошував на тому, щоб церковне життя було просякнуте творчістю, розвивалось в умовах всебічного оновлення, а як митрополит УАПЦ здійснив низку кардинальних церковних нововведень, з метою відновлення життєво значущої ролі церкви в бутті українського народу: соборна висвята ієрархії УАПЦ через покладення рук пресвітерів, українська мова, звичаї, традиції у церковно-богослужбовому вжитку, “животворчість” у витлумаченні й розумінні канонів, догматів церковного життя, загальна сповідь та ін. Закостенілий, стримувальний характер історично усталених церковних канонів, правил, звичаїв, спростовуваних поступом людського життя, треба, як стверджував В. Липківський, постійно долати. Стосовно творчості, то вона, на його думку, повинна обов’язково мати національне спрямування і забарвлення, з огляду на те, що її кожен народ здійснює самостійно.

Всеохоплювальне використання принципу творчого вдосконалення у всіх сферах церковного життя – керівний принцип  УАПЦ – покликане відновити в  українцеві не лише внутрішню потребу до співпраці з церквою, а й реальне особисте залучення у процеси творення церковного життя.

Задля ефективного здійснення всіх перетворень у лоні церкви український  народ, згідно з В. Липківським, повинен  відмовитись від “опіки” константинопольсько-римсько-московської ієрархії і розпочати незалежно, на засадах рівноправності, будувати своє вільне християнське життя.

У християнській церкві не може бути панування, є лише різні ступені  служіння й різної вагомості обов’язки, які, за принципом “церковної соборноправності”, належно розподілено між усіма членами церковної спільноти. Через визнання права кожного віруючого нарівні з духовенством брати участь у розв’язанні будь-яких церковно-релігійних питань митрополит бачить можливість повернення людської гідності кожному українцеві зокрема, у тому числі можливість бути повноправною діяльнотворчою одиницею як Української церкви, так і українського суспільства загалом.

“Соборноправність”, на думку митрополита, скасовує й усталений, не властивий  духові християнської церкви поділ на “клір” і “мирян”. Вона сприяє поновленню втраченого між духовенством і вірними взаємозв’язку, коли панує атмосфера взаємодовіри, взаєморозуміння та взаємоповаги, тобто атмосфера діяльної християнської любові, притаманної першохристиянським спільнотам, а також (і це найважливіше), передбачає правомочність місцевої церкви соборно (всенародно) вирішувати будь-які церковно-релігійні питання.

Прагнучи повернути Українській  церкві властиво християнський характер загальнолюдських відносин, беручи до уваги те, що в нових обставинах світового життя церква вже не мусить бути ні державною, ні одержавленою, Липківський виступає за повну аполітичність церкви, за її невтручання в будь-яку політику, зважаючи на приниження вічних ідеалів релігії пристосуванням їх до тимчасових вимог політики.

В. Липківський вважає абсурдним  намагання урядових ідеологів захищати союз церкви з державою, прикриваючись  тим, що нібито держава від такого зв’язку стає християнською. Навпаки, зазначає він, не стільки держава від такого союзу християнізовувалась, скільки християнська церква одержавлювалась від нього, перетворюючись на державну інституцію.

Під проводом митрополита  Василя (Липківського) церква почала впроваджувати  українську мову в богослужіння і  відроджувати давні національні  традиції в церковному житті. Небувало активну участь у житті своєї  церкви брали і парафіяни. Поступово  УАПЦ зростала і поширювала свій вплив. Особливою повагою і авторитетом у віруючих користувався отець Василь — його називали «народним митрополитом», він став справжнім духовним вождем українців[4].

Тим не менш, з початком активних процесів розбудови УАПЦ, її фундатор одразу ж зіткнувся з проблемами як теоретичного, так і практичного характеру. Найголовнішою для митрополита Василя (Липківського), очевидно, лишалася проблема церковного устрою. Собор 1921 року, по-перше, в силу вимушених обставин на підставі стародавньої практики християнських церков висвятив першоієрарха без присутності єпископів. Було прийняте рішення надалі дотримуватися принципу висвяти спископів за участю двох і більше ієрархів.

По-друге, Собор виходив  із демократичної ідеї рівноправності у правах церковного управління мирян і кліру, що на практиці понижувало становище духовенства. Митрополит вважав, що вони мають здобувати авторитет, духовну владу власними зусиллями, моральними вчинками, а не виконанням адміністративних функцій. У цьому нерідко вбачали специфічний вплив революційних настроїв віруючих і його сприймали неоднозначне. Особливо різкою була критика з боку прихильників Російської православної церкви[6].

Таким чином, і митрополит Василь (Липківський), і Всеукраїнська  Православна Церковна Рада мусили відстоювати правильність прийнятих рішень, боротись за їх втілення у життя. В одному зі своїх звернень до православного духовенства ВПЦР таким чином пояснювала свою позицію:

«Вас хвилює острах перед  порушенням старих канонів. Розкрийте  ж очі і зрозумійте, що в загальній руйнації всього старого неминуче повинні руйнуватись її старі тісні будинки минулого церковного життя і будуватись нові, просторніші… Вас дуже хвилює утворення УП Церквою власного єпископату не традиційним за часи єпископського самодержавства, а першоапостольським, соборноцерковним ладом. Але зрозумійте, що в цій події ніякого порушення віри православної, ніякої руйнації догматів Православної Церкви ВПЦР — не зробила. Вона тільки вжила найбільш достойний і найбільш відповідний і достоїнству Української Церкви і духу Христової віри спосіб утворення … найвищих органів для відновлення свого церковного життя… Ви боїтесь, що цієї нашої події не визнає Всесвітня Церква? Та Всесвітня Церква, яка будується на ґрунті православної віри, …Церква жива, Церква майбутнього безумовно цю подію, як наслідок нового життя, визнає. А Всесвітня Церква минулого, Церква — руїна, де вона? Нехай же не страшать вас анафеми, якими обсипають нас керівники і прихильники старої церкви-домовини. Не нас, а самих себе вони відлучають від життя до смерті». [9]