Міністерство  освіти і науки  України

Миколаївський національний університет  ім. В.О. Сухомлинського

Інститут  педагогічної освіти 
 
 
 

Реферат на тему:

Становлення патопсихології 
 
 
 
 

                                                                                 Виконала

                                                              студентка 535 групи

                                                    Саладзе Ліана

Миколаїв

2011

     План

1. Місце патопсихології в системі психологічних знань.
2. Історичний аспект розвитку патопсихології.
3. Погляди вчених античності на психічну патологію.
4. Психічні захворювання та боротьба з ними в епоху середньовіччя.
5. Погляди на психічну патологію в період ренессансу.
6. Становлення сучасної патопсихології.
7. Література.

     1. Місце патопсихології  в системі психологічних  знань

     Патопсихологія  – це розділ медичної психології, що вивчає структуру порушень психічної  діяльності, закономірності її розпаду у співставленні з нормою і надає кваліфікацію психопатологічних явищ в поняттях сучасної психології.

     Психопатологія  – це розділ психіатрії, який описує ознаки психічного розладу в динаміці, протягом перебігу хвороби. Наприклад, при вивченні розірваності мислення та резонерства патопсихологія досліджує їх психологічну структуру, а психопатологія надає клінічне описання цих ознак, досліджують особливості їх виникнення і зв’язок з іншими симптомами, що спостерігаються поряд в клінічній картині розладу психіки. Патопсихологія використовує у своїх дослідження методи психології. Це різні серії експериментальних методик, які направлені на виявлення розладів пізнавальної діяльності, емоційно-вольової сфери, розпаду практичних навичок у психічно хворих.

     З появою робіт Б.В.Зейгарнік, розпад психіки перестали сприймати як негативне відображення її розвитку. Вона пояснювала це тим, що розвиток залежить від виховання та навчання, тобто процесів в більшій мірі соціальних, а психічний розлад, порушення від ображаючої діяльності мозку, визначається в основному біологічними закономірностями. При такому розумінні співвідношення розвитку і розпаду психічних процесів змінюється і ускладнюється задача експериментально-психологічного дослідження порушень психіки хворих. Так виникла експериментальна патопсихологія.

     Одним з основних принципів патопсихологічного експерименту є системний якісний  аналіз досліджуваних порушень психічної  діяльності. 
Патопсихологія є галуззю психологічної науки. Її дані мають теоретичне і практичне значення для психології і психіатрії. У цьому змісті її можна зарахувати до прикладних областей знання. В даний час у науці відбувається надзвичайно інтенсивний процес формування міждисциплінарних і прикладних областей. Існують такі області, як біохімія, біофізика, хімічна радіологія і т.д. Цей процес відбруньковування від «материнської» науки, що свідчить про її зрілість, торкнувся і психології: існує інженерна, дитяча, педагогічна, соціальна психологія, нейропсихологія, патопсихологія і т.д.

     Патопсихологія як психологічна дисципліна виходить із закономірностей розвитку і структури психіки в нормі. Вона вивчає закономірності розладу психічної діяльності і властивостей особистості в зіставленні з закономірностями формування і протікання психічних процесів у нормі, вона вивчає закономірності перекручувань відбивної діяльності мозку. 

     2. Історичний аспект розвитку патопсихології.

     На  початку XX в. дослідники порушень психічної  діяльності возвещають про вилучення  особливої галузі знань — патологічної психології. У літературі тих років ще зустрічається недиференційоване вживання термінів "патопсихологія" і "психопатологія". Експериментальна психопатологія вивчає здійснення психічних функцій при ненормальних умовах, створених хворобливим процесом, що лежить в основі щиросердечної хвороби.Особливі умови дослідження, а ще більш особлива постановка питань, що дається потребами психіатричної клініки, привели до утворення самостійної дисципліни — експериментальної психопатології, що стикається, але не зливається з клінічною психіатрією, загальною й індивідуальною психологією,наукова дисципліна, що вивчає психічне життя душевнохворих, зветься психопатології або патологічної психології. Змішання понять "патопсихологія" і "психопатологія" відбувалося через відсутність чіткої диференціації завдань психології й психіатрії в період первісного нагромадження фактичного матеріалу в конкретних дослідженнях аномалій психіки, тим більше, що дослідники, як правило, в одній особі сполучали й психіатра й психолога.  Найбільш чітке подання про предмет і завдання патопсихології на зорі її становлення втримувалося в роботах В. М. Бехтерева. 
В. М. Бехтерев уже не ототожнював поняття "патопсихологія" і "психопатологія". В організованому їм Психоневрологічному інституті одночасно читалися курси загальної психопатології й патологічної психології, тобто за ними стояли різні дисципліни.

