Інформаційна політика міжнародних організацій

     Таблиця 1.2

     Узагальнені дані про сутність інформації

     в навчально-практичній літературі

     В розглянутих нами джерелах найбільша кількість авторів (5) під інформацією розуміють первинні відомості, а найменше (1) - властивість  матерії,  що  рухається і полягає у структурності, впорядкованості, різноманітності,  організації станів.

     Основна функція інформації полягає в повідомленні суб’єкту про стан середовища, в якому проходить його життєдіяльність, у зниженні ступеня невизначеності тієї чи іншої ситуації. У найзагальнішому плані інформацію поділяють на масову та спеціальну. Масова інформація виконує функцію спілкування, а спеціальна – забезпечує процес створення матеріальних і нематеріальних благ.

      Як  бачимо, межа між інформацією та інформаційним шумом визначається цінністю того чи іншого повідомлення для суб’єкта. Саме цінність (або корисність) являє собою ключову якісну характеристику інформації і полягає в її здатності сприяти досягненню мети, що стоїть перед тією чи іншою особою або організацією. Для ефективного управління, яке полягає у здійсненні цілеспрямованого впливу суб’єкта на об’єкт, що, в свою чергу, передбачає збирання, передачу, обробку та накопичення необхідної інформації, прийняття та реалізацію відповідних рішень, а також контроль за виконанням цих рішень, надзвичайно важливе значення має і ряд інших якісних характеристик інформації, а саме: її точність, достовірність, повнота, коректність і оперативність.

      Точність  інформації – це припустимий рівень її викривлення, що визначається характером завдань, які вирішує той чи інший суб’єкт. Надзвичайно важливе значення, з точки зору управління, має така характеристика інформації, як її оперативність, тобто актуальність інформації за умов зміни ситуації. А для того щоб процес управління чи навіть просто спілкування був продуктивним, інформація повинна однозначно сприйматися всіма споживачами, тобто бути коректною. Наведені поняття дають змогу на абстрактному рівні описати якісні характеристики різних повідомлень, що має виняткове значення для ефективного використання інформації як предмета праці, а отже, і для ефективної організації інформаційної діяльності на всіх рівнях управління. До цього треба додати, що існує певний клас проблем, сформульованих винятково за допомогою вербальних якісних, а не кількісних характеристик. Відсутні також і надійні кількісні моделі, придатні для опрацьовування вербальної інформації. Тому й оцінка альтернативних варіантів розв’язання таких проблем базується на якісних характеристиках інформації і має якісний характер [6, c. 45].

      Разом із якісними існують і кількісні характеристики інформації. Кількість інформації – це міра, що характеризує зменшення ступеня невизначеності ситуації після отримання певного повідомлення. Класифікація інформації за основними характеристиками дає змогу ефективно використовувати її на практиці. Причому найпростіший і водночас досить ефективний підхід до класифікації інформації базується на законі єдності протилежностей. Так, у найзагальнішому плані, залежно від доступності, інформація поділяється на доступну і недоступну для певного суб’єкта. У графічній формі цей поділ може бути представлений у вигляді певного континууму таким чином (рис. 1.1) [34, c. 52].

Рис. 1.1. Континуум доступності інформації [21, c. 142] 

      Доступність інформації обумовлена не лише її юридичним  статусом, а й фактичними умовами її використання для різних суб’єктів. Для визначення юридичних аспектів вживається поняття «режим доступу», який, згідно із Законом України «Про інформацію», визначається як передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Для визначення останньої вживається ще закрита, або секретна, тобто така, що з тих чи інших міркувань являє собою таємницю і розповсюдження якої можливе лише за згодою органів, уповноважених контролювати питання, пов’язані з цією інформацією. Інформація з обмеженим доступом, у свою чергу, поділяється на таємну і конфіденційну.

      До  таємної належить інформація, що містить  відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Конфіденційна – інформація, що містить відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні юридичних та фізичних осіб і поширюється за їхнім бажанням згідно з передбаченими умовами (ст. 30 Закону України «Про інформацію»).

