Психологічний аналіз проблеми спілкуання в юнацькому віці

Внутрішня позиція  старшокласника по відношенню до школи  складається з його відношення до школи як до установи, до процесу  навчання і знання, до вчителів, до співучнів. Молодший школяр і навіть підліток ще не розрізнюють цих моментів, вони просто “люблять” або “не люблять” школу. Установки старшокласника більш диференційовані. Його відношення до школи в цілому характеризується зростаючою свідомістю і одночасно поступовим “виростанням” зі школи.

Навчання –  провідна діяльність старшокласника. Але мотиви навчання з віком змінюються. За даними Л.І. Божович, Н.Г. Морозової і Л.С. Славіної (1951), які стосується повоєнних років, в 1-2 класах дитина ще не усвідомлює самого змісту освіти і орієнтується, головним чином, на оцінку, за якою для неї стоїть певне відношення вчителя. В 3-7 класах освіта стає, насамперед, засобом завоювання престижу однолітків, завоювання репутації гарного учня. Для старшокласників все це вже менш важливо. Навчання, набуття знань стає тепер, насамперед засобом підготовки до майбутньої діяльності. Але далеко не у всіх.

Головна перешкода  взаємопорозумінню вчителів і учнів  – абсолютизація рольових стосунків. Вчитель, обтяжений турботою про  навчальну успішність, не бачить за оцінками індивідуальності учня. Ідеальний  учень в його розумінні – той, хто “завжди готовий співпрацювати із вчителем, прагне до знань, ніколи не порушує дисципліну на уроках.” В протиставлення образу школяра, ідеального у всіх відношеннях, існує інший: лінивий, пасивний чи неслухняний школяр, ворожо налаштований до школи і вчителів. Такий підопічний викликає у вчителя далеко не кращі очікування. 

Розкриваючись назустріч учню і отримуючи доступ в його внутрішній світ, вчитель  тим самим розгортає межі і  збагачує зміст власного “Я”.

В цій взаємодії  особистостей індивідуальність вчителя не менш істотна, ніж індивідуальність учня. Як писав в свій час К.Д. Ушинський, “в вихованні все має будуватись на особистості вихователя, тому що виховальна сила витікає лише з живого джерела людської особистості.”

1.4. Товариство  однолітків як фактор соціалізації

Одна з головних тенденцій перехідного віку –  переорієнтація підлітка і юнака  з батьків, вчителів і взагалі  старших на однолітків, більш або  менш рівних собі за статусом. Ця переорієнтація може відбуватись повільно і поступово, або різко і бурхливо, вона по різному виражена в різних сферах діяльності, в яких престижність старших і однолітків, як ми бачили, неоднакова, але така переорієнтація відбувається обов’язково.

Потреба в спілкуванні  з однолітками, яких не можуть замінити батьки, виникає в дитини вже в 4-5 років (за деякими даними – навіть раніше) і з віком неухильно зростає. Відсутність товариства однолітків вже у дошкільників негативно проявляється на розвиткові комунікативних здібностей і самосвідомості особистості. Поведінка ж юнака за самою суттю є колективно-груповою.

З однолітками  старшокласники переважно бажають  проводити своє дозвілля, їх знайомлять зі своїми думками. За деякими даними, в свої улюблені заняття учні розказують переважно товаришам і друзям, рідше – батькам і зовсім рідко – вчителям. Встановлено, що погляди класного колективу  дуже цінують близько половини юнаків, а поглядами вчителя – лише третина.

Які ж психологічні функції товариства однолітків в  юнацтві?

По-перше, спілкування  з однолітками дуже важливий специфічний канал інформації; по ньому підлітки і юнаки узнають багато які з необхідних речей, про які їм по тих чи інших причинах не розповідають дорослі. Наприклад, переважну частину інформації з питань статі підлітки отримують від однолітків, тому їх відсутність може затримати психосексуальний розвиток або завдати йому хворобливого характеру, якщо немає інших джерел такої інформації.

По-друге, це специфічний  вид діяльності і міжособових  стосунків. Групова гра, а потім  і інші види спільної діяльності випрацьовують в дитини необхідні навички соціальної взаємодії, вміння підкорятись колективній дисципліні і в той же час відстоювати свої права, співвідносити особисті інтереси з суспільними. Поза товариством однолітків, де взаємовідносини будуються принципово на рівних началах і статус потрібно заслужити і вміти підтримати, дитина не може випрацювати необхідних дорослому комунікативних якостей. Змагальність групових стосунків, якої немає в стосунках з батьками, також слугує цінною життєвою школою. За виразом французького письменника А. Моруа, шкільні товариші – кращі вихователі, ніж батьки, бо вони безжалісні.

По-третє, це специфічний  вид емоційного контакту. Усвідомлювання групової належності, солідарності, товариської  взаємодопомоги не лише полегшують підліткову автономізацію від дорослих, але й дає підлітку надзвичайно важливе для нього відчуття емоційного добробуту і стійкості. Чи зумів він заслужити повагу і любов рівних, товаришів, має вирішальне значення для юнацької самоповаги.

