Пам'ять в різних теоріях психології

Зміст

 

 

Вступ...............................................................................................................2

Розділ 1. Проблема пам'яті в психологіі......................................................4

1.1 Поняття про пам'ять.................................................................................4

1.2 Процеcи пам'яті........................................................................................8

1.3 Види пам'яті.............................................................................................10

Розділ 2. Пам'ять в різних теоріях психології............................................14

2.1. Розуміння пам'яті в асоціативній теорії...............................................14

2.2 Пам'ять з точки зору гештальтпсихології.............................................16

2.3 Підхід до пам'яті в психоаналізі.............................................................16

2.4 Біхевіористичний підхід до вивчення пам'яті.......................................17

2.5 Пам'ять в культурно-історичній теорії..................................................18

2.6 Память в теорії діяльності……………………………………………...19

2.7 Футурогенна теорія пам’яті……………………………………………20

Висновки........................................................................................................21

Список використаної літератури..............................................................22

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Вступ

 

 Враження, які людина має про світ, залишають певний слід, зберігаються, закріплюються, а при необхідності і можливості - відтворюються. Ці процеси називаються пам'ятю. «Без пам'яті, - писав С.Л. Рубінштейн, - ми були б істотами миті. Наше минуле було б мертве для майбутнього. Теперешнє, по його перебігу, безповоротньо зникало у минулому» [6, с. 258].

  Пам'ять - запам'ятовування, збереження і наступне відтворення індивідом його досвіду. Фізіологічною основою пам'яті є утворення, збереження та актуалізація тимчасових нервових зв'язків у мозку. Тимчасові зв'язки та їх системи утворюються при суміжній в часі дії подразників на органи чуття і при наявності у людини орієнтування, уваги, інтересу до цих подразників. В даний час виділяють дві фази пам'яті: лабільну, якій відповідає утримання сліду в формі реверберації нервових імпульсів (так звана короткочасна пам'ять), і стабільну фазу, яка передбачає збереження сліду за рахунок структурних змін, викликаних до життя в процесі консолідації (так звана довготривала пам'ять).

  Пам'ять є у всіх живих істот, але найбільш високого рівня свого розвитку вона досягає у людини. Пам'ять лежить в основі здібностей людини, є умовою навчання, придбання знань, формування вмінь і навичок. Без неї неможливе нормальне функціонування ні особистості, ні суспільства. Пам'ять визначають як здатність до одержання, зберігання й відтворення життєвого досвіду. Без постійного оновлення такого досвіду, його відтворення в зручних умовах, живі організми не змогли б адаптуватися до поточних, швидко мінливих подій життя. Не пам'ятаючи про те що було, вони б не мали можливості удосконалюватися далі, а те що вже набули, безповоротньо втрачали [5, с. 218-219].

Індивідуальні особливості  пам'яті виражаються в різній швидкості, точності і міцності запам'ятовування. Вони певною мірою пов'язані з відмінностями сили збудження і гальмування нервових процесів, ступеня їх врівноваженості і рухливості. Однак саме ці особливості вищої нервової діяльності змінюються під впливом умов життя і діяльності людей. Таким чином, проблема вивчення пам'яті не втратила актуальності і в наш час.

 

Об'єкт дослідження - пам'ять.

Предмет – теорії пам'яті.

Гіпотеза: теорії пам'яті в психології розглядають різні аспекти вивчення       пам'яті.

 

Завдання:

1) дати загальне уявлення  про пам'ять; 

2) розглянути процеси  та види пам'яті, їх особливості; 

3) розглянути особливості вивчення пам'яті в різних теоріях психології.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ПРОБЛЕМА ПАМ'ЯТІ В ПСИХОЛОГІЇ

1.1 Поняття про пам’ять

 

  Пам'ять – це процеси організації та збереження минулого досвіду, що дозволяють його повторне використання в діяльності або повернення в сферу свідомості. Пам'ять пов'язує минуле суб'єкта з його сьогоденням і майбутнім і є найважливішою пізнавальною функцією, що лежить в основі розвитку і навчання. Пам'ять лежить в основі будь-якого психічного явища.

