Столітня війна в контексті міжнародних відносин XIV-XV ст

     Багатьма  рисами своєї соціальної і політичної організації і монархічних інститутів Англія XІV століття нагадує Францію. Країна,де править французька по походженню, по шлюбних союзах і по смаках династія - Плантагенети, не володіла ні розмірами, ні багатством країни, чиї долі дотепер направляли суверени з будинку Капетингов. Незважаючи на недавно, але в дуже малому ступені вдоволені амбіції, англійський король контролював далеко не всю площу Британських островів.

Політична організація виявляла, як і у Франції, суміш архаїчних рис, що відбивають ще переважав феодальний дух, і сильних  монархічних інститутів, що передбачали  державу нового часу

     Англія  як така поділялася приблизно на сорок  графств усілякого розміру. Це були чисто адміністративні округи, а  не феодальні володіння, як у Франції  Королівську владу в графствах  здійснювало безліч чиновників: бальї, або reeves, - доменіальні агенти; лісничі і лісники, зобов'язані стежити за виконанням суворих, але уже втрачаючих силу законів, що поширювалися на великі простори, іменовані "лісом", величезні заповідники дичини; ісчитори (escheators), керуючі спадщиною королівських васалів до передачі спадкоємцям або в період малолітства останніх; коронери (coroners), що керують слідством по кримінальних справах про убивства; збирачі постійних або тимчасових податків.Перевага Плантагенетів у грошових справах полягало в тому, що вони мали майже стабільні , хоч і порівняно убогі ресурси. Щоб охарактеризувати збройні сили, які мав король, вистачить декількох слів.

     Англійська  армія, як і французька, формується на базі феодального осту. Весь ост  цілком одержує платню, щоб він  міг вести порівняно довгі  кампанії. Контракти, що укладаються  з капітанами і називані endentures, дозволяють у будь-який момент перевірити наявний склад загону і виплатити платня. Важливо пам'ятати, що в момент, коли у Франції змінювалася династія, Англія ледь вийшла з громадянської війни й у політичних відносинах була знесилена, але завдяки ресурсам, якими розташовувала монархія, могла швидко піднятися [15-15].

     У другій половині XIV ст. розкладання феодального помістя поставило питання про ліквідацію кріпостного права з такою настійністю, що навіть разrром крестьянського повстання 1381 r. не завадив фактичному відмиранню кріпостництва. Зростання нового дворянства і розвиток місцевої буржуазії були найважливішими чинниками соціально-економічної історії як цього періоду, так і всього ХУ століття. Безпосереднім результатом повстання Уота Тайлера явилось прискорення комутації та ліквідації господського панщиного господарства. Явища феодальної реакції зжили себе, намітилося значне ослаблення кріпосного права.

     На  початку ХУ ст. більшість селян було вже фактично вільним. Основними категоріями селян у Англії в цю пору були: копігольдери (колишні віллани) спадкові тримачі по копії протоколу, в якому були записані умови договору з лордом Манор; умови оговорювали зобов'язання та й суму ренти;фригольдери вільні власники,які є фактичними власниками землі; дери-орендарі, які брали в оренду земельні ділянки на різні терміни (у XV ст. це частіше усього тривалі терміни) у лордів за гроші.

     За  своїм економічним становищем селяни ділилися на йоменів і коттерів. До розряду йоменів ставилися заможні та середні селяни, фактично володіють землею на то або інше право. Коттери- це малоземельні і безземельні селяни, часто вимушені працювати в якості батраків. Громада і всі її розпорядки зберігалися, але общинні будинки вже були захоплені лордами.

