Еволюція політичних відносин Україна-Європейський Союз

На  перший погляд, докорінно змінилися погляди на європейську інтеграцію. У своєму виступі на Майдані незалежності Президент Ющенко заявив: „Наш шлях у майбутнє - це шлях, яким іде об’єднана Європа. Ми з її народом належимо до однієї цивілізації, поділяємо одні цінності. Історія, економічні перспективи, інтереси людей дають чітку відповідь на питання - де нам шукати свою долю. Наше місце - в Європейському Союзі. Моя мета - Україна в об’єднаній Європі” [22].

За  часів Ющенка основними формами співробітництва України та Європейського Союзу були технічна допомога, торгівля та інвестиційна діяльність. За обсягами технічної допомоги з боку ЄС Україна займала друге після Росії місце серед колишніх радянським республік. Головними пріоритетами такої допомоги, що здійснювалася в межах програми ТАСІС, була ядерна безпека та захист довкілля, реструктуризація державних підприємств, розвиток приватного сектору.

Крім  внутрішніх перешкод щодо вступу України в ЄС, все більшої ваги набували перешкоди зовнішні. Так, після останнього розширення ЄС на Схід в середовищі політиків та економістів країн-членів Євросоюзу почали проявлятися песимістичні настрої відносно прийняття України до ЄС.

На  думку європейських експертів, головна  відмінність між хвилями розширення Європейського Союзу є те, що попередні  трансформації ЄС відбувалися на нижчих рівнях євроінтеграції, тому країни, що приєднувалися до нього, могли брати участь у формуванні його стратегії та інституційної структури[23]. Крім того, отримання „членських квитків” було доволі компромісним, при зустрічних поступках з боку ЄС, тобто за сценарієм, який навряд чи можна повторити на нинішньому етапі розширення ЄС.

Принципово  важливим моментом є те, що новий етап розширення відбувався на стадії завершення формування економічного та валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки. Це особливо ускладнювало питання такого розширення – як у політичному, економічному, так і в правовому та процедурному аспектах.

Приєднання нових членів обумовлює істотні зміни в структурі та механізмі діяльності Європейського Союзу, що, безперечно, позначається на самому євроклубі, країнах-кандидатах і сусідніх державах.

Слід  зазначити, що кожна хвиля розширення має свою соціальну ціну – збільшується територія, чисельність населення  та сукупний економічний потенціал ЄС, але, водночас, зменшуються економічні показники в розрахунку на душу населення. Експерти ЄС розуміють, що розширюючи свій соціально-економічний та політичний простір, ЄС жертвує поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня членів Співтовариства задля досягнення стратегічних цілей[24].

         Рішення про п’яте та шосте розширення ЄС, в результаті якого до нього приєднались 12 країн, мало, швидше, політичне, ніж економічне підґрунтя, й нині є серйозним викликом майбутньому ЄС. Істотне зниження середнього в ЄС рівня ВВП на душу населення може викликати невдоволення населення нинішніх членів ЄС, адже зниження життєвого рівня заради непевних компенсацій у майбутньому – спірна формула для прагматичних європейців.

21 лютого 2005 року було підписано План дій Україна-ЄС, який став інструментом реалізації Європейської політики сусідства і визначав пріоритетні сфери двосторонньої співпраці з метою наближення України до ЄС[25].

План першочергово передбачає:

• наближення законодавства України, норм і стандартів до законодавства ЄС;
• підтримка вступу України до Світової організації торгівлі;
• створення вільної торгівлі ЄС – Україна.

Дана  стратегія мала три основні цілі:

  1)підтримувати процес переходу до демократії та ринкової економіки в Україні;

  2)вирішувати спільні проблеми (захист довкілля, безпека тощо);

  3)зміцнювати співпрацю між ЄС та Україною в сферах юстиції та внутрішніх справ.

5 березня 2007 року в Брюсселі відбувся перший  раунд офіційних переговорів  між Україною та ЄС щодо нової посиленої угоди. Українську делегацію на переговорах очолював заступник Міністра закордонних справ України Андрій Веселовський, делегацію ЄС - виконуючий обов'язки заступника Генерального Директора Гендиректорату "Зовнішні відносини" Європейської Комісії Юг Мінгареллі[26].

Сторони обговорили графік переговорів на 2007 рік, структуру  та організацію переговорів за тематичними  напрямками у рамках відповідних  робочих груп. Відбувся обмін думками  стосовно основних елементів угоди, її принципів та цілей. Сторони погодилися, що нова посилена угода повинна стати масштабним амбіційним документом, який повинен вивести відносини України та ЄС на якісно новий рівень. Одним з ключових елементів нової угоди повинно було стати створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі, яка сприятиме поступовій економічній інтеграції України до Внутрішнього ринку ЄС.

  Того ж дня, напередодні переговорів, відбулася зустріч глави української делегації А.І.Веселовського з Комісаром ЄС з питань зовнішніх відносин Б.Ферреро-Вальднер". Учасники зустрічі обговорили підходи до структури та організації переговорів, висловили думки стосовно змісту та завдань майбутнього договору.

