Національна конкурентоспроможність в глобальних умовах розвитку

    Аналіз  тенденцій в економічній глобалізації і її наслідків для країн, що розвиваються, дозволяє зробити висновок про необхідність посилення ролі держави у створенні  умов для підвищення конкурентоспроможності її економіки, не лише з урахуванням  інноваційних чинників, а й чинника  технологічного розвитку. Розглянемо передумови забезпечення міжнародної  конкурентоспроможності країни в умовах поглиблення інтеграції та глобалізації. До імператив розвитку слід віднести: розвиток „нової економіки” (прискорення  процесів запровадження та використання інформації у всіх сферах людської діяльності), інтелектуалізацію (вкладення  в людський капітал), глобальну інституціоналізацію, безпеку розвитку, зниження енергомісткості  виробництва (раціональне використання природних ресурсів, зменшення навантаження на навколишнє середовище).

    Досліджуючи стан економічного розвитку за умов визначення проблем конкурентоспроможності, доречним є виділення наступних моделей  нарощення міжнародної конкурентоспроможності країн [2,c.367]:

    1) регіональна — визначення конкурентних  переваг країни на регіональному  рівні;

    2) локальна (кластерна) — визначення  конкурентних переваг в локальному  вимірі (вплив створення кластерів);

    3) транзитна — визначення конкурентних  переваг за рахунок розвитку  транзитного потенціалу країни, в т.ч. створення ефективної  міжнародної транспортної системи;

    4) світова (загальна) — підвищення  загальних критеріїв конкурентних  переваг країни в умовах глобалізаційного  розвитку.

    До  чинників, які впливають на рівень міжнародної конкурентоспроможності країни за умов застосування відповідної  моделі нарощення слід віднести: макроекономічну  стабільність (антициклічне регулювання); ефективність державного управління; розвиток людського капіталу (вплив  економіки знань); розвиток інфраструктури (якість інституцій); розвиток підприємництва (галузевий вимір); створення сучасних фінансових ринків (вплив фінансової кризи); підвищення технологічного рівня  виробництва (технологічне оновлення); стабілізацію екологічного стану (екологічний  фактор розвитку); розвиток інновацій (конкурентні переваги країни); глобалізацію та інтеграцію (участь країни у відповідних  процесах розвитку).

    У звіті про глобальну конкурентоспроможність опублікованому міжнародною неурядовою організацією, Всесвітній Економічний  Форум (Швейцарія), за індексом конкурентоспроможності у 2009-2010 рр. Україна зайняла 82 місце  серед 133 країн з результатом в 3,95 бали. У порівнянні з рейтингом 2008-2009 рр. наша держава втратила 10 позицій (72 місце). Світовим лідером за конкурентоспроможністю у 2009-2010 рр. стала Швейцарія з результатом 5,6 бали. Друге місце за США (5,59), третє  за Сінгапуром (5,55). Серед країн Центральної  та Східної Європи лідерами є Чехія (31 місце; 4,67 бали), Естонія (35 місце; 4,56 бали) та Словенія (37 місце; 4,55 бали) [9].

    За  даними CIA World Factbook у 2009 р. за рівнем ВВП (за ПКС) у Центральній та Східній  Європі ці країну були також серед  лідерів. Словенія займала перше  місце в регіоні (28,2 тис. дол. на особу), Чехія — друге (25,1 тис. дол. на особу), а Естонія — четверте (18,8 тис. дол. на особу) [10].

    Кожна з трьох зазначених країн-лідерів  Центральної та Східної Європи і  за індексом конкурентоспроможності, і за рівнем ВВП на особу має  державні програми з розвитку кластерних утворень. Крім вищевикладеного, на нашу думку, доцільним є інтенсивний  розвиток територіально-галузевої  інтеграції в галузях, тобто кластеризації  вітчизняних підприємств (локальна модель) як одного з факторів, спрямованих  на стимулювання активізації інвестування коштів в інноваційну діяльність шляхом мінімізації трансакційних  витрат. Кластерна структуризація економіки  впливає на загальну політику держави. Насамперед, це пов’язано з посиленням державної підтримки науки, ризикових  інновацій, експортної діяльності, створенням необхідної інфраструктури і підготовкою  та перепідготовкою кадрів [7,c.269].

