Механізм реалізації норм права ЄС у правопорядках держав-членів

Відповідні санкції у  формі грошових штрафів ухвалює  Суд ЄС після звернення Комісії.

У подібних випадках фізичні  і юридичні особи можуть звертатися з позовом проти державних  установ до національних судів держав-членів .

Рішення на відміну від  регламентів не мають загального застосування і зобов'язують лише тих, кому вони адресовані. Рішення часто  є засобом реалізації інших актів  інститутів ЄС і мають індивідуальний характер, тобто стосуються лише визначених випадків. Вони, зокрема, можуть визначати  ті аспекти норм сімейного права  з транскордонними наслідками, відносно яких допускається ухвалення актів  згідно зі звичайною законодавчою процедурою (ст. 82.3 ДФЄС), дозволяти державам застосовувати  запобіжні заходи або вилучати підприємства з-під дії положень про заборону картельної практики (ст. 101 ДФЄС), містити  заходи спрямовані на подолання труднощів  у поста-

чанні продуктів (ст. 122.1 ДФЄС) тощо. Виконання рішень може призводити до прийняття або скасування актів внутрішнього законодавства .

Рішення становлять єдиний обов’язковий акт в межах СЗППБ. Вони можуть визначати дії та позиції  Союзу, а також порядок реалізації дій та позицій (ст. 25 ДЄС). Адресатами рішень виступають держави–члени та інститути Євросоюзу. Рішення не підлягають контролю з боку Суду ЄС .

Рекомендації та висновки не мають обов'язкової сили. Рекомендації спрямовані на те, щоб спонукати  держави, яким вони адресовані, до дій, визначених цими актами. Рекомендації можуть ухвалюватися з метою реалізації приписів установчих документів або  актів інститутів ЄС (ст. 292

ДФЄС). Висновки являють собою  викладення інститутами ЄС точки  зору на отриманий запит.

Практика ухвалення висновків  пов'язана зі здійсненням окремих  аспектів економічної політики (ст. 126 ДФЄС), грошової політики (ст. 144 ДФЄС), соціальної політики (ст. 156 ДФЄС) тощо. Після отримання висновків держави-члени або інститути Союзу не зобов'язані дотримуватись їх положень. Проте вони не можуть їх не враховувати у своїй діяльності .

Як установчі договори, так і акти інститутів ЄС можуть містити норми прямої дії. У доктрини міжнародного права під нормами  прямої дії розуміються норми, які проникають у внутрішні правопорядки держав без ухвалення спеціальних актів з їх імплементації органами виконавчої або законодавчої влади держав (пряме застосування, direct applicability) . Однак в доктрині права ЄС, яка була обґрунтована Судом ЄС, пряма дії означає, що фізичні і юридичні особи держав-членів можуть посилатися на такі норми права ЄС при розгляді справи за їх участі у національних судах (пряма дія, direct effect) . Зазначмо, що у праві ЄС застосовуються обидва терміни.

Зокрема, у ст. 288 ДФЄС вказується на те, що регламенти мають пряме  застосування в усіх державах-членах Євросоюзу. Завдяки практиці Суду ЄС такими, що закріплюють норми прямої дії визнані також певні положення  ДФЄС (ст.ст. 23, 25, 28, 31, 39, 43, 49, 56), деяких директив ЄС, міжнародних договорів між  ЄС і третіми країнами і міжнародними організаціями, постанов органів асоціацій, створених Євросоюзом з третіми країнами тощо .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Дія норм права Європейського Союзу в часі просторі

Набрання чинності нормами  прямої дії (зокрема, закріплених у  регламентах ЄС) відбувається з зазначеної дати або, за її відсутності, на двадцятий день після їх опублікування у Офіційному віснику Європейського Співтовариства.

Іноді вважається, що юридичними засадами для застосування норм прямої дії в державах-членах Євросоюзу  виступають акти державної влади  країн-членів про ратифікацію або  схвалення установчих договорів  про європейські співтовариства, акти про приєднання країн до європейських інтеграційних організацій тощо. У цьому випадку їх розглядають як генеральні трансформаційні акти . Однак на практиці норми прямої дії після свого ухвалення інститутами європейських інтеграційних організацій діють на територіях країн-членів у кожному конкретному випадку автоматично, не вимагаючи санкціонування з боку національних властей.

Норми прямої дії, які містять  у актах права ЄС, треба також  відрізняти від самовиконуваних  норм міжнародних договорів. Вони мають  різні механізми реалізації. Зокрема, питання стосовно того, які норми  міжнародних договорів слід вважати  самовиконуваними, а які – ні, у кожній країні, де існує така практика, вирішують суди та інші органи цих  країн. А в межах правопорядку, що діє у Євросоюзі, аналогічні функції  виконує орган інтеграційних  організацій – Суд ЄС. З другого  боку, до самовиконуваних норм може застосовуватися правило lех роstеriоr. До норм прямої дії цей принцип права не застосовується завдяки визнанню примату права Євросоюзу стосовно національного права країн-членів. Нарешті, самовиконувані норми, які вносять зміни до національного законодавства, часто вимагають прийняття внутрішньодержавних актів щодо ухвалення чи ратифікації або не застосовуються. Щодо норм прямої дії, то до них такої практики не застосовують .

