Становлення патопсихології

     Ряд засідань Московського суспільства  психологів був присвячений ознайомленню з методами психологічного дослідження, з роботами з експериментально- психологічної  діагностики психічних захворювань. Великий інтерес викликала книга А. Н. Бернштейна "Клінічні прийоми психологічного дослідження душевнохворих"і "Атлас для експериментально- психологічного дослідження особистості" Ф. Г. Рибакова. Широку популярність у Росії й за рубежем одержала робота Г. И. Росолімо "Психологічні профілі. Метод кількісного дослідження психологічних процесів у нормальному й патологічному станах".У ній уживала спроба перетворення психології в точну науку - пропонувалася деяка система обстеження й оцінка по 10-бальній шкалі психічних процесів. У результаті виходила індивідуальна крива (профіль), що характеризує рівень "первинного", уродженого, і "вторинного", придбаного, розуму. Це були перші спроби тестових випробувань, і Г. И. Росолімо з його позитивними устремліннями з'явився одним з основоположників педології в Росії, методологічна й практична неспроможність якої оголилася в 30-ті рр. і одержала критичне завершення в постанові ЦК ВКП(б) від 4.VII.1936 р.

     Після Великої Жовтневої соціалістичної революції саме на психоневрологічних з'їздах пролунали перші доповіді радянських психологів, що виступили за побудову марксистської психології, К. Н. Корнілова й В. М. Бехтерева (на I і II Всеросійських з'їздах по психоневрології в 1923 і 1924 р.); на II з'їзді вперше виступив Л. С. Виготський, що підняв голос проти механістичного вихолощування із психології психічного образа. Ця ситуація багато в чому визначила характер патопсихологичних досліджень і шляху їхнього подальшого розвитку. Тісний зв'язок із клінічною практикою й тенденція теоретично осмислювати добуваються факты, що, рятували патопсихологів уже в той час від голого емпіризму й спекулятивних побудов, які характерні й зараз для патопсихології багатьох закордонних країн. Розвиток патопсихології йшло в руслі загального розвитку психології як науки, що будується на фундаменті марксистсько-ленінської філософії.

     На  становлення патопсихології як особливої  області знань великий вплив  зробили ідеї видатного радянського  психолога Л. С. Виготського: 1) мозок  людини має інші принципи організації, ніж мозок тварини; 2) розвиток вищих психічних функцій не визначено морфологічною структурою мозку, вони виникають не в результаті одного лише дозрівання мозкових структур, а формуються життевим шляхом присвоєння досвіду людства в процесі спілкування, навчання, виховання; 3) поразка тих самих зон кори має неоднакове значення на різних етапах психічного розвитку.

     Теоретичні  ідеї Л. С. Виготського, що одержали подальший розвиток у роботах його учнів і співробітників А. Р. Лурії, А. Н. Леонтьева, П. Я. Гальперина, Л. И. Божович, А. В. Запорожця, багато в чому визначили шлях патопсихологических і нейропсихологических досліджень у нашій країні. 
Сам Л. С. Виготський керував патопсихологической лабораторією при Московському відділенні ВИЭМ на базі клініки ім. С. С. Корсакова, у якій працювали психологи Г. В. Биренбаум, Б. В. Зейгарник і ін. Експериментальні дослідження психології розумової відсталості послужили Л. С. Виготському матеріалом для побудови теорії про зв'язок пізнавальної й мотиваційної сфер у принциповій дискусії з К. Левиним (про зв'язок інтелекту й афекту). 
Експериментальні дослідження під керівництвом Л. С. Виготського поклали початок багатобічному вивченню розпаду мислення Б. В. Зейгарник і її співробітниками в патопсихологичної лабораторії Інституту психіатрії МЗ РСФСР і МГУ. Немає необхідності далі викладати в історичному плані розвиток радянської психології, оскільки змістовна характеристика її досягнень представлена у відповідних главах книги. Назвемо лише основні центри, у яких здійснювалися патопсихологичні дослідження. Це психоневрологічний інститут ім. В. М. Бехтерева й БРЕШУ, де протягом декількох десятиліть дослідженнями з патопсихології керував В. Н. Мясищев. Відповідно до традицій школи В. М. Бехтерева на новій методологічній основі, у руслі теорії відносин В. Н. Мясищева здійснювалися дослідження з різних напрямків медичної психології. У цих дослідженнях були продовжені кращі традиції школи В. М. Бехтерева — цілісний підхід до особистості й непримиренність до функціоналізму: "Психологія безособових процесів повинна бути замінена психологією діяльної особистості, або особистості в діяльності". 
Ряд робіт був присвячений порушенню будови трудової діяльності хворих, вивченню впливу відносини хворих до праці на їхню працездатність. На підставі цих досліджень В. Н. Мясищев висунув положення про те, що порушення працездатності варто розглядати як, основний прояв щиросердечної хвороби людини й що показник працездатності служить одним із критеріїв психічного стану хворого. Роботи ленінградської школи патопсихологів цього періоду не втратили дотепер свого актуального значення як по змісту, так і по експериментальних методиках.

