Інформаційна політика міжнародних організацій

     2.1. Інформаційна політика  Європейського Союзу

      Одним з перших практичних кроків на шляху  побудови інформаційного суспільства  у будь-якій країні світу є усвідомлення на найвищому державному рівні об’єктивності зазначених процесів, що стимулює проведення законодавчих га інституційних реформ, які б дозволили сприймати універсальний розвиток інформаційно-комунікаційних технологій в якості одного з найважливіших пріоритетів державної політики.

      На  сьогоднішній день інформаційна політика має необхідність формування (маніпулювання), врахування і вивчення громадської думки, що пов’язано з утвердженням демократичних цінностей як загально цивілізаційних. Інформаційна політика стала окремою галуззю, інструментом реалізації як внутрішньо, так і зовнішньополітичного курсів політики держави. Об’єктом нашого дослідження ми обрали інформаційну політику Європейського Союзу, оскільки на сьогоднішній день інформаційна політика ЄС відноситься до спільних політик Європейського Союзу, та реалізується на трьох основних рівнях - на глобальному рівні, на рівні ЄС та на рівні окремих держав. Також інформаційна політика ЄС перебуває на стадії свого формування і динамічної трансформації, що викликане змінами загроз та викликів та усвідомленням необхідності відповіді на них [35, c. 335].

      Дослідження проблем та умов формування інформаційної  політики Євросоюзу, погребувало комплексного вивчення нормативно-правової бази, на основі якої вона реалізується. Класифікуючи використані джерела, умовно можемо поділити їх на документи офіційного та неофіційного походження, серед яких міжнародно-правові документи: наприклад, Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства; резолюції ООН, Резолюція ГА ООН «Розвиток у сфері інформації та телекомунікації в контексті інформаційного суспільства», резолюції та рішення ООН/ЮНЕСКО тощо. У цих документах закріплені основні засади та проблеми міжнародної інформаційної політики, глобалізації комунікацій, формування ідеології інформаційного суспільства, які на сьогоднішній день впливають на міжнародне середовище та змінюють як міжнародну політику, так і національні зовнішньо- і внутрішньополітичні доктрини [13, c. 110].

      Окремо  до цієї групи джерел можна віднести законодавство Європейського Союзу в галузі інформації. Тут можна виділити базові документи ЄС, такі як Маастрихтський договір 1992 року, Лісабонський договір 2000 року та інші, які створюють підґрунтя для розвитку інформаційної економіки, конкурентоспроможності Європи на світових ринках, вдосконалення правової і регулятивної бази для інформаційного суспільства та реалізацію проектів із метою трансформації європейських інтеграційних процесів; документи, прийняті в рамках роботи Європейської Комісії, Європейського парламенту та їх комітетів, якими закріплюються основи регіональної інформаційної політики Європейського Союзу. Це, наприклад, доповідь «Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄС» (відома у науковій літературі як доповідь М. Бангеманна), революційний документ Європейської Комісії «Біла Книга. Зростання, конкурентоспроможність, зайнятість: виклики та стратегії XXI століття», де визнається важливість ідеології інформаційної цивілізації, ефективність розвитку на основі нових комунікаційних технологій та інші. Третю групу складає національне законодавство країн-членів Європейського Союзу у сфері інформаційної політики. Оскільки незважаючи на те, що інформаційна політика відноситься до спільних політик ЄС, не можна не браги до уваги національні особливості країн-членів ЄС. Так, новою тенденцією для кожної країни ЄС є розробка та втілення стратегій розвитку інформаційної політики та великої кількості урядових програм, наприклад, для Великої Британії це національна програма «Урядова політика інформаційної доби», для Франції - «Програма інформаційного суспільства» 1998 року тощо [23, c. 258].

      Таким чином, документи офіційного походження окрім тематичної класифікації, піддаються ще й поділу за сферою поширення  їх дії і поділяються на документи, прийняті інститутами, які регулюють національний, регіональний чи глобальний рівні інформаційної політики. їх прийняття та змістовне наповнення об’єктивно зумовлені і пов’язані між собою принципами пріоритетності міжнародного права, з одного боку, а також принципами забезпечення національного інтересу кожної із країн. Документами неофіційного походження, що зазвичай використовуються при аналізі процесів, що регулюються інформаційною політикою ЄС можемо віднести: статистичні матеріали, це, наприклад, доповіді Європейської Комісії, дослідження Євростату та інші; матеріали соціологічних опитувань, такі як «Відношення європейців до глобалізації від 2007р.», «Роль Європейського Союзу у сучасному світі від 2008р.», проведених в рамках Євро комісії та інших.

