Глобалізація

 

1.3. Причини та рушійні сили  глобалізації.

Що стосується причин і рушійних сил глобалізації світової економіки, то в основі цього явища лежать декілька чинників, що відносяться  до ведучих сфер сучасного життя.

По-перше, це економічний чинник. Величезна  концентрація і централізація капіталу, зростання великих компаній і  фінансових груп, які в своїй діяльності все більше виходять за межі національних кордонів, освоюючи світовий економічний  простір.

По-друге, політичний чинник. Державні кордони поступово втрачають  своє значення, стають все більш  прозорими, дають все більше можливостей  для свободи пересування.

По-третє, міжнародний чинник. Динаміка глобалізації пов’язується з датами великих міжнародних подій. Так, називають три такі віхи, що стимулювали процеси глобалізації. Це, передусім, конференція Європейських співтовариств в Люксембурзі в 1985 р., яка прийняла Європейський акт (набрав чинності в 1987 р.), що проголосив чотири свободи в міжнародному русі товарів, людей, послуг і капіталу.

Далі, це конференція ГАТТ в Пунта-дель-Есте в 1986 р., що відкрила Уругвайський раунд переговорів (про зниження тарифів і інших обмежень в торгівлі).

І нарешті, це возз’єднання Німеччини  і ліквідація СЄВ і Варшавського пакту.

Серед причин, що прискорили процеси  глобалізації колишній (протягом багатьох років) міністр закордонних справ ФРН X. Д. Геншер надає важливе значення закінченню “холодної” війни і подоланню ідеологічних розбіжностей між Сходом і Заходом, які не лише розколювали Німеччину і Європу, але і торкалися так чи інакше й інших частин світу.

По-четверте, це технічний чинник. Засоби транспорту і зв’язку створюють  досі небачені можливості для швидкого поширення ідей, товарів, фінансових ресурсів.

По-п’яте, суспільний чинник. Послаблення  ролі традицій, соціальних зв’язків і  звичаїв сприяє мобільності людей  в географічному, духовному і  емоційному значенні.

По-шосте, лібералізація, дерегулювання  ринків товарів і капіталу посилили тенденцію до інтернаціоналізації  економічної діяльності.

Сучасні процеси глобалізації розгортаються  передусім між промислово розвиненими країнами і лише у другу чергу захоплюють країни, що розвиваються (в минулому в більшості - колоніальні володіння).

Головною формою інтернаціоналізації  господарського життя тривалий час  була міжнародна торгівля, а точніше, торгівля між метрополіями і колоніями  у вигляді обміну готових виробів  на колоніальні аграрно-сировинні  товари.

основні напрямки і товарний склад  міжнародної торгівлі істотно змінилися: переважаюче місце зайняв товарооборот між найрозвинутішими країнами, а  його товарне наповнення складають  машини, обладнання, науковоємкі, високотехнологічні предмети і інші готові вироби. За своїм  змістом це переважно не міжгалузева, а внутрішньогалузева торгівля, заснована на внутрішньогалузевій спеціалізації окремих країн.

Далі основою глобалізації стала  інтернаціоналізація не обміну, а  виробництва, інституціональною формою якого виступають транснаціональні корпорації. Міжнародна торгівля як така значною частиною реалізує процеси спеціалізації і кооперування або в рамках однієї і тієї ж ТНК (між її головним підприємством і філіали в інших країнах або між різними філіали), або з іншими ТНК, або між ТНК і звичайними компаніями різних країн. В основі цієї торгівлі все частіше лежать не разові комерційні операції, а довгострокові виробничі зв’язки на базі відповідних альянсів, угод про співпрацю і т.п. Ця загальна тенденція, хоча і в меншій мірі, простежується і в економічних зв’язках з участю країн, що розвиваються, а також країн з перехідною економікою. [3 - с. 23-34.]

Абсолютно нове явище, характерне для  сучасних процесів глобалізації, - становлення і прогресуюче зростання фінансових ринків (валютних, фондових, кредитних), що величезним чином впливають на всю сферу виробництва і торгівлі в світовій економіці.

У сучасних умовах величезне значення для всієї світової економіки  і особливо її міжнародного сектора придбала інформація - економічна, фінансова, політична, науково-технічна. Зі зростанням масштабів економічної діяльності, з розширенням загальних рамок світових ринків - товарних, фінансових, фондових, інтелектуальній власності, ринків послуг, компаній і інвестиційних проектів для прийняття рішень, особливо середньострокового і тим більше довгострокового характеру, потрібний все більший обсяг різноманітної інформації. Процеси глобалізації охоплюють і цю специфічну галузь. Виникає не тільки швидко зростаючий світовий ринок інформаційних технологій, але й ринок міжнародної інформації (різні бази даних), яка сама по собі стає цінним, дорогим товаром, і притому таким, що швидко псується і потребує постійного оновлення і поповнення. Нічого подібного, звичайно, не було раніше.

