Позиції США, Китаю, Росії і Японії з питання двох Корей

                                                                                                                     15

робить  спроби самостійно вести політику. Усередині країни розвивається ідеологія  чучхеізма, яка передбачає, що країна зможе прогодувати і забезпечити  себе всім сама, без чиєїсь допомоги. Автором даної ідеології був  Кім Ір Сен, але спираючись на власні сили, економіка країни тільки погіршувалася. Не вистачало технічної підтримки  для обробки землі, ресурсів та земель, тому що використовувався екстенсивний спосіб у віданні сільськогосподарських  справ. Країна стала ізолюватися  і закриватися від зовнішнього  світу, що жодних переваг ні для економіки, ні для становища на міжнародній  арені не мало.

   У 1990-і роки СРСР змінює свою  зовнішню політику і визнає  Південну Корею, в якій аж  до 1980-х років, один за одним  змінювалися військові диктатори,  і тільки в кінці 1980-х років  країна стала демократичною державою, завдяки допомозі США. На тлі  цих подій відносини між КНДР  і СРСР різко погіршуються. Різкий  спад економіки КНДР підштовхує  її до пошуку нових шляхів  розвитку та реформам, а саме  налагодження відносин з Південною  Кореєю. У 1991-му році і КНДР  і Республіка Корея увійшли  в ООН. У грудні 1991 року Пхеньян  і Сеул підписали «міжкорейському  угоду про примирення, ненапад,  обмін та співробітництво». Цей  документ став першим документом, який був підписаний двома  Кореями, в ньому було заявлено  про взаємне офіційне визнання  двох сторін. Саме з цього моменту  відносини між двома корейськими  державами почали налагоджуватися  з метою мирного об'єднання  в майбутньому. В основному  дані контакти носили гуманітарний  характер. КНДР, яка була однією  з найбільш закритих тоталітарних  держав світу, стала відчувати  необхідність зміни свого становища на міжнародній арені, насамперед це було обумовлено економічними труднощами всередині країни. [1,с. 75-76] 
 

                                                                                                                         16

1.4 Республіка Корея після Корейської війни 1950-1953 років 

   У початковому періоді після  Корейської війни Республіка  Корея відставала за своїм  розвитком від КНДР, в країні  була встановлена ​​жорстка  диктатура панувала в країні  аж до 1980-х років, яку спочатку  очолив Лі Син Ман. Але незважаючи  на жорсткий правлячий режим  в країні проводилися реформи  за зразком капіталізму. У країні  перебували американські війська,  які спостерігали за всім, що  відбувається в Республіці Корея,  звичайно в країну притікає  західний капітал, що стало  імпульсом для розвитку нового  вже південнокорейського капіталу. Робочий день середньостатистичного  корейця становив від 10 до 12 годин,  страйки були заборонені, а робоча  сила була дешевшою, ніж у Японії, що, звичайно ж, влаштовувало капіталістів. Тим самим обсяги виробництва  досягали високого рівня. Режим  Лі Син Мана змінив у 1961-му  році диктаторський режим Пака  Чжон Хі, який правив наступні 18 років до свого вбивства в  1971-му році. У 1988-му році до  влади прийшла Демократична Ліберальна  Партія на чолі з Ро Де  У і Південна Корея стала  на шлях розвитку і побудови  демократичного суспільства. Економіка  країни, яка мала в основі західні  капіталовкладення, змогла досягти  великих темпів зростання і  вирватися на лідируючі позиції  в південно-східному регіоні [1,с.77].

   Підбивши невеликий підсумок  потрібно сказати, що, незважаючи  на прогресивний початок розвитку  північнокорейської економіки, все-таки  капіталістичний шлях розвитку  і ринкова економіка зробили  Південну Корею привабливою для  країн Заходу та їх капіталовкладень. Закритий режим правління і тоталітаризм самовпевненого Кім Ір Сена прирекли країну на регрес в економічному плані.

    Незважаючи на такий розрив в економічних показниках і велику різницю в рівнях життя північних і південних корейців, перед двома країнами Корейського півострова стоїть завдання об'єднання.

