Роль релігійних лідерів у міжнародних відносинах

Солідарний із С.Гантінгтоном знаний дослідник у галузі релігійної конфліктології  (психології конфлікту) Д.Рапопорт. Він вважає, що наприкінці 70-х рр. ХХ ст. бере свій початок нова хвиля релігійного тероризму, який все більше набуває міжнародного характеру. А відтак у найближче десятиріччя не слід очікувати зменшення активності терористів (дослідник вважає, що період розвитку цього явища не може тривати менше, аніж 40 років).[14]

Врахування релігійного  чинника є важливим не лише при аналізі і конституюванні міждержавних відносин, але й є базовим в аспекті формування системи міжнародної безпеки (нині це вже самостійна галузь міжнародного права). Адже одночасно з розширенням кола спільних для багатьох держав загроз трансформується і система міжнародної безпеки, яка набуває всезагального та багатовимірного характеру, і включає безпеку військову, економічну, політичну, екологічну, інформаційну, релігійну  (загрозами у даному випадку є трансформація економічних, етнічних, релігійних диспропорцій у тому чи іншому регіоні, що з часом стають чинниками виникнення як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів, які, в свою чергу, є безпосередніми загрозами міжнародному миру і безпеці завдяки об’єктивному процесу глобалізації цих загроз і набуття ними міждержавного чи міжнародного характеру).

3.2.Міжнародна релігійна безпека

Деякі з цих елементів  вже покладені в основу класичної  структури міжнародної безпеки, інші знаходяться у процесі аналізу  й ангажування. Саме до останньої категорії і відноситься міжнародна релігійна безпека, механізм міжнародно-правового регулювання якої також знаходиться нині у стадії формування. Коло об’єктів правового регулювання розширюється завдяки інституалізації на сучасному етапі розвитку міжнародної спільноти нових відносин, які через свою соціальну значущість потребують саме правового врегулювання. У зв’язку з цим міжнародна правова система зараз проходить період становлення ряду нових підгалузей міжнародного права, які мають тенденцію до набуття комплексного характеру.

Зокрема на стадії становлення  знаходиться і така підгалузь, як право міжнародної релігійної безпеки  – нині цей напрям все більш  прискіпливо розглядається політологами, але, і це очевидно, воно потребує більш  комплексного розгляду із залученням релігієзнавців, богословів, психологів тощо. Адже мова йде про дуже тонку  грань між конституційним (для  більшості країн євроатлантичної  системи) забезпеченням права на свободу думки, совісті та релігії  і гарантуванням релігійної безпеки  громадян.

Крім того, не слід забувати, що на початках людської еволюції тодішні  міждержавні відносини (та міжнародне право) існували виключно в теологічній  площині. Адже в Ассирії, Єгипті, Перу, Китаї, грецьких полісах, Римі та інших  державних утвореннях застосування міжнародного права і права війни  було привілеєм жреців. Саме вони освячували церемонії початку та закінчення бойових/дипломатичних дій. Не випадково  і Цезар, і Август, і китайські імператори та інші державні діячі обов’язково проголошували себе якщо не богами, то першими жрецями.

Відлуння цих ідей спостерігаються  і у нинішніх теологічних концепціях міжнародного права: «священна війна» (джихад/газават[15]); право священної  помсти (справа Салмана Рушді) тощо. З іншого боку, деякі теоретики  розвитку міждержавних відносин вважають, що «нинішні мирні переговори, угоди  про арбітраж, пакти про ненапад  не більш вигадливі, аніж у часи Пелопонезької  війни. Єдине нове поняття, додане метафізичним правом до своєї теологічної спадщини – це принцип національності (хоча і його вже знали греки, які  відрізняли еллінів від варварів)».[16]  

Відтак розробка практичних рекомендацій з розбудови системи  забезпечення міжнародної релігійної безпеки, на наш погляд, стає в нинішніх умовах одним із пріоритетних напрямів системи міжнародно-правового регулювання  міждержавних правовідносин (т.зв. «новий вимір міжнародної безпеки»).[17] 

Проте було б принципово неправильним розглядати релігійний чинник у сфері міжнародних чи міждержавних відносин лише через призму конфлікту (а саме такий аспект передбачає поняття «безпека» і превентивні  заходи щодо її дотримання). Світова  практика показує приклади вдалої міждержавної співпраці, яка складається перш за все завдяки релігійному чиннику.

Відомі багато прикладів  формування міждержавних структур саме завдяки спільній вірі. А це: середньовічні  союзи (в т.ч. й «стихійного характеру», без офіційного підписання міждержавних угод)  християнських держав проти спільного ворога або ж для відвоювання «Гробу Господнього»; новітні енергетичні союзи арабських держав тощо.

