Тема: „Основні шляхи диверсифікації експортного потенціалу України”

План

І. Вступ                                                                                                        3

ІІ. Основні шляхи диверсифікації експортного  потенціалу

України.                                                                                                     

1. Фактори динаміки експортного потенціалу України                       6

2. Формування  механізмів диверсифікації експортного

потенціалу  України.                                                                                 8

3. Напрямки  розвитку експортного потенціалу України.

 Основні  шляхи диверсифікації.                                                            13

ІІІ. Висновки                                                                                            17

     Література                                                                                           20

Вступ.

     Входженню України  як рівноправного партнера у світове господарство перешкоджає низка об’єктивних та суб’єктивних чинників. Головним з яких є невисока конкурентоспроможність української продукції на світовому ринку. У зв’язку з тим, що цей ринок не є благодійним, тому продукція якість якої не відповідає світовим стандартам є неконкурентоспроможна на ньому.

     Питання, пов'язане з диверсифікацією в  зовнішньоекономічній діяльності (ЗЕД) сучасного підприємства, є актуальним сьогодні та потребує більш глибоких досліджень.Наукові розробки українських та зарубіжних вчених Л. Балабанової, А. Шнейдера, Я. Мондена, В. Андрійчука, Дж. Уельса, М. Горта, М. Міньковської присвячені, дослідженням диверсифікаційних процесів на прикладі окремих підприємств та регіонів.

     Згідно  фундаментальних гіпотез мікроекономіки, єдиним критерієм покупця є ціна, а товари чи послуги не диференційовані. Слід відмітити, що такі уявлення дійсно були вірними для розвинутих країн, особливо у першій половині XX ст. Оптимальна стратегія успіху підприємства була проста: мінімізація витрат, що давала можливість продавати товар по нижчій ціні, ніж продавав конкурент. І оскільки це приводило до оптимізації долі ринку підприємства, таку стратегію називали стратегією ринкової долі або ринкової позиції.

     Диверсифікація передбачає виявлення саме того виду діяльності, в якому можна найбільш ефективно реалізувати конкурентні переваги підприємства.

     Диверсифікація має свої позитивні та негативні сторони. Головна небезпека диверсифікації пов’язана з розпиленням сил, а також з проблемами управління диверсифікованими підприємствами. Ця проблема привела до розвитку методів портфельного аналізу. Стратегія диверсифікації реалізується тоді, коли фірма далі не може розвиватися на даному ринку в рамках даної галузі. Основними факторами, що зумовлюють вибір стратегії диверсифікації:

а) ринки для здійснюваного бізнесу виявляються в стані насичення або ж скорочення попиту на продукцію внаслідок того, що продукт перебуває в стадії вмирання;

б) поточний бізнес дає перевищуючи потреби  надходження грошей, що можуть бути прибутково вкладені в інші сфери бізнесу;

в) новий  бізнес може викликати синергічний  ефект, наприклад за рахунок кращого  використання устаткування, сировини тощо;

г) антимонопольне регулювання не дозволяє подальшого розширення бізнесу в рамках даної  галузі;

д) можуть бути скорочені втрати від податків;

е) може бути полегшений вихід на світові  ринки;

є) можуть бути залучені нові кваліфіковані службовці  або ж краще використаний потенціал  наявних менеджерів.

Основними стратегіями диверсифікації є:

а) стратегія  концентрованої диверсифікації яка базується на пошуку і використанні додаткових можливостей виробництва нових продуктів, що укладені в існуючому бізнесі; тобто існуюче виробництво залишається в центрі бізнесу, а нове виникає виходячи з тих можливостей, що укладені в освоєному ринку, використаній технології або ж інших сильних сторонах функціонування фірми;

б) стратегія  горизонтальної диверсифікації припускає  пошук можливостей росту на існуючому  ринку за рахунок нової продукції, що вимагає нової технології, відмінної  від використаної; за даної стратегії фірма повинна орієнтуватися на виробництво таких технологічно не зв’язаних продуктах, які б використовували вже наявні можливості фірми; тому що новий продукт має бути орієнтований на споживача основного продукту, по своїх якостях він має бути супутнім продуктам, що вже виробляються;

в) стратегія  конгломеративної диверсифікації полягає  в тому, що фірма розширюється за рахунок виробництва технологічно не пов’язаних товарів, що реалізуються на нових ринках; це одна з найскладніших  для реалізації стратегій розвитку; дуже часто ця стратегія реалізується шляхом придбання підприємств, а не створенням нових підприємств для роботи на незнайомому ринку.

     Поняття диверсифікації застосовується при  формулюванні портфельної стратегії  як один із чотирьох її компонентів, а саме: як вектор росту або напрямок майбутньої сфери діяльності підприємства.

     Диверсифікація  діяльності підприємства - означає  обновлення (диференціацію) і товару, і ринку підприємства одночасно, вихід за межі основного бізнесу, яким підприємство займалось досі, проникнення в нові галузі та сфери економіки .

     Здійснюватись диверсифікація може як через створення  нових підприємств, так і шляхом скуповування з існуючих або злиття з ними. В результаті відбувається перехід від односторонньої виробничої структури (спеціалізації) до багатопрофільного виробництва. 
 

ІІ. Основні шляхи  диверсифікації експортного  потенціалу України.

1.   Фактори динаміки експортного потенціалу України           

 Відкрита  експортоорієнтована ринкова економіка,  моделі якої успішно реалізовані в багатьох країнах світу, є добрим взірцем для національної економічної стратегії України в сучасних умовах її розвитку. В цілому можна виділити дві групи факторів, які визначають динаміку експорту: внутрішні або ендогенні, джерела впливу яких знаходяться всередині країни і піддаються певному управлінню, і зовнішні – екзогенні, вплив яких на експорт не залежить від здійснюваної країною внутрішньої та зовнішньої політики.   Позитивний вплив на обсяги експорту з України справлятимуть, відповідно, зростання виробництва і ВВП країн-торгових партнерів, збільшення світового попиту і покращення кон’юнктури щодо товарів, які складають основну частину нашого експорту, зниження тарифних і нетарифних бар’єрів з боку інших країн та відмова від політики імпортозаміщення, послаблення позицій конкурентів, скорочення кількості антидемпінгових розслідувань проти України, ефективне розв’язання торгових спорів, підвищення світових цін на товари експорту і їх зниження на імпортні складові, що застосовуються у подальшому експортному виробництві.         

    Фактично на сьогоднішній день зовнішні фактори здебільшого не сприяють збільшенню обсягів експорту з України. Це проявляється у сповільненні в останні роки темпів економічного зростання розвинутих країн Європи, куди експортується більша частина української продукції; мінливості попиту на основні статті вітчизняного експорту – металургійну продукцію, сировину, напівфабрикати; підвищенні з боку окремих країн нетарифних бар’єрів; виході на ринки нових постачальників, розширенні пропозиції і збільшенні внаслідок цього можливостей вибору споживачів на користь кращої за співвідношенням “ціна-якість” продукції.

     Так, сьогодні експорт української сталі  ускладнюється появою російських, китайських конкурентів, експорт машин і устаткування – нових конкурентів з країн, що розвиваються (Китай, Індія, Таїланд), експорт продовольства – розширенням пропозиції з боку країн Європи, США, Туреччини, Ірану, експорт у країни Азії – сильнішими у порівнянні з українськими позиціями Франції, Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі. Підвищуються вимоги споживачів-імпортерів до показників енергомісткості, екологічності, якості, технічного та технологічного рівня, післяпродажного обслуговування продукції.

     Основними шляхами забезпечення високих обсягів вітчизняного експорту, що стримуватимуть негативний вплив ряду факторів, є зміна товарної структури експорту в бік високотехнологічних, наукоємких товарів; географічна диверсифікація експорту; підвищення якості, конкурентоспроможності продукції з врахуванням останніх вимог споживачів; забезпечення стабільного макроекономічного, інституційного і політичного середовища; створення привабливого інвестиційного клімату; посилення  участі України в інтеграційних процесах; підтримка малого і середнього бізнесу; збільшення кількості інфраструктурних об’єктів, що сприяють розвитку технологій; реалізація ефективної державної політики підтримки експорту.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Формування механізмів диверсифікації експортного потенціалу України.

