Єгипет у близькосхідній політиці України

Російська Федерація, визначаючи себе “правонаступником СРСР”, продовжує  користуватися підтримкою частини  місцевих політичних еліт, спирається на колишні економічні зв'язки та настрої  певних верств населення. Москва тривалий час, починаючи з 50-х років, прагнула сформувати в Близькосхідному регіоні власну систему впливів, спираючись на антиколоніальні настрої більшої частини арабського населення. Ідеологія арабського соціалістичного націоналізму з часів Президента АРЕ Г.А.Насера була пов'язана з національно-визвольними рухами, спрямованими проти західного колоніалізму та, як вважають араби, його своєрідної модифікації у вигляді ізраїльської експансії. Це особлива світська форма політичного мислення, що адаптувала популярні в 50-60-ті роки ідеї соціалізму і набула поширення в Єгипті, Сирії, Іраку, Лівії тощо. Арабські країни в своїх антиколоніальних та просоціалістичних прагненнях знайшли значну підтримку з боку СРСР та країн соціалістичного табору, які надавали ряду країн регіону суттєву економічну та військово-технічну допомогу. Поразка у війнах з Ізраїлем стимулювала пошуки шляхів диверсифікації політичних орієнтацій країн регіону. Новий єгипетський лідер А.Садат зайняв прозахідну орієнтацію, інші шукали нові можливості у відродженні ісламу. Процес посилився із руйнуванням соціалістичної системи та крахом Радянського Союзу.

Європейський спосіб бачення проблем  Близького Сходу є привабливим  для ряду близькосхідних країн і  має багато прихильників в арабському світі. Йдеться, зокрема, про переоцінку сучасної регіональної системи міжнародних відносин у стратегічному проекті артикуляції і поєднання інтересів народів по обидва береги Середземного моря. Європейсько-Середземноморська конференція в Барселоні (1995 р.) проголосила ідею середземноморського співробітництва. Базовою засадою тут є питання тіснішого та масштабнішого співробітництва між країнами з різними типами культур, економічна вигода для всіх частин регіону, спільна безпека, зменшення напруженості та зниження ризику збройного конфлікту. Північні середземноморські країни вбачають у широкомасштабному розвиткові Півдня важливий чинник безпеки Півночі. На відміну від американської схеми таке партнерство не викликає ворожості в арабсько-ісламському світі завдяки відокремленості від цього процесу США, а також тій важливій обставині, що ізраїльське питання не є тут домінуючим. Слід очікувати, що цей напрям зовнішньополітичного мислення, як більш гнучкий та неконфронтаційний, набуватиме домінуючого характеру в усьому регіоні, оскільки об'єктивно більш відповідає інтересам близькосхідних країн.

Стратегічні пріоритети України на Близькому Сході. 

В Україні офіційно до регіону Близького  та Середнього Сходу відносять Лівію, Єгипет, Ізраїль, Палестинську Автономію, Ліван, Сирію, Ірак, Іран, Афганістан, Саудівську Аравію, Ємен, Йорданію, Оман,  Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ. Це коло країн входять у сферу компетенції Повноважного представника України на Близькому та Середньому Сході (запроваджено з 24 вересня 2001 року). Хоча значення  Близького Сходу в структурі стратегічних інтересів України об’єктивно має тенденцію до зростання, в той же час до сьогодні як на державному, так і на науково-аналітичному рівнях йому не було приділено достатньо уваги. Великою мірою це пояснює відсутність чіткої та виваженої самостійної стратегії поведінки України в цьому регіоні, яка проводила переважно епізодичну двосторонню і часто непослідовну політику, без належного урахування його специфіки   та нової архітектури міжнародних відносин.

Концептуальну розробку зовнішньополітичного курсу України  в Близькосхідному регіоні  неможливо здійснити без  визначення її національних інтересів. Яскравими прикладами була хаотична участь України у більшості миротворчих операцій на Близькому Сході, зокрема направлення миротворчого контингенту в Ірак. В Україні, на жаль, бракує комплексних досліджень з зазначеної проблеми. Існують лише нечисленні публікації, в яких аналізуються окремі аспекти співробітництва України з державами  Близького Сходу [2].