Норми права ЄС, які не мають прямої дії містяться у  установчих договорах, директивах та інших  актах інститутів Союзу. Для своєї  реалізації вони вимагають додаткових національних правових заходів. Держави  самостійно визначають, за допомогою  яких заходів вони збираються реалізувати  ці норми. До таких заходів можуть належати ухвалення внутрішніх нормативно-правових актів державами-членами, ухвалення адміністративних заходів, створення системи контролю.

Проте, незалежно від методів  реалізації норм права ЄС у внутрішньодержавній  сфері, ці норми зберігають свою самостійність  і форма їх закріплення – договір, постанова, звичай тощо – залишається  джерелом права ЄС. Норми права ЄС на відміну від норм міжнародного права не функціонують як елементи правової системи держави-члена, не підпорядковуються її принципам і процесуальним нормам .

Оскільки реалізація права  ЄС здійснюється переважно на території  держав-членів, останні мають створити для цього відповідні умови. Внутрішні  правопорядки держав-членів мають передбачати  спеціальні заходи з гарантування виконання  права ЄС (принцип лояльності). У  ст. 4 ДЄС зазначено, що “Союз і  держави-члени допомагають одна одній у реалізації завдань, що випливають з цих Договорів. Держави-члени  вживають усіх відповідних заходів, загальних чи окремих, для забезпечення виконання зобов’язань, передбачених даними договорами або актами інститутів Союзу.

Держави-члени полегшують реалізацію завдань Союзу і утримуються від будь-яких заходів, які можуть загрожувати досягненню цілей Союзу”. Зокрема, у випадку з нормами прямої дії держави-члени не можуть ухвалювати будь-які акти з метою реалізації цих норм. Вони також мають утримуватись від опублікування постанов інститутів ЄС, які містять норми прямої дії (регламентів) у своїх збірниках законодавчих актів.

З іншого боку, з метою  сприяння реалізації норм права ЄС держави-члени застосовують організаційно-правові  заходи, здійснювані індивідуально  або колективно, у тому числі в  рамках Союзу, і спрямовані на втілення в життя цих норм. Для цього метою використовуються вже відомі міжнародно-правовій практиці заходи, як проведення зустрічей, консультацій, обмін інформацією, скликання конференцій, створення спеціальних органів тощо . У разі необхідності держави-члени розробляють рекомендації з метою удосконалення процесу реалізації, розробки внутрішнього законодавства. Широкого застосування отримала в ЄС практика підготовки Комісією ЄС так званих Білих книг з питань гармонізації законодавства держав-членів .

Реалізація права ЄС на території держав-членів здійснюється за допомогою заходів з боку інститутів і органів Союзу, а також правотворчої та правозастосовної діяльності держав-членів. В рамках ЄС та у державах-членах функціонує ціла система органів, які займаються реалізацією права

ЄС. Між цими органами відбувається розподіл компетенції по реалізації норм права Союзу.

Відповідальність за діяльність органів, які реалізують право ЄС несуть Союз та держав члени в межах власних повноважень.

На відміну від міжнародно-правої практики, яка виходить, із неможливості з боку інших держав та міжнародних  організацій нав’язувати методи вирішення питань, що відносяться  до сфери внутрішньої компетенції , в Союзі передбачений контроль за способами реалізації права ЄС державами-членами. І він діє навіть у випадках, коли держав сама обирає спосіб реалізації актів ЄС.

Метою контролю є встановлення відповідності у діяльності Союзу  та держав-членів вимогам норм права  ЄС. Без нього важко визначити  оптимальні заходи сприяння реалізації норм права ЄС та умови їх практичного  здійснення. Наслідки контролю залежать від результатів контрольної діяльності, повноважень органів, яким передаються данні контролю тощо .

В Євросоюзі контрольні повноваження мають Європейський парламент, Комісія, Суд.

Так, розвинутими є контрольні повноваження Європарламенту. Він вважається інститутом, який здатний здійснювати  демократичний контроль над іншими структурами Євросоюзу. Зокрема, для  здійснення своєї контрольної функції  Європарламент також наділений  повноваженнями про-

водити розслідування. На вимогу чверті його членів він може створити тимчасовий комітет з метою  розслідування можливих порушень чи недоліків у впровадженні права Євросоюзу, за винятком випадків, коли такі виявлені факти розглядаються в Суді ЄС, і поки ця справа ще не вирішена (ст. 226 ДФЄС).

У сфері захисту прав людини, призначений Європарламентом Європейський омбудсмен уповноважений отримувати скарги від будь-якого громадянина  співтовариства, будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка мешкає, або  має зареєстрований офіс в одній  з держав–членів щодо порушень у  діяльності інститутів та органів ЄС, окрім судових. Омбудсмен проводить розслідування правопорушень й інформує особу, яка подавала скаргу про результати такого розслідування (ст. 228 ДФЄС).