     Широко  розгорнулися патопсихологичні дослідження порушень пізнавальної діяльності й мотиваційної сфери в лабораторії Центрального інституту психіатрії МЗ РСФСР на базі психіатричної лікарні ім. П. Б. Ганнушкина (Б. В. Зейгарник, С. Я. Рубинштейн, Т. И. Тепеницина, Ю. Ф. Поляків, В. В. Миколаєва). Проводиться більша робота з патопсихології в Центрі охорони психічного здоров'я АМН СРСР (Ю. Ф. Поляків, Т. К. Мелешко, В. П. Критська, Н. В. Курек і ін.).

     Соціальний  аспект патопсихологичних досліджень представлений у психологічній лабораторії Центрального науково-дослідного інституту експертизи працездатності й організації праці інвалідів, створеного вперше у світі в СРСР (В. М. Коган, Э. А. Коробкова, И. Н. Дукельская й ін.). 
У руслі теорії Д. Н. Узнадзе велися й продовжують здійснюватися дослідження порушень установки при різних формах психічних захворювань психологами й психіатрами Грузії.

     З 1949 р. з ініціативи С. Л. Рубинштейна  почав читатися курс патопсихології в Московському державному університеті ім. М. В. Ломоносова на психологічному відділенні філософського факультету. У цей час подібні курси уведені в навчальні програми всіх факультетів або відділень психології університетів країни.

     За  останні роки виросло значення патопсихології в психокоррекційній роботі, що проводиться в різних видах психологічної служби: психокорекція й профілактика в соматичній клініці й клініці неврозів, поліклінічних відділеннях кризових станів, "телефони довіри", "Служба родини" і ін. Патопсихологи беруть участь у груповий психокорекції (Психоневрологічний інститут ім. В. М. Бехтерева, Клініка неврозів, ряд психіатричних лікарень і ін.). 
Розширюється мережа лабораторій по відновленню як окремих порушених функцій, так і працездатності хворих людей. Участь психологів стає зараз не тільки необхідним, але часто провідним фактором як у діагностичній роботі, так і в області профілактики й психокорекції психічних розладів. 
Особливий розвиток одержали патопсихологичні дослідження в дитячих психоневрологічних установах. Розробляються методики, що сприяють ранній діагностиці розумової відсталості; проводиться аналіз складних картин недорозвинення в дитячому віці з метою пошуків додаткових диференциально- діагностичних ознак і симптомів; використовуючи положення Л. С. Виготського про "зону найближчого розвитку", патопсихологи розробляють методики "навчального експерименту", спрямовані на виявлення прогностично важливих ознак навченості дітей (С. Я. Рубинштейн, В. В. Лебединський, А. Я. Іванова, Э. С. Мандрусова й ін.). Розробляються методи ігрової психокорекції (А. С. Спиваковська, И. Ф. Рапохина, Р. А. Харитонов, Л. М. Хрипкова). Значно зросла роль патопсихологів в області трудової, судебно- психіатричної й судово-психологічної експертиз...

     Швидкий ріст дослідницької й практичної роботи в області експериментальної патопсихології сприяє тому, що при наукових суспільствах психологів створюються секції, що поєднують і координують дослідження в області патопсихології. На всесоюзних з'їздах психологів країни були широко представлені доповіді патопсихологів, які концентрувалися навколо наступних проблем:

• значення патопсихології для теорії загальної психології;
• проблеми психокорекції;
• патологія пізнавальної діяльності й особистості.