      Відкрита  – інформація, якою дозволено користуватися  широкому загалу. Існує певний зв’язок між реальною доступністю інформації та режимом доступу до неї. Він проявляється у праві на інформацію та його реалізації. Адже не всяка відкрита інформація доступна певному суб’єктові і навпаки. Наприклад, співробітник регіонального управління СБУ (крім м. Києва) може мати доступ до таємної інформації, але не може в будь-який момент скористатися відкритою інформацією, що є лише у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Водночас аспірант, що не має права на користування таємною інформацією, але проживає у м. Києві, може вільно користуватись інформацією з фондів зазначеної бібліотеки.

      Можливість  доступу до інформації для конкретного  споживача часто залежить від  платних чи безплатних умов її надання. Тому, відповідно до її місця у товарно-грошовому обігу, інформація поділяється на комерційну та некомерційну. Комерційна інформація поширюється лише за бажанням її власника, в першу чергу на його умовах і переважно як об’єкт купівлі-продажу. При цьому конкретні оцінки власника (відправника) інформації та її споживача (отримувача) можуть різнитись. Виходячи з цілей власника, до категорії комерційної інформації може бути віднесений широкий спектр джерел із найрізноманітнішими умовами доступу: від преси до інформації консультативних фірм. З точки ж зору цілей споживача умовою зарахування інформації до категорії комерційної є отримання ним відповідного прибутку. Тому суспільно-політична преса, що приносить прибуток її видавцям, не розглядається як комерційна інформація її споживачем – звичайним громадянином. Характерною ознакою некомерційної інформації є, як правило, безплатний характер її поширення. Хоча й тут можуть бути винятки. Наприклад, безплатне поширення буклетів на виставці не відміняє комерційних цілей її власників-відправників.

      За  своїм генезисом інформація (дані) поділяється на первинну і вторинну. Первинна – це інформація (дані), зібрана вперше для розв’язання якого-небудь завдання. А вторинна – та, яка вже була зібрана раніше для інших цілей. Поширене трактування вторинної інформації як продукту переробки первинних даних висхідного повідомлення. У цьому контексті близьким за змістом є поділ інформації на оглядову й аналітичну. Адже остання обов’язково є результатом опрацювання якихось висхідних повідомлень. Взагалі треба підкреслити діалектику абсолютності та відносності понять первинної та вторинної інформації. Критерієм її зарахування до тієї чи іншої категорії виступають потреби конкретного суб’єкта [27, c. 12].

      За  своєю суб’єктною належністю інформація поділяється на внутрішню і зовнішню. Наприклад, інформація, що обертається в межах підприємства, є його внутрішньою інформацією. А та, що надходить з оточуючого середовища, – зовнішньою.

      Розглядаючи класифікацію інформації, не можна не згадати ту, яка наводиться в Законі України «Про інформацію». Виділяються такі види інформації: статистична; адміністративна; масова; про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правова; про особу; довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна (рис. 1.2).

      Статистична інформація – це офіційна документована  державна інформація, що дає кількісну  характеристику масових явищ і процесів, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя.

      Адміністративна інформація (дані) – це офіційні документовані  дані, що дають кількісну характеристику явищ і процесів, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами згідно із законодавством з метою виконання адміністративних обов’язків і завдань, які належать до їх компетенції.

      Рис. 1.2. Класифікація інформації [5, c. 204] 

      Масова  інформація – це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація. Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування – це офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого та регіонального самоврядування.

      Правова інформація – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо.

      Інформація  про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Інформація довідково-енциклопедичного характеру – це систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє середовище.

        Соціологічна інформація – це  документовані або публічно оголошені  відомості про ставлення окремих  громадян і соціальних груп  до суспільних подій та явищ, процесів, фактів.