    Великому  об’єднанню (кластеру) легше розраховувати  на підтримку, чим окремому підприємству. Таким чином, інноваційна політика, що спирається на розвиток кластерів, веде до підвищення конкурентноспроможності  економіки країни.

    Значну  частку конкурентних переваг країни як і раніше складає наявність  в ній тих або інших ресурсів. Якщо є щось в надрах, то треба  продавати, якщо є не дуже вимоглива  робоча сила, то вона може працювати  на іноземних підприємствах як усередині  країни, так і за кордоном. Дешевизна  і доступність ресурсів — як і  раніше один з чинників конкретних переваг. Розподіл країн в світовій торгівлі багато в чому до цих пір  описується теорією порівняльних і  абсолютних переваг. Не даремно США  виставляють торгівельні бар'єри  для входу на свій внутрішній ринок  – до них рвуться і росіяни  з дешевою сталлю, і китайці  з дешевими ширвжитком, нарешті, японці з дешевими автомобілями (хоча в  цьому випадку має місце не рух чинників, а швидше рух інвестицій).

     Через технологічний прогрес роль ресурсних  переваг останнім часом різко  знижується; володіння ресурсами  – це недостатня умова, щоб країна вигравала в конкуренції з  іншими країнами; з'являється маса відхилень  від умов теорії вільної торгівлі. Це чітко просліджується на прикладі Японії, що має в своєму розпорядженні  малі ресурси, проте, що демонструє високе економічне зростання і збільшення рівня життя. Це, хоча і у меншій мірі, відноситься і до нових індустріальних країн.

     Росія і Латинська Америка, і частка Африки – мають великі природні ресурси, але знаходяться в кінці  списку світових рейтингів. Країни, які  раніше зберігали можливість отримувати доходи на ресурсні монополії (з ними дуже тісно пов'язана неінформованість про стан інших ринків, тобто локальність), поступово втрачають цю можливість.

     Єдина група країн, яка по колишньому цілком відповідає критерію конкурентоспроможності по порівняльних перевагах, – це країни Близького Сходу, які є монополістами  на світовому ринку нафти, і за рахунок цієї монополії вони можуть забезпечити високий рівень життя  і економічне зростання. Ці країни швидше виключення із спільного правила [11,c.94-106]. 
 
 

    3. Конкурентоспроможність  України в глобальних  умовах розвитку.

    Україна у загальному рейтингу конкурентоспроможності 2010-2011 посідає 89 місце серед 139 країн, знизившись на 7 пози цій порівняно з попереднім роком (82 місце серед 133 країн). Найгірші результати Україна демонструє по групі базових показників, особливо по групам – макроекономічні умови (132 позиція) та державні інститути (134 позиція) [10].

    Так, Україна займає передостанні місця (138 з 139) по ефективності нормативно-правового  регулювання у сфері вирішення  спорів, регуляторної діяльності, а  також захисту інтересів міноритарних акціонерів. Серед інших показників: рівень довіри до влади – 122 позиція, боротьба з корупцією – 127 позиція, незалежність судів – 134 позиція, дотримання фірмами  етики поведінки – 130 позиція. 134 місце займає Україна за темпами інфляції та зростання дефіциту державного бюджету [10].

    Сильними  сторонами конкурентоспроможності України на даний час залишаються:

    − високий загальноосвітній рівень населення (за якістю початкової освіти Україна  посідає 49 місце),

    − гнучкий та ефективний ринок праці (за співвідношенням зарплата-продуктивність – 26 місце, невисока затратність ринку  праці – 21 місце, простота процедур найму та звільнення – 18 місце, участь жінок у трудовій діяльності – 32 місце),

    − великий обсяг внутрішнього ринку  та зовнішньої торгівлі (37 місце).

    Слід  зазначити, що обстеження, які проводилися  в рамках дослідження глобальної конкурентоспроможності, виявили такі основні проблеми для ведення  бізнесу в Україні (% відповідей респондентів):

    − політична нестабільність - 15,6 %;

    − корупція - 13,9 %;

    − ускладнений доступ до фінансування - 10,8 %;

    − податкове регулювання - 9,6 %;

    − нестабільність уряду / можливість переворотів - 9,5 %;

    − неефективність державного управління - 8,8 %;

    − інфляція - 8,8 %;

    − податкові ставки - 8,4 %;

    − законодавчі обмеження ринку  праці - 2,8 %;

    − валютне регулювання - 2,8 %;

    − слабкість охорони здоров'я - 2,8 %;

    − злочинність - 2,5 %;

    − недоліки  інфраструктури - 1,5 %;

    − недоліки загальної та професійної  освіти - 1,4 %;

    − недостатній рівень трудової етики  на ринку праці - 0,8 % [3].