11 березня 2008 р. за результатами спільної  оцінки Плану дій було продовжено  термін його чинності до весни  2009 р., затверджено 23 додаткових пріоритети співробітництва та домовлено про підготовку нового практичного інструмента на заміну Плану дій Україна - ЄС (домовленість підтверджена на Дванадцятому саміті Україна – ЄС 9 вересня 2008 р. в Парижі)[27].

31 березня 2009 року в щорічному послані Президента України Віктора Ющенка про внутрішнє і зовнішнє становище України було наголошено, що „наша інтеграція до європейського простору – це вже не абстрактна мета. І водночас це не є самоціллю. Це – практичні, сучасні інструменти, які допоможуть нам принести добробут людям і гарантувати безпеку країни, нашого народу, наших дітей і наших онуків[28].

На виконання  цих домовленостей сторонами  підготовлено та схвалено на засіданні  Ради з питань співробітництва Україна  – ЄС 16 червня 2009 р. „Порядок денний асоціації Україна – ЄС” (робоча назва документа, що використовувалася в ході консультацій – новий практичний інструмент).

Порядок денний асоціації розроблений з метою  забезпечення підготовки до реалізації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС ще до завершення переговорів, підписання та набрання нею чинності.

27 жовтня 2009 р.  у Люксембурзі Рада міністрів  ЄС із загальних питань та  зовнішніх відносин схвалила  Порядок денний асоціації. Документ  набув чинності 23 листопада 2009 р.

Та пізніше виявилося, що Майдан став черговою школою розчарування, через яку будь-яке покоління має пройти. Молоді люди пережили свої юнацькі ілюзії, що можна щось швидко змінити на краще, наприклад, масовими акціями. Нічим конструктивним «ющенівська епоха» не закінчилася. Лише обіцянками.

Тлом помаранчевої революції виступила внутрішня дезінтеграція, яка зробила Україну надслабкою в сучасному світі. Якщо за часів Кучми країна була більш інтегрованою, то на той ситуація виглядала вкрай загрозливою – не тільки через поділ на схід і захід, але й внаслідок розвалу “помаранчевого” табору.

Позитиви «помаранчевої  революції»були пов`язані зі зростанням престижу у світі, що можна було використати  у прагматичному сенсі. Але потім  всі ці надії розвіялися – і  ми знову опинилися наодинці зі своїми проблемами. Крім допомоги у 60 мільйонів доларів на розвиток демократії, які були виділені західними урядами. Незаперечним позитивом лишилася тільки свобода преси, яка може давати свої результати, прагматичні в тому числі. Врешті, у суспільстві зник страх перед владою серед пересічних громадян, люди, простіше кажучи, відчувають себе більш вільними.  Тобто, на тлі постійного тиску з боку Росії і ввічливих, але стриманих, обіцянок Заходу пустити нас до Євросоюзу, ми опинилися знову у підвішеному стані, результатом чого стала постійна невизначеність ні щодо стратегій, ні щодо тактичних дій. За п'ять років Ющенка на посаді президента змінилися чотири уряди, три з яких були "помаранчевими", що прийшли до влади внаслідок "помаранчевих сил", які виграли в якості кандидатів або коаліцій на виборах 2004, 2006 і 2007 р.р. Ющенко був у добрих стосунках лише з одним з чотирьох урядів, і лише з одним з трьох помаранчевих урядів на чолі з Юрієм Єхануровим у 2005-2006 роках. Стосовно цього, у 2005-2006р. ЄС відмовся розвивати демократичний прорив України через відсутність стратегічного бачення, збільшення втоми і конституційного хаосу. ЄС, як і раніше, не обіцяв Україні членство.

           Інтеграція України в Європу не може бути проведеною успішно на основі галицького анти-російського націоналізму, тому що 80% українців хочуть гарних відносин з Росією і тому що західні європейці підкреслюють важливість бажання України мати теплі відносини з Росією.

Передвиборча  програма Ющенка 2010 року була більш  прозахідна, ніж у 2004 році, але після п'яти років перебування на посаді глави держави зростання прірви між риторикою і справами призвело до втрати віри українців в його здатність вийти за рамки риторики і здійснювати іноземну або національну політику.

Як зазначає О. Шаповалова, приклад України яскраво демонструє, що нормативна сила Європейського Союзу, не підкріплена іншими формами впливу, не може сама по собі виступати головним інструментом здійснення стабілізації простору Східної Європи. В найкращому випадку вона здатна відігравати роль каталізатора бажаних перетворень, але для цього потрібні сприятливі політичні умови. Фокусування уваги у взаємодії з Україною на деполітизованих функціональних сферах, означає ігнорування тих глибинних політичних протиріч, які впливають на діяльність українського уряду, і від яких не можна абстрагуватися навіть жорсткими інституційними рамками. Відносини України з Європейським Союзом мають не суто двостороннє, а, беззаперечно, загальноєвропейське значення і не можуть зводитися до обмеженого секторального зближення.

За нинішніх реалій місце України в європейській системі обумовлюється роллю, яку  вона відіграє, по-перше, у загальному балансі між провідними потугами, по-друге, у політичній конфігурації Східної Європи і, по-третє, у регулюванні процесів континентального та регіонального рівнів.

