Зовнішня політика Словаччини

Зміст

Вступ

1. Словаччина у системі відносин держав Вишеградської групи ( 1993-2004р)

2.Еволюція відносин Словаччини з країнами Вишеграду в умовах підготовки до вступу в ЄС (1999-2004р.)

3. Характер, принципи і особливості відносин Словаччини з сусідніми державами після вступу до ЄС ( з 1 травня 2004р.)

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Протягом сторіч країни Центральної Європи найчастіше були об'єктом, а не суб'єктом глобальної світової політики. В останні десятиліття із цим регіоном прямо зв'язані інтереси провідних держав Європи, а на рубежі століть – і світу. Нерідко геополітичний простір Центральної Європи був джерелом конфліктів між великими державами. Обидві світові війни почалися в цьому регіоні, тому що в ньому сходяться головні геополітичні лінії протиріч між наймогутнішими країнами світу. Зміни наприкінці 1980-х рр. у регіоні Центральної Європи й розпад біполярного розподілу політичної карти світу істотно змінили взаємини між країнами, які входять у цей регіон. Всі держави Центральної Європи докорінно поміняли пріоритети своєї зовнішньої політики, якими у першу чергу стали інтеграція в європейські й трансатлантичні політичні, економічні структури й підключення їх у нову будову ліній безпеки в Європі й світі в цілому. Після розпаду Організації Варшавського Договору й Ради Економічної Взаємодопомоги на початку 1990-их років, коли європейська інтеграція стала переходити у свою заключну стадію, країни Центральної Європи добре зрозуміли необхідність проходження внутрішньої інтеграції в рамках свого регіону з наміром подальшої інтеграції в Європейський Союз. Утворилися такі об'єднання як Вишеградська група (1991 р., у неї входять Угорщина, Польща, Словаччина й Чехія), яка носить суто політичний характер і Центральноєвропейський договір про вільну торгівлю (1992 р., Central European Free Trade Agreement - CEFTA), утворений з метою лібералізації взаємних економічних відносин між цими країнами. Цей договір є відкритим, що дає можливість для вступу в нього будь-якому бажаючому при виконанні певних умов. На сьогоднішній день у нього входять, всі основоположники-країни Вишеградської групи, включаючи Словаччину.

Незважаючи на активність країн Центральної Європи у напрямку інтеграції, як центрально-, так і загальноєвропейської, кожна із цих країн дотримується свого власного курсу при проведенні своїх національних інтересів. Іноді можна відчувати навіть суперництво між ними, що відбилося на перших же етапах їхнього інтеграційного процесу в західноєвропейські структури.

Пріоритетний напрямок зовнішньої політики Словаччини — західноєвропейські держави й трансатлантичні структури, насамперед ЄС, НАТО й Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР-ОЕСВ). Одразу після того, як у 1993 році Словаччина разом із Чехією стала самостійною державою, її політична еліта проголосила досягнення членства в ЄС, а НАТО — як основний зовнішньополітичний пріоритет. Представники більшості політичних партій, які діяли на той час у країні, дійшли висновку, що за наявної міжнародної ситуації нова держава, яка прямує шляхом глибоких політичних і соціально-економічних змін, може гарантувати собі необхідну стабільність і безпеку лише як складова ефективної системи колективної оборони. Йшлося, ясна річ, не про якусь абстрактну систему, а про систему, ґрунтовану на спільних цінностях, принципах і цілях. До них належали передусім прихильність свободі, демократії, правовій державі, дотримання прав людини, трансатлантична солідарність, підтримка стабільності в Європі й усьому світі.

Утім, невдовзі з'ясувалося, що не все так просто, як здавалося попервах. Нова держава, яка лише кілька років тому позбулася ярма комуністичного режиму, нав'язаного їй ззовні наприкінці 40-х років XX століття ввійшла у смугу сильної політичної турбулентності. На хвилі незгоди значної частини населення із початковими результатами проведених соціально-економічних реформ до влади в Словаччині прийшли авторитарно-популістські сили. Їхнє правління упродовж 1994–1998 років, що вирізнялося частими порушеннями принципів демократії, доволі швидко спричинилося до втрати шансів на вступ до НАТО, а заразом і до ЄС.

