Платіжний баланс, його роль в економіці держави

    Необхідною  умовою функціонування зазначеного  механізму вирівнювання платіжного балансу є абсолютна впевненість  економічних агентів у дотриманні визначених «правил гри». Варто зауважити, що у 1870-х роках золотий стандарт виник цілком неформально, коли більшість тодішніх країн самостійно визначали золотий вміст власних грошових одиниць і почали дотримуватись низки згаданих вище правил. Золотий стандарт не передбачав міжнародних зобов’язань і не запроваджувався офіційними письмовими угодами.

    Золотий стандарт передбачав максимально можливу  монетарну дисципліну. Незалежно  від валютних резервів, будь-яке  збільшення грошової маси нейтралізувалося втратою золотого запасу, що з необхідністю передбачало дефляцію для поліпшення платіжного балансу. У світовому масштабі пропозиція грошової маси визначалася видобутком золота. Ця риса найчастіше критикувалася опонентами золотого стандарту з позиції недостатньої пропозиції золота для забезпечення потреб динамічно зростаючої світової економіки.

    Практично у вирівнюванні платіжного балансу  теоретичні аргументи класичної  теорії заперечували логіку меркантилізму, хоча використовувався спільний наголос  на монетарних ефектах платіжного балансу. Меркантилісти вважали, що економічне зростання вирішальною мірою залежить від додатного торговельного платіжного балансу. Приплив грошових активів (золота і срібла) та супутнє підвищення рівня цін розглядалися дієвими чинниками стимулювання національного виробництва. Навпаки, збільшення імпорту вважалося небажаним, оскільки вело до зменшення валютних резервів. Інтенсивне державне втручання мало на меті підтримання додатного сальдо платіжного балансу. Не враховувалося, що підвищення рівня цін внаслідок тривалої монетизації валютних резервів замість стимулювання виробництва може істотно погіршити цінову конкурентоспроможність товарів національної економіки, а відповідно мати протилежні до очікуваних наслідки – погіршення торговельного балансу і спад виробництва.

    Принциповий характер вирівнювання платіжного балансу  здійснюється через корекцію пропозиції грошової маси та рівня цін. Абсолютна  довіра до !правил гри», включно з  визначеним золотим вмістом грошової одиниці, розглядалася необхідною передумовою  оперативного вирівнювання платіжного балансу

    За  Кейнсіанською теорією вирівнювання платіжного балансу під час «великої депресії» (1929-33 рр.) тривалий спад виробництва та брак очікуваної гнучкості цін створював аргументи на користь кейнсіанського пояснення причин порушення зовнішньої і внутрішньої рівноваги, яке передбачало корекцію доходу. Погіршення сальдо платіжного балансу зменшує сукупний попит. Відповідно зменшується дохід, що обмежує попит на імпорт. Таким чином зміни доходу самостійно вирівнюють платіжний баланс.

    Ціновий чинник не відіграє  помітного значення у кейнсіанській традиції, оскільки заперечується можливість гнучкого ціноутворення. Тобто визнається ідеальною  цінова еластичність сукупної пропозиції. Також у перших кейнсіанських  моделях не враховувалася пропозиція грошової маси. Натомість підвищену увагу отримали:

• Вплив зовнішньої торгівлі на мультиплікатор доходу.
• Умови реалізації плаваючого обмінного курсу.
• Вплив умов торгівлі на функцію приватного споживання.

    Акцептування  ролі доходу під час вирівнювання платіжного балансу краще пояснювало перебіг великої депресії, коли ціни виявляли набагато нижчу гнучкість, ніж це передбачалося економістами класичної школи. Іншими характеристиками міжвоєнного періоду були: запровадження грошових одиниць без золотого забезпечення, торговельний протекціонізм, валютний контроль, непоодинокі кризи платіжного балансу, які досить часто супроводжувалися відмовою від обслуговування зовнішніх зобов’язань – дефолтом.

    У пізніших кейнсіанських моделях  механізм вирівнювання платіжного балансу  визначався змінами доходу і грошової маси. Кейнсіанська теорія передбачала  активне втручання держави в  економіку. Взаємопов’язаними цілями такого втручання були рівновага  доходу і платіжного балансу, однак пріоритетним вважалося забезпечення повної зайнятості. Інакше кажучи, міркування доходу мали підвищену вагу порівняно з підтриманням рівноваги платіжного балансу. Обмеження платіжного балансу розглядалися щонайбільше перешкодою для збільшення доходу.