  У первинних організмів є тільки два види пам'яті: генетична і механічна. Перша проявляється у передачі генетичним шляхом з покоління в покоління життєво необхідних біологічних, психологічних і поведінкових властивостей. Друга виступає у формі здібності до навчання, до придбання життєвого досвіду, який інакше, як в самому організмі, ніде зберігатися не може і зникає разом з його відходом з життя. Можливості для запам'ятовування у тварин обмежені, вони можуть пам'ятати і відтворювати лише те, що безпосередньо може бути придбано методом умовнорефлекторного, оперативного або вікарного навчання, без використання яких-небудь мнемічних засобів.

  У людини є мова, як могутній засіб запам'ятовування, спосіб збереження інформації у вигляді текстів та різного роду технічних записів. Їй немає необхідності покладатися тільки на свої органічні можливості, так як головні засоби вдосконалення пам'яті та збереження необхідної інформації знаходяться поза нею і одночасно в її руках: вона у змозі удосконалювати ці засоби, не змінюючи своєї власної природи [5, с. 218-219].

  Проблема пам'яті - ровесниця психології як науки. Вже Аристотель присвячує їй спеціальний трактат «Про пам'ять і спогад». Заслуговує великої уваги, висловлена ​​ним думка, що пам'ять є ставлення до образів, як до копій, подібностей колишніх вражень [1, с. 54].

  Поряд з матеріалістичної концепцією Аристотеля, в античності існувала ідеалістична концепція пам'яті, викладена в трактаті Платона «Про відчуття і пам'ять». Сутність теорії Платона добре виражена наступним його положенням:

«І відчуття, і пам'ять - якась сила». У даній концепції  пам'ять відірвана від матерії, вона є «справою душі», що черпає за допомогою спогадів знання з самої себе

[1, с. 59].

 Дослідження пам'яті  велися, як у руслі психології, так і у філософії. У другій половині XIX ст. емпірична психологія стає експериментальною психологією. І проблема пам'яті, стає тією проблемою, над якою посилено працює експериментальна психологія.

  Епоху створює 1885 р. експериментальне дослідження Г. Еббінгауза «Про пам'ять». В основу свого вчення про пам'ять він кладе «загальний закон асоціації», який він формулює так: «Якщо будь-які психічні новотворення одного разу наповнили свідомість одночасно або у близькій послідовності, то потім повернення деяких членів колишнього переживання викликає і уявлення інших членів, причому немає потреби в тому, щоб були в наявності первинні причини». «Загальну здатність душі до цього називають пам'яттю... Репродукція та пам'ять відносяться між собою приблизно так, як робота і енергія». З цієї точки зору ставиться експериментальне вивчення пам'яті [1, с. 5].

  Майже одночасно почалося вивчення пам'яті як складного осмисленого матеріалу. На початку XX ст. французький філософ А. Бергсон протиставив «пам'ять звички», що формується при механічному повторенні, і «пам'ять духу», що фіксує осмислені одиничні події біографії суб'екта. Роль організації матеріалу при запам'ятовуванні підкреслювалася гештальтпсихологією. У психоаналізі робилася спроба пояснення забування «витісненням» неприємних, травмуючих вражень зі сфери свідомості. Інші дослідники показали складний реконструктивний характер процесу пригадування оповідань і залежність його від існуючих культурних норм, значимість соціокультурних факторів у формуванні вищих форм пам'яті. Вітчизняними психологами було розроблено уявлення про пам'ять як про «дію у власному розумінні слова», що має свідому мету і спирається на суспільно вироблені знакові засоби (культурно-історична теорія

Л. С. Виготського). Поряд з довільним запам'ятовуванням вивчалося і мимовільне, досліджувалася залежність успішності процесів запам'ятовування від їх місця в структурі діяльності [3, с. 155].

 В ході онтогенетичного розвитку, способи запам'ятовування змінюються, зростає роль процесів виділення в запам'ятовуванні осмислених, семантичних зв'язків. Різні види пам'яті - моторна, емоційна, образна, словесно-логічна - іноді описуються як етапи такого розвитку. Аналіз порушень пам'яті і сприйняття в клініці локальних уражень мозку дозволили встановити переважний зв'язок процесів в лівій півкулі головного мозку (у правшів) з словесно-логічними способами запам'ятовування, а в правій півкулі - з наочно-образними.

  В основі явищ пам'яті на фізіологічному рівні лежать зміни активності окремих нейронів і їх популяцій, а також більш постійні зміни на біохімічному рівні (в молекулах РНК і ДНК). Ці процеси зазвичай вважаються субстратом двох форм пам'яті - пам'яті короткочасною і довготривалою, що підтверджується експериментально-психологічними даними.