Відтак з’являються концепції, які протистоять «конфліктним»  ідеям С.Гантінгтона,[18] О.Шпенглера,[19] М.Данилевського[20] та їхніх однодумців. А саме обґрунтовується теза про  людство як єдине ціле, а тому дедалі більше посилюватимуться зв’язки  між культурами та їх взаємопроникнення, на основі чого формується світова, загальнолюдська культура, загальнолюдські цінності, все більш помітними стають інтеграційні процеси (т.зв. «цивілізаційний плюралізм»).

Адже жодна з релігій, включаючи іслам, не з'явилась на світ як експансіоністська віра, в  жодному зі Священних Писань не говориться про завоювання світу. А тому для  проведення діалогу необхідно «не  фарбувати політику в релігійні  кольори, а використовувати канони Священних Писань з метою пропаганди ненасильницького миру, гуманізму, превалювання загальнолюдських цінностей, рівності всіх народів і конфесій».[21]

Після прийняття Барселонської  декларації «Про роль релігії у сприянні культурі миру» (грудень 1994 р.), інтенсифікувався неформальний діалог між трьома монотеїстичними  релігіями (католицькою й православною церквами, ісламом та іудаїзмом), який ініціювався Європейською Комісією і отримав назву «Середземноморське суспільство – виклик для трьох  цивілізацій».

Серед ефективних кроків у  даному напрямку можна назвати: експертну  зустріч у рамках проекту «Шляхи віри» (Рабат, 1995); Флорентійську конференцію  «Релігійний фактор та європейська  і світова геостратегія» (1996); Мальтійську  Декларацію (1997); Кордовську зустріч  з питань міжрелігійного діалогу (1998); семінар «Діалог між трьома монотеїстичними  релігіями в напрямку до культури миру» (Рабат, 1998); богословські зустрічі в Асізі та багато інших проектів.[22]

Значну увагу діалогу  між народами і цивілізаціями  приділяє й ООН, яка проголосила 2001 рік «Роком діалогу між цивілізаціями», що засвідчує необхідність проведення діалогу не стільки для уникнення  міжцивілізаційної конфліктності, стільки для вирішення глобальних проблем, що постають перед людством у третьому тисячолітті.

Навіть А.Д.Тойнбі, який поділяв  циклічну теорію локальних цивілізацій, свого часу вимушений був визнати, що між цивілізаціями існують  широкі культурні контакти, різнобічні взаємовпливи. Він навіть формулює «закон культурної радіації», який нібито виявляє себе у цих взаєминах.[23] До речі, саме релігійний чинник є базовим у розходженні Тойнбі та Гантінгтоном в оцінці Росії (значною мірою й України). Тойнбі вважав Росію і Америку невід’ємними частинами Західної цивілізації. Хантінгтон ж виокремив російську цивілізацію у вигляді Східної православної церкви, розглядаючи Західну Європу і Америку як Західну цивілізацію.

Інший знаний філософ –  П'єр Тейяр де Шарден, говорячи про  «планетизацію» людства, зазначав, що в суспільстві дедалі більше дивергенція  поступається конвергенції, «за якої раси, народи і нації консолідуються і вдосконалюються шляхом взаємозапліднення»,[24] що «народи і цивілізації досягли  такого ступеня периферійного контакту, чи економічної взаємозалежності, чи психічної спільності, що далі вони можуть зростати лише взаємопроникаючи одне в одного».[25]

І це взаємопроникнення тим  більше актуальне, що в епоху економіко-політичного  глобалізму (про що йшлося раніше) релігійний ландшафт Землі швидко розмивається. Релігії зустрічаються одна з  одною вже не тільки на «зовнішніх місійних полях», як це було, скажімо, з  християнством та ісламом в Африці, а й на своїх традиційних теренах. Крім того, стрімко зростає й кількість  релігійних напрямів – тільки у  перше десятиріччя ХХІ ст. число  лише християнських деномінацій  зросло з 33,8 до 39,5 тисяч.

Інший аспект, на якому слід наголосити – система міждержавних відносин на нинішньому етапі об’єктивно піддана впливу і такого мало знаного, але всеохопного чинника, як «моральне  регулювання міждержавних відносин», яке може не збігатися із положеннями  міжнародного права.[26] Ця «міжнародна  мораль» має свою специфіку –  вона безпосередньо пов’язана із громадським та державними інституціями країн, створюється і реалізується в процесі міждержавних відносин.

Зрозуміло, що державні органи та громадські організації опираються перш за все на ті традиції та моральні норми, які склалися  в самій практиці міждержавних відносин. Проте в цьому процесі не можна відхилити і роль такого важливого соціального інституту, як церква – саме її доктринальні ідеї часто лежать в основі формування моральних устоїв того чи іншого суспільства, а голос церковних діячів нерідко звучав із засудженням міжнародних дій навіть тих країн, де ці церкви функціонують. І часто система примусу у міжнародному праві поступалася міжнародній громадській думці (класичними прикладами цього є війни американців у В’єтнамі та СРСР в Афганістані).