     Аналогічні  симпозіуми були організовані на міжнародних  конгресах психологів (1966 - Москва, 1969 - Лондон, 1972 - Токіо, 1982 - Лейпциг). 
Таким чином, у цей час розвивається прикладна область психології, що має свій предмет і свої методи, - експериментальна патопсихологія. 
 
 
 
 

 
3. Погляди вчених античності на психічну патологію.

     У часи процвітання грецької й римської цивілізацій, приблизно з 500 р. до нашої ери до 500 р. нашої ери, філософи й лікарі стали пропонувати різні пояснення патологічного поводження. Гіппократ ( 460-377 до н. э.), якого часто називають батьком сучасної медицини, уважав, що всі хвороби мають природні причини. На його думку, хвороблива патологія поводження викликається внутрішніми фізичними причинами. Зокрема, він уважав, що провиною патології буває якась форма захворювання мозку, а це захворювання - як, на його погляд, і будь-яка хвороба - має своєю причиною дисгармонію чотирьох тварин гуморів (рідин), що циркулюють у людському тілі: жовтої жовчі, чорної жовчі, крові й слизу (флегми). Наприклад, надлишок жовтої жовчі викличе божевільну радість; надлишок чорної жовчі є джерелом постійного суму (меланхолія - чорна жовч (гр.)). Упевненість Гіппократа в тім, що патологічне поводження пояснюється причинами внутрішнього характеру, розділяли й великі грецькі філософи Платон ( 427-347 до н. э.) і Аристотель ( 384-322 до н. э.), а також інші досить авторитетні грецькі й римські медики. Відповідно до цих поглядів античні лікарі лікували психічні відхилення, сполучаючи медичні й психологічні засоби. Перш ніж удатися до таких надзвичайних заходів, як пустити хворому кров або обмежити волю його пересувань, багато грецьких лікарів спочатку прописували хворому теплу й дружню підтримку, музику, масаж, фізичні вправи й ванни. Римські лікарі висловлювалися навіть більш виразно, уважаючи, що пацієнта із психічними порушеннями необхідно всіляко заспокоювати й морально підтримувати. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     4. Психічні захворювання та боротьба з ними в епоху середньовіччя.

     Особливий вплив релігії на психіатрію виявилося  в епоху середньовіччя, після  падіння Римської імперії, що привело  до занепаду древньої культури й науки. На зміну науковому розумінню природних явищ церква висунула свої ідеї, наполегливо впроваджуючи їх в усі сфери життя суспільства. Медицина також виявилася в руках служителів культу. Будь-які спроби пояснити явища природи з матеріалістичних позицій оголошувалися віровідступництвом, єрессю, лікування жорстоко припинялося, лікарі строго каралися, насаджувалися марновірства, віра в загробне життя, у надприродні сили. У період середньовіччя психічні хвороби розглядалися як результат диявольської мари, одержимості бісом, що вселився у хворого. Подання про психічні хвороби як проявах «нечистого духу» викликало й відповідне відношення до хворих. Психічні розлади лікували різними релігійними обрядами, заклинаннями й вигнаннями «бесівської сили», ув'язненням хворих у в'язниці або навіть спалювання їх на багатті. Закони церковної інквізиції були настільки сильні, що жоден прогресивно мисляча людина не могла висловити думку про психічний розлад як про хворобу мозку. Усяка спроба протиставити мракобіссю розуміння сутності захворювання жорстоко карала. Віра в диявола була настільки сильна, що навіть видні вчені того часу були не в змозі виключити присутності його в організмі людини. Так, наприклад, два видатні мислителі пізнього середньовіччя М. Лютер (1483 - 1546) і Ф. Парацельс (1493 - 1541) безроздільно вірили в існування диявола, про що свідчить їхня переписка. Лютер писав Парацельсу: «На мою думку, всі божевільні ушкоджені в розумі чортом. Якщо ж лікарі приписують такого роду хвороби природним, то відбувається це тому, що вони не розуміють, до якого ступеня сильний і могутній чорт». Парацельс на це відповів: «Диявол вселяється тільки в здорову й розумну людину, а в душевнохворому йому робити нема чого» (цит. по Н. В. Виноградову, 1963). І все-таки, незважаючи на завзяте насадження розуміння сутності психічних розладів як результату «одержимості бісом», «гріхопадіння», уже в період середньовіччя передові натуралісти й лікарі почали висловлювати ідеї про матеріалістичну сутність психічної діяльності. Серед великих мислителів того часу варто назвати вченого-енциклопедиста (філософ, математик, фізик, астроном, психолог, поет), автора 450 наукових праць Абу Алі Ібн-Сина, або Авіценну (980 - 1037). Він був видатним представником середньовічної медицини, автором багатотомного «Медичного канону», якому було віддано 20 років життя. У цій праці Авіцена висловив думку, що «і душу є функція мозку, і коли в мисленні є розлад, те це говорить про те, що в самому мозку є якийсь дефект». Авіцена описав клініку й патогенез епілепсії, меланхолійних станів, травматичних і судинних ушкоджень мозку, вніс значний науковий внесок у невропатологію, почав спробу організованого лікування психічних хворих, створив перші психіатричні лікарні. Проте психіатрія в період середньовіччя не одержала належного розвитку.

