Система колективної безпеки (теорія і досвід створення  та функціонування).

Поняття системи  колективної безпеки вводиться  в обіг після Першої світової війни. Система колективної безпеки  мала і має гарантувати розв`язання міжнародних конфліктів лише мирним шляхом1, запобігати війнам. Але сама міжвоєнна система безпеки не завжди передбачала вирішення міжнародних  конфліктів мирним шляхом2, часто заради функціонування самої системи приносились  в жертву інтереси націй та військовим шляхом ліквідовувались держави, хоча такі дії офіційно учасниками системи  колективної безпеки та її гарантами  і засуджувались3.  
З розробкою теорії становлення системи колективної безпеки стає можливим враховувати практичний досвід створення ефективної системи колективної безпеки не лише в Європі, а і світі, глибоко досліджуючи процес перетворення системи колоніального панування країн Європи в світі в організаційні структури на зразок Ліги Націй, установчі документи котрої цей процес добре ілюструють4, та ООН.  
Даній проблематиці присвячено праці Ф.Ратцеля5, К.Хаусхофера6, Н.Данилевського7, З.Бжезінського8 та інших.  
Для розробки повноцінної теорії системи колективної безпеки необхідною умовою є вивчення таких питань як: необхідні умови створення, гарантії ефективного функціонування, політична і економічна обгрунтованість структури системи. Для відповіді на ці запитання перш за все необхідно визначити ключові ланки системи безпеки, котрими виступають держави її учасники або політичні, економічні чи військові блоки держав. Важливою складовою ефективного функціонування є основні принципи, на яких діє система колективної безпеки.  
Вартим уваги є порівння основних принципів колективної безпеки періоду між світовими війнами та післявоєнного періоду. Досліджуючи дипломатичні документи міжвоєнного періоду видно що вони просякнуті усвідомленням можливості війни, відповідно, необхідністю діяти колективно з метою її запобігання9. Основним принципом колективної функціонування колективної системи безпеки міжвоєнного періоду є наявність своєрідного “дамоклового меча” воєнної загрози10. Відповідно, пошуку всіляких гарантій та запобіжних заходів її відвернення11, відвернення будь-якими засобами.  
Зміни в принципах функціонування системи колективної безпеки відбуваються в період повоєнний. Зникає “дамоклів меч” постійної військової загрози в межах європейських країн(країн заходу)12, натомість переважає принцип співробітництва13, розвивається система міжнородного арбітражу14.  
Джерелами зміни принципів ефективного функціонування системи колективної безпеки є умови становлення її структури та гарантії. Якщо аналізувати досвід побудови такої системи міжвоєнного періоду, то очевидним є те, що гарантують її ефективне функціонування держави з могутнім потенціалом. Розміщені компактно в межах лише Європейського материка, котрі мають сфери інтересів що перетинаються і дуже часто на тому ж Європейському материку. Зокрема, такі випадки, як спірні території на межі Німеччини та Франції15, території, спірні історично16, Німеччини та СРСР17, Німеччини та Великобританії18. Постійна загроза можливості реалізувати свої інтереси військовим шляхом виявляє важливу гарантію ефективного функціонування системи колективної безпеки-наявність у провідних країн світу військового потенціалу, необхідного для відстоювання своєї безпеки та своїх інтересів, цю важливу складову відзначає міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп в своїх мемуарах, цитуючи думку провідних дипломатів свого періоду19.  
Вагомою гарантією ефективного функціонування системи колективної безпеки могло стати розмежування сфер інтересів провідних держав світу. Такі спроби робляться протягом 1930-х рр. Зокрема, роблять СРСР та Німеччина договорами серпня-вересня 1939 р., до цього такою спробою була Мюнхенська конференція вересня 1938 р. Після ж окупації Німеччиною Чехословаччини СРСР, хоча і засуджуючи дії Німеччини, робить кроки до зближення шляхом розмежування сфер інтересів, наслідком чого стають вищезгадані договори. Але дані дії, здійснені з метою побудови ефективної системи колективної безпеки, не дають дієвого результату, більше того, вони демонструють неефективність старої, версальської, системи колективної безпеки. Це виявилось в початку Другої світової війни та кризі системи безпеки, яку договорами започаткували СРСР та Німеччина.  
Джерелами обох світових воєн були протирічча між європейськими державами20. Отже не дивно, що саме в Європі виникає та знаходить втілення ідея створення системи колективної безпеки як в період міжвоєнний21 так і в після Другої світової війни22. Причому, протирічча, котрі не було можливості розв`язати не воєнним шляхом, котрі ставали причиною та приводом війни були сфери інтересів провідних держав на Європейському материку23.  