     У самих джерел галузі, що формується, психології багато вітчизняних і  закордонних учених відзначали, що її значення виходить за межі прикладної до психіатрії науки. Розлади психіки розглядалися як експеримент природи, що зачіпає здебільшого складні психічні явища, до яких експериментальна психологія ще не мала підходу. Психологія, таким чином, одержувала новий інструмент пізнання.

     В одній з перших узагальнюючих  робіт з патопсихології "Психопатологія в застосуванні до психології" швейцарський психіатр Г. Штьоринг проводив думку, що зміна в результаті хвороби того або іншого елемента щиросердечного життя дозволяє судити про його значення й місце в складі складних психічних явищ. Патологічний матеріал сприяє постановці нових проблем у психології, крім того, патопсихологичні явища можуть служити, критерієм при оцінки психологічних теорій.

     Відзначимо  значний внесок у її становлення  досліджень школи Э. Крепелина й  поява в 20-х рр. нашого сторіччя робіт з медичної психології відомих, закордонних психіатрів: "Медична психологія" Э.Кречмера,трактуюча з неприйнятних для нас позицій конституціоналізму проблеми розвитку й порушень психіки, і "Медична психологія" П. Жані,присвячена головним чином питанням психотерапії. Розвинені патопсихологи із самих джерел відрізнялося міцними традиціями. На формування її принципів і методів дослідження вплинула робота И. М. Сєченова "Рефлекси головного мозку" (1863), що пробила "пролом у стіні", що розділяла фізіологію й психологію. Сам И. М. Сєченов надавав великого значення зближенню психології й психіатрії.

     Спадкоємцем И. М. Сєченова на цьому шляху став В. М. Бехтерев, психіатр по утворенню, родоначальник матеріалістично  орієнтованої експериментальної психології й основоположник патопсихологичного напрямку в Росії. Як представник рефлекторної концепції він уважав єдино науковим об'єктивний метод дослідження психічної діяльності, що вимагає по можливості охоплювати всю сукупність фактів зовнішнього прояву невропсихики й супутніх умов.

     Щоб розмежуватися з інтроспекционизмом, В. М. Бехтерев відмовився від уживання психологічної термінології. Понятійний апарат теорії, що розвивається їм, створює враження, начебто школа В. М. Бехтерева займалася винятково фізіологією. Однак постановка досліджень була спрямована головним чином на аналіз виконання експериментальних завдань, а не на особливості нейродинамики. "Об'єктивна психологія" В. М. Бехтерева поривала із традиційним функціоналізмом і пропонувала експериментально досліджувати різні види діяльності: як хворим виробляється ототожнення вражень, визначення, сполучення словесних символів і зовнішніх вражень, заповнення складів і слів при пропуску їх у тексті, визначення подібності й розходження між об'єктами, утворення висновку із двох посилок і ін.  
Представниками школи В. М. Бехтерева було розроблено багато методик експериментально-психологічного дослідження душевнохворих. Деякі з них (методика порівняння понять, визначення понять) увійшли до числа найбільш уживаних у радянській психології.

     Зберегли  значення для сучасної науки й  сформульовані В. М. Бехтеревим і  С. Д. Владичко вимоги до методик: простота (для рішення експериментальних  завдань випробувані не повинні  мати особливі знання, навичками) і  портативність (можливість дослідження безпосередньо в постелі хворого, поза лабораторною обстановкою).

     У роботах бехтеревскої школи відбитий багатий конкретний матеріал про  розлади сприйняття й пам'яті, розумовій  діяльності, уяви, уваги й розумової  працездатності. Результати експериментів зіставлялися з особливостями поводження хворого поза експериментальною ситуацією. В історіях хвороби, написаних з позицій об'єктивної психології, утримуються коштовні для психологічного аналізу відомості про порушення особистості, свідомості й самосвідомості, емоційно-вольової сфери. Викладаються вони в динаміку, що дозволяє бачити умови й стадії розвитку психічного дефекту, що проявляються в реальній життєдіяльності людини.

     На  погляди К. И. Поварнина й інших  представників школи В. М. Бехтерева дуже впливав завідувач психологічною лабораторією Психоневрологічного інституту А. Ф. Лазурський. Будучи учнем і співробітником В. М. Бехтерева, він став організатором власної психологічної школи. К. И. Поварнін указував на необхідність обліку індивідуальних особливостей хворих, оскільки іноді знаходять дефекти там, де насправді різко виражені індивідуальні особливості.

