Історія виникнення Євросоюзу

      Якщо  рішення не вдається прийняти протягом відповідно визначеного

терміну після  надходження матеріалів (як правило  — три місяці), Комісія

приймає рішення  на свій розсуд. Винятком є ті випадки, коли Рада Міністрів чітко висловила своє ставлення та відхилила пропозиції ЄК простою більшістю. У таких випадках ЄК не може приймати рішення з цього питання, а повинна надати нову пропозицію.

      Існує також спеціальна процедура прийняття  рішень при розгляді заходів

торговельної  політики. Ця процедура дозволяє ЄК приймати рішення прямої

дії після того, як вона була ознайомлена з висновками консультативного комітету. Проте ці рішення мають бути схвалені Радою Міністрів у тримісячний термін. У протилежному випадку вони анулюються.

      Як  бачимо, існуюча в ЄС процедура  підготовки та прийняття рішень є

складною, проте  закладений у ній механізм перевірок  та противаг забезпечує демократичність процесу, ґрунтуючись на відкритій дискусії, консультаціях та консенсусі.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ДОСВІДУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ У КРАЇНАХ СНД

     Зараз у наукових і політичних колах, у  державних інститутах України та

інших країн СНД широко розповсюджені  не тільки позитивні оцінки результатів 50-річного розвитку європейської інтеграції, але й заклики до перенесення її досвіду на вітчизняний грунт. Разом з тим багато спеціалістів-міжнародників досить скептично оцінюють здійснення подібних проектів, вважаючи, що для цього потрібні цілком об'єктивні передумови, а головне — потрібен час.

      Паризький договір 1951 р. про ЄОВС готувався  майже рік. Римські договори

1957 р., що  заснували “Спільний ринок”  і Євроатом, — два роки, ЄЄА  1986р., що містив програму створення  єдиного внутрішнього ринку в  ЄС, — близько чотирьох років, Маастрихтський договір про перетворення ЄС в економічний, валютний і політичний союз — майже три роки. Взагалі ж процес західноєвропейської інтеграції триває п'яте десятиріччя, а завершить ся на початку третього тисячоліття нашої ери.

      У Західній Європі національні держави давно сформовані. Вони пережили

Західній  Європі національні держави давно  сформовані. Вони пережили трагедії двох світових війн, обрали шлях подолання націоналістичної ідеології і силової політики. Країни Західної Європи стали на шлях будівництва нового інтеграційного типу міждержавного співробітництва. На території ж колишнього СРСР на роди, що накопичили негативний досвід існування в централізованих імперіях — царській та радянській — зробили вибір на користь створення незалежних держав. Зрозуміло, що становлення нових держав відбуватиметься не один рік, зумовлюючи у цей період переважання відцентрових тенденцій на території колишнього Союзу наддоцентровими.

      У Західній Європі на шлях інтеграції вийшли країни з віковими традиціями

ринкової економіки, в якій із зростаючою силою діяла тенденція до міждержавної кооперації виробництва. Членами ж СНД є країни, в яких триває процес руйнування старої системи державної над централізованої командної економіки, а перехід до ринкового господарства лише розпочався.

      Крім  перелічених відмінностей, які обумовлені попереднім історичним

розвитком і можуть бути визначені як системні, є ще одна суттєва розбіжність, що має геополітичний характер. Консолідації західноєвропейських країн значною мірою сприяли обставини “холодної війни”. Сьогодні світ уже не біполярний, і фактор загальної зовнішньої загрози, яка підштовхувала б учасників СНД до об'єднання, майже зник.

      Натомість існує певна загроза їх незалежності всередині Співдружності, і

перш  за все через незжиті ще імперські амбіції в Росії.

      В загальному досвіді ЄС є специфічне і універсальне — дві складові, які

можна виявити і проаналізувати на різних рівнях:

- у загальній  концепції, стратегії та інституційній  моделі Європейського

Союзу;

- в конкретних  напрямках його практичної політики;

- в діяльності  фірм, банків та інших об'єктів  господарювання в умовах єдиного ринку ЄС з елементами наднаціонального регулювання економіки.

      З точки зору далекої перспективи  найбільший ефект могло б дати

переосмислення  (відповідно до умов СНД) і використання концепції, стратегії та інституційної моделі ЄС. При цьому Європейський Союз викликає практичний інтерес не стільки як інтеграційне об'єднання, а швидше як зразок нового типу міждержавного співробітництва. Такий підхід дозволяє виокремити універсальність і в принципах, на яких базується ЄС, і в стратегії його розвитку, і в його організаційному устрої.

      Щодо  стратегії ЄС, то деякі її найважливіші елементи прийнятні для будь-якого об'єднання держав. До них треба віднести:

- пріоритет  загальних довгострокових інтересів  над розходженнями і протиріччями національних інтересів;

- погляд  на конфлікти і кризи в ЄС  як на одну з фаз розвитку, яка має спонукати учасників до переоцінки накопиченого досвіду і пошуку нових рішень;

- прихильність  принципу поступовості і поетапності  просування вперед з чітким визначенням пріоритетних завдань, які належить вирішити на черговому етапі розвитку;

- яскраво  виражений прагматизм у визначенні  першочергових завдань, у вдань, у

виборі  пріоритетних напрямків і засобів розвитку, що дозволяють гнучко

реагувати на нову ситуацію, змінюючи курс, відкладаючи  вирішення одних

питань  і висуваючи на перший план інші.

      Застосування  цих принципів у СНД наштовхується, з одного боку, на вкрай

нестабільну загальну ситуацію, а звідси і невизначеність перспектив Співдружності, а з другого — на гострий дефіцит політичної культури в

посттоталітарному суспільстві. Подолання їх потребує тривалого часу.