Причини такого явища в географічно компактному розміщенні цих провідних країн, в межах одного, невеликого за площею материка. Аналогічний досвід був в античній Греції, яка являла собою систему полісів-держав, на зразок європейського континенту 20-го століття. Грецькі поліси, аналогічно, мали масу протиріч, частими були прагнення їх військового вирішення, розміщувались вони в географічно компактному середовищі24. Відповідно, були і прагнення створення системи колективної безпеки. Вони виявлялись в проведенні Олімпійських ігор, під час яких всі війни в межах Еллади і не лише для еллінів припинялися25, існували союзи: Еллінський(навколо Афін)26, Амфіктіонія(центр-Делос, превалювання Афін)27. Гарантами колективної безпеки були такі могутні поліси як Афіни та Спарта, їх потенціал мав гарантувати неможливість війни. Але досвід Еллади показує, як і досвід стоврення європейської системи колективної безпеки, що подібні умови її створення дають збої. Наприклад, війна між Афінами і Спартою 431-401 рр. до н.е., котра ілюструє крах грецького досвіду створення системи колективної безпеки в умовах, подібних до умов Європи 19-20 ст. Спроби проведення паралелей Європейської геополітичної практики з досвідом античної Еллади робили Н.Данилевський28, А.Т.Мехен29 та Т.Моммзен30. Давньогрецький історик Геродот в своїй “Історії” говорить про Елладу як про єдине ціле (Н.Данилевський констатує його погляд, порівнюючи геополітику грецьких полісів в межах Еллади та європейських націй в межах європейського континенту) незважаючи на те що її складали поліси-держави, котрі часто мали відмінні між собою позиції31. Р.Проді в своїй праці “Задум об`єднаної Європи” висловлює думку, що створення держави Філіпа Македонського в межах античної Греції є реалізацією ідеї європейської єдності32.  
Отже проблема компактного географічного розміщення одна із ключових в спробах побудови системи колективної безпеки та випрацюванні її структури. Цю думку висловив Президент України Л.Кучма: "Ми виходили з того, що час військових блоків для Європи минув-наш континент занадто малий, щоб у ньому могла мати місце військова конкуренція, а тим більше-конфронтація"33.  
Варто зазначити, що створення системи колективної безпеки, причому на постійній основі є суто європейським явищем. Аналізуючи історію дипломатії та міжнародних відносин держав інших континентів очевидно, що вони носять характер договорів тимчасових, направлених на досягнення певної спільної мети. Тут знову ж відіграє свою роль компактне географічне розміщення. На користь визначної ролі даного фактору говорить погляд на Європу як на спільний дім для її народів та пошук межі Європи, особливий інтерес цей процес представляє в новітній період, причому при цьому пошуку перевага віддається частіше політичним мотивам, нехтуючи економічними та географічними34. 
Європейський характер та походження явища створення системи колективної безпеки виявляє теоретичне обгрунтування якщо порівняти ситуацію з історичним поділом людських цивілізацій на цивілізаційні об`єднання-антиподи: Схід та Захід. Європа-колиска Західної цивілізації та її географічний носій, як в античний період так і в подальші століття становлення Західної цивілізації сучасного типу-Європи сьогодення. Європейські, тобто, Західні державні утворення мали завжди багато спільних рис35, розвиток різних держав Європи мав спільні тенденції36, це давало та дає підстави вважати Європу чимось цілісним. Наявність такої систуації дозволяє відзначати закономірність цієї характеристики Європи в часі, незалежно від характеру та етногенезу її населення, адже етногенез населення античної цивілізації та європейської цивілізації середньовічча не був ідентичний. Отже, в формуванні характеру та тенденцій розвитку європейської цивілізації відіграють характеристики самого континенту, його географічне розташування та оточення. Спільність цивілізаційного розвитку європейських держав має пояснення перш за все в їх компактному розташування та територіальному обмеженні. Антична, давньогрецька, цивілізація була обмежена морем на півдні, сході та заході, а на півночі-горами37. Європейська цивілізація середньовічча та наступних періодів географічно обмежується морем на заході, півдні, півночі, а на сході європейська цивілізація шукала та продовжує пошук своєї межі. Цій проблемі присвятили свої праці як західні(О.Шпенглер38) і російські(П.Чаадаєв39, Н.Данилевський40) дослідники так і вітчизняні, зокрема, Д.Донцов41. Пошук цієї межі є життєво необхідним європейській цивілізації заради своєї самоідентифікації та самозбереження з огляду на небезпеки, котрі несе їй сусідство на сході з народами та державами, відмінними від європейських42.  
Таким чином, концентрація в замкненому та обмеженому географічному середовищі європейських народів робила та робить із них спільноту, котра себе самоідентифікує з європейскістю незалежно від національних та інших відмінностей власних складових державних утворень, аналогічно як китайці в тривалий період поділяли людство на китайців та не китайців(варварів)43. Причому, китайський етнос був також географічно замкненим44 та постійно намагався визначити свої межі географічно, відзначаючи своє територію як піднебесну, інші території як варварські45. Аналогію геополітичних характеристик між Китаєм та Європою проводить М.Трубецкой46. На відміну від європейського континенту китайських етнічних територіях складався історично єдиний етнос, що й єднало їх47, європейські ж народи єднала та єднає географія. Давньогрецький етнос географія як єднала, розмежовуючи чітко з негрецькими народами, так і поділяла48 з подібними до Європи пізнішого часу цивілізаційнотворчими наслідками. В межах однієї цивілізації, єдиної за характером населення, державотворчими та іншими ознаками49, відбувалось утворення держав, котрі часто протиборствували в межах єдиної етнічної території. Географія ж китайської етнічної території робила практично єдиним господарство та економіку китайського етносу50, географія ж грецької території робила різними економіки та господарства полісів51. Аналогічно і з європейською цивілізацією.  