Це означає, що на практиці навіть іноземні громадяни, якщо вони мешкають або мають зареєстровані  в державах–членах офіси, можуть звертатися до Омбудсмена, якщо їхні права  порушують інститути, органи або  установи Союзу, окрім Суду ЄС при  виконання їм своїх юрисдикційних  функцій .

Активну роль у сфері контролю за належним виконанням положень установчих договорів, актів інститутів ЄС відіграє Комісія. У випадках порушень норм прав ЄС з боку держав-членів або інститутів Союзу Комісія може звертатися з  позовом до Суду ЄС (ст. 258 ДФЄС). При  цьому для такого звернення не вимагається отримання попередньої  згоди від порушників.

Найбільш вагомими є повноваження Комісії у галузях, в яких держави-члени  передали ЄС значну частку своєї компетенції. До них належать передусім антимонопольне законодавство, спільна торгівельна  політика, тощо. Зокрема, у сфері, яка  стосується правил конкуренції на внутрішньому ринку, Комісія стежить за дотриманням  принципів конкуренції і в  разі їх порушення може приймати постанови про запровадження санкцій у вигляді штрафів чи платежів або визнавати угоди, укладені з порушенням правил конкуренції, недійсними (ст. 105 ДФЄС). Постанови Комісії, які накладають фінансові зобов'язання на особи інші, ніж держави, є обов'язковими і підлягають впровадженню в примусовому порядку згідно з цивільно–процесуальними нормами, які діють у державі, на території якої вони здійснюються (ст. 299 ДФЄС). Угоди між підприємствами, що підпадають під дію правил конкуренції мають бути зареєстровані у Комісії. Незареєстровані угоди визнаються недійсними. Однак Комісія може позбавляти сили і вже зареєстровані угоди. Якщо угода, визнана недійсною або скасована Комісією, продовжує діяти, то Комісія може приймати постанови, які включають положення про санкції .

Суд ЄС контролює застосування Комісією своїх повноважень стосовно запровадження штрафних санкцій  і може їх змінювати або скасовувати (ст. 261 ДФЄС).

Договір про функціонування ЄС встановлює також загальні положення, які стосуються отримання Комісією від держав-членів інформації та проведення будь-яких перевірок щодо виконання  покладених на неї завдань (ст. 337 ДФЄС) .

Зі свого боку Суд ЄС розглядає законність законодавчих актів, прийнятих спільно Європарламентом  і Радою, актів Ради, Комісії та Європейського центрального банку, які не належать до рекомендацій і  висновків, а також актів Європарламенту і Європейської ради, що мають правові  наслідки для третіх сторін. У випадках задоволення позову Суд ЄС проголошує акт, що оскаржується, нікчемним, або вказує на ті наслідки анульованого акту, які залишаються чинними (ст. 264 ДФЄС).

Суд ЄС може вирішувати суперечки, пов'язані з незаконною бездіяльністю (відсутністю проекту постанови  або ухваленого акту) Європарламенту, Європейської ради, Ради, Комісії чи Європейського центрального банку (ст. 265 ДФЄС). З позовом щодо бездіяльності можуть звертатися до Суду ЄС держави-члени чи інститути ЄС .

Правом звертатися до Суду ЄС наділені держави-члени, інститути  ЄС та фізичні і юридичні особи. При  цьому для звернення з позовом  до Суду ЄС не треба згоди іншої  сторони спору, окрім випадків, коли спір між державами-членами, що стосується предмета установчих договорів, подається на розгляд Суду ЄС за особливою згодою між сторонами .

В державах-членах існує  своя система органів з контролю за реалізацією норм права ЄС.

Для забезпечення реалізації норм права ЄС велике значення має  їх конкретизація та тлумачення. Вони мають сприяти кращому розумінню  змісту норм. Конкретизація і тлумачення норм здійснюються як у нормотворчому  процесі, так і при застосуванні права ЄС. В Євросоюзі функції  тлумачення виконує Суд. Він є  вищою судовою інстанцією Євросоюзу, яка покликана забезпечувати  дотримання законності при тлумаченні та застосуванні положень установчих договорів (ст. 19.1 ДЄС).

Суд ЄС уповноважений давати належне тлумачення установчих договорів  та актів органів ЄС.

До Суду ЄС можуть звертатися національні суди держав-членів з  проханням винести преюдиціальне  рішення стосовно тлумачення установчих договорів, дійсності і тлумачення актів інститутів ЄС, тлумачення статутів органів, створених за рішенням Ради (ст. 267 ДФЄС). У разі такого звернення судовий розгляд справи у відповідному національному суді призупиняється до винесення рішення Судом ЄС. Після отримання преюдиціального рішення Суду ЄС національний суд приймає остаточне рішення у справі.