Процеси глобалізації по своєму значенню і наслідкам не обмежуються лише економічною сферою. Вони впливають  і на інші сторони людського суспільства: культуру, мораль, життєві цінності, мистецтво, політичні і соціальні  уявлення і установки мільйонів  людей. У системі глобалізованної  економіки під егідою ТНК знаходяться  і засоби масової інформації: телебачення, можливості якого з появою супутникового зв’язку безмежно розширилися, видавнича діяльність, кіно- і відеовиробництво і багато що інше, навіть спорт (під час першості світу по футболу в червні 2006 р. стали говорити і писати про “глобалізацію футбола”, маючи на увазі залучення до цієї гри все більшого числа країн (африканських, арабських і інші).

В останні два десятиріччя XX ст. спостерігалося зростання інтеграційних процесів у світі, у ході яких багато країн ставало все більш взаємозалежними й починали вести пошук вирішення проблем, що виходять за межі національних. Ці прагнення до спільного вирішення господарських завдань, до об’єднання зусиль по подоланню труднощів регіонального чи глобального характеру привели ще у першій половині XX ст. до створення кількох десятків міжурядових та неурядових організацій. У другій половині XX ст. їх кількість почала стрімко зростати й становила близько 3 тис. З їх ростом виникла й нова хвиля регіональних торгових угод. Внаслідок у другій половині XX ст. виник так званий “новий регіоналізм”.

Першим представником регіоналізму нового типу було Європейське Співтовариство (ЄС), що виникло більш як 45 років тому і яке з 1993 р. отримало назву Європейський Союз (ЄС). Його створення дало поштовх першій хвилі регіоналізму нового типу, який почав розповсюджуватися по всьому світові. Майже на два десятиліття цей процес загаснув, і його відновлення почалося лише у середині 1980-х років. У процеси нової регіоналізації включилися майже всі “головні діючі” особи на планеті. Канада, Мексика та США сформували Північноамериканську зону вільної торгівлі (NAFTA). США також ініціювали появу “Підприємства американської ініціативи” (EAI - Enterprise for the American’s Initiative), кінцевою метою якого було створення вільної торгової зони на території Північної й Південної Америки. В Азії почала успішно діяти Асоціація держав Південно-Східної Азії (ASEAN), створена у 1967 р., яка включила у себе Азіатський банк розвитку (AsBD), інші союзи та об’єднання.

Подібні процеси мали місце й  на інших континентах. Країни Латинської Америки створили декілька регіональних об’єднань. Серед перших у 1960 р. були створені Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (LAAFT), яка об’єднала 10 країн Південної Америки й Мексику, а також Центральноамериканський спільний ринок (CACM), у який ввійшли 5 країн Центральної Америки. У 1973 р. сформувався Карибський спільний ринок (CCM), до якого ввійшло спочатку 4 острівні держави, а через рік він приєднав до себе ще 9 держав. У 1980 р. виникла Латиноамериканська асоціація інтеграції (LAIA), на базі якої у 1990-і роки було створено Спільний ринок країн Південної Америки (MERCOSUR). [5 – 174 с.]

 

2. Світові валютно-фінансові ринки.

2.1 Девізні ринки.

Одним із найсуттєвіших елементів міжнародних  валютних відносин є світовий валютний ринок.

Валютний  ринок — це:

1) підсистема  валютних відносин у процесі  операцій купівлі-продажу іноземних  валют і платіжних документів в іноземних валютах;

2) інституціональний  механізм (сукупність установ і  організацій — банки, валютні  біржі, інші фінансові інститути), що забезпечують функціонування  валютних ринкових механізмів.

Валютний  ринок як економічна категорія —  це система стійких економічних  та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних  валют та платіжних документів в  іноземних валютах. На валютному  ринку здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторговельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої  сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередниками, банківськими установами та фірмами. Існує чотири групи суб'єктів  валютного ринку:

• державні установи, основне місце серед  яких займають центральні банки та казначейства окремих країн;

• юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних  сферах зовнішньоекономічної діяльності;

• комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зовнішніх  зв'язків, особливо брокерські контори;

• валютні  біржі та валютні відділи товарних та фондових бірж.

Основні суб'єкти валютного ринку — великі транснаціональні банки, що мають розгалужену  мережу філій і широко використовують в операціях сучасні засоби зв'язку, комп'ютерну техніку.