Але географічна замкненість на невеликій території посилювала та насичувала дипломатичну практику та традиції в середині Західної цивілізації. Необхідно було шукати спільне, об`єднавче для грецьких полісів та для європейських народів. Необхідним було будувати відносини на співпраці та взаємодопомозі52, тут і зароджується теорія побудови стабільної системи взаємовідносин на принципах взаємних гарантій та противаг. Ю.Цезар пояснював вказаними географічними факторами як вирішальними цілковиту одностайність в спільноті гельветів щодо питання виселення зі своєї землі для оволодіння всією Галлією53. За поясненням досвідченого політика та воєначальника Ю.Цезаря, гельвети населяли замкнену територію54 на зразок Еллади чи Європейського півострова. В Східній цивілізації історично переважала та продовжує переважати ставка в системі міжнородних відносин на перевагу за економічними та військовими показниками, не дарма ще в “Законах Хаммурапі” йшлося про підкорення всіх країн-сусідів царем55. Даний факт ілюструє фактор військової та економічної переваги як вирішальний, котрий стає панівним та не обмежується за відсутності замкненого географічного простору його носіїв. Вони не мають потреби в створенні собі гарантій та системи противаг щоб отримати змогу розвивати вищевказані фактори, забезпечивши неможливість тиску з боку сусідів.  
В межах Західної ж цивілізації вказані фактори функціонують лише спираючись на добре відлагоджену систему гарантій та противаг, котра і складає систему колективної безпеки.  
В даному контексті важливу роль відіграє явище колонізації, також явище, притаманне суто європейській цивілізації. Колонізація велась як в епоху античності так і в період становлення сучасної європейської цивілізації і мала практично однакові причини та характер56. Процес колонізації носив характер освоєння нових територій та ресурсів. Тому в період пізнього середньовічча європейці вели завойовницькі війни переважно проти народів, котрі не були здатними їм вчинити належного опору. В межах східної цивілізації війни частіше відбувались між практично рівносильними противниками, метою цих воєн була ліквідація сильного противника-конкурента, в Західній цивілізації такі війни були максимально небажаним злом, котрому в усі віки прагнули завадити всі народи Західної цивілізації. Найяскравішою ілюстрацією цієї характеристики може бути Нюрнбергський трибунал-покарання військових злочинців за розв`язання війни57.  
В межах східної цивілізації війни часто точились заради здобуття стратегічних плацдармів, але їх метою була перемога над могутнім противником, тут вартий уваги приклад історії Урарту в протистоянні Асірії. Для Західної цивілізації здобуття плацдармів було нормою і в період античності і в період становлення європейської цивілізації, це ілюструє Тридцятилітня війна, котра велась переважно на території роздробленої та слабкої Німеччини між провідними європейськими державами58. Колонізація була саме цим процесом, плацдармами, котрі забезпечували гарантії безпеки від нападу, надаючи більш вигідне відносно потенційного противника геополітичне становище59, економічні переваги. Але головна мета, зберегти стабільність відносин та стан рівноваги між конкуруючими державами60. Тобто, основна мета провідних держав сходу-знищити супротивника, заходу-забезпечити гарантії проти потенційних супротивників. Таким чином стає зрозуміло, що система колективної безпеки суто європейське явище.  
Колоніальна експансія Західної цивілізації обмежувала протистояння в середовищі цієї цивілізації, спрямовуючи всі сили держав на здобуття колоній-плацдармів. Колонізація-явище, котре практично синхронно велось більшістю державних утворень Західної цивілізації, синхронними були тенденції розвитку цих країн, що й передавалось на практично всі світові цивілізації з колонізацією. Явище синхронізації в межах Західної цивілізації відзначає і Е.Тоффлер61. Синхронізація виявляється і в економічному та науково-технічному розвитку країн Заходу(в т.ч. і грецьких полісів в період античності62). Таким чином, Західна цивілізація як така синхронно розвивається та синхронно веде експансію-здобуття плацдармів, але, уникаючи відкритих воєн в своєму середовищі між провідними державами. Виникає видимість накопичення Західною цивілізацією сил для панування над всіма людськими цивілізаціями. Це виявляється в становленні колоніальних імперій(еліністичних, як союзів грецьких полісів та їх колоній63, так і імперії А.Македонського) так і колоніальних імперій європейських держав нового часу. Так виникають підвалини становлення системи колективної безпеки не лише європейського, а і світового масштабу, основою якої є колоніальні імперії64.  
Таким чином, стає очевидним європейський характер та походження системи колективної безпеки, котра формується в межах Європейського континенту та європейської спільноти народів. Основними факторами, котрі визначають практику формування системи колективної безпеки є географічне розташування самого континента Європа та, відповідно, його країн. Звідси випливає практика вживання поняття Схід-Захід в історичній науці як вічних антиподів65, вживання цього поняття таким чином обгрунтовується. Теоретичне дослідження практики створення системи колективної безпеки дозволяє, також, аналізувати досвід, накопичений тисячоліттями, з періоду античності.  
 
