Документи на новітніх носіях інформайії

         Термін матеріальна основа документа – це сукупність матеріалів, які складають носій інформації і які використовуються для запису текста (зображення).

         Слід зауважити, що поняття “носій” з’явилося  раніше за поняття “матеріальна основа”, яке виокремили з першого через  багато років постійних суперечок, які тривають і зараз. Оскільки ще на початку суспільного розвитку з’явилася потреба збереження певного роду інформації: перепис літературних і наукових, релігійних текстів, ведення звітності і т.д., тому люди використовували всі підручні матеріали, які знаходилися поряд, в залежності від умов життя народів, їх місця прожиття, кліматичних умов.

         Виходить, що сам термін “матеріальна основа документа” – сукупність природних і штучних  матеріалів, які використовуються для  запису повідомлення і які становлять носій інформації. А носій інформації, який застосовується документуванні, - природний або штучно створена матерія, яка використовується як елемент документа і пристосована для закріплення на ній інформації при використанні конкретних знакових систем, що дають можливість створення різних видів документів. В якості матеріальної основи спочатку використовувалися природні матеріали, а згодом – штучні. 

         Так, наприклад, матеріальна основа документів первіснообщинного  ладу була з каменю-пісчанику, туфу, а з часів Августа – мармуру, кістки, металу (переважно бронзи), з кори і листя дерев, трави, шкіри, водоростей, троснику, пеньки, льону, соломи, кукурудзяних стебел.

         Використовували як матеріал для документів глину. З  глини виготовляли дощечки, або таблетки, на них наносилися дерев’яним різцем заглиблені письмові знаки, потім дощечки обпалювалися й могли зберігатися протягом тисячоліть – такими були готові документи.

         У даному випадку  матеріал (технічно оброблена глина) ніс лише ту опредмечену інформацію, яку автор документу вважав за потрібне в нього внести, тобто глина цього разу виступає носієм соціально необхідної інформації. Цей матеріал (глина) не несе інформацію про склад ґрунту, з якого виготовлений, його властивості. Він несе лише технічні властивості, які використовуються у виготовленні документу на основі глини.

         Ще сорок  століть тому уже в ІІІ ст. до н.е., використовували серцевину  болотної рослини, яка була схожа  на очерет, - папірус. Папірус від  єгипетського “pa-p-iuz”, що означає – “рослина річки”.

         Сама рослина, як носій біологічної інформації, у ході такої переробки перетворювалася  на матеріал, який служив основою для  документів: зі стволу видаляли поверхову  оболонку (кору), серцевину розрізали  по довжині на тонкі смужки, які розміщували рядами на мокрій дошці; на перший шар папірусу накладали другий шар в перпендикулярному напрямку, після чого його пресували. Видавлений сік із рослини застосовувався як клей, який скріплював окремі смужки. Потім за допомогою лущильника зі слонової кістки або з раковини видаляли на ньому нерівності і просушували на сонці. Потім листи проклеювали особливим клеєм. Проклеєний таким клеєм папірус не ламався і добре полірувався раковиною або слоновою кісткою. Полірували папірус лише з лицьового боку, на якому писали, інший бік залишався неполірованим. Отримували своєрідний “папір” кольором сирого піску. Окремі листи склеювали в одну стрічку, яку змотували у свиток. Звичайна довжина папірусного свитку рівнялася 6 м при ширині від 15 до 30 см. Писали на ньому каламом. Папірус мав форму листа, а також у вигляді сувою.

         Дерево також  з давніх пір служило матеріалом для письма. На дерев’яних дощечках писали на Дальньому Заході і застосовували  для письма і бамбук, з якого  робили тоненькі дощечки і потім  скріплювали їх шнурами – так з’явився кодекс. Тобто даний носій мав форму табличок, листа, а також кодексу. Кора деревини також слугувала для письма у багатьох народів. На корі берези - бересті – писали в Київській Русі. Переплети виготовлялися з дерев’яних дощок, які обтягували шкірою або парчею, візерунчастим бархатом, атласом та іншими тканинами. Для збереження переплету і для прикрашення поверх шкіри прикріплювали металеві бляхи. Берестяні грамоти вперше знайдені А.В.Арциховським при розкопках в Новгороді.

         Кору дерев застосовували для письма в Індії. Народ майя вмів виготовляти матеріал для письма із лубу фікуса. Тоненько нарізані листи покривалися потім білою фарбою і на них наносились письмові знаки різними фарбами. В Індії збереглися книги, повністю написані на пальмових листках – матеріальна основа є листки.