     Після повстання 1381 r. лорди не наважувалися збільшувати ренту. Ті ж з них, хто вів панщинне господарство, з відмиранням кріпацтва потрапили у вкрай неприємне становище. Ходарство великого, основаного на панщині маєтку виявилося підірваним, бо воно втратило дармову робочу силу. Перебудова господарства в плані застосування найманої робочої сили була неможлива для великих феодалів, так як вони не мали для цього вільних грошей, необхідних навичок і інвентарю. Їм залишалося тільки здавати свої землі в оренду або як і раніше задовольнятися отриманням з селян-копігольдеров фіксованої грошової ренти. Вище вказувалося, що оренда була, як правило, довготривалою. Здавали лорди землю в оренду сільської верхівці, дрібним і середнім дворянам і горожанам. Всі ці катеrоріі орендарів вже мали міцні традиції ведення господарства на найманій праці і не відчували труднощів з грошами та інвентарем.

     Проаналізував положення Англії напередодні війни  можна зробити висновок,що це була дуже міцна держава. І хоч Франція  була більша та більш заселена держава,Англія була добріше підготовлена для бойових  дій. 

1.3. Передумови Столітньої війни 

     Традиційними  межами англо-французької війни, яку  називають з  XIX ст. Столітньої, вважаються 1337—1453 рр. Термін "війна"стосовно до цієї події як і його хронологічні рамки, достатньо умовний, так як військові дії протягом більш  як столітнього періоду постійно не велися.

     Джерелом  протиріч між Англією та Францією було переплетення історичної долі цих  країн, що почалося з нормандського  завоювання Англії у 1066 році. Укріплені  на англійському престолі герцоги нормандські  прийшли з Північної Франції. Вони об'єднали під своєю владою Англію та частину континенту –  північно-французьку область Нормандію. У XII ст. володіння англійських королів у Франції різко збільшилися в результаті приєднання шляхом династичних шлюбів областей у Центральній та Південно-Західній Франції. Після довгої і важкої боротьби французька монархія на початку XIII ст. повернула собі більшу частину цих земель. Разом з традиційними володіннями французьких королів вони склали ядро сучасної Франції [18-7].

     Королівство Франція стало оформлятися як досить обособившаяся держава до кінця Х ст. Поняття державного кордону взагалі не було, право сильного найчастіше вирішувало найсерйозніші політичні запитання. На нього грунтувалося зухвале по суті, авантюрне підприємство герцога Нормандського Вільгельма, що у 1066 р. висадився на южноанглійскому узбережжі у супроводі  невеликого війська та й легко здобув перемогу над ополченням розрізнених і більше відсталих англосаксонських королівств. Вільгельм Завойовник став королем Англії, зберігши, природно, під владою герцогство Нормандію у Франції.

     Користуючись  політичної слабкістю ранніх Капетингів, нормандський дім встановив свою владу над графствами Мін і Анжу у центрі французьких земель. У 1154 р. англійським королем став Генріх II, засновник нової династії Плантагенетів. Мати його Матільда походила із Нормандської династії. Батько Генріха II був французьким графом із сім'ї Анжу. У 1152 р., перебуваючи англійським королем, Генріх одружився з Алиєноре Аквитанською, яка принесла йому величезні володіння на Південному Заході Франції. Під владою англійської корони виявилася близько половини французьких земель: вся західна частина їх, крім незалежного герцогства на півострові Бретань. Слід зазначити, що герцогиня Алиєнора Аквитанська була колишньою дружиною французького короля з дому Капетингів Людовіка VII.

     Під час довго правління Генріха  II (1154-1189) протистояння між англійськими і французькими будинками поновлювалися майже не кожен рік. На початку XIII ст. французький король Філіп II, який з часом одержить титул «Август»,який вважався одним з головних творців незалежної Франції, відвоював у спадкоємця Генріха II Іоанна Безземельного значну частину французьких володінь. Під владу французької корони повернулися Нормандія, Мін, Анжу і Турень. Але Аквитания залишилася під владою англійських Плантагенетів. Це герцогство було причиною тривалого конфлікту між Англією і Францією [16-254].