1Бжезінський З. Велика Шахівниця. -Львів-Івано-Франківськ, 2000. -236с. -С.208-209.  
2Пособие для групповодов политических занятий. -М., 1941. -419 с. -С.253-256.  
3Дюрозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. -К., 1999, -903 с. -С.192-193.  
4Илюхина Р. Лига наций 1919-1934. -М., 1982, -360 с. -С.86-87.  
5Ратцель Ф. Народоведение(Антропогеография)//Классика геополитики ХІХ век. -М., 2003, -718 с. -С.53-182.  
6Хаусхофер К. Границы в их географическом и политическом значении//Классика геополитики ХХ век. -М., 2003, -731 с. -С.227-598.  
7Данилевский Н. Россия и Европа//Классика геополитики ХІХ век. -М., 2003, -718 с. -С.275-679.  
8Бжезінський З. Велика Шахівниця. -Львів-Івано-Франківськ, 2000. -236с.  
9Выступление представителя СССР на сессии Совета Лиги Наций. 20 января 1939 г.//СССР в борьбе за мир накануне Второй мировой войны. -М., 1967., 612 с. -С.163-165.  
10Багинян К. Агрессия-тягчайшее международное преступление. К вопросу об определении агрессии. -М., 1955., -128 с. С.12.  
11Дюрозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. -К., 1999, -903 с. -С.196.  
12Геген Д. У лабіринті Європейського Союзу. -К., 1995. -116 с. -С.9.  
13Там само. -С.7-9.  
14Там само. -С.81-82.  
15Дюрозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. -К., 1999, -903 с. -С.154-155.  
16Там само. -С.186-187.  
17Там само. -С.189.  
18Там само. -С.203-204.  
19Риббентроп И. фон Мемуары нацистского дипломата. -Смоленск, 1998, -448 с. -С.67.  
20Самсонов А. Вторая мировая война 1939-1945: Очерк важнейших событий. -М., 1990., -640 с. -С.16-19.  
21Дюрозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. -К., 1999, -903 с. -С.68-69.  
22Там само. -С.367.  
23Там само. -С.366.  
24Курциус Е. История Древней Греции. В 5 т. Т.1. -Минск, 2002., -496 с. -С.3-4.  
25Геродот Історія. -К., 1993. -576 с. -С.374.  
26Курциус Е. История Древней Греции. В 5 т. Т.2. -Минск, 2002., -416 с. -С.322.  
27Там само. -С.339-340.  
28Данилевский Н. Россия и Европа//Классика геополитики ХІХ век. -М., 2003, -718 с. -С.388-389.  
29Мэхэн А.Т. Влияние морской силы на историю//Классика геополитики ХІХ век. -М., 2003, 718 с. -С.197, 212.  
30Моммзен Т. История Рима. В 5 т. Т.1. Кн 1,2. -М., 2001. -523 с. -С.140-141.  
31Геродот Історія. -К., 1993. -576 с. -С.331.  
32Проді Р. Задум об`єднаної Європи. -К., 2002. -140 с. -С.71.  
33Україна і майбутнє Європи. Виступ у товаристві ім. Паасіківі, м. Гельсінкі, Фінляндія, 8 лютого 1996 року//Кучма Л. Вірю в український народ. Вибрані статті, виступи: 1994, 1995, 1996, 1997, 1998, 1999, 2000.-К. :Видавничий дім “Альтернативи”, 2000. -504 с. -С. 140.  
34Данилевский Н. Россия и Европа//Классика геополитики ХІХ век. -М., 2003, -718 с. -С.352.  
35Там само. -С.386.  
36Там само. -С.386.  
37Курциус Е. История Древней Греции. В 5 т. Т.1. -Минск, 2002., -496 с. -С.3-4.  