1. Банки та інші учасники валютного ринку пов'язані між собою у режимі реального часу за допомогою телефонних, телексних і комп'ютерних засобів зв'язку. За допомогою мережі кореспондентських рахунків банки здійснюють переказ платежів від імпортера до експортера, а сучасні електронні і телекомунікаційні можливості дають змогу переказувати гроші у будь-яку точку планети за лічені хвилини. [7]

Територіально валютні ринки, як правило, прив'язані  до великих банківських і валютно-біржових центрів, оскільки в ряді країн поряд  із міжбанківською торгівлею валютою  існують і спеціальні валютні  біржі, а встановлений на них курс називається офіційним валютним курсом.

На  сьогодні сформувалися такі найбільші  регіональні валютні ринки:

• Європейський (з центрами в Лондоні, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху);

• Американський (з центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі, Монреалі);

• Азіатський (з центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні).

Денний  оборот на трьох найбільших валютних ринках світу (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становить на сьогодні понад 1500 млрд. дол. США. Річний обсяг на світових валютних ринках сягає 250 трлн. дол. США.

Специфічним міжнародним ринком валют країн  Західної Європи є ринок євровалют, де операції здійснюються у валютах  цих країн, а сам ринок євровалют  є одним із секторів євроринку. Суб'єктами ринку євровалют виступають великі та середні банки країн Західної Європи та США і деякі транснаціональні корпорації цих регіонів. Поглиблення  інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних  корпорацій, значне зростання потреб у міжнародній валюті та введення взаємної конвертованості національних валют — усі ці фактори послужили  об'єктивною причиною і безпосереднім  стимулом виникнення і розвитку ринку  євровалют. Цим самим було створено умови для масштабних і стійких  валютно-фінансових зв'язків цієї групи  країн.

Євровалютний  ринок — це автономний і незалежний оптовий ринок, де оперують, як правило, великими сумами. Він майже не піддається регулюванню, не підкоряється національному  законодавству, майже не оподатковується. Євро-валюти є джерелом дешевого кредиту  для позичальника і високого прибутку для позикодавця.

Від самого початку свого виникнення (кінець 80-х років) ринок євровалют розвивається переважно як ринок євродоларів. Європейські долари — це тимчасово  вільні грошові кошти в доларах  США, які розміщені організаціями  і приватними особами різних країн  у європейських банках і використовуються останніми для кредитних операцій. Додаток "ЄВРО-" засвідчує вихід  національної валюти з-під контролю національних валютних органів. Це так звані бездомні валюти. Наприклад, операції з євродоларами, переказаними в іноземні банки за межами США або у вільній банківській зоні в Нью-Йорку (впроваджена з 1981 р.), не підлягають регламентації з боку країни-емітента* цієї валюти — Сполучених Штатів Америки. Відповідно до додатка "ЄВРО-" називають суми в японських єнах — євроєнами, в німецьких марках — евромарками та ін.

Головним  джерелом ринку євродоларів виступають іноземні держави, юридичні чи фізичні  особи, які зберігають долари не в  США, а також транснаціональні корпорації з запасами готівки понад поточні  потреби та офіційні резерви центральних  банків.

З погляду  техніки операцій ринок євродоларів  відрізняється високою оперативністю. Він складається із сотень банків-посередників, які знаходяться в найбільших фінансових центрах Європи, насамперед у Лондоні. Завдяки значній мобільності  ринок євродоларів перетворився на найбільший міжнародний валютний ринок, важливу складову сучасної міжнародної  валютної системи.

Найсуттєвішою перевагою ринку євродоларів  є більш висока його прибутковість  у порівнянні з рядом національних валютних ринків. Це дає змогу з  року в рік постійно розширювати  масштаби ринку євродоларів.

Важливим  інструментом валютного ринку виступає Співтовариство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (СВІФТ)*, яке було створено в 1973 р. 239 банками 15 країн. Сьогодні в системі СВІФТ бере участь понад 3000 банків із 80 країн (США, Канада, країни Західної Європи та деякі країни Східної Європи). Міжнародні центри розрахунків цієї системи знаходяться в Голландії, Бельгії, США. Для банків — учасників системи СВІФТ були розроблені міжнародні стандарти, які систематизують різноманітні вимоги до інформації, призначеної для електронної обробки. У більшості країн, банки яких беруть участь у системі, створено національні пункти, через які замовлення передаються в міжнародні розрахункові центри, а через їх посередництво національні пункти в свою чергу пов'язані один з одним. Саме завдяки цьому процес передачі інформації при здійсненні розрахунків скоротився до мінімуму (від 1 год до 20 хв).