На відміну від РФ,  або США, Україна не є "великою державою", а отже, її схеми бачення близькосхідної реальності не можуть не відрізнятися від запропонованих конфронтаційних стереотипів. Наслідування останніх означало б і прийняття відповідних схем зовнішньополітичної поведінки, що, можливо, і було б на користь інтересам великих держав, але зовсім не обов'язково гратиме на користь національних інтересів України та її безпеки. Україна як цивілізована європейська держава має дотримуватись загальних міжнародно визнаних стандартів зовнішньополітичного мислення і поведінки. Це є головним важелем забезпечення її інтересів у міжнародних стосунках. Але зрозуміло також, що Україна має враховувати існуючи реалії і проводити гнучку зовнішню політику відповідно до обставин, не втрачаючи при цьому своїх стратегічних інтересів.

Головним завданням української  політики в регіоні слід вважати  забезпечення збалансованості і  багатовекторості зовнішньополітичного курсу нашої держави. Політичний курс України на Близькому Сході має бути децентрованим й сприяти розвитку економічного співробітництва з усіма державами регіону. Але в умовах існуючих тут протиріч це вимагає максимально гнучкого підходу щодо  окремих країн, а також визначення певних пріоритетів та їх ієрархії.

Національні інтереси України на Близькому  Сході вимагають першочергового  розвитку економічних відносин з країнами регіону, що  визначається  традиційними (з часів СРСР) торговельно-економічними зв’язками, значним обсягом товарних ринків та їх відносною невибагливістю, щорічно зростаючим товарообігом з стійким позитивним для України сальдо, перспективами збуту продукції військово-технічного призначення та ремонту військової техніки і озброєння радянських зразків, наявністю запасів сировинних та енергетичних ресурсів, можливістю участі в реалізації перспективних проектів розвитку інфраструктури цих країн, можливостями надання транзитних послуг для руху товарів цих країн як на європейські ринки, так і в зворотньому напрямку.

В реалізації своїх стратегічних інтересів  в близькосхідному регіоні Україна  стоїть перед вибором серед існуючих моделей геополітичного мислення. Україна не може беззастережно прилучитися до американської схеми бачення проблем регіону, так само як і сприйняти модель арабського націоналізму або ісламізму. Для України як європейської держави і такої, що прагне до включення в усі європейські структури, найбільш привабливою є європейська модель мислення, яка надає грунт для узгодження інтересів країн з різним рівнем соціально-економічного розвитку і різними типами культури. Це означає, що у випадку розходження позицій різних держав, що мають тут свої інтереси, Києву важливо узгоджувати свою лінію поведінки насамперед із  європейськими країнами, особливу увагу приділяючи скоріше позиції Франції та Італії, аніж Великої Британії або Німеччини,   переважно дотримуючись тактики невизначеності щодо чутливих питань регіону.

Україні слід підходити до різних гілок ісламського руху зважено і диференційовано, дивлячись яку мету переслідує та або інша ісламська політична течія, та вважаючи на характер її діяльності. Безумовно засуджуючи тероризм, можна також співчувати і надавати моральну підтримку національно-визвольним прагненням палестинців.

Спираючись на розвиток партнерських взаємин з рядом близькосхідних країн та користуючись підтримкою європейських  держав, Україна має шанс включитися в середземноморський діалог, який має аналог в системі ОЧЕС. В обох випадках йдеться про периферійні економічні зони європейської сфери тяжіння, що у перспективі можуть бути більш інтегровані між собою, зокрема внаслідок  “політики сусідства”  ЄС. Отже, йдеться про розробку стратегії формування загальної зони економічного співробітництва від Гібралтару до Каспію під егідою ЄС, яка разом із транспортною системою ТРАСЕКА (‘Великий шовковий шлях’)   утворила б простір, сприятливий для реалізації українських інтересів.

Україна у відносинах з державами регіону.

З близькосхідних країн найбільш близький до європейської парадигми Єгипет, з ініціативи якого і розпочато  середземноморський діалог. Єгипет, один з лідерів арабсько-ісламського  світу, на відміну від інших арабських  держав, займає більш зрівноважену й помірковану позицію у стосунках  з міжнародним співтовариством. Головні риси цього курсу - орієнтація на власні національні інтереси та балансування між різними політико-ідеологічними  схемами орієнтацій, що мають вплив  у регіоні. Зацікавленість Єгипту в  партнерстві з Україною обумовлена прагненням знайти в її особі надійного  й рівноправного партнера в проведенні власних інтересів як щодо європейського  світу, так і в аспекті вирішення  проблем регіону. Єгипет прагне до диверсифікації власної економіки, яка тривалий час мала риси колоніальної, побудованої на монокультурах - вирощування бавовни та на постачанні енергоносіїв. Україна має великі можливості закріпитися на єгипетському ринку, якщо брати до уваги її значні інтелектуальний та промисловий потенціали.

