Єгипет у близькосхідній політиці України

-          імпорт нафти і природного газу;

-          транзит близькосхідних енергоносіїв;

-          участь українських енергетичних підприємств у функціонуванні енергетичної галузі та розбудові відповідної інфраструктури країн Близького та Середнього Сходу.

У питанні транзиту близькосхідних енергоносіїв найбільш амбіційним є  проект транзиту іранських нафти  й газу до Європи територією України.

Питання енергетичного співробітництва  між двома країнами вперше офіційно постало ще в січні 1992 р. під час  візиту в Україну міністра закордонних  справ Ірану[5] та закріплено у статті 4 Договору про основи взаємовідносин і принципи співробітництва між  Україною та Ісламською Республікою  Іран від 15 жовтня 2002 р. (ратифіковано 15 травня 2003 р.) [6].

Певні конкретні кроки були здійснені  ще на початку 90-х років ХХ століття. За розрахунками Держнафтогазпрому  та АТ „Укрімпекс”, раціональним є   транспортування природного газу з Ірану до Європи територією Азербайджану, Росії та України. Були підготовлені установчі документи для створення газової компанії „Іран-Укр-Азер”, яка мала прокласти трансконтинентальний газопровід за умови залучення іноземних інвестицій[7].

У цьому контексті варто зазначити, що подібним шляхом іранський газ  раніше вже надходив до України. До розпаду СРСР більше 95% експорту іранського газу спрямовувались до південно-західних районів Радянського Союзу: близько 5 млрд. м³ надходило до Вірменії, Грузії та Азербайджану, біля 12 млрд. м³ постачалось до південно-західних районів РРФСР, а приблизно 15 млрд. м³ газу споживалось у східних районах України. В результаті економічної кризи, що охопила колишні республіки СРСР, споживання іранського газу різко скоротилось, а в середині 90-х років експорт газу з Ірану взагалі припинився, оскільки під час азербайджансько-вірменської та російсько-чеченської воєн ділянки газопроводу Тебріз (Іран) – Нахічевань (Азербайджан) – Баку (Азербайджан) – Грозний (Чеченська Республіка) – Новопсков (Україна) були зруйновані [8].  Відновлення такого шляху видавалось безперспективним, зокрема, через напружені вірменсько-азербайджанські відносини та нестабільність у Чечні.

Згодом проектований маршрут експорту іранського газу змінюється. З 1992 року велися переговори між Іраном та Вірменією  про будівництво газопроводу  Іран – Вірменія, який мав забезпечити  енергетичні потреби останньої  до закриття Мецаморської (Вірменської) АЕС, як того вимагав Європейський Союз. Особливо активно обговорювалося питання  продовження газопроводу Іран–Вірменія  через Грузію, по дну Чорного моря, територією України до Європи. У  грудні 2001 року президент Ірану М.Хатамі заявив про політичну підтримку  шляху транспортування іранського газу через територію Вірменії, Грузії та України [9]. 

Проект транспортування іранського газу до Європи певний час серйозно обговорювався зацікавленими сторонами  . У 2000 р. київський науково-дослідницький інститут „Трансгаз” розробив техніко-економічне обґрунтування проекту. Розглядався наступний маршрут газопроводу: Іран – Вірменія – Грузія – порт Супса – дно Чорного моря – порт Феодосія – Україна – Європа. По дну моря проектом передбачалося прокласти 550 км труб. Міністерство палива та енергетики України оцінило цей проект у 5 млрд. дол. США, обсяг поставок мав становити близько 60 млрд. м³ на рік, з них 10 млрд. м³ – для України[10].

Реалізація даного проекту обтяжена рядом несприятливих факторів, серед  яких можна виділити наступні:

-          політичний вплив Росії, яка не зацікавлена в обхідному шляху постачання природного газу до України та країн Європи;

-          складність та висока вартість проекту, викликана необхідністю прокладення труб по дну моря;

-          невизначеність позиції Вірменії, яка нині перебуває у політичній та енергетичній залежності від Росії.

Проект транспортування іранського газу до Європи потребує тривалого  процесу переговорів з усіма  зацікавленими сторонами, включно  з Європейським Союзом, який висловився на користь даного маршруту порівняно  з шляхом через Туреччину та Грецію[11], та Грузією. Однак, і в цій ситуації Україна може взяти участь у будівництві  газопроводу Іран – Вірменія.

З огляду на колишню присутність  українського миротворчого контингенту  в Іраку багато хто в Україні  пов’язував це з можливістю імпорту  іракської нафти.  До початку вторгнення США в Ірак Україна формально купувала іракську нафту в рамках програми ООН „Нафта в обмін на продовольство”. Так, українська компанія „Ives” мала контракт на купівлю майже 1 млн. барелей нафти з Іраку, яка потім перепродувалась до США та країн АТР. Однак, навіть тоді наші квоти на купівлю іракської нафти були мізерними порівняно з російськими (32,5 млн. барелей), білоруськими та вірменськими (по 2 млн. барелей) компаніями[12]. Україна також купує нафту і в Лівії, де НАК „Нафтогаз України” бере участь у видобутку нафти. Ця нафта   не потрапляє до України, а продається на світових ринках.