     У клініку був впроваджений розроблений  А. Ф. Лазурським для потреб педагогічної психології природний експеримент. Він застосовувався в ході організації дозвілля хворих, їхніх занять і розваг - зі спеціальною метою пропонувалися рахункові задачки, ребуси, загадки, завдання по заповненню пропущених у тексті букв, складів і ін.

     Таким чином, патопсихологія вже в джерелах мала всі ознаки, необхідні для твердження її наукової самостійності як галузь психологічної науки: предмет дослідження - порушення психіки; методи - весь арсенал психологічних методів; концептуальний апарат - апарат психологічної науки. Інша справа, яке зміст вкладався в поняття психіки представниками різних психологічних плинів. У школі В. М. Бехтерева намітилися широкі перспективи розвитку, позначилися теоретичні й прикладні аспекти галузі, що стає.

     Експериментальні  дослідження використовувалися  в рішенні завдань диференціального діагнозу й у здійсненні контролю за динамікою психічного розладу в ході лікування. Вони допомагали проникати в механізми психічного розладу. Так, В. М. Бехтерев експериментально довів, що в появі й локалізації галюцинацій у хворих відіграє роль їхня орієнтовна діяльність - тривожне вслухання, придивляння; продемонстрував споріднення галюцинацій з ілюзіями.

     Патопсихологичні  методи використовувалися в дитячій  і судової експертизах. В. М. Бехтерев і Н. М. Щелованов писали, що дані патологічної психології дозволяють майже безпомилково розпізнавати психічно неспроможних школярів, щоб виділити їх у спеціальні установи для відсталих. 
Практика судово-медичної експертизи породжувала потреба в дослідженнях, на стику патологічної й індивідуальної психології, які мали не тільки практичну, але й теоретичну цінність. Намечались і дослідження на стику патопсихології із соціальною психологією. "Вплив хворих один на одного й широку область нормальної сугестивності й подражательности серед здорових суть украй цікаві питання як для психіатра, так і для психолога; це питання заслуговує на повну увагу експериментальної психології, колективний психології, соціології, педагогіки й кримінальної антропології".Він має практичний інтерес для постановки справи в школах, лікарнях, у боротьбі з неврозами й психозами. 
Різнобічні конкретні дослідження й розробка елементарних теоретичних основ дозволяють уважати внесок школи В. М. Бехтерева в патопсихологію відправним пунктом формування даної галузі в Росії. Саме тому В. М. Бехтереву і його співробітникам приділяється настільки багато уваги в даній книзі.

     Другим  великим центром вітчизняної  психіатрії, у якому розвивалася  експериментальна психологія, була психіатрична клініка С. С. Корсакова, організована в 1887 р. при медичному факультеті Московського університету. Психологічною лабораторією клініки завідував А. А. Токарский. Під його редакцією виходили "Записки психологічної лабораторії", значний зміст яких становили дослідження студентів.

     Як  всі представники прогресивних напрямків у психіатрії, С. С. Корсаков дотримувався думки, що тільки знання основ психологічної науки дає можливість правильного розуміння розпаду психічної діяльності душевнохворої людини. Не випадково він починав читання курсу психіатрії з викладу основ психології. Подібних традицій дотримувалися й послідовники С. С. Корсакова: В. П. Сербський, В. А. Гіляровський і ін. Вони вважали, що психологічна підготовка необхідна лікареві будь-якої спеціальності. С. С. Корсаків навіть звертався в 1889 р. із клопотанням про установу на медичному факультеті особливої кафедри психології. Однак воно не одержало підтримки адміністрації університету.

     С. С. Корсаків і його співробітників з'явилися  організаторами й учасниками Московського психологічного суспільства. Сам С. С. Корсаків був головою цього суспільства. Роботи, що вийшли з його клініки, внесли коштовний вклад у психологічну науку — у розуміння механізмів пам'яті і її розладів, механізмів і розладів мислення. Так, всесвітньо відомий "корсаковський синдром" дав нові подання про тимчасову структуру людської пам'яті, заклав основи для розподілу видів пам'яті на довгострокову й короткочасну. У роботі "До психології мікроцефалії" С. С. Корсаків писав про відсутність в ідіотів "напрямної функції розуму", що робить людські дії осмисленими й доцільними.Аналіз структури слабоумства в роботі А. А. Токарського "Про дурість" підводив до думки про те, що розладу інтелектуальної діяльності хворих не зводяться до розпаду окремих здатностей, а представляють складні форми порушень всієї цілеспрямованої розумової діяльності.