     У XIII в. ворожнеча Капетингів і Плантагенетів перетворилися на зіткнення державних інтересів Франції й Англії. Навкруги ворогуючих країн почали групуватися союзники, особливо це були невеликі політичні утворення,які були змушені шукати захист від більш сильних сусідів. До французької корони все найбільш наближалася сусідня з Англією,Шотландія, яка побоювалася бути поглинутою англійським королівством. На союз з Англією почали претендувати багаті франдрські міста. Хоча граф Фландрії вважався васалом французького короля,населення цього міста намагалися втримати незалежність,і не потрапити у залежність Англії. До того ж з Англії ввозилась необхідна їм шерсть.

     У XIII ст. все більше важливості становлять гроші,які надавала торгівля вином,сукном та іншим. І дедалі очевидним ставало, що у цих умовах і боротьба збереження залишків герцогства Аквитанського під англійської владою, і суперництво в багатої Фландрії можуть вирішитися лише збройними путями. Конфлікти шли один за одним. У 1215 р. в Англії повстало невдоволення політикою Іоанна Безземельного, а Франція тим часом цим скористалася та спрямувала до Англії війська під керівництвом французького принца, що мав віддалені права на англійський престол. У 1294—1302 рр. на Південному заході, між Англією і Францією всполохнула локальна війна, яка не принесла ніяких практичних результатів. У 1295 р. Франція уклала із Шотландією відверто антианглийский військово-політичний договір. Ворогуючі країни почали шукати союзників на Піренейському півострові. У 1323—1325 гг. знову розпочався англо-французский воєнний конфлікт у колишньої Аквітанії. Знову локальний, без участі союзників,але й без результатів.

     До  англо-французьких зіткнень певною мірою були причетні папство і  Німецька імперія, і навіть правителі  фактично незалежних графств і герцогств  у Нідерландах. Було ясно, що війна  між Англією та Францією неминуча,тому що без цього англійські королі не відмовляться від спроб втілити  давню мрію Плантагенетів про королівство або навіть імперію, що розкинулася по обидва боки Ла-Маншу. Без приєднання сильно урізаною за кілька століть території колишнього герцогства Аквітанського, Капетинги не могли відчувати себе господарями у власному королівстві.

     Поштовхом до початку серйозної війни, яка  мала практично західноєвропейські масштаби, стала династична ситуація, яка склалась у 1328 р. Повставало питання  о спадкоємності корони. Після  смерті французького короля Карла IV припинилася  пряма лінія будинку Капетингів, що правили країною з 987 р. Збори представників вищої французької знаті мали вирішити питання про те, кого з непрямих спадкоємців визнати найбільш гідним королівського звання.Серед претендентів про свої права заявив шістнадцятирічний англійський король Едуард III, що доводився племінником останнього з Капетингів. Його мати, королева Ізабелла, дочка відомого правителя Франції Філіпа IV Красивого, була видана заміж за англійського короля Едуарда II [13-396].

     У виконанні вітчизняної історіографічної традиції цей сюжет довго називали «приводом»  англо-французької війни. Н.І. Басовська зазначає, на те,що питання успадкування корони було найважливішим в феодальні часи,та на те що права Едуарда III були зовсім невигаданими. Проте, корону було передано представнику бічної гілки Капетингів — Філіпу VI Валуа (1328—1350).

     Можна зробити висновок що, причин для  розгорнення боротьби було дуже багато,тому їх було не уникнути. Чим ближче підходив час,тим вільше війна розпалювалась та відносини між ворогуючими домами розпалювалися.

     Причин  для війни було більш ніж достатньо, як династичних так і територіальних,тому можна зробити висновок що війни  було не уникнути,тому що боротьба за землі  почалась ще в 1066 р. Положення обох країн  було дуже розвинене,тому не можна сказати  що одна країна була сильно міцніша  чим інша. 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. Міжнародні відносини під час  Столітньої війни  

2.1. Міжнародні відносини на першому та другому етапі Столітньої війни 

     Період  з 1337 до 1360 р. можна виділити в якості першого етапу Столітньої війни, через дев’ять років почався другий етап війни. Обидві періоди характеризувалися за панування на морі.