      Отже, інформація – це зміст повідомлення про сукупність явищ і подій, що представляють інтерес для зацікавлених осіб та організацій, підлягають реєстрації та обробці. Основною функцією інформації є повідомлення суб’єкту про стан середовища, в якому проходить його життєдіяльність, у зниженні ступеня невизначеності тієї чи іншої ситуації. Від достовірності і точності інформації залежить успішність виконання поставлених завдань. 

     1.2. Поняття інформаційної політики

     Поняття «інформаційна політика» виникло порівняно недавно. У кінці XX ст. у зв’язку з визнанням у науковому світі очолюючої ролі інформації і початком переходу людства до інформаційного суспільства назріла необхідність понятійного закріплення розвитку процесів управління об’єктами інформаційної сфери. У результаті у структурі термінологічного апарату, що дає наукове уявлення про інформаційне суспільство, а також що формує методологію для його вивчення, і виникло поняття «інформаційна політика» [26, c. 24]. Інформація виступає тут як об’єкт навмисної маніпуляції і виконує суто технічну функцію, разом з інтими ресурсами діяльності: кадрами, матеріально-технічною базою, фінансами тощо. Інформаційна політика в цьому, по суті управлінському, контексті при всьому різноманітті можливих інтересів зазвичай зводиться до суто кількісного контролю за протіканням інформаційних потоків.

    Поняття «інформаційна політика» тлумачиться здебільшого цілком однозначно. Під цим терміном мається на увазі спосіб поводження з наявними інформаційними потоками і ресурсами з боку різних інституційних суб’єктів (держави або державних органів, окремих організацій і установ, які можуть мати свої уявлення і інтереси при роботі з інформацією).

    Ключовою  і змістоугворюючою для поняття  «інформаційна політика» виступає ідея «інформаційного простору» (або інформаційної дійсності) [12, c. 282]. З цієї точки зору, однією з ознак глобального соціально-культурного перевороту другої половини XX ст. є не стільки багатократне збільшення об’єму доступної інформації, скільки виникнення особливого роду простору, в якому починають складатися свої специфічні форми поведінки і діяльності, якісно відмінні від тих, що існували на попередньому етапі суспільного розвитку.

    Варіанти  визначення інформаційної політики істотно відрізняються один від  одного залежно від застосування підходів до постановки питань про  наочно-процесуальну і суб’єктно-об’єктну складових даного феномену. Насамперед, залежно від мети використання даного поняття виділяють три напрями: фундаментально-теоретичний, теоретико-прикладний і проблемно-прикладний [19, c. 78].

    У фундаментально-теоретичному напрямі  при визначенні поняття «інформаційна політика» прослідковується мета представити універсальну дефініцію, що претендує на використання її як наочна підстава науково-теоретичних досліджень і навчальних дисциплін. У цьому випадку сучасна інформаційна політика є особливим типом комунікацій між особливим типом суб’єктів, предметом яких є особливий тип знань, що забезпечує оформлення інформації в тих або інших мозаїчних конфігураціях.

    У спеціальній літературі державний  підхід до визначення інформаційної  політики інколи називається державною інформаційною політикою. Предметом дослідження державної інформаційної політики є комплексна діяльність всіх органів державного управління з розробки і реалізації стратегічних цілей розвитку процесів і явищ інформаційної сфери відповідно до ціннісно-цільової установки національно-державного типу соціальної організації та управління. До державного підходу теоретико-прикладного напряму визначення інформаційної політики відноситься і інформаційна політика державного апарату, його окремих органів.

    У рамках проблемно-прикладного напряму  у визначенні інформаційної політики формулюється предмет рішення конкретного  управлінського завдання. Наприклад, у  проектному документі ЮНЕСКО, де позначаються керівні принципи зі створення і  просування інформації для суспільного доступу, сфера інформаційної політики обмежується обговоренням ключових питань, принципів і політик, які можуть допомогти в розвитку і просуванні виробництва, розповсюдження, збереження і використання інформації для суспільного доступу в тих, що розвиваються і майже розвинених країнах на національному рівні [17, c. 29].