Що стосується питання кредитів, то цікавим і досі не дослідженим  в Україні аспектом цієї теми є  діяльність ісламських банків. За деякими  оцінками, пасиви ісламських банків лише Перської затоки становлять близько 800 млрд. дол. США. Особливістю діяльності таких банків є те, що вони не розглядають  гроші як товар, а тому не надають  кредити під відсотки. Однією з  форм діяльності цих банків є надання  коштів для бізнесу, причому ісламський банк бере участь у реалізації певного  бізнес-проекту та укладає угоду  про розподіл майбутнього прибутку. У цій ситуації банк йде на ризик  такою ж мірою, як і сам власник  бізнесу. Винагорода банку не гарантується нічим, а тому банк зацікавлений в  успішності справи і докладає відповідних  зусиль разом з клієнтом.

Такі умови співпраці бізнесу  та банків були б дуже сприятливими для України. В умовах, коли значна частка капіталів близькосхідних країн  виводиться з США [13], було б доречним дослідити питання залучення  фактично вивільнених коштів у господарство України, а саме в енергетичний сектор. Перспективними сферами капіталовкладень є такі, як пошукові роботи на нафту й газ на території України, розширення видобутку вуглеводнів, модернізація НПЗ.

Таким чином, Україна   має великі перспективи співробітництва з країнами Близького та Середнього Сходу у сфері енергетики. Такі сподівання ґрунтуються не лише на простому усвідомленні потреби диверсифікації джерел енергопостачання, а й на тих конкурентних перевагах, які має Україна з її повним комплексом послуг та продукції для функціонування та розвитку нафтогазової галузі держав регіону. Саме на можливостях українських підприємств бути залученими до енергетики Близького та Середнього Сходу й варто робити акцент, а не розглядати цей регіон просто в контексті можливих закупівель вуглеводнів.

Значними перешкодами на шляху  реалізації енергетичних інтересів  України на Близькому та Середньому Сході є недостатнє вивчення енергетичних та банківських можливостей в  цьому регіоні, ігнорування досвіду  вітчизняних спеціалістів, які працювали  у країнах регіону, а також  обмежені фінансові можливості українських  енергетичних компаній.

Для успішної реалізації енергетичної складової політики в Близькосхідному  регіоні Україні не вистачає науково  обґрунтованої стратегії цієї політики та належної політичної волі для її реалізації. Отже, приходимо до висновку, що такий пріоритетний напрямок політики України в Близькосхідному регіоні, як її енергетична складова, ще не знайшов  належної реалізації.

Військово-технічне співробітництво. Те ж саме певною мірою стосується військово-технічного співробітництва України з державами регіону. Україна входить до числа найбільших світових експортерів продукції військового призначення, здійснюючи продаж радянської зброї, продукції національного оборонно-промислового комплексу, а також   ремонт і модернізацію військової техніки. Регіон Близького та Середнього Сходу є сьогодні одним з пріоритетних для України з точки зору розвитку військово-технічного співробітництва (ВТС).

Здатність України проводити активну  політику налагодження військово-технічного співробітництва підтверджується  фактичними даними щодо її місця на світовому ринку зброї. Так, починаючи  з 1992 р. Україна входить до першої десятки лідерів цього ринку, а за підсумками 1998-2002 рр. вона зайняла  шосте місце в рейтингу найбільших експортерів озброєнь та військової техніки[14]. Україна отримала суттєві  надходження від продажу ОВТ. Причому, як відзначають експерти, частка Близького та Середнього Сходу  сягає 40% експортованої з України зброї, технологій, спецпослуг і продукції подвійного призначення [15].

За часів біполярного протистояння країни Близького та Середнього Сходу  отримували велику кількість зброї  майже безкоштовно – за програмами військової допомоги, довгостроковими  позичками. Натомість ці держави  підпадали під суттєвий політичний вплив СРСР та США. Нині сфера ВТС  більш комерціалізована. Країни-імпортери  часто надають перевагу тим державам – постачальникам озброєнь, які  не ставлять певних політичних вимог  і можуть задовольнити конкретні  потреби замовника військової продукції  в короткі  терміни.

Незважаючи на комерціалізацію  військово-технічного співробітництва, політичний компонент ВТС з країнами БСС залишається дуже вагомим. На це є ряд причин:

1)    рівень мілітаризації країн регіону прямо впливає на регіональний баланс сил;

2)    експорт ОВТ дає суттєві надходження до національного бюджету та знижує вартість озброєнь для власних потреб;

3)    ВТС передбачає розвинуті політичні відносини між учасниками такого співробітництва та високий рівень довіри між ними.

