Механізм реалізації норм права ЄС у правопорядках держав-членів

 

 

 

 

 

 

^{Реферат}

на  тему

«Механізм реалізації норм права ЄС у правопорядках держав-членів»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів 2013

План

Вступ

1.Загальна характеристика реалізації норм права ЄС у                   правопорядках держав-членів

2.Законодавчі акти і міжнародні договори у реалізації норм права ЄС

3. Дія норм права Європейського Союзу в часі просторі

Висновок

Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Поглиблення інтеграційних  процесів в Європі призвела до появи  такого феномену як Європейський союз (Євросоюз, ЄС). ЄС є унікальним явищем у світовій економіці, політиці, праві. Його діяльність охоплює не тільки європейські, але й практично усі країни світу. Зараз важко знайти країну, з якою у Євросоюзу не було б договірних відносин.

Унікальність ЄС пов’язана  насамперед з автономним характером його правопорядку. Одними з важливих чинників такої автономії є те, що чинність та дія на території  держав-членів норм права ЄС не залежить від їх внутрішнього законодавства. Незалежності права ЄС сприяє й автономія  тлу-

мачення його норм Судом  ЄС. І хоча право ЄС тісно взаємодіє  з міжнародним і внутрішнім правом, воно може існувати і функціонувати  тільки як незалежне від міжнародного та внутрішнього права держав-членів. Як зазначив Суд ЄС, «На відміну  від звичайних міжнародних договорів,

Договір про ЄЕС створив  свою власну систему права, яка після  набуття чинності договором стала  інтегрованою частиною систем права  держав-членів, яку їхні суди зобов’язані  застосовувати». Суд підкреслив, що «суб’єктами права ЄС є не тільки держави-члени, але й у рівній мірі їх громадяни. Тому право ЄС, яке  накладає певні обов’язки на кожного  громадянина, повинно наділяти його й правами» . Це означає, що право ЄС є джерелом внутрішнього права цих держав. Проте інтегрованість

права ЄС у внутрішнє право  держав-членів не суперечить його автономії: воно залишається особливим правопорядком  незалежним від держав-членів.

 

 

 

 

 

 

1. Загальна характеристика  реалізації норм права ЄС у  правопорядках держав-членів

 

     Поява Європейського союзу призвела до появи нових концепцій механізму міжнародно-правового регулювання. Поряд з концепціями трансформації, рецепції, погодження, імплементації з’явилась теорія виконання .

Серед українських вчених вивченням правової природи права  ЄС, проблемами реалізації міжнародного права у внутрішньому праві займалися  В.А. Василенко, В.Г. Буткевич, В.І. Євінтов, К.В. Смирнова, В.Т. П’ятницькій, О.М. Шпакович. Вагомий внесок у вивчення цих питань зробив В.Н. Денисов. Він є науковим редактором і автором публікацій фундаментального характеру присвячених вивченню проблем взаємодії міжнародного права з внутрішнім правом держав .

Автономний характер права  ЄС знаходить свій відбиток у механізмі  реалізації його норм у внутрішніх правопорядках держав-членів. Він  побудований на основі передачі повноважень  ЄС з боку

держав-членів. Для нього  характерним є також верховенство права ЄС стосовно внутрішнього права  держав-членів та пряма дія норм права ЄС на території держав-членів .

На відміну від участі держав у міжнародних організаціях членство у Союзі веде до обмеження  державами-членами своїх суверенних прав, частину яких вони передають  ЄС. Передача повноважень ЄС була здійснена  на основі конституцій та національних законів.

Повноваження, передані з  боку держав-членів, були закріплені в  установчих договорах про ЄС (Договори). Договори про ЄС (ДЄС) та функціонування ЄС (ДФЄС) визначають межі компетенції Союзу (принцип наділення повноваженнями) та засоби її реалізації (принципи субсідіарності і пропорційності) (ст. 5.1 ДЄС).

Принцип наділення повноваженнями (d’atribution de competence) означає, що ЄС має діяти тільки в межах своєї компетенції, яку надали йому в Договорах держави-члени для досягнення цілей, встановлених Договорами. Межі повноважень ЄС мають поважати як органи Союзу, так й держави-члени (ст. 5.2 ДЄС). Як підкреслив Суд ЄС, принцип наділення повноважень має бути дотриманий у зовнішній і у внутрішній діяльності Співтовариства .

Принцип наділення повноваженнями також означає, що будь-яка компетенція, не надана Союзу у Договорах, належить державам-членам (ст.ст. 4.1 та 5.2 ДЄС).

З іншого боку, принцип наділення  повноваженнями обмежує свободу  дій ЄС. Це знаходить свій прояв  у тому, що презумпція повноважень  виходить від держав-членів. Євросоюз не може самостійно змінювати свою компетенцію. Це можуть робити тільки держави-члени .

Лісабонський договір  визначив такі види компетенції ЄС, як виключна, спільна з державами-членами, доповнююча та спеціальна . Запроваджений на цій основі розподіл компетенції між ЄС та державами-членами передбачає функціонування відповідних механізмів реалізації і дії норм права ЄС на рівні Євросоюзу і держав-членів. Він являє собою сукупність заходів з метою забезпечення дії права ЄС в державах-членах.