Необґрунтовано пасивною залишається  позиція України щодо країн Перської затоки. Між тим цей регіон має для України винятково важливе значення як з точки зору можливостей диверсифікації джерел енергопостачання та можливості участі в нафтовидобувних і нафтопереробних, металургійних і транспортних проектах, так і з погляду освоєння перспективних ринків для поставки озброєнь і військової техніки. Не слід забувати й того, що регіон Перської затоки - це джерело потужного інвестиційного капіталу, загальний обсяг якого перевищує 300 млрд дол. США. За умов створення привабливого інвестиційного клімату в Україні можливості залучення цього капіталу могли б стати цілком реальними.

Іран завдяки зусиллям американської  дипломатії опинився у певній зовнішньополітичній  ізоляції, принаймні по відношенню до країн Заходу. Ісламська революція  в Ірані є прикладом відштовхування від західної модернізації, а ще також і спробою адаптації  суспільства до змін без порушення  його культурної цілісності. Геостратегічне розташування Ірану давало змогу  йому в доіндустріальну епоху  слугувати мостом між Азією та Європою, але дезінтеграція СРСР поставила питання розташування Ірану у фокус зіткнення глобальних інтересів.

Іран займає друге місце після  Саудівської Аравії як нафтова держава  і має прибуток від експорту нафти   понад 20 млрд дол. США. Це дає змогу мати значні збройні сили і здійснювати масштабні переозброєння. Іран сприймає себе, свої стратегічні інтереси та цілі як своє розміщення у трьох сферах -   захисника і рятивника ісламських цінностей, важливого члена "третього світу" в боротьбі проти неоколоніалізму та гравця в грі нафтогазової політики на міжнародній арені.

Іран претендує на роль сили, яка  спроможна також здійснювати  політичний та економічний патронаж регіону. Іран має життєві інтереси щодо забезпечення регіональної стабільності, але його відносна міжнародна ізоляція значною мірою стримує і його активність. Шанси Ірану зменшуються також унаслідок домінування в його економіці етатиської моделі. Послаблення приватного сектору має наслідком те, що іранські товари поступаються якістю європейським та китайським. Іран не здатний запропонувати сучасні технології новим незалежним державам регіону.

Існує особливий вимір іранських інтересів у пошуках ядерної спроможності. Окремо від поширення ірансько-ісламського впливу Захід бачить небезпеку й у проникненні радянської ядерної технології та зброї в Іран. У західній пресі з'являлися публікації щодо переходу колишніх радянських вчених-ядерників в Іран для допомоги у виробленні ядерної зброї, про передання Іранові ядерних матеріалів і т.ін. На Заході вважають, що Іран створює інфраструктуру для виробництва ядерних озброєнь також і з допомогою Китаю.

Можливості розвитку українсько-іранських відносин виглядають проблематичними з огляду на відмову свого часу України під тиском США постачати турбіни для Іранської АЕС в Бушері. Але в цілому Україна зацікавлена у розвитку дружніх, партнерських стосунків з Іраном. І хоча на цей час торгово-економічне співробітництво двох країн не можна вважати значним, воно має великий потенціал.

Енергетичні перспективи  України в регіоні. Усвідомлення тієї обставини, що Україна занадто залежна в енергетичній сфері від однієї держави, спонукало український уряд розглядати відносини з країнами цього регіону як можливість диверсифікації джерел постачання енергоносіїв. До цього часу ця можливість не реалізована, тому виникає природне питання про причини недостатнього розвитку співробітництва між Україною та державами  Близькосхідного регіону та перспективи такого співробітництва.

Україна має реальні перспективи  участі в нафтогазовій галузі економіки  цих країн, зокрема, в будівництві  газопроводів, розвідувальних роботах[3].

У рекомендаціях парламентських слухань "Енергетична стратегія України  на період до 2030 року", схвалених  Постановою Верховної Ради України  від 24 травня 2001 року йдеться про  необхідність активізації зв'язків, зокрема, з Іраном, Іраком, Лівією, Сирією, Кувейтом, Саудівською Аравією. У  рекомендаціях пропонується передбачити  державну підтримку участі українських  компаній в енергетичних проектах за кордоном, стимулювання експорту високотехнологічного енергетичного обладнання та устаткування[4].

Відповідно до потреб української  економіки та можливостей народного  господарства можна виділити наступні групи енергетичних інтересів України  в регіоні: