Сутність психічних станів

План

Сутність психічних стані

Ретроспективний аналіз публікацій, у яких розглянуто визначення поняття психічного стану, дає змогу простежити деякі тенденції. Позиції фахівців з проблеми психічних станів і відповідні визначення можна звести до одного з трьох напрямів.

У межах першого напряму психічний  стан розглядають як сукупність показників психічної сфери людини, які характерні для особистості в цей момент. Зокрема, М.Д. Левітов визначає психічний стан так: «Це цілісна характеристика психічної діяльності за певний період, яка засвідчує своєрідність перебігу психічних процесів залежно від предметів і явищ дійсності, які відображаються, попереднього стану й психічних властивостей особистості». Обґрунтовуючи таке тлумачення психічного стану, він торкається визначення терміна «стан», виокремлює чотири його значення:

1) тимчасове становище, в якому хто-небудь, що-небудь перебуває;

2) звання;

3) наявність чого-небудь (наприклад, майновий ценз);

4) готовність до дії.

І, як зазначає автор: «Поза сумнівом, лише перше значення адекватне психічному стану». Таким чином, психічний стан – це тимчасова (на якомусь відрізку часу) характеристика психічної діяльності (функціонування психіки).

У рамках цього напряму існують  й інші визначення психічного стану, але головне в них одне: стан трактують як інтегральну характеристику психіки в конкретний (актуальний) момент. Потрібно зазначити, що таке тлумачення психічного стану є найпоширенішим у психологічній літературі. Як зазначив Є.П. Ільїн, такі описові визначення не прояснюють питання механізмів перебігу стану.

У межах другого напряму психічний  стан розглядають як тло, на якому розгортається психічна діяльність, рівень і спрямованість психічної активності особистості. Явище психічного стану виводять з поняття тонусу – «рівня активності-пасивності нервово-психічної діяльності». Як психічний еквівалент тонусу розглядають психічний стан як загальне тло всієї психічної діяльності. Такий підхід пов’язаний з уявленнями про функціонування мозку, інтегральним виявом якого є рівень активації центральної нервової системи. Це об’єктивна складова психічного стану. Друга складова – ставлення суб’єкта (суб’єктивна оцінка значущості ситуації або предмета, на який спрямовано свідомість людини), що виражається в переживаннях людини, пов’язаних з предметами або особливостями діяльності. У багатьох прикладних дослідженнях продемонстровано тісний функціональний зв’язок між суб’єктивною значущістю ситуації, рівнем активації, швидкістю, точністю та стабільністю перебігу психічних процесів і вираженістю вияву психічних властивостей. Встановлено, що змістовний аспект ситуації вибірково впливає і на психічні процеси, і на психічні властивості. За такого підходу психічний стан забезпечує структурну і функціональну організацію тих компонентів психіки, які в цей момент розвитку ситуації виконують функцію активної взаємодії людини із зовнішнім середовищем. Потрібно зазначити, що такого трактування психічного стану дотримувалися С.Л. Рубинштейн, В.Д. Небиліцин, Т.А. Немчин та ін.

У рамках третього напряму психічний  стан розглядають як системну реакцію  психіки людини на зміни умов. Використовуючи положення теорії функціональних систем, найповніше й найпослідовніше цей підхід представив Є.П. Ільїн. В основі життєдіяльності живого організму лежать механізми пристосування, цілеспрямованості та самозбереження. Якщо психічний стан – невід’ємна складова життєдіяльності людини, то в його визначенні має бути відображено закономірності реалізації цих механізмів. У найширшому значенні стан людини розуміють як «реакцію функціональних систем на зовнішні і внутрішні дії, спрямовану на отримання корисного результату». Реакцію трактують як будь-яку відповідь збуджуючих систем на зовнішні і внутрішні стимули. Корисний результат виражений у сукупності двох цілей: біологічної – збереження цілісності організму і забезпечення життєдіяльності в цих умовах; соціальної – досягнення мети діяльності.

Насамперед ідеться про біологічну доцільність виникнення того чи іншого стану. В конкретних ситуаціях людина може довільно спрямувати реакцію функціональної системи в керунку, потрібному для  досягнення результату діяльності, часом навіть на шкоду здоров’ю. Спеціально підкреслюють, що стан як реакція – причинено зумовлене явище, реакція не окремих систем чи органа, а особистості загалом, із залученням у реагування і фізіологічних, і психічних рівнів управління. Є.П. Ільїн подав таке визначення психічного стану: «Це цілісна реакція особистості на зовнішні і внутрішні стимули, спрямована на досягнення корисного результату». До того ж, виокремлюють психологічний аспект стану – переживання і відчуття, і фізіологічний – зміну фізіологічних функцій. Зміна фізіологічних функцій цілковито залежить від рівня активації в цей момент і виявляється в ступені мобілізації функціональних можливостей. Отже, можна зазначити, що психічний стан, як результат цілісної пристосованої реакції особистості у відповідь на зміни зовнішніх і внутрішніх умов, які спрямовані на досягнення корисного результату, виявляється в переживаннях і ступені мобілізації функціональних можливостей. У такому розумінні психічного стану розкрито змістовний аспект цього явища, що дає уявлення про принципи його детермінації.

У психології виокремлюють чотири рівні  організації функціонування соматики і психіки людини: біохімічний; фізіологічний; психічний; соціально-психологічний. Кожен  попередній рівень є структурною  підставою для наступного. Визначено функції кожного рівня регуляції: біохімічного – енергетичне забезпечення життєдіяльності (процеси гомеостазу); фізіологічного – підтримка постійності внутрішнього середовища (константа фізіологічних процесів); психічного – регуляція поведінки (процеси психічного віддзеркалення); соціально-психологічного – управління діяльністю (процеси соціальної адаптації). Рівень психічної регуляції, виконуючи функцію суб’єктивного віддзеркалення, об’єднує всі рівні функціонування в єдине ціле, як своєрідний системо утворювальний чинник. Пристосування до зовнішніх чи внутрішніх умов, які змінюються, починається з процесів віддзеркалення і запускає біохімічний рівень регуляції, який є пусковим для рівня фізіологічної регуляції, що забезпечує функціонування нейрофізіології психічних процесів. Це – внутрішнє кільце регуляції. Рівень психічної регуляції також запускає рівень соціально-психологічного управління – це зовнішнє кільце пристосування до умов.

Зміна внутрішніх умов відбувається під впливом зовнішніх умов, поточних функціональних можливостей і сукупності психологічних особливостей людини. Зовнішні умови за принципом детермінізму заломлюються через індивідуальні й особисті особливості, зумовлюючи індивідуальність процесу (аналіз ситуації), який закінчується оцінкою складності ситуації. Під оцінкою складності ситуації розуміють суб’єктивну оцінку імовірності досягнення мети, простіше кажучи, «впевненості-невпевненості» в досягненні мети. Оцінка складності відповідно до актуалізації конкретного мотиву в цій ситуації запускає механізми пристосування до ситуації й умов, що змінюються (зокрема, за умов константної ситуації з часом змінюються поточні функціональні можливості). Ще одним наслідком такої пристосувальної реакції особистості є критерії задовільного досягнення мети, певний рівень активації й переживання. Наслідком такої пристосувальної реакції є конкретні характеристики перебігу психічних процесів і вираженість вияву психічних властивостей особистості.

Постає питання: який з наведених  підходів розуміння психічного стану відповідає суті явища? Усі три. Психічний стан як пристосувальна реакція полягає в зміні рівня активності нервової системи, переживаннях, а це фон, який зумовлює особливості перебігу психічних процесів і вираженість вияву психічних властивостей. Результатом такої пристосувальної реакції є характеристика психічної сфери людини в цих умовах в конкретний час.

Термін «стан» у науковому сенсі  має два значення: характеристика і невід’ємна властивість явища. Щодо предмета психологічної науки, варто також виокремлювати два значення терміна «стан» стосовно людини.

Перше. Стан як характеристика – це стан об’єкта дослідження – уваги, психомоторики, свідомості тощо, зокрема  психіки загалом. Стан психіки –  ситуативна інтегральна, комплексна, цілісна і т. ін. характеристика психічної сфери людини. Такий термін широко використовують у психіатрії.

У рамках другого значення психічний  стан як невід’ємна, атрибутивна властивість  психіки людини є формою існування  психіки, яка функціонально пов’язує дві категорії психічних явищ – психічні процеси і психічні властивості. Особливості функціонування психіки в конкретний момент є наслідком психічного стану. Конкретні вияви психічної сфери людини є характеристиками її психічного стану. Саме в психічному стані виявляється діалектика мінливості й стійкості, об’єктивності й суб’єктивності, мимовільності й довільності, минулого й майбутнього.

Отже, психічний стан (стан суб’єкта) детермінує кількісні й якісні характеристики психічних процесів, вираженість  вияву психічних властивостей, суб’єктивних виявів стану – відчуттів, переживань, настрою. Інтегральною характеристикою психічної сфери людини в конкретний момент є стан психіки (стан об’єкта). Тобто стан як категорія – причина конкретного функціонування психічної сфери, а стан як характеристика – наслідок функціонування психіки людини.

На рівні оптимальної психічної  активності наявна повна свідомість, для якої характерна концентрована, вибіркова, така, що легко перелаштовується, увага і висока продуктивність немічних процесів. У разі відхилення від цього рівня в той чи інший бік відбувається обмеження свідомості через звуження уваги й погіршення м немічних функцій, порушується принцип гармонійності функціонування психіки. Патологічні стани не мають рівня середньої активності, всі розлади психіки відбуваються, як правило, на тлі значного відхилення активності від індивідуально-оптимального рівня в бік зниження або підвищення. Змінені стани свідомості також характеризуються значним відхиленням від індивідуального оптимуму рівня активності й виникають під час впливу на особистість різних чинників: стресових; афектогенних; невротичних і психотичних захворювань; гіпнотичних; медитативних.

Важливість вивчення психічних  станів пояснюється тим, що від їхньої зміни залежить ефективність поведінки й діяльності. Особливо це стосується людей, специфіка діяльності яких та умови її виконання часто мають складний, надзвичайний характер.

М.Д. Левітов зазначав, що психічні стани, як складне явище, є єдністю  психічних процесів, їхнім підсумком. Але психічні процеси, що виникли, «накладаються» на психічні властивості особистості, які залежно від свого психоенергетичного потенціалу, тобто ступеня розвинутості й міцності, гальмують, стримують їх або сприяють розвитку, тобто підсилюють.

Отже, психічний стан, з одного боку, можна розглядати як інтегроване  відображення у психіці взаємодії  внутрішніх умов і зовнішніх впливів у відносно статичний відрізок часу. З іншого – як проекцію психічних процесів на психічні властивості людини, унаслідок чого зіштовхуються психоенергії різних потенціалів, що зумовлює появу тимчасової надлишкової психоенергії, яка й визначає психічний стан людини. Після її нейтралізацією зникає стан, який вона зумовила.

Під ПСИХІЧНИМ СТАНОМ розуміють  тимчасовий функціональний рівень психіки, який відображає взаємодію впливу внутрішнього середовища організму або зовнішніх чинників та визначає спрямованість перебігу психічних процесів у цей момент і вияв психічних властивостей людини.

З позицій функціонування психічний  стан особистості виражається в тому, наскільки швидко чи повільно відбуваються в ньому реакції і процеси, як виявляються наявні психічні властивості.

Специфіка психічного стану передусім  означає специфіку перебігу психічних  процесів. Для стану неуважності  часто характерні відхилення у сфері відчуття й сприйняття, пам’яті, мислення, послаблення вольової активності, нерідко специфічні емоційні переживання (печаль, роздратування).

Психічний стан тісно пов’язаний з індивідуальними властивостями  особистості, оскільки він характеризує психічну діяльність не загалом, а індивідуально. Стан страху в однієї людини може виявлятися у психічному збудженні, а в іншої – у психічному «паралічі», гальмуванні психічної діяльності. Так само, як психічні властивості відбиваються на психічних станах, психічні стани можуть переходити у психічні властивості. Якщо людина дуже часто переживає стан тривоги, можливе формування особистісної властивості – тривожності. Але відповідність між психічним станом і рисою особистості не є правилом. Зокрема, поруч з «нестримністю» як стійкою властивістю холеричного типу існує «нестримність» як стан, який може виникати в кожної людини і не бути характерною властивістю поведінки.

Психічні стани можуть позитивно  впливати на виконувану діяльність, на процес спілкування, а можуть і дезорганізовувати їх. Психічний стан – це своєрідне накопичення психоенергії.

Під психічним станом розуміють  не стан організму, а «стан душі», різноманітні її відгуки на свої власні відчуття та уявлення. Психічний стан – цілісна характеристика психічної діяльності, що фіксує момент стійкості та специфічності в перебігу психічних процесів, це форма реагування, що відображає ставлення особистості до власних психічних явищ у певний момент часу за певних умов (Т.С. Кириленко).

Кожний психічний стан є переживанням суб’єкта й водночас діяльністю його різних систем, він має зовнішнє вираження і виявляється у зміні ефекту діяльності, яку виконують. Тільки за сукупністю показників, що відображають кожний з цих рівнів, можна зробити висновок про наявність у людини того чи іншого стану. Ні поведінка, ні різні психофізіологічні показники, взяті окремо, не можуть достовірно диференціювати один стан від іншого. Провідне місце в діагностиці станів належить переживанням, пов’язаним зі ставленням особистості. Виокремлення останнього як чільного чинника психічного стану особистості дає змогу розглядати психічний стан саме як якісну характеристику психіки особистості, що об’єднує у собі психічні процеси та властивості особистості та здійснює вплив на них.

Психологічна характеристика інтересів

Інтерес (лат.interesse – бути всередині) – емоційний вияв пізнавальних потреб людини, що реалізується у спрямованості  людини на певні об’єкти, прагненні  глибше і повніше їх пізнати.

Інтереси  людини не вроджені. Вони виникають і розвиваються протягом її життя. Інтереси виникають на основі потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, інтерес виражає особисту приязнь до якоїсь діяльності. Інтерес який  поглибився і затвердився  може стати потребою. Наприклад, інтерес до театру може стати постійною потребою відвідувати спектаклі чи навіть зайнятися сценічною діяльністю.