Особливості українського національного характеру

     Перші спроби дати аналіз психічного складу як етносу і як нації українців  були здійсненні ще у ХVІІІ-ХІХ ст. в працях видатних представників української думки И.Костомарова, В.Липинського, Ф.Чижевського та інших. 

     Майже всі дослідники, колишні і теперішні  виокремлюють такі типові риси українського національного характеру як демократичність, волелюбство, емоційність, що виявляють у музичності наближеності українців до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності. 

     Більшість дослідників схиляються до того, що українцям властива така психологічна риса, як інтровертованість. Ця особливість виявляється в певній спрямованості на свій власний внутрішній світ, на проблеми перш за все власного соціуму. Саме тому в українському суспільстві родина, найближча громада, відігравали велику роль і мали особливу цінність. 

     Інтровертованість виявляється також у миролюбності не схильності до агресії та насильства, зосередженості на своїй внутрішній свободі. 

     Певна закритість для зовнішнього світу  породжує особистісну стриманість, витривалість та впертість у досягненні задумів. 

     Майже всі дослідники визначають характерологічну рису українців, як індивідуалізм. Ця риса є дещо небезпечна, тому індивідуалізм  може виявлятися у схильності до непокори і вести до заперечення будь-якої влади, рисою характеру українців  як конкретної особи так і етнічної групи є здатність до саморегуляції, це риса може розглядатися як рівень самостійності, розвитку самосвідомості за своє життя. 

     Ще  однією з домінуючих рис українського національного характеру є його емоційність. Дослідники вказують на підвищену чутливість української душі, її вразливості, схильність ображатися і відповідно слабку вольову регуляцію. 

     Підвищена ж чутливість до всього, що оточує, зокрема  і до взаємин з іншими людьми інколи поєднується з українців з  певною амбіційністю. 

     Недостатня розвиненість соціальної волі також виокремлюється багатьма дослідниками українського етносу. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характер українця. 

     Часто призводила до того, що поставлені цілі не були досягнуті чи не реалізувалися не так як були задумані. 

     Неадекватність  вольової регуляції відбивається і  в такій характерологічній рисі як упертість, що також досліджується  в багатьох дослідженнях. Ця особливість  поведінки виявляється у прагненні  діяти по своєму у супереч розумним доказам чи порадам. 
 
 
 
 
 

     Дисертацію  присвячено теоретичному та емпіричному  розробленню проблеми реконструювання  психологічної структури національного  характеру в контексті гуманітарної парадигми. Як один із перспективних  шляхів розв’язання цієї проблеми розглядається звернення до ненаукового етнопсихологічного знання, що міститься в класичних зразках художньої літератури. Показано, що таке знання може бути трансформоване в наукове на основі ідеї просторово-часового континууму етнопсихологічного дослідження, побудовано відповідну модель дослідницького процесу. Уперше із застосуванням коректних методичних прийомів реконструйовано психологічну структуру українського національного характеру. Доведено, що він існує у двох версіях – чоловічій і жіночій. Виявлено основні типологічні принципи відтворення його надперсональної психологічної структури на особистісному рівні. 
 
 

     У дисертації на принципово новій основі розв’язано проблему реконструювання  психологічної структури національного  характеру. Розроблено теоретико-методологічні засади дослідження та оригінальні методичні засоби, які дали змогу вперше коректно відтворити структуру українського національного характеру, представивши її складові та їх співвідношення не лише на рівні якісного аналізу, а й у кількісному вигляді. 

     Проведене дослідження дає підстави для  таких висновків: 

     1. Національний характер можна  визначити як вибудувану на  темпераментальній основі відносно  стійку конфігурацію (структурну  організацію) певних психологічних  рис, що репрезентують емоційно-вольову сферу тієї чи іншої етнонаціональної спільноти і, втілюючись у мотивах соціальної поведінки, виконують регулятивні функції. Поняття національного характеру доцільно розглядати як елемент системи етнопсихологічних понять, у якій найширшим є поняття “психологічний склад нації (етносу)”.  