Не допомогли постійні декларації тодішніх словацьких урядовців, буцімто Словаччина, як і раніше, вважає пріоритетом досягнення свого членства у Північноатлантичному союзі. Внутрішня нестабільність і очевидне відхилення від демократичних принципів стали нездоланною перешкодою для здійснення атлантичної мрії. На відміну від сусідніх Чехії, Угорщини та Польщі, під час першої посткомуністичної хвилі розширення Словаччина не потрапила до лав НАТО.

Завдяки згуртованості демократичних політичних сил і акторів громадянського суспільства, а також унаслідок їхніх зусиль з мобілізації широких мас населення на підтримку суспільних змін у 1998 році в Словаччині відбувся докорінний перелом. Після парламентських виборів країна повернулася на демократичну траєкторію свого розвитку, було цілком оновлено демократичні механізми, нового імпульсу набув процес реалізації реформ, зміцнилася євроатлантична зовнішньополітична орієнтація.

В 1999 р. Словаччина включена до складу 11 країн-кандидатів на повноцінне членство в ЄС. 15 лютого 2000 р. у Брюсселі відбулася офіційна церемонія початку переговірного процесу про вступ Словаччини в Європейський союз. При цьому лідери країни виходять із того, що одержання повноправного членства в ЄС неможливо без «парасольки» НАТО. У свою чергу, керівництво цього блоку вважає обов'язковою модернізацію й реструктуризацію словацької армії, що вимагає значних фінансових коштів.

Словаччина стала членом НАТО 29 березня 2004 р., Євросоюзу – 1 травня 2004 р., а 21 грудня 2007 р. ввійшла у Шенгенську зону, 1 січня 2009 р. ввійшла у Єврозону.

У контексті реалізації головного – європейського вибору України вивчення досвіду пріоритетних зовнішніх зв`язків Словаччини актуальне і виключно важливе з науково-теоретичного і практичного погляду.

1. Словаччина у системі відносин держав Вишеградської групи (1993-2004р)

Вишеградський блок («Вишеград») – регіональне міжнародне об’єднання країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), засноване в 1991 році. До його складу входять чотири постсоціалістичні держави, які досягли найбільших успіхів у системній суспільно-політичній трансформації перехідного постсоціалістичного періоду 1990-х – початку 2000-х років: Республіка Польща (РП), Словацька Республіка (СР), Угорська Республіка (УР) і Чеська Республіка (ЧР).

Пропозиція зі створення міждержавного партнерського об’єднання у Центральній Європі виникла в інтелектуальних дискусіях та політичних переговорах одразу після падіння Залізної завіси. Вишеградська група була заснована 15 лютого 1991 р. в угорському місті Вишеград Президентом Чехословаччини Вацлавом Гавелом, Президентом Польщі Лехом Валенсою і Прем'єр-міністром Угорщини Юзефом Антальлєм.

Вони проголосили декларацію про політичну співпрацю трьох держав. Після розколу Чехословаччини в 1993 р. група складається з чотирьох членів – Польща, Словаччина, Угорщина і Чехія.

З 1 травня 2004 року зазначені країни стали повноправними членами Європейського Союзу. В 1999 році РП, УР і ЧР були прийняті до НАТО. Словаччина стала повноправним членом Північноатлантичного альянсу в 2004 році. Слід особливо наголосити, що саме вишеградська солідарність та взаємна підтримка зіграли надзвичайно важливу роль у здійсненні стратегічних євроатлантичних інтеграційних планів держав-учасниць Вишеградського блоку. Постійні консультації, погодження позицій і координація кроків на міжнародній арені забезпечили, наприклад, одночасний вступ РП, СР, УР і ЧР до ЄС. А для СР солідарна цілеспрямована підтримка з боку вишеградських партнерів-членів НАТО взагалі стала майже визначальною у прискореному вступі країни в трансатлантичний блок.