                                                                                                                      17 

Розділ  2 .Відношення КНДР і Республіки Корея ,щодо об'єднання 

   2.1 Програми президентів щодо об'єднання КНДР Республіки Корея 

   23 червня 1973 в Південній Кореї  була висунута програма, спрямована  на мирне співіснування КНДР  і Республіки Корея з перспективою  об'єднання двох корейських держав. Творцем цієї програми з'явився  лідер Південної Кореї Пак  Чжон Хі і в своїй праці  він освятив 8 пунктів, які повинні  лягти в основу взаємовідносин  КНДР і Республіки Корея для  їх мирного об'єднання. У першому  пункті, можна відзначити, що інтереси  нації для двох країн повинні  знаходитися на першому місці.  Другий пункт говорить так,  активізація діалогів та контактів  між парламентами, які сприятимуть  розширенню та розвитку двосторонніх  відносин. Згідно з третім пунктом,  дві сторони домовилися про  зменшення напруженості та забезпеченні  миру на Корейському півострові. Наступний пункт визначає можливість  участі максимум 4-х держав, для  налагодження відносин між країнами, в якості яких можуть виступити  такі великі держави як Китай,  Японія, Росія та США. У п'ятому  пункті описуються економічні  аспекти, де Північ і Південь  будуть дотримуватися принципу  досягнення спільних інтересів.  Шостий пункт на увазі під  собою соціально-культурну сферу,  куди входить обмін досвідом  в галузі науки, освіти, культури  і спорту. Гуманітарне співробітництво,  згадане в сьомому пункті, передбачає  сприяння і допомогу при зустрічі  розлучених членів сімей і  родичів. А також активна допомога  Півночі і Півдня один одному в разі виникнення лих. У заключному пункті країни домовилися «зміцнювати співробітництво на міжнародній арені у захисті інтересів нації»[6].

У праці  Кім Ір Сена президента КНДР «Про трьох  принципах об'єднання Батьківщини» вказуються три основні положення, слідуючи яким дві Кореї 

                                                                                                                     18

повинні об'єднатися. «По-перше, об'єднання Батьківщини  має бути здійснено без орієнтації на зовнішні сили, без їхнього втручання, на самостійних засадах». З чим  автор згоден, так як дана проблема об'єднання двох країн може бути вирішена без втручання в це питання  інших країн, тому що через впливів  ззовні країна була розділена на дві  частини, і припускає, що у врегулюванні даного питання КНДР і Південна Корея  можуть самостійно знайти компроміс. «По-друге, піднявшись вище відмінностей в ідеології, ідеалах і системах, треба домогтися  великої національної консолідації». Кім Ір Сен запропонував створити конфедерацію по типу: дві держави, дві ідеології, але одна країна. «По-третє, об'єднання Батьківщини належить добитися мирним шляхом, не вдаючись до застосування збройних сил». Практика показує, що насильницьке об'єднання країни із застосуванням зброя не є ефективний варіант [7].

Проаналізувавши програми, запропоновані лідерами КНДР і Республіки Корея щодо об'єднання  двох країн можна сказати, що як КНДР, так і Республіка Корея в перспективі  хочуть об'єднатися. 

2.2 Крах  комуністичних режимів

На початку 1990-х років, південні корейці відчували  ейфорію, тому що всі з нетерпінням  чекали краху КНДР і останнього тоталітарного  режиму, що залишився з часів Сталіна. Геополітики вже могли уявити собі об'єднану спроможну Корею в  майбутньому, яка за всіма своїм  економічним і військовим показниками  пережене Японію і стане «центром Східної Азії», в даному випадку  Китай не брався до уваги. У 1990-1995-му роках вчені передбачалося, що через 4-5років КНДР наздожене колапс. Як ми можемо бачити сьогодні, очікування більшості геополітиків не збулися, 20 років тому для таких очікувань існували всі підстави. Один за одним в 1989-1991-му роках руйнувалися комуністичні уряди в усьому світі, а становище КНДР було дуже важким у всіх сенсах, країна була бідною, практично повністю

                                                                                                                     19

залежала  від фінансової допомоги інших країн, здавалося, кінець був неминучий. Проте  в 1993-94-му роках політики Сеула засумнівалися  у своїх прогнозах. На це існувало 2 причини: по-перше стало явним, що ситуація в КНДР перебуває під  цілковитим контролем і клан Кімів  не збирається покинути свій пост. По-друге, на прикладі об'єднання ФРН і НДР, економісти змогли підрахувати, що об'єднання  двох Корей скоріше принесе Сеулу не вигоду, а збитки [8].

      У статті А. Ланькова «Об'єднання Кореї: реальність і демагогія» автор називає економічну і політичну причини, чому інтеграція двох корейських держав неможлива. Сеул не хоче приєднання КНДР через низький соціально-економічного рівня розвитку Північної Кореї. «Для вирівнювання ВНП обох Корей в прийнятні терміни (15-25 років) необхідні величезні капіталовкладення. Фактично належить заново створити північнокорейську промисловість, яка давно перетворилася на руїни, перевчити весь персонал, на порожньому місці розгорнути всю сучасну інфраструктуру. За оцінками Маркуса Ноланда, провідного американського фахівця з корейської економіці, об'єднання обійдеться в 2 трильйони доларів ». А саме фінансова відповідальність за підняття економіки КНДР лягає на плечі південних корейців, але «йти на жертви в ім'я порятунку північних братів» Південна Корея поки не хоче .