         У Греції застосовувався ще один вид носія інформації –  це були воскові дощечки. Для записів  перехідного значення античність створила спеціальні таблички, які виготовлялися  з дерева або слонової кістки – така була матеріальна основа документів, а сам носій як згадувалося вище носив назву воскових табличок. Притримувалися правила, згідно якого не можна робити таблички, із яких одна була б із самшиту, а інша із бука, і не можна застосовувати разом з самшитом інші сорти дерева, якщо вони більш дорогоцінні, ніж самшит, тобто добрий горіх, бразильське дерево і кипарис. Матеріалом служили дерев’яні дощечки, покриті шаром воску, на якому мідною паличкою можна було видавлювати лінії та літери. Паличка була загострена з одного боку, а з іншого мала форму лопатки, якою загладжували написане; називалася ця паличка “стиль”. Міцним матеріалом була шкіра тварин. На оленячій шкірі писали також народи майя в перших століттях н.е. Греки вперше застосували пергамент, який вичинявся із шкіри тварин. Він був більш міцним, ніж папірус, хоча й більш дорогим. Матеріалом стала особливим чином вичинена шкіра телят або козенят. Було підраховано, що на виготовлення однієї книги з пергаменту, потрібні були шкіри цілого стада тварин. Отже матеріальною основою була шкіра, а відповідно носій мав назву пергаменту. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Оптичні документи

         2.1.Оптичний документ. Оптичний диск

         Оптичний документ відноситься до новітніх носіїв інформації, заснованим на оптичних способах запису, причитування і відтворення. Зі всієї маси документів він виділяється за способом документування.

         Оптичний документ акумулює в собі переваги різних способів запису інформації і матеріалів носія. Важливою гідністю даного носія інформації є, по-перше, його універсальність, тобто можливість запису і зберігання в єдиній цифровій формі інформації будь-якого вигляду — звукового, текстового, графічного, відео. По-друге, оптичний документ дає можливість організації і зберігання інформації у вигляді баз даних на єдиному оптичному носії. По-третє, цей документ забезпечує можливість створення інтегрованих інформаційних мереж, що забезпечують доступ до таких баз даних.

         Оптичний документ — це інтегральний вид документа, здатний увібрати в себе достоїнства  і можливості книги, мікро-, діа- і відеофільмів, аудіозапису і т. д., причому все це одночасно. Він необхідний для тривалого зберігання великих масивів інформації.

         До оптичних документів відносяться оптичні диски і відеодиски: компакт-диск, СВ-ГРУДКА, ВУВ-диск і ін.

         Переваги оптичних документів в системі технічно кодованих документів, що склалася, приведені в таблиці - (Додаток 1).

         Оптичні документи  володіють хорошим співвідношенням  «якість/ціна», а також швидкодією і низькою вартістю зберігання інформації.

         Оптичний диск. Найперспективнішим видом оптичного документа, що виділяється за формою носія і особливостям користування, є оптичний диск (ОД) — матеріальний носій, на якому інформація записується і прочитується за допомогою сфокусованого лазерного променя. При цьому формуються мікроскопічні поглиблення або ямки (піти), створюючі в сукупності спіральні або кільцеві доріжки із записом звуку (оптичні аудіодиски), зображення (оптичні відеодиски) або різної текстової інформації. Густина запису понад 108 бит/см2.

         Оптичний диск — це оптичний (лазерний) носій інформації діаметром 8—12 см (4,5"), товщиною — 1,2 мм.

         Перші ОД почали з'являтися ще в першій половині 1950-х років (СОМ  — сотри1;ег ои1ри1; писгой1т —  комп'ютер, що виробляє мікрофільм). У 1962 р. в США були здійснені перші розробки у області ОД, які почали упроваджуватися в промисловість на початку 1970-х років. Проте широке промислове виробництво обох видів ОД (КОД — компактні оптичні диски і ЦОД — цифрові оптичні диски) почалося тільки в 1980-е роки і продовжується до цього дня. Перше покоління ЦОД з'явилося в 1983 р. Один диск містив від 25 до 50 тис. сторінок тексту формату А4 у вигляді факсиміле. Подальше покоління дисків, розроблених в 1985 р., вміщає до 1 млн. сторінок тексту. В даний час відоме понад десяток різновидів таких дисків.

         Діаметр ОД частіший всього 305 мм. Інформацію записують в кодованій формі (двійковий код 0—1). Місткість ОД залежить від технології запису і може складати 10000, 25000 або 40000 сторінок формату А4. І це при тій умові, що поверхня диска використовується для запису інформації лише на 60—70%.

         Оскільки на ОД інформація зберігається в цифровій формі, технологія запису має свої особливості. Сигнал, що поступає від джерела — аналоговий. Аналогово-цифровий перетворювач переводить його в цифрову (двійкову) форму. При причитуванні інформації дані розгортаються в зворотному порядку.