Згідно з Концепцією військово-технічного співробітництва України з іноземними державами на період до 2010 року, „військово-технічне співробітництво України з іноземними державами як складова державної  зовнішньої політики є сукупністю цілеспрямованих  заходів, пов'язаних із розробленням, виробництвом, ремонтом, модернізацією, знищенням (утилізацією) і міжнародними передачами товарів  військового призначення” [16].

Отже, можемо судити про військово-технічне співробітництво України з державами  Близькосхідного регіону як динамічний процес, що набирає обертів. Україна проводила обережну політику просування продукції та послуг свого ОПК, дотримуючись міжнародних правил торгівлі зброєю, міжнародних санкцій. З іншого боку, така обережність України пояснюється існуванням ряду незавершених кримінальних справ щодо зловживань у сфері торгівлі зброєю . Такі обставини дають  підстави для появи скандальних публікацій у впливових виданнях різних країн, що негативно відображається на іміджі України як надійного партнера у галузі ВТС.

Регіон Близького та Середнього Сходу є сплетінням інтересів  найвпливовіших країн світу, і співробітництво  України як провідного експортера ОВТ  з державами регіону в галузі ВТС завжди було під пильним зором  зацікавлених країн. У суперечливих ситуаціях, як, наприклад, бушерський контракт з Іраном, угоди з Сирією та Лівією, мова йшла не лише про конкуренцію  між експортерами зброї та подвійних  технологій, а й про можливе  порушення військово-стратегічного  балансу в регіоні та про озброєння  режимів, які підтримують тероризм. У цьому плані позитивним є  те, що Україні вдалося  довести, що офіційних доказів порушення міжнародних санкцій з її боку не було.

В той же час непослідовність, яка  значною мірою підривала довіру до України як надійного партнера у такому важливому сегменті міждержавних відносин як військово-технічне співробітництво, дуже ускладнювала та суттєво знижувала  можливості України щодо реалізації свого потенціалу у цій сфері  і зайняття належної їй частки близькосхідного  ринку озброєнь. Ці негативні моменти  є наслідком відсутності обґрунтованої  стратегії експансії українського ВПК на близькосхідний ринок, а також  послідовної державної підтримки  цієї експансії.

Не дуже успішним можна вважати  стан торгівельно-економічних відносин з країнами Близькосхідного регіону. Слід констатувати наявність значного дисбалансу у торгівельно-економічних  відносинах, що не відповідає реальним можливостям та потенціалу торгівельно-економічних  відносин України з державами  регіону. 

У політичній сфері Україні вдалося  встановити та помірно, без особливих  успіхів розвивати політичні  контакти з керівництвом близькосхідних країн, а також започаткувати  створення нормативно-правової бази, яка б забезпечила нормальні  міждержавні відносини. Дисбаланс  дипломатичних представництв, відсутність  в Києві дипломатичних представництв  цілого ряду впливових близькосхідних країн не відповідає об’єктивному потенціалу та можливостям України.

Складність політичних процесів у  Близькосхідному регіоні  вимагає від України створення відповідної стратегії своєї поведінки, що дозволить більш повно реалізувати там свої інтереси. Без розробки науково обґрунтованої стратегії відносин з країнами Близькосхідного регіону, розширення участі у близькосхідних політичних процесах буде неможливо повністю реалізувати там стратегічні інтереси України.

1. Роль Єгипту у близькосхідній політиці України.

Серед близькосхідних інтересів України  важливе місце посідають її стосунки з Арабською Республікою Єгипет і  Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією.

У 90-х роках XX ст. і на початку XXI ст. між Україною та Єгиптом, Україною та Лівією було укладено такі основні двосторонні угоди про міжнародне співробітництво (табл. 1).

Офіційні візити Президента Віктора  Ющенка до Лівії та Єгипту, що відбулися  у квітні цього року, вдихнули нове життя у відносини України  з цими двома державами.

Так, 8 квітня 2008 року відбувся офіційний візит Президента Віктора  Ющенка до Лівії, який назвав «організацію нових за змістом відносин з Лівією»  одним з пріоритетів зовнішньої політики України [9]. Президент України  зустрівся  з лівійським лідером  Муамаром Каддафі і з прем'єр-міністром  Лівії Аль-Багдаді Алі Аль-Махмуді. Під час візиту сторони обговорили можливості розширення співробітництва  у сферах енергетики, зокрема, ядерній  і нафтогазовій, особливу увагу приділивши сумісній   розвідці нафтових і  газових родовищ, а також нафтопереробці. Вдало пройшли переговори і щодо співробітництва в сільському господарстві, а саме зерновому секторі. Також  було прийнято рішення відмінити  візовий режим між Україною і  Лівією для  бізнесменів і дипломатів задля «посилення контактів дипломатичних, ділових, людських». Фіналом переговорів  стала церемонія підписання низки  двосторонніх документів у присутності  глав обох держав.