      В результаті об'єднання КНДР та Південної Кореї, що відігравало загальнонаціональну роль у політиці Сеула, стало сприйматися як потенційна загроза для економіки Республіки Корея. Так як возз'єднання країн Корейського півострова довгий час займало, мало не ключове місце в програмах сеульских політиків, хоча і пхеньянський теж, то в сміливо у відкриту ніхто не зміг заявити про небажану об'єднанні країн. Відповідно, не змінюючи своєї ідеології і справжнього бажання об'єднатися, офіційні особи Південної Кореї вважають за краще говорити про бажання організованого,  

                                                                                                                                 20

повільного  і поетапного возз'єднання, яке не повинно статися в найближчому  майбутньому [5].

2.3 Ядерна  проблема КНДР

        КНДР є однією з найбідніших країн світу, у якій практично немає ресурсів для самостійного виживання, і що вона живе за рахунок фінансування власної економіки іншими країнами. А так само, що ще в 1950-х роках у Північній Кореї почалася розробка ядерних програм спільно з СРСР. Ще у вересні 1959-го року СРСР і КНДР підписали договір про співпрацю у сфері ядерних розробок. У 1970-і роки почалися поставки від СРСР в КНДР для мирного атома, в 1974-му році КНДР за волевиявленням СРСР вступила в МАГАТЕ, для того, щоб запланована споруда АЕС контролювалася. Так само під тиском СРСР КНДР вступила в 1985-му році в ДНЯЗ (з якого в 2003-му році вийшла). Вже до 1980-их років у Північній Кореї практично було готове перші примітивні ядерну зброю, але картина на міжнародній арені і навколо Корейського півострова різко змінилася. Протягом усього свого існування КНДР легко маневрувала, і вміло користувалася протистояннями між СРСР і США і між СРСР і КНР, отримуючи від цього вигоду, в більшості своїй фінансову. Але з появою біполярного світу і виникненням холодної війни, Пхеньян повинен був визначитися зі своїм місцем вже в новому світі [11].

Після розпаду СРСР, Пхеньян опинився в  цілковитій ізоляції від зовнішнього  світу, був різко згорнуть проект з побудови АЕС, припинена фінансова  допомога КНДР, і незабаром після  цього стало ясно, що як би КНДР не заявляв про самостійність державної  економіки, в реальності це правдою  не було. Виявилося, що економіка КНДР трималася на плаву в основному завдяки капіталовкладенням з боку СРСР, хоча КНДР це строго заперечувала[11]. 
 

                                                                                                                       21

У результаті, в країні почалася розруха, економіка  пішла на різкий спад. Збір зернових упав до позначки нижче мінімуму 5 млн.тонн, заводи і фабрики по черзі закривалися. У 1995-му році в країні почався голод. І в такій важкій

критичної ситуації КНДР усвідомила, який козир  знаходиться у неї в руках, ядерна програма, якою КНДР почала без  сорому шантажувати весь світ своїми погрозами про початок ядерної  війни. Але план полягав у тому, щоб спочатку залякати всіх ядерною  загрозою, а потім піти на поступки, отримавши велику грошову компенсацію  за це.

    Таким чином, розуміючи скрутне становище КНДР, відбулася зміна не тільки в зовнішній політиці Республіки Корея, яка вирішила відтягнути об'єднання країн, а й у політиці інших країн, які були хоч якимось чином пов'язані з Кореєю. Так як вони розуміли, що існування севекорейского режиму триватиме ще довгий час, а це може принести чимало проблем. 

2.4 Політика  «сонячного тепла»

У середині 1990-х років політика Сеула різко  змінилася, вона грунтувалася на тому, щоб якомога довше відтягувати  крах севекорейской диктатури, задовольняючи  бажання КНДР або роблячи деякі  поступки. В основі «сонячної політики», вперше запропонованої президентом  Південної Кореї Кімом Де Джуно, і лежить ця задача. За просування такої  політики президент Республіки Корея  отримав Нобелівську премію, хоча кажуть, що він провів переговори в  Пхеньяні навмисно, попередньо заплативши північнокорейцям значну суму, що вимірюється  в доларах США, за такий захід, на що КНДР відреагувала позитивно. Основна  мета даного політичного курсу полягає  в тому, що сеульські політики сподіваються на проведення в КНДР реформ, як колись після краху комуністичного табору пройшли в Китаї та В'єтнамі. Діячі «сонячної політики» на те, що за прикладом Китаю і В'єтнаму, в КНДР буде можливо впровадити ринкову економіку і залучити іноземні інвестиції, що, в кінцевому рахунку, повинно підняти життєвий рівень північнокорейських