Хоча, звичайно, у протистоянні моралі та політики остання, і про  це дуже точно написав М.Вебер, ще не скоро поступиться своїми перевагами.[27] Адже будь-яке суспільство завжди стоїть перед дилемою: чи можна нехтувати  правами малої спільноти (окремі люди, громадські організації, церкви) заради блага більшої. А у сфері  міжнародних, а тим більше міждержавних стосунків, можливості морального вибору є дуже обмеженими: у всі часи існувало поняття державного егоїзму; мораль завжди несе в собі і внутрішній конфлікт, оскільки різні люди одну подію можуть оцінювати кардинально  по-різному; крупні міжнародні гравці завжди стоять перед спокусою силового вирішення своїх проблем (насилля, війни тощо), що, на їх думку, не протирічить  загальнолюдській моралі, адже біблейське «не вбий» не відноситься до знищення на полі бою озброєного супротивника – представника іншої держави.  

Висновок

Сказане дозволяє нам зробити  висновок про значну диференціацію  місця і ролі релігії  у формуванні чи визначенні специфіки міждержавних відносин, яка залежить від часу та регіону формування таких відносин. Аналізом останніх, враховуючи багатогранність релігійного чинника, його присутність практично у всіх сферах життя людей, повинні займатися, окрім політологів, які нині намагаються монополізувати своє становище у сфері розробки права міжнародної релігійної безпеки, також релігієзнавці, богослови, психологи.

Подібну специфіку має  й розробка теоретичних/практичних рекомендацій із розбудови системи  забезпечення міжнародної релігійної безпеки, зняття спричиненої релігійним чинником напруги у міждержавних відносинах тощо, які, на наш погляд, стають в нинішніх умовах поступової глобалізації світу одним із пріоритетних напрямів системи міжнародно-правового  регулювання міжнародних правовідносин (т.зв. «новий вимір міжнародної безпеки»), в т.ч. й розбудови міждержавних відносин України. 

Як світовий, так і український  контексти кінця ХХ — початку  ХХІ століття дозволяють зробити  принаймні кілька важливих висновків  стосовно ролі релігії у світовій політиці і міжнародних відносинах. Уявлення про торжество пост-марксистського матеріалізму у світовій політиці, яке постало з прийняття країнами Другого світу після падіння  комунізму ліберальної ринкової моделі і майже одночасним неймовірно потужним капіталістичним зростанням понад міліардного Китаю, виявилося  неспроможним.

Очевидно, що роль релігії  у міжнародних відносинах незмірно ширша, ніж участь релігійних інституцій у політичному процесі, ескалації або врегулювання конфліктів. Релігія має справу з фінальними проблемами і граничними значеннями і її вплив на глобальну політику визначається саме передовсім і головно цим, тоді як розвинутість інституційних мереж, фінансові, організаційні тощо ресурси грають очевидно підпорядковане значення. Релігія наділяє людські спільноти могутнім символізмом, а також проводить між ними кордони, котрі виявляються важкими для проникнення. Поза усвідомленням цього феномена важко усвідомити, чому, наприклад, державний апарат країни, яка займає 17 мільйонів квадратних кілометрів і має атомну зброю, намагається не допустити утвердження котрої з церковних одиниць іншої країни в бажаному для неї еклезіальному статусі і активно втручається у проблеми, котрі цілковито належать сфері церковного права (як це відбувається у випадку із позицією Росії щодо патріархального статусу УГКЦ).

Чи не найбільш драматичні конфлікти сучасності розгортаються  як зіткнення, чиї рушії мають  очевидне релігійне обґрунтування, хоча часом лідери сторін можуть проголошувати  інакше. Однак у ХХ ст., як і у  столітті ХІІ, найтрагічніші епізоди  історії супроводжувалися зверненням до релігійних символів й образів, як до таких, що є вкоріненими у саме ядро спільнотної ідентичності. Відтак, Шарль де Голль уявляє собі Францію  у вигляді Мадонни з фресок, яка посвяченою величній і особливій  місії, Сталін згадав 1941 р. „братів  й сестер”, а британці – що вони захищають християнську цивілізацію  від нацистських поган. Подібно, у ХХІ ст. не тільки ісламські лідери визначають сенс своєї боротьби із Заходом у цілковито релігійних категоріях і стверджують, що „всередині ісламу немає розділення між релігією і політикою” (шейх Ахмед Яссін), але й експрезидент США Дж.Буш говорить про свою країну як „знаряддя у руках Божих”, котра є обраною Богом заради встановлення демократії й свободи по всьому світі.

Дуже гострі дискусії в  Європі також розгортаються навколо  цінностей і ідентичностей, підвалини  яких ґрунтуються на релігійних уявленнях  і почуттях.