      Європейський  Союз на сьогоднішній день є прикладом  для розгляду процесів формування та реалізації багаторівневої інформаційної політики та взаємоузгодження цих рівнів між собою.

      Надалі  слід розглянути регіональний вимір  інформаційної політики ЄС, яка втілюється у двох основних напрямках, через реалізацію європейської інформаційної політики в стратегіях, програмах і проектах міжурядових регіональних організацій, таких, як Рада Європи, ОБСЄ, ЦЄ1, та через інформаційну політику як спільна політика Європейського Союзу, яка на сьогоднішній день активно реалізується, як і спільна зовнішня га оборонна політика ЄС.

      Нормативно-правова база Європейського Союзу в інформаційній сфері є дуже обширною і розгалуженою, основні документи постійно доповнюються та розширяються з огляду на зміни, які відбуваються в Європейських країнах, та у світі в цілому. Неприйняття нової Конституції ЄС ускладнило процес подальшого формування законодавчої бази також і стосовно інформаційної політики, однак в ЄС намагаються дійти згоди щодо цих питань, оскільки визнають актуальність розбудови інформаційної політики на сучасному етапі.

      Інститути, через які реалізується загальна політика в галузі інформації та комунікації  реалізується через основні органи і спеціалізовані структури організації - Європейську Раду, Європейську Комісію, Генеральний Директорат з інформаційного суспільства, Форум інформаційного суспільства ЄС, Генеральний Директорат з освіти і культури та через інформаційні центри у країнах - член ах організації та за її межами [14, c. 223].

      Тож інформаційна політика ЄС є важливим інтегруючим фактором для політичної Європи. Це викликано самою суттю  цивілізаційних змін. Характер формування нового світового устрою диктується взаємодією двох об’єктивних процесів розвитку - глобалізації та регіоналізації. Забезпечення національних інтересів кожної із держав (в тому числі і зовнішньополітичних) потребує сьогодні поєднання зусиль. Отже, з одного боку, всі держави є втягнутими в глобалізаційні процеси, що на організаційному рівні проявляється в участі в універсальних структурах (організаціях). Проте, необхідність забезпечувати конкурентну адекватність в цих умовах і протистояти глобальним викликам змушує їх утворювати регіональні міждержавні об’єднання, поступаючись при цьому часткою суверенних повноважень держави. Сучасна існуюча дійсність світопорядку пов’язана як із новою структурою поняття національного інтересу, так і національної безпеки. Інформаційна політика в цих процесах сьогодні відіграє одну з ключових ролей. Адже її мета - формувати інфопростір і протидіяти інформаційним загрозам. Отже, на сьогоднішній день Європейський Союз перебуває на стадії формування єдиної інформаційної політики задля можливості реагувати на нові виклики і загрози, та забезпечення своєї провідної ролі у світі.

      Формування  єдиного інформаційного простору (чи інформаційна інтеграція), здійснюється на основі концепції єдиної (загальної) інформаційної політики Євросоюзу, а також реалізується через реалізацію стратегій, програм і проектів міжурядових  регіональних організацій, у рамках яких розглядаються і вирішуються проблеми становлення інформаційного суспільства в Європі, розвитку «інфоінфраструктури», інформаційних комунікаційних магістралей, телекомунікаційних мереж, проблеми інформаційної економіки, електронної торгівлі, тощо.

      Інформаційна  політика Європейського Союзу представлена на рис. 2.1.

      Рис. 2.1. Інформаційна політика Європейського Союзу 

      Ця  модель, на наш погляд, може бути застосована  для ілюстрації інформаційної політики ЄС. Подана поряд схема дозволяє продемонструвати зміст цієї політики [35, с. 336].

      Інформаційну  політику ЄС, на наш погляд, слід розглядати як політику:

      – створення і поширення інформаційного контенту,

      – розвитку і регулювання європейського інформаційного простору,

      – побудови європейського інформаційного суспільства інститутами ЄС разом з іншими соціально-політичними суб’єктами Європейського Союзу.

      У документі «Національна інформаційна політика: базова модель», підготовленому в рамках програми ЮНЕСКО «Інформація для всіх» з метою сприяння виробленню державами-членами ЮНЕСКО національної політики і стратегії побудови інформаційного суспільства подано основні пріоритети, на які мають орієнтуватися національні уряди розробляючи національну інформаційну політику.