         Об'єктами зберігання на ОД можуть бути: енциклопедичні, науково-технічні, галузеві довідники і словники, нормативно-довідкові бази даних, аудіовізуальні навчальні посібники, набори повчальних і ігрових програм і інші документи. Зараз на ОД різних модифікацій випускається понад 600 видання. Половину з них складають бібліографічні покажчики і щорічники. Повнотекстові документи, тобто книги, журнали і т. д., складають до 20% видань на лазерних дисках, причому їх вартість у декілька разів менше аналогічних друкарських видань. Бібліотека Конгресу США зберігає і видає інформацію на ОД з 1982 р. Їх використовують близько 10% американських бібліотек. Найперспективніша галузь застосування ОД — автоматизовані ІПС.

         ОД і взагалі  оптичні інформаційні системи —  це вершина сучасних досягнень у області графіки запису і пошуку інформації. До недоліку ОД на сьогодні можна віднести високу вартість устаткування, що дозволяє проводити оновлення інформації на ОД самим користувачем.

         По місткості носія  інформації ОД діляться на три види:

         • великої місткості (понад 2х109 байт) — для використовування як архіви даних, що проходять через ЕОМ;

         • середньої місткості (7х108 — 2х109 байт) — для зберігання текстової і образотворчої інформації;

         • компактні диски (місткість до 7х108 байт) — для МІКРО-ЕВМ.

         Залежно від можливості використовування для запису і причитування ОД ділять на два види. Це накопичувачі, призначені для запису інформації безпосередньо користувачем і її зберігання, —WORM (Write Onece Read Many), і накопичувачі, розраховані тільки на читання інформації, — CD-ROM (Compact Disk Read Only Memory — компакт-диск, тільки для читання). Накопичувачі CD-ROM підрозділяються на пристрої з одноразовим записом і переписуванні компакт-диски — CD-R (СD-Recordable), на які інформація може бути записана і лічена самим користувачем за допомогою спеціального дисковода. З 1999 року почате виробництво DVD-дисків.

         Упровадження оптичної технології в документно-інфор-мационную  сферу може розглядатися як початок  нової ери в розповсюдженні, зберіганні, використовуванні документарної інформації.  

         2.2. Аудіо-компакт-диск

         Аудіо-компакт-диск (КД) — це оптичний диск (діаметри 80, 120 мм, завтовшки 1,2 мм) з постійною (нестираної) звуковою (мова, музика і т. п.) інформацією, записаною в двійковому коді. Призначений для відтворення інформації на програвачах компакт-дисків (СD-р1ауег). Тривалість відтворення може перевищувати 1 годину. КД по деяких характеристиках перевершує грамплатівку.

         Якість відтворення (перешкодозахисна), компактність, зручність  відтворення і зберігання є основними достоїнствами КД.

         Процес виготовлення компакт-дисків складається з декількох  етапів: підготовка інформації для  запису на майстер-диск (перший зразок); виготовлення самого майстер-диска; виготовлення матриць (негатив майстер-диска); тиражування (пресуванням) компакт-дисків.

         Диск складається з прозорої полікарбонатної підкладки завтовшки трохи більше 1 мм, на яку напилюється шар алюмінію і захисного шару акрилового лака. Дані записані променем лазера у вигляді мікроскопічних (діаметром близько напівмікрона) поглиблень — піт (англ. виїмка, ямка), несучих цифровий код і розташованих на дуже вузькій (у 100 разів тонше за людський волос) спіральній доріжці, повна довжина якої більше 5 км; всього на доріжці поміщається 2,8 млрд. поглиблень.

         На відміну від вінчестерів, що мають доріжки у вигляді концентричних кіл, компакт-диск містить всього одну фізичну доріжку, яка може бути розбита на декілька логічних. На доріжці в цифровій формі (двійковим кодом) фіксується звукова інформація. Окрім основної інформації записується додаткова (наприклад, номер і тривалість ділянки пластинки, що програється), дозволяюча запрограмувати за бажанням слухачів послідовність відтворення цих ділянок. (Додаток 2).

         Причитування інформації з компакт-диска, так само як і запис, відбувається за допомогою лазерного променя, але меншої потужності, з подальшим її перетворенням з цифрової в аналогову форму і відтворенням.

         Відтворення компакт-дисків здійснюється на спеціальному пристрої, що програє, в якому замість голки  використовують лазерний промінь. У лазерних програвачах завдяки цифровому методу відтворення виключені перешкоди, обумовлені властивостями матеріалу пластинки.