    На  завершення перейдемо до ознайомлення та детальної характеристики методу автоматичної адаптації.

    Автоматична адаптація – це саморегуляційний процес вирівнювання платіжного балансу  і стабілізації доходу на деякому  рівноважному (або «природному») рівні Y^N, що здійснюється через зміни у рівнях цін, заробітної плати, процентної ставки, а також пропозиції грошової маси (фіксований обмінний курс) або номінального обмінного курсу (плаваючий обмінний курс). Автоматична адаптація поєднує окремі елементи кейнсіанської і класичної традиції.

    Найкращим ілюстративним прикладом може розглядатися золотий стандарт. Рух золота або  грошових активів самостійно вирівнював короткочасні дисбаланси – без необхідності коригування основних макроекономічних показників. Для подолання тривалих платіжних дисбалансів вимагалися зміни рівнів цін, заробітної плати і доходу. Пояснення економістів класичної школи передбачали, що згодом доход повертається до «природного» рівня.

     Послідовність вирівнювання платіжного балансу для фіксованого обмінного курсу показано на рисунку 1. Безпосереднім наслідком перевищення обсягів імпорту над експортом або відпливу капіталу стає збільшення попиту на іноземну валюту. Для підтримання фіксованого обмінного курсу центральний банк продає валютні резерви. Наступне стиснення грошової маси підвищує процентні ставки. Це стимулює залучення іноземного капіталу і зменшує сукупний попит, що обмежує обсяги імпорту. Водночас зниження цін і заробітної плати поліпшує цінові співвідношення у зовнішній торгівлі. Амплітуда зазначених змін залежить від структурних характеристик національної економіки та способу прикріплення грошової одиниці.

     Наведену  схему легко поширити на випадок  використання процентної ставки для  підтримання фіксованого валютного  курсу та оптимальної пропозиції грошової маси. Можливість підтримати фіксований обмінний курс за допомогою змін процентної ставки вперше було помічено наприкінці ХІХ століття у Великобританії часів золотого стандарту. Тенденція до знецінення грошової одиниці вимагала підвищення процентної ставки, тоді  як її надмірне зміцнення – зниження процентної ставки. Відповідно виникала можливість регулювати пропозицію грошової маси.

    Зв’язок між обмінним курсом та процентною ставкою посилювали механізми форвардного  хеджування у банківській сфері. Різниця між поточним і форвардним обмінними курсами пояснювалася відмінностями у рівнях процентної ставки у даній країні та закордоном.

    Зв’язок між обмінним курсом та процентною ставкою посилювали механізми форвардного  хеджування у банківській сфері. Різниця між поточним і форвардним обмінними курсами пояснювалася відмінностями у рівнях процентної ставки у даній країні та закордоном.

    Розглянемо  умову плаваючого валютного курсу. Логіку автоматичної адаптації для  плаваючого обмінного курсу показує схема на рисунку 2.

    Безпосереднім наслідком від’ємного сальдо платіжного балансу є зниження обмінного  курсу грошової одиниці внаслідок  перевищення попиту над пропозицією  іноземної валюти. Зміни RER зменшують імпорт і збільшують експорт. Оскільки знецінення грошової одиниці збільшує сукупний попит, задля попередження «перегріву» економіки його необхідно доповнити низкою заходів щодо обмеження сукупного попиту: фіскальних і монетарних. У кейнсіанському дусі фіскальна політика є найбільш ефективною для підтримання рівноважного рівня доходу; відповідно підвищення податків або видатків бюджету зменшують доход. Ефект доходу обмежує попит на імпорт, що поліпшує поточний рахунок.

    Обмеження пропозиції грошової маси теж зменшує  доход: як безпосередньо, так і через підвищення процентної ставки. З іншого боку, підвищення процентної ставки поліпшує рахунок капіталу і фінансових операцій. Варто зауважити, що фіскальні заходи щодо обмеження сукупного попиту ймовірно знизять процентну ставку.

    Поєднання трьох ефектів – цінового, доходу і процентної ставки – для плаваючого обмінного курсу не відрізняється від фіксованого обмінного курсу, проте відмінною є їх послідовність під час вирівнювання платіжного балансу. Найголовніше, що для плаваючого обмінного курсу автоматична адаптація розпочинається ціновим ефектом, тоді як для фіксованого обмінного курсу – ним завершується.

    Політика  адаптації передбачає зміни засадних макроекономічних показників (доход, процентна  ставка, грошова маса, обмінний курс) з метою вирівнювання платіжного балансу. Це може відбуватися в режимі автоматичної адаптації або за допомогою цілеспрямованої економічної політики. Реакція на порушення рівноваги платіжного балансу може обмежитися змінами у фіскальній і монетарній політиці або містити структурні заходи. В дусі класичної традиції автоматична адаптація має переваги, оскільки стабілізаційна політика розглядається здебільшого дестабілізуючим чинником, що перешкоджає поверненню до рівноважного значення доходу. Навпаки, у кейнсіанській традиції державне втручання засобами стабілізаційної економічної політики вважається дієвим чинником запобігання зниженню доходу.

    Політика  акомодації передбачає внутрішнє (валютні  резерви) або зовнішнє фінансування платіжних дисбалансів (зрозуміло, що йдеться про від’ємне сальдо поточного рахунку) – без радикальних змін в економічній політиці. Такий вибір є обґрунтованим для випадків, коли відхилення від рівноваги платіжного балансу є тимчасовими і важливо забезпечити стабільність доходу

    При погіршенні сальдо поточного рахунку вибір між політикою адаптації і акомодації передбачає аналіз двох взаємопов’язаних питань:

• характер макроекономічного шоку – тимчасовий чи перманентний;
• параметри самодостатності від’ємного сальдо поточного рахунку.

    Тимчасові макроекономічні шоки дозволяють обмежитися політикою акомодації, адже першопричини платіжного балансу зникають протягом короткого часу і головним завданням економічної політики стає запобігання зниженню доходу.

    Рисунок 2

    Під час перманентних шоків фінансування платіжного дисбалансу послаблює нестабільність доходу, але цього недостатньо  для вирівнювання платіжного балансу. Зрозуміло, що ідентифікація причин погіршення платіжного балансу та можливостей  його вирівнювання залежить від оцінки самодостатності від’ємного сальдо поточного рахунку в розумінні безперешкодного обслуговування зовнішнього боргу, що створюється необхідними зовнішніми запозиченнями для фінансування платіжного балансу.

    Емпіричні дослідження показують, що у промислових країнах вирівнювання платіжного балансу розпочинається після перевищення від’ємним сальдо поточного рахунку деякого критичного значення на рівні 5% від ВВП і триває у часі 3-4 роки. При цьому спостерігаються як сповільнення темпу зростання доходу, так і зниження RER. Зміни сальдо поточного рахунку значною мірою повторюють цикл ділової активності. Погіршення сальдо поточного рахунку супроводжується зменшенням чистої інвестиційної позиції. Якщо монетарна політика згладжує процес вирівнювання платіжного балансу, то зміни у сальдо бюджету діють у протилежному напрямі. Вирівнювання платіжного балансу позначається деяким прискоренням інфляції.

    Для країн, що розвиваються, вважається загрозливим  від’ємне сальдо поточного рахунку, що перевищує 2-3% від ВВП. Різноманітні особливості платіжних дисбалансів можна підсумувати таким чином:

• Ймовірність критичного погіршення платіжного балансу підвищується

тривалим  підтримання від’ємного сальдо поточного  рахунку, невисокими валютними резервами  та несприятливими умовами торгівлі. Менш ризиковими є країни зі значною зовнішньою допомогою та переважно приватним зовнішнім боргом.

• Поновлення економічного зростання відбувається швидше у

відкритіших економіках та країнах з меншим  початковим завищенням RER.

• Погіршення платіжного балансу не завжди супроводжується

виникненням валютної кризи. Тобто , девальвація  грошової одиниці та платіжний дисбаланс  є порівняно самостійними явищами.

• У країнах, що розвиваються, немає зв’язку між сальдо поточного

рахунку і доходом. Рівновага платіжного балансу відчутніше залежить від потоків капіталу та інших зовнішніх чинників, як умови торгівлі чи настрої іноземних інвесторів.