  Помітний вплив на постановку  проблеми пам'яті справила відома аналогія між етапами переробки інформації людиною та структурними блоками комп'ютерів, що розроблялась в когнітивній психології. Але функціональна структура пам'яті виявляє значно більшу гнучкість. Так, про відсутність жорсткого зв'язку довгострокового запам'ятовування з процесами словесного повторення в короткочасній пам'яті свідчать дані про можливість успішного впізнання величезних масивів складноорганізованого зорового матеріалу            [7, с. 387].

Розглянемо питання  індивідуальних особливостей пам'яті. Пам'ять у людей розрізняється за багатьма параметрами: швидкості, міцності, тривалості, точності і обсягу запам'ятовування. Все це кількісні характеристики пам'яті. Але існують і якісні відмінності. Вони стосуються як домінування окремих видів пам'яті - зорової, слухової, емоційної, рухової та інших, так і їх функціонування. Відповідно до того, які сенсорні області домінують, виділяють такі індивідуальні типи пам'яті: зорову, слухову, рухову, емоційну та різноманітне їх поєднання.

 Одна людина для  того, щоб краще запам'ятати матеріал, обов'язково повинна його прочитати, так як при запам'ятовуванні і відтворенні їй легше всього спиратися на зорові образи. В іншої переважають слухове сприйняття і акустичні образи, їй краще один раз почути, ніж кілька разів побачити. Треття найлегше запам'ятовує і відтворює рухи, і її можна рекомендувати записувати матеріал чи супроводжувати її запам'ятовування будь-якими рухами.

  «Чисті» види пам'яті як безумовне домінування одного з перелічених рідкі. Найчастіше на практиці ми стикаємося з різними поєднаннями зорової, слухової і рухової пам'яті. Типовими їх змішаннями є зорово-рухова, зорово-слухова і рухово-слухова пам'ять. Однак у більшості людей все ж домінуючою виступає зорова пам'ять. Найбільшого розвитку в людини зазвичай досягають ті види пам'яті, які найчастіше використовуються. Великий відбиток на цей процес накладає професійна діяльність. Наприклад, у вчених відзначається дуже гарна смислова та логічна пам'ять, але порівняно слабка механічна пам'ять. В акторів і лікарів добре розвинена пам'ять на обличчя.

  Таким чином, при  психологічному аналізі пам'яті  важливо враховувати, що вона  входить в цілісну структуру людської особистості. У мірі розвитку мотиваційно-потребністної сфери може змінюватися ставлення суб'єкта до свого минулого, від чого одне і те ж знання може по-різному зберігатися в особистості. Процеси пам'яті тісно пов'язані з особливостями особистості людини, її емоційним настроєм, інтересами і потребами. Вони визначають те, як людина запам'ятовує, зберігає і пригадує. Запам'ятовування також залежить від ставлення особистості до запам'ятованого матеріалу. Ставлення визначає виборчий характер пам'яті.

Отже, будь-який прояв минулого і майбутнього в сьогоденні пов'язують з пам'ятю. Пам'ять - це слідове відображення минулого, яке полягає в запам'ятовуванні, збереженні і подальшому розпізнанні та відтворенні запам'ятованого раніше. Безліч підходів до вивчення пам'яті випливає з великого розмаїття концепцій та моделей пам'яті, обумовлених розробкою проблем представниками різних наук.

1.2 Процеси пам'яті

 

До процесів пам'яті  відносять запам'ятовування (закріплення), відтворення (актуалізацію, відновлення), пізнання а також збереження і забуття.

  Запам'ятовування являє собою процес фіксації отриманої інформації. Якщо запам'ятовування відбувається само собою, то говорять про мимовільне чи ненавмисне запам'ятовування - так нам запам'ятовується цікавий фрагмент фільму або цікаві факти з газетної статті, незвичайний жест або манера одягатися. У подібному випадку запам'ятовується щось емоційно забарвлене - несподіване, яскраве. Мимовільне запам'ятовування зазвичай протікає природно і не потребує вольових зусиль. При довільному, навмисному запам'ятовуванні людина керується свідомою метою, як мнемічною: вивчити урок; запам'ятати, щоб передати. При цьому, природно, людина докладає вольові зусилля, свідомо вдається до використання спеціальних мнемічних або мнемотехнічних прийомів. Іноді довільне запам'ятовування може реалізовуватися механічним шляхом (багаторазове повторення матеріалу або його окремих частин) [3, с. 217].