         Економіка будь-якої країни на сучасному етапі не може обійтися без виходу на світові ринки. Розширення рамок такого виходу за допомогою збільшення обсягів і асортименту продукції національних товаровиробників забезпечує нарощування потужності держави і сприяє зміцненню її конкурентоспроможності на світових ринках. З розпадом єдиного радянського простору перед молодими суверенними державами виникла проблема проникнення на світові ринки зі своїми товарами. Глибока ступінь їх глобалізації і вже існуюча структура привели до того, що молодим державам доводиться вступати в конкурентну боротьбу з більш економічно розвиненими країнами або об'єднаннями країн. При цьому держави, що знаходяться на шляху до ринкових реформ, мають витрачати значні зусилля, концентруючи їх на окремих напрямах, найбільш доступних з огляду на існуючі умови господарювання. У цих умовах і виникає питання про конкурентоспроможність національної економіки як можливості реалізації конкурентних переваг країни на зовнішніх ринках. З одного боку, конкурентоспроможність є однією з форм прояву об'єктивної економічної категорії - конкуренції, а проблема її підвищення звичайно розглядається в контексті розвитку міжнародних економічних відносин і просування країни на зовнішніх ринках. З іншого боку, внаслідок міжнародного розподілу праці і необхідності для всіх економік, незалежно від надбудовних чинників, виходу на ринки, економіки всіх країн номінально конкурентоспроможні. Сучасне розуміння конкурентоспроможності національної економіки неможливе без вирішення цілого ряду методологічних проблем, пов'язаних, по-перше, із з'ясуванням самої суті конкуренції, по-друге, створенням чіткої, структурованої системи показників для її аналізу і, по-третє, з'ясуванням можливості їх використання з метою отримання моделі, придатної для комплексної оцінки конкурентоспроможності і прогнозування її динаміки.

     Динаміка  показників конкурентоспроможності національної економіки формується під впливом  валютного курсу, який є важливим регулятором зовнішньоекономічних відносин і впливовим важелем у розвитку економіки, особливо української, у зв'язку із довготривалою загальною кризою і незавершеністю формування ринкової інфраструктури. Сучасний етап розвитку світового господарства характеризується процесом глобалізації. Україна бере участь у сучасних процесах глобалізації як невід’ємна складова світової економіки. Але цей об’єктивний процес відбувається досить повільно, супроводжується значним ускладненням та загостренням суперечностей. Вітчизняна економіка ще має пройти тривалий шлях ефективного інтегрування у системі міжнародного поділу праці і товарообміну, подолати певні технологічні та інші перешкоди на цьому шляху, вирішити проблеми здійснення прогресивних структурних зрушень, це зокрема передбачає посилення уваги до раціональної організації зовнішньоекономічних зв’язків нашої країни, забезпечення їх динамічного зростання і оптимізації в умовах глобалізації.

     Використання  вигод від участі у міжнародному поділі праці дозволяє кожній країні постійно підвищувати свою економічну ефективність і результативність, даючі їй можливість зосереджуватись на виробництві тих товарів та послуг, по яких вона має переваги у конкурентоспроможності у порівнянні з іншими країнами. Збільшення частки країни у світовому експорті спричиняє покращення її економічного стану, якщо зростання експорту продукції галузей з високою продуктивністю супроводжується підвищенням питомої ваги цієї продукції в загальному обсязі виробництва даної країни. Проте важлива не стільки частка країни у світовому експорті, скільки те, що саме країна експортує. Перехід на експорт більш складних наукомістких товарів підтримує зростання продуктивності у країні, навіть якщо обсяг експорту зростає повільно.  

     У зв’язку з цим не можна визначити  раціональною структуру вітчизняного експорту, в якому домінують сировина та продукція з низьким рівнем переробки.

     Експортний  профіль України визначають продукти з низькою часткою доданої  вартості, а також товари, випуск яких пов’язаний з шкідливим, екологічно небезпечним виробництвом (продукція  чорної металургії та основної хімії). Подібна експортна спеціалізація України склалася ще за радянських часів, певною мірою визначалася наявністю відповідних природних ресурсів (вугілля, залізна і марганцева руда тощо). До того ж виробництво та експортування цих товарів є значно більш простою справою, ніж виробництво і реалізація на зовнішньому ринку продукції високотехнологічних галузей економіки. Цим зумовлена переважно сировинна спрямованість вітчизняного експорту, що призводить до невигідних пропорцій міжнародного товарообміну.