38Шпенглер О. Закат Европы. В 2 т. Т.1. -М., 1993. -663 с.  
39Чаадаєв П. Философические письма//Классика геополитики ХІХ век. -М., 2003, -718 с. -С.19-20.  
40Данилевський Н. Россия и Европа//Классика геополитики ХІХ век. -М., 2003, -718 с. -С.390-391.  
41Донцов Д. Росія чи Європа. -К., 1992, -44 с. -С.7.  
42Данилевский Н. Россия и Европа//Классика геополитики ХІХ век. -М., 2003, -718 с. -С.293-294.  
43Беседы и суждения Конфуция. -Сп-б., 1999. -1119 с. -С.82.  
44Меликсетов А. История Китая. -М., 2002, -736 с., -С.152-153.  
45Там само. -С.31.  
46Трубецкой Н. Взгляд на русскую историю не с Запада, а с Востока.//Классика геополитики ХХ век. -М., 2003, -731 с. -С.213.  
47Меликсетов А. История Китая. -М., 2002, -736 с., -С. -С.35.  
48Курциус Е. История Древней Греции. В 5 т. Т.1. -Минск, 2002., -496 с. -С.4-5.  
49Там само. -С.14.  
50Меликсетов А. История Китая. -М., 2002, -736 с., -С.13.  
51Курциус Е. История Древней Греции. В 5 т. Т.1. -Минск, 2002., -496 с. -С.11-14.  
52Курциус Е. История Древней Греции. В 5 т. Т.2. -Минск, 2002., -416 с. -С.4.  
53Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о Галльской войне, о гражданской войне, об Александрийской войне, об Африканской войне/Гай юлий Цезарь; Пер. и коммент. М.М.Покровского. Сочинения/Гай Салюстий Крисп; Пер., статья и коммент. В.О.Горенштейна. -М., 2002., 752 с. -С.7-8.  
54Там само. -С.8.  
55Законны Хаммурапи//Хрестоматия по истории Древнего Востока. -М., 1997., -400 с. -С.128.  
56Моммзен Т. История Рима. В 5 т. Т.1. Кн1,2. -М., 2001. -523 с. -С.140-141.  
57Багинян К. Агрессия-тягчайшее международное преступление. К вопросу об определении агрессии. -М., 1955., -128 с. С.14-15, 96.  
58История Европы. -Минск. 1996., -384 с. -с.242-243.  
59Мэхэн А.Т. влияние морской силы на историю//Классика геополитики ХІХ век. -М., 2003, -718 с. -С.237.  
60Хаттингтон С. Столкновение цивилизаций. -М., 2003., 603 с. -С.374.  
61Тоффлер Е. Третья волна. -М., 2002, -776 с. -С.104.  
62Курциус Е. История Древней Греции. В 5 т. Т.2. -Минск, 2002., -416 с. -С.4.  
63Курциус Е. История Древней Греции. В 5 т. Т.2. -Минск, 2002., -416 с. -С.4-9.  
64Декларация о предоставлении независимости колониальным странам и народам. -ООН, 1976., -3 с. С.3.; Запись беседы И.В.Сталина с Ф.Рузвельтом. 28 ноября 1943 года в 15 час.//Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны, 1941-1945 гг.: Сборник документов. Т.2. Тегеранская конференция руководителей трех держав-СССР, США и Великобритании(28 ноября-1 декабря 1943). М., 1984., -175 с. -С.79-82.  
65Цивилизационные модели современности и их исторические корни/Ю.Н.Пахомов, С.Б.Крымский, Ю.В.Павленко и др. Под ред. Ю.Н.Пахомова. -К., 2002. -632 с. -С.68.; Хаттигтон С. Столкновение цивилизаций. -М., 2003. -603 с. -С.131. 

