Єгипет у близькосхідній політиці України

Київська Гуманітарна Академія

 

 

 

 

Контрольна  робота

З дисципліни: Зовнішня політика України

                 На тему: Єгипет у близькосхідній політиці України.

 

 

 

 

 

 

Виконала: Студентка 3-го курсу

(заочної  форми навчання)

Факультет: Міжнародні Відносини

Комановська    Х.В.

Викладач:  Стародуб   Т.С.

 

Київ 2013

Єгипет у  близькосхідній політиці України.

 

План:

1. Склад і структура близькосхідної підсистеми міжнародних відносин. 
2. Близький Схід в глобальній системі міжнародних відносин.
3. Стратегічні пріоритети України на Близькому Сході. 
4. Україна у відносинах з державами регіону.
5. Роль Єгипту у близькосхідній політиці України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Склад і структура близькосхідної підсистеми міжнародних відносин. 

 

Українська зовнішня політика  завжди надавала особливої уваги близькосхідному регіону, перш за все з точки зору  його стратегічної, безпекової, енергетичної, торгово-економічної та культурно-релігійної

цінності.

Наукове осмислення сучасних світових політичних процесів неможливе без  урахування Близькосхідного регіону. Цей регіон привертає значну увагу  політичних, економічних, військових кіл  провідних країн світу. Він є  місцем найбільшої активності як великих  держав, так і інших   зовнірегіональних   країн, які в значній мірі впливають на розвиток міжнародних відносин як в регіоні Близького Сходу, так і у більш глобальному вимірі.

    Регіональний рівень зовнішньополітичної практики формує контури головних осей взаємодії в сфері світової політики з врахуванням  системності, взаємозалежності,   специфіки   регіональних зв’язків країн, що включаються   в поняття „ близькосхідний регіон”. Сучасна політологія виокремлює геополітичні, політичні й історичні визначення регіону та регіональної системи, що є певним політико-географічним комплексом з розвиненими зв'язками між окремими елементами, які її складають. Повністю сформована регіональна система складається з центру, периферії та маргінальних елементів. Вона відзначається високим ступенем взаємозалежності. Держави однієї регіональної системи здійснюють складні регулярні взаємозв`язки, які мають свою власну динаміку та є відносно незалежними від системи міжнародних відносин в цілому.

До початку 70-х років ХХ століття в основному був завершений процес формування близькосхідної регіональної системи як певної політико-географічної цільності з іманентними їй принципами функціонування й взаємодії з  зовнішнім світом та як органічної складової частини міжнародних  відносин. Визначилися її структура  та політичні суб'єкти .  Близькосхідна регіональна система  включає усі країни - члени Ліги арабських держав,  Ізраїль, та з урахуванням величезного впливу на арабський світ, неарабський Іран. 

Складність сприйняття Близького  Сходу як цільного міжнародно-політичного  регіону зумовлена, з одного боку, наявністю чітко окреслених субрегіонів, зокрема Перської затоки, які водночас становлять собою самостійні підсистеми міждержавних відносин та складові частини  близькосхідної регіональної системи, а з іншого боку, субрегіональною "взаємопроникністю".

Країни Близького Сходу поєднує  географічне сусідство, етнічна  та мовна спорідненість (за винятком Ірану), релігійна та культурна схожість, спільне історичне минуле, наявність спільних завдань в галузі забезпечення безпеки. Власне „Близький Схід” варто сприймати не тільки як об’єктивно існуючий політико-географічний регіон[1], а й як інтелектуальну конструкцію, яка в певний час за певних обставин означає простір на стику Європи, Азії та Африки, де реалізується політика позарегіональної держави.

Будь-яких твердо і беззастережно  встановлених географічних меж цього  регіону немає, проте зазвичай до нього відносять держави, розташовані  у просторі від Єгипту до  Індії та від Туреччини до Перської затоки.

 

Близький Схід в глобальній системі міжнародних відносин.

 

З розпадом біполярної моделі міжнародних  відносин відбуваються значні зміни  в геополітичній ситуації в країнах  Близького Сходу. В регіоні розпочалася  активна зміна архітектури міжнародних  відносин, яка сьогодні входить у  свою кульмінаційну фазу. Сучасні  політичні та воєнні конфлікти, які  є невід’ємною складовою цих  процесів, призвели до появи нових  світових і регіональних загроз, головною з яких сьогодні вважається загроза  міжнародного  тероризму. Це явище є наслідком  в тому числі і політики зовнірегіональних держав, які заважають об’єктивному розвитку міжнародних відносин  в регіоні та примусово змінюють баланс сил на свою користь.

В складній сітці взаємодій і  переплетень глобальних інтересів  та інтенцій значну роль грають місцеві  актори, які ведуть між собою регіональну  гру за лідерство і які також  прагнуть вийти на світову арену, зайняти одне з центральних місць  в азійській геополітиці взагалі (Іран, Туреччина, Саудівська Аравія, Ізраїль  тощо).