У цьому плані  Україна може обирати між роллю  «форпосту» євроінтеграції, «комунікаційної  ланки», покликаної сприяти консолідації двох частин європейського континенту, або балансиру між ключовими центрами впливу в Європі.

Роль «форпосту» євроінтеграції означає надання  цьому напряму зовнішньої політики абсолютного пріоритету, підпорядкування  йому всіх інших аспектів внутрішнього розвитку держави та курсу на міжнародній  арені. Перевагою може вважатися сформованість механізмів, що уможливлюють її реалізацію, та наявність стійкого суспільного консенсусу тематики в українському суспільстві.

Роль «комунікаційної  ланки» передбачає рух у напрямі  становлення єдиних норм і правил регулювання відносин на континенті; формування цілісної структури європейської системи на основі зближення двох його головних центрів впливу - Європейського Союзу та Росії; становлення кооперативних механізмів взаємодії, здатних подолати логіку балансування. Загалом ця роль є найбільш оптимальною з точки зору геополітичного потенціалу України, але її спроможність виступати в подібній якості є обмеженою з огляду на дві обставини. Перша зумовлена тим фактом, що Україна протягом тривалого часу проводила курс на приєднання до одного з центрів впливу, самоусуваючись від процесів та механізмів, здатних сприяти політичній консолідації європейського континенту. Через це її сприйняття як держави, що може виконувати комунікаційні функції та виступати цементуючим елементом у структурі європейської системи, було зведене нанівець. Друга обставина пов'язана з тим, що відігрівання подібної ролі можливе тільки за наявності належних передумов на рівні відносин між даними центрами впливу, що навіть за нинішнього сприятливого клімату видається проблематичним.

Балансування, як стратегія зовнішньої політики було притаманне Україні у період декларування багатовекторності, але його доцільність  на цьому етапі викликає сумніви. Воно не дає змоги подолати геополітичне проміжне положення держави в  європейській системі, тому не може гарантувати стратегічних переваг. Однак, у межах оперативного поля, в якому наразі діє українська дипломатія, роль балансира є найбільш доступною, і до певної міри неминучою, зважаючи на необхідність нейтралізації негативних ефектів, спричинених ідеологічними нашаруваннями зовнішньої політики у попередній період, та утвердження іміджу прагматично орієнтованого конструктивного партнера. Найбільша проблема у цьому контексті полягає в модальності стратегії балансування та обмеженості можливостей для її реалізації. Концепція багатовекторності втілювалась як набір автономних і малопов'язаних один з одним комплексів двосторонніх відносин з провідними центрами впливу в Європі, кожен з яких забезпечував партикулярні переваги в окремих сферах чи напрямах зовнішньої політики.

         За минулий час ці комплекси набули власної внутрішньої динаміки, причому деякі з них уже втратили ті компоненти, що давали змогу використовувати їх як важелі балансування. А деякі з них накладають на Україну зобов'язання стратегічного характеру, що прямо чи опосередковано закріплюють більш далекосяжні перспективи, ніж кон'юнктурне врівноваження впливу інших центрів сили. Тому на сьогодні зовнішня політика України вимагає цілісних інтегральних рішень, які не може забезпечити лінія на балансування.

           У своїй зовнішньополітичній риториці нинішнє українське керівництво намагається поєднати одночасно усі три вказані ролі. Українські керманичі декларують курс на стратегічне балансування, проголошуючи при цьому прагнення до подолання розколу Європи на Схід і Захід та підтверджуючи пріоритетність європейської інтеграції.

           На практиці Україні майже не вдалося реалізувати свої комунікаційні функції, а тактика балансування не пішла далі харківських угод щодо пролонгування терміну базування російського Чорноморського флоту в Криму. Відносини України з Росією та Євросоюзом розвиваються автономно, за власною, подекуди конкурентною логікою. На цьому тлі євроінтеграційний напрям виглядає найбільш переконливо. Він має чітко визначені пріоритети та завдання і наділений порівняно сталим механізмом реалізації. Його слабкою стороною виступає стратегічна невизначеність, тобто відсутність однозначної «фінальної мети» процесу зближення з євроінтеграційним об'єднанням та зумовлена нею неусталеність політичних параметрів відносин. Внаслідок цього, практичні питання часто стають об'єктами політичного торгу, а прогрес навіть на окремих секторальних чи суто технічних напрямах перетворюється на предмет палких політичних дебатів та залежить від наявності ситуативної політичної згоди між державами-членами Євросоюзу.  
           У зв'язку з цим, постають запитання, наскільки євроінтеграційний курс у його нинішній конфігурації відповідає завданням зовнішньої політики України? Чи може євроінтеграція виступати платформою для вирішення українських геополітичних дилем та, чи може Україна, одночасно, відігравати самостійну роль комунікаційної ланки між Сходом та Заходом, і йти у фарватері євроінтеграції? Відповідь на ці запитання потребує детального аналізу специфіки європейської інтеграції України та політики Євросоюзу щодо України.