Головне завдання цього механізму  полягає у створенні умов для  дії норм права ЄС як у сфері  компетенції ЄС, так і у сфері  компетенції держав-членів. Способи  і об’єм регулювання визначають як ЄС так і держави-члени залежно  від наявної компетенції.

Зі свого боку держави-члени  створюють для реалізації актів  ЄС на своїй території відповідні правові умови. Так, установчі договори про ЄС були ратифіковані державами-членами  ЄС згідно з власними процедурами, які  застосовуються до звичайних міжнародних  договорів. У країнах, які дотримуються моністичного підходу до співвідношення міжнародного договору і внутрішнього закону для введення положень установчих договорів у внутрішній правопорядок достатньо було ухвалення акту ратифікації. У Франції це було зроблено на основі ст. 26 Конституції 1946 р. Країни, які дотримуються дуалістичного підходу, виходили з  необхідності трансформації положень установчих договорів шляхом ухвалення  законів парламентами. Так зробили  протягом 1957 р. Німеччина Бельгія  і Італії. Парламенти Люксембургу і Голландії, яких не можна віднести до країн з дуалістичними традиціями, з метою інкорпорації права ЄС також ухвалили закони .

Однак Суд ЄС вже на етапі  створення ЄС своїми рішення зробив вдалу спробу уніфікувати підхід до введення положень права ЄС у  внутрішні правопорядки держав-члені. У своєму рішенні у справі 9/65 San Michel [1967] ECR 35 він наголосив, що рецепція не має своїм результатом їх тран-сформацію у внутрішнє право і тому вони мають застосовуватися національними судами не як внутрішнє право, а як право ЄС . Згодом ця позиція Суду ЄС була визнана національними судами . Більш того, країни, які приєднувались до ЄС у наступні роки, врахували необхідність забезпечення таких умов реалізації норм права ЄС на своїй території, які б виходили з визнання автономного характеру правопорядку Євросоюзу з його приматом і прямою дією його норм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Законодавчі  акти і міжнародні договори  у реалізації норм права ЄС

Деякі держави-члени ухвалили законодавчі акти, які забезпечують загальну інкорпорацію права ЄС і  оминають таким чином його трансформацію  у внутрішнє законодавство: Велика Британія (Акт про європейські  співтовариства), Ірландія (Акт про  європейські співтовариства), Данія (Закон про вступ), Естонія (Закон про доповнення до конституції), Латвія (Акт про членство), Литва (Акт про членство), Мальта (Спеціальний закон).

Однак переважна більшість  держав-членів для забезпечення правової основи дії права ЄС на своїй території  пішла по шляху внесення змін до національних конституцій. Це було ними зроблено шляхом включення в них  відповідних положень про передачу повноважень, примат і пряму дію  права ЄС: ст. 28 конституції Греції, ст. 91 конституції Польщі, ст. 7 конституції  Угорщини, ст. 5 конституції Болгарії, розділ VІ конституції Румунії, ст. 1 конституції Кіпру ст. 8 конституції Португалії, ст. 9 конституції Австрії, ст. 93 конституції Іспанії, ст.5 конституції Швеції, ст. 123 конституції Чехії, ст. 10 конституції Естонії, ст. 7 конституції Словаччини, ст. 8 конституції Словенії.

На основі цих статей були ратифіковані установчі договори про  ЄС.

А в таких державах-членах, як Фінляндія, Естонія, Люксембург взагалі  немає законодавчих положень, які  б мали забезпечити дію норм права  ЄС на їх території. Проте в них  немає проблем з реалізацією права ЄС. Цьому значною мірою сприяють національні суди .

Тим самим держави-члени  визнали можливість для ЄС визначати  свої заходи з реалізації та дії  його норм на своїх територіях.

Переважна більшість норм права ЄС містять заходи з їх реалізації. Зокрема, установчі договори про  ЄС є договорами-рамками і тому вимагають для їх реалізації укладання  міжнародних угод, ухвалення актів  інститутами та органами ЄС.

Як і статути міжнародних  міжурядових організацій, установчі  договори про ЄС включають положення, в яких передбачається укладання  міжнародних угод з метою їх імплементації. Зокрема, під правове регулювання за допомогою міжнародних угод підпадають питання внесення змін та доповнень до усіх установчих договорів (ст. 48 ДЄС); визначення місцезнаходження інститутів європейських співтовариств (ст. 241 ДФЄС ).

Можливість укладання  міжнародних угод у межах ЄС закладена  також у положення, які стосуються співробітництва у галузях соціальної сфери (ст. 156 ДФЄС); освіти, професійної  підготовки і молоді (ст. 165 ДФЄС); культури (ст. 167 ДФЄС); охорони здоров'я (ст. 168 ДФЄС), хоча там не має прямого  посилання на міжнародні угоди як на інструмент такого співробітництва .

Усі ці угоди мають підпорядковуватися положенням установчих договорів, на реалізацію яких вони спрямовані.