Колективна безпека

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Найбільші військові блоки, одним з принципів яких єколективна безпека:     НАТО     УНАСУР     ШОС, ОДКБ     АС

Колективна  безпека - це колективна захищеність держав і товариств від внутрішніх і зовнішніх загроз. Колективна безпека включає систему заходів, спрямованих на підтримку міжнародного миру, запобігання війні, по наданню колективної відсічі агресії і колективної допомоги. Ця співпраця може здійснюватися і в рамках ООН, міжнародних організацій або на регіональній основі.

Створення системи  колективної безпеки вирішується  комплексом заходів політичного, економічного, правового характеру, а також  військово-організаційними заходами. Колективна безпека держав учасниць базується на таких основних принципах:

• Неподільність безпеки: агресія проти однієї держави учасника розглядається, як агресія проти всіх держав учасниць.
• Однакова відповідальність держав учасниць за збереження безпеки.
• Невтручання у внутрішні справи і врахування інтересів один одного.
• Колективна оборона.
• Прийняття рішень із принципових питань забезпечення колективної безпеки на основі консенсусу.
• Відповідальність складу і готовність сил і коштів масштабові військової загрози.
• Можливість розміщення окремих військових баз і об'єктів одних держав учасниць на території інших.

Побудова системи  колективної безпеки повинна  засновуватися на регіональних підсистемах  з урахуванням спільності територій, характеру загроз, угруповань військ, інфраструктури та інших умов і чинників.