      Отже, комунікаційну політику, на наш погляд, слід розглядати як сукупність засобів і прийомів просунення соціального суб’єкта в межах певного інформаційного простору. Комунікаційна політика Європейського Союзу відповідно - це перспективний напрямок дій ЄС, що спирається на обґрунтовану стратегію використання системи комунікативних засобів для підвищення іміджу і репутації ЄС та ефективності євроінтеграційного процесу. 

     2.2. Напрямки та програми сучасної інформаційної політики міжнародних організацій

      У рамках ЄС реалізується близько 500 програм і проектів, спрямованих на всебічний розвиток інформаційного сектору, ефективність індустрії та впровадження високих технологій у всі сфери життєдіяльності країн–членів ЄС. Європейський Союз розвиває програми наукових досліджень у галузі інформаційних технологій у різних контекстах за стратегічними напрямами європейського розвитку на основі інтелектуального потенціалу та об’єднання інформаційних ресурсів [28, с. 55]. Інформаційні програми ЄС включають широкий спектр співробітництва європейських країн для розвитку передових інформаційних та комунікаційних технологій, стимулювання політики глобальних інновацій, адаптацію європейських ринків до нових соціально-економічних умов і подальший розвиток наукових інтерактивних досліджень.

      Основні напрямки сучасної інформаційної політики Європейського Союзу визначаються Європейською комісією. Вони передбачені оновленою Лісабонською стратегією і викладені в серії програм «Інформаційне суспільство для всіх» та деяких інших. Специфіка нових програм обумовлена значенням для розвитку суспільства інформаційно-комунікаційних технологій. Саме тому відбулася реорганізації структур ЄС, що відповідають за розробку і реалізацію комунікаційної політики. Транспарентна (прозора) політика поступово приходить на зміну таємній (закритій) політиці Європейського Союзу. Діалог замінює пропагандистські способи впливу на громадськість. Зміна парадигми інформаційної політики ЄС наочно зображена на рис. 2.2.

      Рис. 2.2. Зміна парадигми інформаційної політики ЄС

      Сучасна інформаційна і комунікаційна стратегія ЄС спрямована на поліпшення іміджу ЄС. Європейський парламент неодноразово здійснював тиск на Комісію, щоб та розробила нову стратегію, спрямовану на встановлення контактів з європейськими громадянами і більш тісну координацію між установами. Це призвело до створення програми PRINCE – PRiority INformation for the Citizens of Europe [35, c. 338], одної з перших комунікаційних програм ЄС, що була затверджена у 1995 р.

      Вона  доповнила і зміцнила розгортання комунікаційних інструментів у зв’язку з найбільш важливими темами ЄС. її метою стало забезпечення європейської громадськості інформацією про розширення Європейського Союзу та сприяння формуванню позитивного сприйняття цього розширення європейською громадською думкою. На думку А. Віторіно, програма PRINCE – це перший випадок, коли три установи ЄС працювали разом і цей досвід має бути розширений: Комісія управляє інформацією, держави-члени і регіони також відповідальні за інформування. Він вважає, що немає такої речі, як європейська громадська думка, оскільки, наприклад, розширення по-різному сприймається в Іспанії і в Німеччині.

      Програма PRINCE охоплювала три основні завдання: 1. інформування населення про розширення ЄС и обговорення проблем, пов’язаних з ним, 2. обговорення майбутнього Європи, яке передбачало організацію і проведення дискусій про шляхи розвитку ЄС (1997 p.), 3. інформаційна підтримка введення евровалюта (з 1998 p.).

      Завдяки цій Програмі Європейська Комісія  вперше отримала фінансові можливості для інформаційних кампаній, щоб повідомити громадянам о різних сферах діяльності Євросоюзу.

      Реалізація  завдань PRINCE була пов’язана з використанням національних засобів масової інформації, спеціальних веб-сайтів, широким поширенням паперових матеріалів

      В основу PRINCE були покладені принципи взаємодії Комісії, Європарламенту и Ради, співпраця с національними  урядами, спілкування з широкими верствами населення. Відповідно програма здійснювалася як державами-членами, що мали можливість відобразити національні особливості своїх країн, так і зусиллями Представництва Комісії в державах-членах, а також офісами Парламенту, щоб забезпечити повністю децентралізовану підтримку діяльності у кожній з п’ятнадцяти країн.

      У здійсненні PRINCE брали також широку участь неурядові громадські організації по всій території ЄС, в основному за рахунок проектів, спрямованих на поглиблення особистої зацікавленості людей у фактичному матеріалі, пов’язаному з кожною кампанії.