     2. Феномен національного характеру  як такий розкривається повною  мірою на рівні етнонаціональної  спільноти в цілому. Тому, вивчаючи  той чи той національний характер, необхідним видається спочатку  реконструювати його як певну змістово-структурну цілісність і лише потім вичленовувати його індивідуально-типологічні варіанти, особистісні проекції.  

     3. Парадигмальний зсув, що відбувається  нині у психологічній науці  і полягає у зміні природничо-наукової  парадигми на гуманітарну, відкриває перед етнопсихологією нові можливості, зокрема, в розробленні проблеми національного характеру. Ці можливості пов’язані: а) з розширенням джерельної бази досліджень – за рахунок залучення джерел інформації ненаукового походження, у тому числі художньої літератури; б) з використанням так званих якісних дослідницьких стратегій, які слід не протиставляти кількісним, а інтегрувати з ними.  

     4. Перспективною з погляду вивчення  національного характеру видається  ідея просторово-часового континууму етнопсихологічного дослідження. Її реалізація дала авторці дисертації змогу побудувати модель спрямованого на вивчення українського національного характеру дослідницького процесу, у віртуальних межах якого специфічно розподіляються пізнавальні функції та інтеракції його суб’єктів, а саме: 1) письменників; 2) залучених дослідником експертів-літературознавців; 3) самого дослідника. Побудована модель знімає опозицію “контактних” і “дистантних” методів етнопсихологічного дослідження. 

     5. Провідну роль у психологічній структурі українського національного характеру відіграють три підструктури, які, за результатами факторного аналізу, представлені комплексами рис “комунікабельність – романтичність”, “вольовитість – волелюбність”, “хазяйновитість – набожність”. При цьому існують дві принципово схожі за змістовим наповненням, але не тотожні за структурою версії українського національного характеру – чоловіча і жіноча. У чоловіків перший (ієрархічно найвищий) рівень утворюють риси “комунікабельність – романтичність”, у жінок – “хазяйновитість – набожність”. Другим рівнем ієрархії характерологічних рис в обох випадках найімовірніше є підструктура “вольовитість – волелюбність”. Третій рівень ієрархії характерологічних рис утворюють підструктури: у чоловіків – “хазяйновитість – набожність”; у жінок – “комунікабельність – романтичність”. Виявлені структури чоловічої і жіночої версій національного характеру в гендерному аспекті є інверсійними, тому з певними застереженнями правомірно говорити про “фемінність” національного характеру в українських чоловіків та про його “маскулінність” в українських жінок.  

     6. Такі характерологічні риси, як  анархічність, гумористичність, демократизм,  егоїзм, індивідуалізм, інтровертивність, консерватизм, сентиментальність, терплячість,  толерантність, хитрість, не є системоутворювальними рисами українського національного характеру. Тому вони, всупереч усталеним уявленням, не можуть слугувати головними категоріями для його опису. 

     7. Типи особистості представників  українського етносу, зображені у творах художньої літератури, виразно тяжіють до відтворення структури українського національного характеру, однак ця структура на особистісному рівні ніколи не відтворюється повністю, а видозмінюється, вбираючи в себе неповторні індивідуально-типологічні риси. Психологічна структура українського національного характеру може відтворюватися на особистісному рівні за принципами: максимальної подібності, або простої схожості; редукції провідних підструктур до однієї ієрархічно впорядкованої метаструктури; витіснення однієї з провідних підструктур на периферію; реверсу провідних підструктур. Специфічним випадком відтворення психологічної структури українського національного характеру на особистісному рівні можна вважати також її подвоєння. Індивідуальний характер набуває при цьому виразної амбівалентності.  