[ред.]Див. також

• Суверенітет
• НАТО
• Африканський союз

[ред.]Джерела

• «Безпека життєдіяльності». І.І. Дуднікова. Київ. 2003. ISBN 966-7942-93-7.

 КОЛЕКТИВНА  БЕЗПЕКА

   — система закріплених у Статуті  ООН норм міжнародного права, яка  регулює колект. застосування сили під егідою ООН з метою підтримання або відновлення міжнар. миру та безпеки. Осн. складовими сучасної системи К. б. є: 1) система загальновизнаних принципів і норм міжнар. права, найважливішими з яких є заборона застосування сили чи погрози силою у міжнар. зносинах; розв'язання міжнар. спорів виключно мирними засобами; суверенна рівність держав; поважання осн. прав і свобод людини; невтручання держав у внутр. справи одна одної; 2) система засобів мирного розв'язання міжнар. спорів; 3) система колект. заходів для запобігання актам агресії та усунення загрози мирові; 4) система колект. заходів із роззброєння; 5) система заходів, спрямованих на зміцнення довіри між д-вами. Система К. б. існує на універсальному та регіон, рівнях. Універсальна система К. б. грунтується на положеннях Статуту ООН і охоплює: а) систему передбачених Статутом ООН колект. заходів примус, і превентивного характеру (ст. 2, 5, 50); б) заходи, спрямовані на заборону пофози силою чи її застосування у відносинах між д-вами (п. 4 ст. 2); в) заходи, спрямовані на роззброєння (ст. 11, 26, 47); г) заходи щодо використання регіон, організацій безпеки (гл. VIII); д) заходи, спрямовані на забезпечення безпеки у перехід, період (гл. XVII); е) тимчас. заходи, спрямовані на припинення порушень миру (ст. 40); є) примус, заходи без використання збройних сил (ст. 41); ж) примус, заходи з використанням збройних сил (ст. 42). Відповідальність за підтримання міжнар. миру і безпеки в межах універсальної системи К. б. покладено на Раду Безпеки ООН. Це єдиний орган ООН, який має право від імені ООН вдаватися до дій превентивного або примус, характеру, включаючи створення і застосування міжнародних збройних сил. РБ ООН визначає існування будь-якої загрози мирові, будь-якого порушення миру чи акту агресії, а її рішення мають обов'язковий характер. Регіон, системи К. б. є складовою міжнар. системи К. б. Щодо них Статут ООН висуває низку вимог: брати участь у регіон, системах К. б. можуть лише д-ви одного політ.-геогр. регіону; дії через регіон, угоди не повинні виходити за межі цього регіону; ці дії не можуть суперечити діям ООН і мають відповідати цілям та принципам Статуту ООН. Пріоритетними у системі регіон, заходів К. б. є розв'язання міжнар. спорів мирним шляхом. Примус, заходи можуть вживатися регіон, організаціями лише за рішенням РБ ООН і під її керівництвом, за винятком заходів щодо кол. ворожих держав (ст. 107 Статуту ООН). Регіон, системами К. б. є, зокрема, Організація африканської єдності та Ліга арабських держав.

   Літ.: Абаренков В. П., Красулин Б. П. Разоружение. М., 1988; Курс междунар. права, т. 4. М., 1990; Ильин Ю. Д. Лекции по междунар. публич. праву. X., 1996.

   О. О. Мережко.

Колективна  безпека на сучасному  етапі

Н. А. Комлева

Національна безпека традиційно визначається як забезпечення фізичного, економічного і духовного виживання  нації з збереженням  оптимальних параметрів її розвитку. Під  нацією в даному випадку  розуміється сукупність етносів, що становлять народонаселення  даного держави.

Інакше  національну безпеку  можна визначити  як забезпечення оптимального геополітичного розширення даної нації в  усіх геополітичних  просторах.

Основний  актор забезпечення національної безпеки -- держава. Однак необхідно  розрізняти національну  і державну безпеку.