    Те, що наведені вище проблеми, які становлять найбільші перешкоди для ведення  бізнесу в Україні, мають системний  та глибинний характер, свідчить низький  рівень з тенденцією до подальшого погіршення низки інших рейтингів  країни.

    Конкурентоспроможність  національної економіки в умовах відновлення після кризи повинна  забезпечуватися за рахунок зростання  ефективності ринків та інноваційності економіки. Посткризове відновлення  полягає у поверненні на докризові  показники виробництва та їх перевищення, в умовах зростання загального рівня  економічної ефективності господарства певної країни [5,c.54]. 

      Враховуючи вищесказане, можна чітко сформулювати основні проблеми української економіки в умовах посткризового відновлення:

1. Низький рівень іміджу.

    2. Низький рівень розвитку інституцій     

    3. Рівень технологій третього технологічного  укладу, в той час, як провідні  держави світу вже переходять  на шостий.

    Це  найбільші проблеми, що знижують інвестиційний  потенціал країни, рівень її привабливості  та конкурентоспроможності. 

     Серед шляхів вирішення даних проблем варто виділити: 

          1. Перехід на політику таргетування інфляції.  

      2. Забезпечити реформи у вищій освіті. Зробити тематику досліджень вищої школи більш прикладною, забезпечити практичне впровадження результатів у різноманітні сфери та галузі економіки. 

      3. Стимулювати, шляхом створення технопарків, технополісів, кластерів, інноваційний розвиток економіки, створити умови для розвитку венчурного підприємництва, розробити дієву систему фіскальних стимулів для інноваційного підприємництва. 

      4. Забезпечити процеси соціалізації економіки, пропагувати ідеї соціальної відповідальності бізнесу, меценатства та благодійництва.  

      5. Забезпечити ефективне управління державним боргом та здійснити заходи щодо його скорочення, шляхом зменшення кількості позик. 

      6. Щороку приймати «закриті» та реальні бюджети (в Законі України про Державний бюджет повинні чітко пропискватись всі цифрові показники аби уникнути непрогнозованого зростання дефіциту). 

      7. Забезпечити якісне проведення ЄВРО-2012.

    Виконання цих умов забезпечить Україні  високі темпи посткризового відновлення  економіки, що призведе до підвищення рівня конкурентоспроможності та зростання  ролі України у сучасному світі [1,c.156].

    Одним із найбільш результативних механізмів включення країни у світогосподарські  процеси є формування та планомірний  розвиток міжнародних транспортних коридорів (МТК) на території країни, що надасть можливість більш повного  використання переваг географічного  положення, забезпечення зростаючих обсягів  зовнішньоторгової діяльності, укріплення ролі України у світовій господарській  системі (транзитна модель). Першочерговим  завданням у вирішенні питання  підвищення конкурентоспроможності держави  за рахунок розвитку транзитного  потенціалу на світовому рівні є  створення ефективної міжнародної  транспортної системи.

    Проте важливо, на яких умовах українська національна  економіка буде інтегрована в  світову систему зовнішньоекономічних зв’язків. Отже, йдеться про ступінь  відкритості вітчизняної економіки, яка повинна бути не самоціллю, а  засобом максимально повної реалізації соціально-економічного потенціалу України, та про оптимальні регулятивні методи як необхідний атрибут зовнішньоекономічної стратегії. Виходячи з цього, необхідно  визначити принципи, критерії та цілі національної зовнішньоекономічної стратегії, враховуючи особливості трансформаційного  етапу в Україні та сучасного  міжнародного співробітництва. Ця стратегія  повинна враховувати реальні  можливості та пріоритети участі України  в міжнародних економічних відносинах, відповідати збалансованій загальній  концепції ринкової реформи, потенціалу збільшення виробленого в масштабах  країни сукупного продукту та покращення умов торговельних та інвестиційних  відносин з іншими країнами світу. Вона має не лише формально розширити  зовнішні ринки, але й надати нову якість усьому механізму виробничо-технологічних  відносин в українському суспільстві, зробити його більш спеціалізованим  та ефективним [8,c.49-52].