Зростання впливу однолітків з віком проявляється, насамперед, в тому, що зростає кількість часу, який проводиться старшокласником серед однолітків, в порівнянні з часом, який проводиться з батьками. Норми і критерії, які прийняті в колі однолітків, стають більш важливими, ніж ті, які існують у старших. Врешті решт, росте потреба в визнанні з боку однолітків.[8]

Але як ми вже  бачили, ставити в один ряд вплив  старших і однолітків механічно, без урахування конкретних соціальних умов і сфери діяльності, неможна.

Насамперед  про яких однолітків йде мова? Чи мається на увазі однаковість хронологічного віку чи скоріш рівність соціального статусу, положення в сім’ї і суспільстві? В психологічній і соціологічній літературі часто стверджується, що “товариство однолітків” або специфічна форма взаємодії і комунікації дітей і особливо юнаків одного і того ж віку, є універсальним інститутом, існуючим не лише у всіх людських товариствах, але і в багатьох тварин. Це уявлення не зовсім вірне. Підліткові і юнацькі групи дійсно існують і в людей, і в приматів, але вони більшою частиною різновікові. Саме різновіковість робить їх функціонально необхідними для передачі дітям деяких незакодованих генетичних аспектів поведінки, для охорони малих дітей від зовнішньої небезпеки (як доповнення і продовження материнських функцій) і для забезпечення більш або менш гладкого включення підростаючого покоління в доросле життя. Такі групи об’єднують юнаків, рівних одне одному по своєму соціальному статусу, іншими словами, не дорослих, які перебувають в процесі дозрівання або соціалізації, але не обов’язково суворо за віком. Зокрема, широко розповсюджені в старовинних товариствах і описані етнографічно чоловічі спілки і юнацькі групи (вікові групи, тайні товариства, холостяцтва, королівства шутів тощо) дуже часто пов’язані з задачами військового навчання. Відділення хлопчиків підлітків від дівчат переслідує мету виростити з них гарних воїнів. Щож стосується віково-однорідних груп, то вони, як ми вже бачили, історично виникли лише в новий час (шкільний клас) і підтримуються організацією виховання і навчання за віковим принципом.

Різновікові групи  володіють і своєю психологічною  специфікою. Ще А.С. Макаренко відмічав перевагу різновікових колективів з  точку зору більшого різноманіття соціальних ролей і людських стосунків. Експериментальні дослідження під керівництвом Л.І. Уманського з різновіковими загонами в школах-інтернатах показали, що різновікові групи більш ефективні при розв’язанні цілого ряду колективних задач і підвищують рівень суспільної активності учнів. Причому, оптимальний діапазон різновіковості різний в залежності від виду діяльності.

“Товариство однолітків”, в рамках і під впливом якого  формується особистість старшокласника, реально існує в двох істотно  різноманітних формах: 1) в формі  організованих і прямо або  не прямо направлених дорослими колективів і 2)  в формі стихійно формованих більш або менш дифузних груп спілкування, товариських кампаній тощо. Їх склад, структура і функції істотно відрізняються.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки  до першого розділу

Оскільки ми порушили проблему спілкування. Слід відзначити, що її розробка, пов’язана з працями А.Н. Леонтьєва, який вважав, що спілкування – певний бік діяльності, бо воно існує у кожній діяльності в якості її елементу. Соковкин В.К. аналізує людське спілкування як взаєморозуміння, як комунікацію, як діяльність, як відносини та як взаємовплив. Б.Г. Ананьєв підкреслював, що головною характеристикою спілкування, як діяльності є те, що через неї людина будує свої взаємовідносини з іншими людьми.

Значення спілкування  з боку вікової психології розглядались як у зарубіжній, так і в радянській психології. Представник гештальтпсихології К. Левін розглядав спілкування в юнацькому віці з точки зору соціально-психологічного явища. Левін вважав, що в цьому віці розширюється життєвий світ юнака, коло його спілкування, групова прихильність до типу людей, на яких вони орієнтуються.

В радянській психології Ельконін Д.Б. розглядає значення спілкування  в старшому шкільному віці з позиції  культурно-історичної теорії. Ельконін визначав, що в підлітковому віці спілкування є ведучим видом діяльності, але і в юнацькому віці воно не губить свого значення. Дякуючи спілкуванню, юнаки будують відносини, включаються в різноманітні види діяльності. Всі дослідники (Виготський Л.С., Божович Л.М., Кон І.С. ті інші психологи юнацтва) так чи інакше сходяться у визнанні того великого значення, яке має для старших школярів спілкування з однолітками. Для хлопців цього віку важливо не тільки бути поруч з однолітками, але і, головне, займати серед них задовольняючий їх стан.

Як показує  дослідження І.С. Кона, саме невміння, неможливість добиватись такого стану  часто є причиною недисциплінованості  та правопорушень юнаків. Це супроводжується  підвищеною конфліктністю хлопців  за відношенням до своїх груп, членами  яких вони постають.

Значення для  юнаків та дівчат їх рідних та однолітків принципово неоднакове в різних сферах діяльності. При їх потязі до самостійності, юнаки потребують життєвого досвіду  старших.

РОЗДІЛ 2.КОНФЛІКТ  ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА СПІЛКУВАННЯ   В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

2.1.Поняття конфліктів, їх особливості