В цілому ж на відміну  від статутів багатьох міжнародних  організацій установчі документи, що закладають основи європейської інтеграції, здійснюваної в межах Євросоюзу, не включають якихось загальних  положень, які передбачають досягнення цілей цих документів за допомогою  міжнародних угод. Основними регуляторами інтеграційних процесів тут є акти органів Євросоюзу .

Частина міжнародних угод у межах Євросоюзу укладається  між державами–членами з використанням  інститутів цих інтеграційних об’єднань, зокрема Ради ЄС. У цих випадках Рада діє не як орган Євросоюзу, а як дипломатична конференція представників держав–членів. Такі угоди отримали назву «актів представників держав–членів, об'єднаних в Раді». Вони не передбачені установчими документами. Такі «акти» можуть втілюватись у різні правові форми: конвенції, декларації, рішення, програми тощо. Зокрема, «акти» у формі рішень приймалися для скасування обмежень на свободу пересування трудящих (ст. 69 Договору про заснування Європейського співтовариства з вугілля і сталі (ЄСВС)), здійснення спільної транспортної політики (ст. 70 Договору про заснування ЄСВС); у формі програми – для регулювання обміну молодими робітниками (ст. 47 ДФЄС), а також для внесення змін та доповнень до установчих договорів. Значного поширення в минулому набула практика прийняття «актів» з метою реалізації угод між європейськими співтовариствами та третіми країнами .

Основною формою виразу згоди  держав-членів Євросоюзу на обов'язковість  для них таких «актів» є  ратифікація, яка іноді супроводжується  нотифікацією Раді, а також публікацією в офіційному віснику Європейського союзу.

За своєю природою акти представників держав–членів, об'єднаних  у Раді є міжнародними угодами, які, однак, мають деякі особливості. Вони не реєструються в Секретаріаті ООН і, таким чином, не публікуються у збірниках договорів, що він  видає. Роль Ради у їх укладанні обмежується, як правило, визначенням меж для  переговорів та наданням свого адміністративного  апарату в розпорядження урядів держав–членів.

Суд ЄС завжди виступав проти  укладання таких угод, оскільки вони не передбачені установчими договорами про європейські інтеграційні об’єднання. Тому їх укладання можна розглядати як виняток із загальної практики діяльності Євросоюзу.

Переважна більшість положень установчих договорів реалізуються шляхом ухвалення постанов інститутами  та органами ЄС. Установчі договори містять правові засади для ухвалення  актів, визначають їх види та їх юридичну силу. Усі правові акти ЄС повинні  мати власну правову основу (bases juridique), визначену установчими договорами. Основними видами актів, які ухвалюють інститути ЄС є регламенти, директиви та рішення (ст.288 ДФЄС). Регламенти мають загальне застосування і мають прямо застосовуватися в усіх державах-членах.

Пряме застосування в державах-членах означає, що регламент повинен проникати  у внутрішній правопорядок держав-членів без того, щоб для його введення в дію в цілому, або ж окремих  його положень, вимагався внутрішній акт. У результаті цього регламенти мають слугувати інструмен-

тами уніфікації в рамках ЄС.

Як правило, ухвалення  регламентів передбачено положеннями  установчих договорів (зокрема, ст.ст. 24, 105, 118, 121.6 ДФЄС). Сферами регулювання  за допомогою регламентів є недискримінація  і громадянство Союзу, правила конкуренції, здійснення економічної, сільськогосподарської, транспортної, митної, торгівельної політики тощо .

На відміну від регламентів  директиви мають обов'язкову силу лише стосовно результату, котрий повинен  бути досягнутий державою–членом, якій вони адресовані. При цьому національні  інстанції залишають за собою  компетенцію щодо вибору форми та засобу здійснення положень директиви. Директиви зобов'язують держави-члени  ввести у своє право однакові норми  відповідно до вказівок, що закріплені в її тексті. Держави-члени самі вибирають  форму акта, за допомогою якого  приписи норм, що закріплені у директивах, вводяться у національні правові  системи. В установчих документах часто  вже визначені ті сфери, котрі  повинні регулюватися за допомогою  директив (зокрема, ст.ст. 23, 52, 53, 59, 115 ДФЄС). З положень цих статей випливає, що головне призначення директив – це гармонізація законодавств держав–членів  у визначених установчими угодами  сферах. Сюди належать передусім усунення дискримінації на поселення, у сферах професійної діяльності, оподаткування  тощо. Як правило, для досягнення цілей, встановлених директивами, вимагається  внесення змін до внутрішнього законодавства. Тому директиви повинні включати вказівки щодо змісту таких змін, тобто  завдяки цьому встановлювати  відповідні обмеження стосовно форми  та методу, хоча вони не можуть заходити так далеко, щоб повністю виключати  свободу національних органів у  цій сфері. Однак деталізація  може бути значною. Про заходи з транспозиції (трансформації) положень директиви  держави-члени повідомляють Комісію. У випадку невиконання директиви  до вказаної у ній дати держави-члени  можуть понести відповідальність.