     5. Погляди на психічну патологію в період ренесансу.

     Демонологічні погляди на патологію продовжували втрачати популярність у період раннього Відродження, коли стали активно  розвиватися культура й наука (приблизно 1400-1700). Німецький лікар Іоганн Вейер (1515-1588), перший лікар, що спеціалізується на щиросердечних захворюваннях, думав, що розум так само підданий хворобам, як тіло. Тепер його вважають першовідкривачем сучасної психопатології або психічної дисфункції.

     У цій атмосфері продовжували вдосконалюватися методи турботи про людей із психічними порушеннями. В Англії такі люди втримувалися будинку, а їхньої сім'ї одержували на зміст хворі засоби від місцевого церковного приходу. У самих різних місцях Європи перебували влаштовані церквою богадільні, призначені для лікування людей із психічними порушеннями. Можливо, найбільш відомий з таких притулків перебував у місті Гиле  у Бельгії. Починаючи з XV століття в Гиль із всіх кінців Європи прагнули люди, що сподіваються на лікування своєї психіки. Місцеві жителі дружелюбно приймали їх, і із численних пілігримів сформувалася перша у світі «колонія» пацієнтів із щиросердечними захворюваннями. Гиль був першопрохідником сучасної системи психічного здоров'я суспільства, і дотепер показує усьому світу, що люди із психічними проблемами із вдячністю реагують на турботу й поважне лікування (1975, 1974). На жаль, ці поліпшення в змісті хворих і турботі про їх почали зникати до середини XVI століття. Міські чиновники виявили, що приватні й суспільні будинки для змісту психічно хворих людей у стані вмістити лише невелику частину людей із серйозними психічними порушеннями, а лікарень недостатньо й вони занадто малі. Все частіше міські влада стали перетворювати лікарні й монастирі в так звані притулки, закладу, у які можна було відправити людей із психічними порушеннями. Зовсім очевидно, що ці заклади починали свою діяльність із найкращими намірами - забезпечити пацієнтам лікування й відхід. Однак у міру того як притулки переповнялися, вони помалу стали перетворюватися у свого роду в'язниці, де пацієнтів містили в брудних приміщеннях і зверталися з ними з немислимою жорстокістю. Наприклад, в 1547 році лондонська Віфлеємська лікарня була віддана місту королем Генріхом VIII винятково для змісту в ній душевнохворих. У цьому притулку пацієнтів тримали в ланцюгах, і вони так кричали, що їхні крики були чутні всій окрузі. Фактично ця лікарня перетворилася в популярний туристський атракціон; люди із задоволенням платили за те, щоб подивитися на завиваючим і щось невиразно, що бурмочуть мешканців, притулку. Назва цієї лікарнні, що місцеві жителі вимовляли як «Бедлам», стало означати хаотичний шум. Подібним же чином в «Вежі сновид» у Відні пацієнтів містили у вузьких проходах, через зовнішні стіни яких за ними могли спостерігати туристи. Притулок — установа, що в XVI столітті призначалося для надання допомоги людям із психічними порушеннями. Більша частина подібних закладів практично перетворилася в теперішні в'язниці.