Промислово розвинені країни Західної Європи та Японія знаходяться в значній  залежності від постачання нафти  з Близького Сходу. Витискування транснаціональних корпорацій з  близькосхідних родовищ та значне підвищення цін на нафту країн-членів ОПЕК у 70-ті роки ХХ ст. казково збагатило ряд країн регіону. Контроль за енергетичними ресурсами та шляхами їх постачання надав державам регіону суттєві геополітичні переваги. Втрачаючи контроль над процесами нафтовидобування, транснаціональні нафтові корпорації переорієнтовують свою бізнесову стратегію на середню ланку виробничого циклу - переробку (переважно на місці) і транспортування продукту на ринки споживання (переважно в країни Західної Європи). Внаслідок цього загострюється боротьба за транзитні маршрути, які, зокрема, проходять і через Україну.

Населення ряду близькосхідних країн  зростає надзвичайно високими темпами (біля 3 відсотків на рік). Так, за оцінками експертів, динаміка зростання населення Єгипту з 57,7 млн. у 1995 р прогнозується до 77,3 млн осіб в 2015 р., (Іраку, відповідно, - з 21,0 до 36.6 млн., Ірану - з 64,8 до 106,6 млн., Саудівської Аравії - з 18,6 до 34,4 млн.), в той час як кількість населення європейських країн, включаючи Україну, залишиться практично незмінним, а можливо і зменшиться. Швидке зростання населення ставить перед країнами регіону проблему харчового забезпечення, яку важко самостійно вирішити у складних умовах регіону. Можна очікувати подальшого зростання потоків міграції з країн Близького Сходу в напрямку до Європи, що створює неабияку проблему для існуючої системи безпеки і стабільності.

Боротьба між глобальними силами за економічний і політичний контроль за процесами в регіоні може перейти  у нове коло конфронтацій і серйозно вплинути на стабільність і безпеку  в Європі і світі. Окрім традиційних сил, що прагнуть до консолідації і формування ісламської моделі порядку, за встановлення контролю над основними транспортними коридорами в регіоні, ведуть гостру політичну та економічну боротьбу  виокремлюються три групи гравців - США, РФ і європейські країни. Кожна з них має шанси здобути перевагу і забезпечити своє домінування в регіоні, спирається на підтримку відповідних внутрішніх політичних сил. Їх аналіз надає можливість визначити перспективи майбутнього розвитку регіону і таким чином зорієнтувати власне українську політику. 

Західний тип цивілізації створював  колоніальні імперії і намагався  прилучити ці країни до своїх уявлень  про світ, до сучасних форм технологічного прогресу, до європейського типу соціально-політичної системи. Багато в чому європейський досвід був адаптований країнами Півдня, але пробудило також у  багатьох державах прагнення знайти свою модель соціально-технологічного прогресу, унезалежнити своє існування  від західної аксіологічної парадигми, користуючись, правда, її здобутками, але  до певного рівня, тобто не втрачаючи  власних ідентифікаційних схем.

На вибір шляхів розвитку впливають, безумовно, і переваги сучасної високотехнологічної  західної цивілізації, лідуючі держави  якої розуміють власні інтереси в  цьому регіоні. Позначаючи регіон важливою сферою власних інтересів, США активно сприяють здійсненню процесу реформування економічних та політичних систем в країнах Близького Сходу – політика “підтримки демократії”. Але тут вони вступають в конфронтацію з ісламістськими рухами, які мають надзвичайно високий  вплив у регіоні і прагнуть його поширити й на більш широкий простір, зокрема у пострадянських країнах.  

Перемога ісламської революції  в Ірані (1979 р.) та успіхи ісламських політичних рухів у інших країнах  Близького Сходу засвідчили появу  в постбіполярному світі нової  геополітичної потуги, яка набуває  все більшої внутрішньої консолідації. Посилення ісламського фундаменталізму  можна оцінювати як певну реакцію  широких мас населення на глобальні  процеси модернізації соціально-економічного життя, що вимагає відмови від  традиційних цінностей та перегляду  звичних схем самоідентифікації. В  системі міжнародних взаємин  процеси консолідації ісламу пов'язують з посиленням зовнішньополітичного тиску США і Заходу на ісламські  країни, розчаруванням в ефективності арабсько-ізраїльського мирного  процесу, подіями в Іраку, тощо. 