     Перший  період війни - боротьба за панування  на морі, поразка Франції і народні повстання. Англійці в 1339 р. зробили перші вторгнення на континент, де вони обложили фортецю Камбре в провінції Артуа. Фортеця взяти не вдалося, і Едуард повернувся до Англії, для підготовки наступного походу. Спорядивши великий флот і сильну армію англійці обложили фортецю Турне. У червні 1340 французи найняли кораблі у Генуї, мобілізували торгові судна, посиливши свій флот, і рушили до берегів Фландрії, щоб напасти на англійський флот, що стояв у гирлі р. Шельди. У битві, що отримав назву бій при Кресі французький флот був повністю знищений і англійці отримали панування на морі. Едуард зняв облогу і уклав перемир'я, яке тривало до 1346р. У 1341 р. помер Жан III, герцог Бретонський. Престол Бретані спорожнів,і почалася Війна спадкування (1341-1364 рр..), Між французькими та англійськими ставлениками.Тим часом англійський уряд, зібравши значні сили, відновлює військові дії. У 1346 р. англійці висадилися в трьох місцях - у Фландрії (відволікаючий маневр), Бретані і Гіені. Вони систематично грабували і розоряли Францію, на півдні вони оволоділи майже усіма замками. У другій половині 1346 в Нормандії висадився сам король Едуард. Спустошивши цю провінцію, він прийняв рішення йти похідним маршем у Фландрію, що, ймовірно, було пов'язано з відходом його флоту до Британії. Французи знищили мости через Сену і Сомму, змусивши англійців зробити обхідний рух. Однак Едуард зумів форсувати ці річки і вийти на північ Аббвіля, де і відбулася знаменита битва при Креси (Кресси), блискуче виграну англійцями. Далі Едуард осадив Кале і через 11 місяців взяв його. Після цього було підписано перемир'я, яке тривало до 1355 р. А в 1348-1349 рр.. обидві ворогуючі країни накрила страшна епідемія чуми - Чорна Смерть, яка забрала мільйони життів - добру половину всіх мешканців тоді людей. У 1355 війна відновилася, англійці розоряли південь Франції (Лангедок) і дійшли навіть до Середземного моря, знищуючи все на своєму шляху. У 1356 Едуард Чорний Принц осадив Раморантен, на південь від Орлеану. Французи під командуванням короля Іоанна блокували місто і змусили супротивника відступити в напрямку Пуатьє. Тут англійці зайняли сильну позицію і дали бій, який увійшов в історію як битва при Пуатьє. Незважаючи на значне чисельну перевагу французи були вщент розбиті, і сам король потрапив у полон. Після цієї ганебної поразки по країні прокотилася хвиля невдоволення, що вилилася у збройні повстання: Паризьке повстання (1357р.) і Жакерія (1358 р.). Намагаючись використовувати труднощі спадкоємця корони,юного дофіна Карла (з 1364 р. король Карл V), Едуард III почав ще одну компанію у Франції (1359-1360 рр..) і дійшов до самих стін Парижа, але не зміг взяти Реймс, щоб прийняти там помазання. Виснажена і спустошена Франція не могла продовжувати війну, тому на важких умовах у травні 1360 р. в селі Бретіньї біля Шартра було підписано мир,ратифікований потім обома королями в Кале. В обмін на відмову Едварда віт претензій на французьку корону він одержував у своє повне розпорядження південно-західні землі в дещо обмежених в порівнянні з Лондонським договором розмірах у низку нових володінь на півночі з центром Кале. За звільнення французького короля було призначено величезний викуп-3 млн. золотих крон,які мали виплачуватися частинами. Отже,Франції вдалося відстояти значну територію,якою Жан II поступався англійцям за умовами договору в Лондоні:Нормандію, Мен, Анжу, Турень та низку дрібніших володінь [27-126].