Державна  безпека - це забезпечення оптимального функціонування всіх трьох гілок  державної влади. Державна безпека  є важливим аспектом національної безпеки, але не більше того. У випадку, якщо державна безпека ототожнюється  з національної і  підміняє її собою, відбувається поступове руйнування останньої. Зазвичай це відбувається в  товариствах з  тоталітарним політичним режимом.

Такі  актори сучасної геополітики, як транснаціональні корпорації (ТНК) і  мафія, також відіграють дієву роль в процесі  забезпечення національної безпеки, тільки домінанта  тут інша.

Тіньові економічні структури, що користуються прикриттям частини держапарату (мафія), здебільшого наносять шкоду національної безпеки, бунтували  економічний і  правовий простір  матричного держави. Однак існують  і приклади допомоги держави з боку мафіозних структур, неминуче мають сумнівний  характер з точки  зору моралі. Так, якісь  наркобарони Болівії в кінці 70-х років ХХ століття пропонували президентові країни повністю виплатити національний борг в обмін на недоторканність від поліцейських переслідувань строком на 10 років. У Росії в 90-ті роки ХХ століття були випадки, коли мафіозні клани брали на себе функції держави за змістом невеликих військових гарнізонів та відділів міліції - в умовах їх хронічної недофінансування з бюджету країни.

ТНК можуть сприяти як геополітичного розширення, так і стиснення  матричного держави. Прикладом першого  може служити діяльність Siemens чи General Motors, успішно освоюють ринки по всьому миру та сприяють економічній експансії Німеччини і США відповідно. Прикладом другого служить діяльність таких російських компаній, як Аерофлот або Сибнефть в 90-і роки XX століття, у великих розмірах (сотні мільйонів доларів на рік) відводили валютну прибуток з країни, котра в інвестиціях. У 1998 році Газпром не заплатив податки державі на суму, яка була б достатня для утримання всіх російських вчителів протягом року - це теж приклад ініціювання геополітичного стиснення матричного держави, в даному випадку - в аспекті розвитку його демографічних ресурсів.

Типологію національної безпеки  можна, як і всяку  іншу, будувати з  різних підстав.

Згідно  з типологією геополітичних  просторів слід виділити фізичну, економічну, інформаційну та ідеологічну  безпеку.

За  кількістю акторів  забезпечення безпеки  можна виділити систему  безпеки окремої  держави та системи  колективної безпеки  держав.

Систему безпеки окремої  держави визначає спеціальна державна структура - Рада безпеки, який розробляє доктрину безпеки даної  держави, де визначаються основні загрози  і способи їх подолання.

Вважається, що багато чого в  структурі та функціонуванні системи безпеки  даної держави  залежить від особистості  глави держави, який зазвичай і очолює Раду безпеки. В аспекті  національної безпеки  особистість глави  держави визначає наступне:

здатність чітко організувати діяльність співробітників, які забезпечують національну безпеку, відповідно до певним задумом і забезпечити  послідовність реалізації останнього;

прагнення до регулярності отримання  інформації;

вміння  поставити сильні особистості на ключові  пости;

ступінь особистої участі у виробленні рішень.

У сучасний період національна  безпека окремої  країни невіддільна  від колективної  безпеки. Система  колективної безпеки - це юридично оформлений союз держав, укладений  для відображення загальної геополітичної  загрози.

Системи колективної безпеки  в історії Нового часу складаються  в середині XVII століття. Можна відзначити наступні етапи їх розвитку в Європі:

1648 рік - висновок  Вестфальського миру, який покінчив з Тридцятилітньої війною. Вперше був вироблений своєрідний "кодекс поведінки "держав, ядром якого був принцип невтручання у внутрішні справи конкретної держави. Введено поняття державного суверенітету.

1815 - створення Священного  союзу, тобто системи  колективної безпеки  монархічних держав  Європи, що склалася  в боротьбі з  наполеонівської  Францією.

1919 - 1921 роки - створення  Версальської системи  і Ліги Націй,  що виникли після  Першої світової  війни як союз  держав-переможців.

1944 - 1945 роки - поява Ялтинсько-Потсдамської  системи, що склалася  після Другої світової  війни, утворення  Організації Об'єднаних  Націй (ООН) як  гаранта загального  мирного співіснування.