Трансформаційний процес в країнах Вишеградського блоку відбувався паралельно з підготовкою до вступу в Європейський Союз. Інтеграційний блок не перетворився на економічний центр, а залишився насамперед політичним міжнародним регіональним об’єднанням. Проникнення транснаціональних корпорацій до країн Центральної Європи посилило взаємозв’язок між регіоналізацією та глобалізацією господарства.

Країни Вишеградського блоку в стратегічному сенсі були об’єднані спільними потребами, інтересами та метою. Вони насамперед були зацікавлені у проведенні активної зовнішньої політики, спрямованої на забезпечення умов для трансформації внутрішнього становища та зміцнення свого міжнародного середовища .

У 1999 р. Чехія, Угорщина й Польща ввійшли у структури НАТО. Словаччина булла прийнята у 2004-му. До 1 травня 2004 р. всі країни, що входять до складу Вишеградської групи, стали членами Європейського Союзу.

Після оформлення Словаччини в якості суверенного політичного суб'єкта розвиток її політичної системи характеризувалося процесами перегрупування й поляризації сил. Початковий період політичної історії Словацької Республіки пов'язаний з ім'ям прем'єр-міністра Володимира Меч`яра. У період першого строку перебування в посаді прем'єр-міністра (січень 1993 р. – березень 1994 р.) Меч`яр выступал за поступовість у проведенні приватизації. Крім того, займаючи двічі пост прем'єр-міністра, а також важливі економічні пости в уряді, Меч`яр дуже впливав на зовнішню політику, що привело до загострення відносин з Угорщиною. Йозеф Моравчик, що був раніше міністром закордонних справ в уряді Меч`яра, виступив з обвинуваченнями на його адресу й на початку березня 1994 р. Меч`яр не одержав підтримку в Словацькій національній раді під час обговорення питання про вотум довіри. Меч`яр залишався при владі з 1994 р. до 1998 р.

В період головування в уряді Словаччини В.Мечьяра можна виділити наступні основні етапи розвитку міждержавної співпраці:

Перший – становлення системи міждержавних відносин і практичного формування структур і механізмів співпраці, який охоплював 1993-1994 роки.

Другий – ускладнення чесько-словацьких, угорсько-словацьких та польсько-словацьких стосунків у період з кінця 1994 року до парламентських виборів у Словацькій Республіці восени 1998 року, в основному через недемократичний характер внутрішньополітичних процесів у Словаччині.

Далі відбувався перехід до тісної координації зовнішньополітичної діяльності на двосторонніх і багатосторонніх основах з акцентом на практичне надання Чехією, Угорщиною та Польщею допомоги Словаччині в підготовці до вступу в ЄС і НАТО. Цей період охоплював період з кінця 1998 року до кінця 2002 року.

В 1993-1994 роках державне керівництво Словацької Республіки концентрувало першочергову увагу на процесі дипломатичного визнання нової незалежної країни Словаччини світовою спільнотою, одночасного її вступу до ООН та інших міжнародних організацій. В період 1994-1998 років Словаччина обрала курс на розбудовуі незалежної державності на національному принципі та утриманні нейтрального статусу. Натоміть інші члени Вишеградської четвірки віддали перевагу системним політичним та економічним реформам, поглибленню демократії і формуванню громадянського суспільства, а також на прискорену інтеграцію до євроатлантичних структур. З 1998 року інтереси Чехії, Угорщини, Польщі і Словацької Республіки на міжнародній арені, внаслідок передусім перемоги демократичних сил на парламентських виборах у Словаччині знову зблизилися в напрямку трансатлантичної та загальноєвропейської інтеграції.