З іншого боку, на Заході формується уявлення про посилення ісламської загрози, враховуючи, що мусульманські бойовики воюють у багатьох "гарячих точках" по дузі "від Кашміру до Балкан", а ісламські терористи наносять руйнівні удари у західних країнах. У масовій свідомості останніх стверджується  стереотипне уявлення про іслам  як носія ворожих європейцям цінностей  та уявлень, на яких зростають такі явища, як тероризм, радикалізм, наркобізнес. З боку ісламського Сходу очікують масштабних хвиль міграції, здатних  змінити самий характер європейської ідентичності.

Але розглядати іслам лише як загрозу  європейським цінностям означає  злегковажити більш ґрунтовним розумінням складних і неоднозначних процесів в ісламському світі.Іслам не є монолітним за природою і конфесійною  побудовою. Різного типу ісламських угруповань і сект можна налічити не менше, ніж в самому християнстві. Політично іслам також не є згуртованим спільною програмою дій, а різні ісламські організації мають нерідко зовсім протилежні цілі.

Існування сучасного ісламського  світу - більш виклик, аніж загроза. Це виклик Заходові щодо знання та розуміння диверсивності ісламського досвіду, Не монолітна єдність, а скоріш диверсивність є нормою для ісламської політики. Ісламісти вважають, що іслам забезпечує життєздатну систему віри і формує модель цілісності суспільства та правління; що він є альтернативою капіталізмові, комунізмові, демократії та іншим соціально-політичним та ідеологічним системам, що корумповані режими та іноземні впливи вносять "неправедність" в їхні суспільства, підривають природний порядок відносин чоловіка і жінки, руйнують сім'ю та вносять аморальність. Вони прагнуть вирішити проблеми позбавлення корупції, виключення іноземних впливів та виховання населення в традиційному дусі.

Ісламське мислення у цілому спрямоване проти західної експансії та сіонізму. Поміркований мусульманський рух прагне до встановлення ісламського порядку за допомогою співробітництва у напрямі ісламської консолідації. Панісламісти не мають пророблених схем, програм, проектів, тобто належної конструктивної прагматики, яка здатна забезпечити економічний поступ. Лише вкрай радикально налаштовані угруповання ісламістів обрали тактику тероризму та збройного вирішення існуючих проблем.

Протистояння Іслам-Захід має  скоріш соціально-культурне забарвлення, аніж політичне та економічне. Розглядати іслам лише як небезпеку для Заходу - це позиція, що вважає ісламізм монолітним за природою та як історичного ворога, чия віра і наміри діаметрально протилежні західним. Зрештою, це веде до підтримки авторитарних, хоча й прозахідних, режимів, які, можливо, створюють більший ризик аніж власне ісламський фундаменталізм. Так само мусульмани іноді схильні дивитися на Захід як на щось монолітне і бачити там загрозу для себе та створювати образ ворога. Насправді ж багато з місцевих режимів часто використовують загрозу ісламського радикалізму для посилення  контролю за населенням власних країн.

Об'єктивно розмови про посилення ісламського тиску слід скоріше сприймати як рецидив конфронтаційного мислення старих часів, обумовлений пошуками нових глобальних загроз, якими можна виправдовувати військово-політичні та геостратегічні концепції великих держав. Зокрема, останні часто використовували різні ісламські рухи для посилення власних впливів і проведення підривної діяльності в тому або іншому регіоні. Але ситуація Ірану показує, що за певних умов іслам спроможний проводити власну зовнішньополітичну лінію і, отже, вийти з-під контролю глобальних потуг. Власне, при такій перспективі і стимулюються розмови про "ісламську загрозу" (чеченська або таджицька ситуації для РФ, палестинський або талібський рух для США, боснійське питання для Заходу, уйгурська проблема для КНР тощо).

Американська політика в регіоні  традиційно спирається на схему стратегічного  партнерства США та Ізраїлю, а  також на тісні стосунки з Туреччиною та рядом арабських країн (Саудівська Аравія, Йорданія, Єгипет, країни Перської затоки). Згідно із стратегічною концепцією США, регіональні конфлікти можуть бути врегульовані завдяки схемі, в  якій економічне співробітництво узгоджене  із політичними домовленостями (схема  Кіссінджера - Переса). В такій моделі в цілому розвивався арабсько-ізраїльський мирний процес з кінця 70-х років ХХ ст., хоча на цей час можна бачити, наскільки він залишається хитким і непередбачуваним.

Ізраїльська держава має суттєву  підтримку впливових фінансових кіл Заходу та США, з боку єврейського лобі в політичних колах різних країн світу. Ізраїль контролює значні світові фінансові потоки і здатний впливати на політичний та економічний розвиток і зовнішню політику багатьох держав світу. Разом з тим, США намагаються збалансувати свою проізраїльську близькосхідну політику, спираючись більшою мірою на помірковані арабські країни. За сучасних умов американська політика стає більш різноплановою, спрямованою на співробітництво із дружніми урядами країн ісламу, комбінуючи при цьому прозору та послідовну лінію з вимогами захисту прав людини.