      Універсальне  значення має і ряд конкретних ознак інституційної моделі

ЄС. Це, передусім, безперервність переговорного  процесу, яка вкрай необхідна в умовах тривалої кризово-конфліктної ситуації, що характерна для СНД. Це й система підготовки і прийняття рішень, яка забезпечує, як правило, високий ступінь опрацювання документів, що приймаються, включаючи політичне і економічне обґрунтування, закінчену юридичну форму, чітке визначення завдань, засобів і бажаних результатів. Це також гнучкий диференційований підхід до визначення оптимального ступеня інтеграції в окремих галузях внутрішньої і зовнішньої політики — від регулярного обміну інформацією і координації дій до гармонізації та уніфікації політики держав-членів ЄС. Подібний підхід необхідний і в СНД, що слід було б зафіксувати в документах Співдружності, конкретизувавши межі і форми співробітництва в окремих сферах діяльності. І, нарешті, досвід інтеграційних інститутів у Західній Європі довів важливість і практичну можливість дотримання балансу між правами і обов'язками країн-учасниць, сполучення принципу добровільності з жорсткою договірною дисципліною.

      Що  стосується конкретної інституційної  структури ЄС, то для СНД при

створенні його власних інститутів придатні лише окремі її частини.

      Це  передусім Рада глав держав (президентів) Співдружності, аналогічна

Європейській Раді ЄС, незамінна роль якої особливо наочно виявлялась в кризові чи перехідні періоди історії західноєвропейської інтеграції. В умовах конфліктів, що не припиняються, і загальної нестабільності на території колишнього Союзу функціонування в Співдружності подібної Ради “на вищому рівні” є доцільним і необхідним. Проте її діяльність поки що не упорядкована і переповнена суттєвими вадами. Поглиблене вивчення 20-річного досвіду роботи Європейської Ради ЄС може принести для СНД безперечну користь, що засвідчив приклад останніх, березневого та жовтневого, самітів 1997 р.

      Інша  аналогічна пара інститутів — Рада Міністрів ЄС та наради міністрів

країн Співдружності. Загальним є те, що зустрічаються і приймають рішення міністри, які відповідають за певну галузь політики урядів (промисловість, фінанси, зовнішня торгівля, освіта). Створення такого інституту в ЄС було передбачено основоположними договорами, його діяльність суворо регламентована і має регулярний характер. У СНД, навпаки, наради галузевих міністрів ще менше упорядковані, ніж робота Ради глав держав.

      Ще  одним інститутом, що викликає інтерес  для СНД, є Європейський суд.

Далеко  не всі його функції і форми  діяльності можуть знайти практичне ї і форми діяльності можуть знайти практичне застосування у СНД, оскільки йому надані риси, з одного боку, наднаціонального органу, а з другого — конституційного суду. Для СНД ні те ні інше поки що неприйнятне. Але деякі елементи організації і

практичного досвіду Європейського суду можуть бути використані в системі

арбітражу — Економічного суду, що створюється  Співдружністю, у функції

якого входило б регулювання суперечок  як між державами, так і між  їхніми

підприємствами  і громадянами. Необхідний також  орган, наділений правом давати юридичну оцінку рішенням чи діям держав-членів, а також рішенням Ради глав держав чи наради міністрів з точки зору їх відповідності договорам та іншим актам Співдружності.

      Нарешті, інституційний досвід ЄС є неабияким  аргументом на користь

створення в СНД постійно діючого робочого апарату, який готував би засідання Ради глав держав і нарад міністрів, а також виконував функцію центру документації та інформації Співдружності. Зрозуміло, не може бути й мови про копіювання Комісії ЄС, але в організації і техніці її роботи можна знайти багато корисного. Очолювати робочий апарат міг би постійно діючий орган, що складатиметься з представників держав-членів Співдружності. В ЄС подібний орган, що втілює в собі міждержавний початок, є свого роду контрбалансом Комісії, що уособлює ідею над національності. В СНД такого протиставлення немає, і названий орган міг би об'єднати в собі обидві ідеї — представництво інтересів держав-членів і керівництво робочим апаратом СНД.

      Проте треба тверезо оцінювати і  перешкоди. Основна складність полягає  не

в тому, щоб усвідомити досвід ЄС, а у тому, як з найбільшою ефективністю

скористатися  ним на практиці. При цьому належить враховувати ряд обставин.

      По-перше, усі країни, які нині входять у  СНД, перебувають у стані

економічної, соціальної та політичної нестабільності. Така ситуація робить мало перспективною орієнтацію на довгостроковий та всеосяжний договір, який підписано в Маастрихті. Тим паче, що досвід ЄС свідчить про недоцільність інтеграційних процесів у кризових ситуаціях. Так, економічна криза 1974-1975 років була глибшою й затяжнішою саме у інтеграційній зоні.

      По-друге, вже зараз досить помітна і, мабуть, буде посилюватися тенденція до диференціації політичного і соціально-економічного укладів нових держав. Тому становлення СНД у будь-якій формі, що нагадує ЄС, буде ускладнене не стільки можливостями збільшення розриву в рівнях економічного розвитку, скільки зростаючими розходженнями у напрямах та темпах суспільних перетворень — переходу до ринкової економіки, демократизації політичної системи, дотримування прав людини на шляху до громадянського суспільства тощо. Це ще більше ускладнює розробку погодженої стратегії розвитку СНД, яку не прийнято на березневому (1997р.) саміті, та створення на її основі відповідної договірно-правової бази.

      По-третє, виявилася і така специфічна перешкода, як імперський синдром в

Росії та пов'язаний з цим “антиросійський  синдром” в інших країнах СНД.