В 1990-ті роки Чехія з реформно орієнтованими прозахідними силами, очолюваними правоцентристською ГДП, консолідованою демократією та достатнім рівнем внутрішньополітичної стабільності більш послідовно проводила лінію на розвиток взаємовигідних двосторонніх стосунків. Таким же шляхом пішли Польща і Угорщина. Словаччина в період прем’єрства В.Меч`яра 1994-1998 років, навпаки, внаслідок внутрішньополітичного протистояння та конфліктів, міжнародної ізоляції з боку Заходу була недостатньо стабільним партнером для чеської, польської та угорської сторін. Після демократичної зміни правлячих сил у Словацькій Республіці в 1998 році у чесько-словацьких, угорсько-словацьких та польсько-словацьких стосунках відбулися кардинальні позитивні зрушення. Наприклад, впродовж 1998-2006 років у Чехії і Словаччині при владі знаходилися ідейно протилежні політичні сили, відповідно, лівоцентристи і правоцентристи. Але це зовсім не завадило їм спільно розробити і реалізувати нову стратегію поглиблення чесько-словацьких міждержавних відносин та загальний курс участі в трансатлантичній і європейській інтеграції. Це ще раз підтверджує відому закономірність сучасних міжнародних відносин – найбільш ефективне тісне співробітництво можливе лише між демократичними державами, а недемократичні, авторитарні режими є джерелом міжнародної напруги та конфліктів.

2.      Еволюція відносин Словаччини з країнами Вишеграду в умовах підготовки до вступу в ЄС (1999-2004р.)

Пріоритетний напрямок зовнішньої політики Словаччини – західноєвропейські держави й трансатлантичні структури, насамперед ЄС, НАТО й Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЭСР-ОЕСО). В 1999 р. Словаччина включена до складу 11 країн-кандидатів на повноцінне членство в ЄС. 15 лютого 2000 р. у Брюсселі відбулася офіційна церемонія початку переговірного процесу про вступ Словаччини в Європейський союз. При цьому лідери країни виходять із того, що одержання повноправного членства в ЄС неможливо без «парасольки» НАТО. У свою чергу, керівництво цього блоку вважало обов'язковою модернізацію й реструктуризацію словацької армії, що вимагало значних фінансових коштів. 1 червня 2001 на зустрічі в Кракові прем'єр-міністрів країн Вишеградской групи було підкреслено, що інші члени Вишеградської групи – Полоща, Угорщина та Чехія, будуть виступати за прийом Словаччини в НАТО. Прем'єр-міністр Словаччини не преминув помітити, що створення «вишеградской армії» буде сприяти ефективності даного блоку.

На початку нового тисячоріччя, із досягненням практично всіх основних цілей Вишеградської групи, розгорнулася дискусія про доцільність продовження співробітництва держав у рамках Вишеградської групи. У червні 2002 р. в угорському місті Остжихом відбулася важлива зустріч, на якій, між іншим, було збільшено суму членських внесків V4 до Міжнародного Вишеградського Фонду, а також прийнято документ про визначення ролі головування у Вишеградській групі. Новий шлях співробітництва держав V4 мала намітити серія чергових конференцій, метою яких також було створення простору для пожвавлення ідеї співпраці країн V4 [51, 48].

Перша конференція відбулася 31 жовтня 2002 р., а її назва говорить сама за себе: «Вишеградська група і Європейський Союз». Обговорювали передусім обмін досвідом щодо комунікаційних стратегій, пов'язаних із вступом до ЄС, шляхи подальшого співробітництва держав V4 після входження до Унії, а також можливості просування спільних інтересів у межах Євросоюзу. Того самого року 6–7 грудня зібрався неформальний з'їзд керівників урядів держав V4. До головних тем розмови належала можливість співробітництва V4 у сфері політики безпеки, промоушен Вишеградської групи серед інших європейських країн [51, 50].

Прем'єр-міністри держав V4 висловилися за продовження співробітництва в рамках Вишеградської групи і погодилися, що у зв’язку зі вступом до ЄС настав час розробити стратегію подальшого функціонування V4.

Друга конференція була скликана 6 лютого 2003 р. і мала назву «Охорона спільного простору держав Вишеградської групи». Обговорювалося активне співробітництво, яке б гарантувало безпеку в регіоні й одночасне дотримання угод Шенгену, обмеження впливу організованої злочинності та тероризму, боротьбу з нелегальною імміграцією і торгівлею, а також дистрибуцією наркотиків [54].