     8. На прикладі низки літературних  образів типових українців виявлено  ознаки напіврозпаду або й  цілковитого розпаду стійких  патернів українського національного  характеру. Подібні ознаки правомірно  тлумачити як моменти інволюції національного характеру на рівні окремих індивідів. З погляду історичних ретроспектив і перспектив розвитку української нації найбільш деструктивним у цих моментах видається те, що українська набожність має тенденцію відокремлюватися від свого генетичного підґрунтя – хазяйновитості й працьовитості, починаючи виконувати суто службову функцію, що обслуговує егоїстичні інтереси особистості, а волелюбність інволюціонує до виявів у вузькому соціальному контексті і не виповнюється сенсом обстоювання свободи як принципу суспільного життя або компенсаторно реалізується в прагненнях боротися за “чужу волю”, шукати вільного життя за межами Батьківщини тощо. 

     9. Порівняльний аналіз факторних  структур характерологічних рис  етнічних українців, зображених українськими і російськими письменниками, засвідчує їх принципову схожість. Це підтверджує вірогідність реконструйованої психологічної структури українського національного характеру. 

     Перспективи подальших досліджень українського національного характеру вбачаються, по-перше, в його порівняльному аналізі з національними характерами інших народів, передовсім російського і польського, з якими історична доля українців була пов’язана найтісніше; по-друге, в дослідженні особливостей розвитку українського національного характеру, виявленні тих імовірних модифікацій, яких могла зазнати його психологічна структура від початку ХХ ст. до сьогодення. При цьому теоретико-методологічне та емпіричне підґрунтя таких досліджень можуть скласти сформульовані в дисертаційній роботі положення, представлені в ній методичні підходи та отримані дані. 
 
 
 
 

     Основні чинники формування українського національного  характеру (на основі наукової спадщини Б. Цимбалістого)

     Статтю  присвячено філософській спадщині українського мислителя в діаспорі – Б. Цимбалістого. Особливе місце надається осмисленню філософсько-антропологічних та етнопсихологічних поглядів ученого, його характеристиці світоглядного менталітету українського народу.

     Підвищений  інтерес до проблем, що стосуються національного характеру, пов’язаний зі змінами в соціально-політичній атмосфері сучасності та ідейною кризою, що її переживає наше суспільство в економічній, соціокультурній та інших галузях. Ще недавно всі феномени поведінки людей зводилися до прямого відображення економічної необхідності. За останні роки було зроблено значний поступ у цьому напрямку. Зокрема, це стосується впорядкування визначення поняття національного характеру, але на сьогодні не існує єдиного погляду на проблему, що стосується основ (чинників) формування національного характеру. Вперше вивчення особливостей окремих етнічних груп здійснювала Школа психології народів у Німеччині в середині ХІХ ст. Це питання також досліджене у праці В. Вундта (1832–1920) “Психологія народів”. У ХХ ст. дослідження цього питання здійснювалося переважно в рамках неофройдизму та націонології, і воно найбільше привертало увагу народів, котрі зазнавали національного гноблення і для яких актуальним було виявлення всіх чинників, що впливали на перебіг національно-визвольної боротьби. Намагаючись виявити умови, за яких можна досягти національної незалежності і причини попередніх поразок, українські вчені також зверталися до особливостей формування українського менталітету і психології. Ми з’ясуємо, як цю проблему розглядав український діаспорний філософ Богдан Цимбалістий (1919–1991). Але спершу спробуємо коротко з’ясувати погляди інших учених діаспори на дану проблему

     Д. Чижевський, досліджуючи національний характер українців, зазначав, що до характеристики національного типу можна йти трьома шляхами. Перший – дослідження народної творчості, другий – характеристика найбільш “блискучих” представників народу. Вчений виділяє такі основні риси психічного укладу українця: емоційність, сентименталізм, чутливість та ліризм, з другого боку – індивідуалізм та прагнення до “свободи”, яке у певних випадках “веде до самоізолювання, до конфлікту з усім та усіма, до розкладу усякої життєвої форми” і, нарешті, третя риса – неспокій і рухливість “більш психічні, ніж зовнішні” [9, с. 95], що, в свою чергу, сприяє здатності сприймати нове, створює передумови до психічної революції, але ця риса має і негативний вияв – тенденція до протиборства, руйнування, з чим пов'язані криваві сторінки української історії.