Особливості українського національного характеру

     Аналізуючи  динаміку розвитку, становлення і  спадкової передачі елементів духовності нації за допомогою звичаїв і  традицій, дослідник В.Москалець робить логічно правильне узагальнення: "Чим більше членів суспільства підтримують його звичаї, традиції, ототожнюють себе з ним, тим воно міцніше, стабільніше".

     На  нашу думку такий же механізм лежить і в основі становлення національного характеру. Традиції і звичаї, що склались під впливом певних історико-культурних факторів, передають від покоління до покоління духовні цінності, ідеали.

     Оформившись у XIV ст. з соціально-психологічного почуття "ми -українці", українська самосвідомість об'єднувалась навколо ідеї національного самовизначення. Протистояння владарюванню литовських князів, Польщі та Росії, а на Західних Землях і Австро-Угорщини, породжувало в характерах людей свободолюбиві ідеї, протест, активність дій, а з іншого боку – пасивно-утриманський характер, очікування "правди" ззовні. Таке очікування у стані власної безпорадності, неспроможності активно діяти в боротьбі за свободу, стимулює фантазію, посилену діяльність уяви, емоційність. Внутрішня емоційна енергія і загальмованість зовнішніх дій формують інтровертизм як особливу рису характеру, що відзначається духовним пошуком, роздумами, заглибленням у свій внутрішній світ. На інтровертизм, як рису українського характеру, вказували О.Кульчицький, М.Шлемкевич, В.Янів. Сьогодні цю думку поділяють відомі вчені О.Киричук, О.Донченко, Л.Орбан, В.Москалець та ін.

     Саме  інтровертованістю українського характеру  можна пояснити замилувано-мрійливе ставлення наших людей до природи, піклування про красу взаємин, добробут і порядність. Інтровертованість української душі і характеру проявляється і в певних особливостях української релігійності. М.Костомаров писав, що в релігійності українців домінують "... тайні роздуми про промисел, про себе, сердечний потяг до духовного, таємничого і відрадного світу".

     Інтровертизм  українського характеру, його делікатність і вразливість, швидкі перебіги у  настроях під впливом певних подразників, підкреслював доктор І.Мірчук, який твердив, що українцям властива "...перевага почувань, приступність найглибшим відрухам любови, що грає провідну ролю в їх духовному життю, але дуже часто це почування з якоїсь малоповажної причини перемінюється у свою протилежність, у розумово незбагненну, але чуттєво зрозумілу ненависть".

     З останнім твердженням автора про  такі різні контрасти українського характеру – від любові до ненависті – можна не погодитись, бо й сам І.Мірчук трохи нижче визнає, що "... українці в своїх переконаннях ніколи не засліплені" (там таки). Вроджену емоційність, більше того пристрасність українського характеру, як внутрішню (ендогенну) рису О.Кульчицький виводить із впливу прекрасної української землі – доброго, ласкавого, щедрого, плодючого чорнозему. На думку О.Кульчицького така земля не може не впливати на підсвідомі структури психіки тих, хто на ній працює.

     В іншій праці, Кульчицький пропонує глибше вивчити геопсихічні чинники, що впливають на формування української  душі. "Завдяки вчуттю в краєвид  людина зливається з ним унутрішньо, "піднімається уявним внутрішнім зусиллям разом з узгір'ям вгору", чи "розлягається степом", що залишає психічні наслідки, які оформляють душу".

     Виходячи  з такої теорії, можна говорити про певні особливості характерів "сина степу", "людини лісу", "верховинця" та ін.

     Однією  з історико-культурних та геополітичних  причин розвитку в українському характері співчутливості, співпереживань і відчування чужого болю як власного, того, що тепер об'єднано в поняття емпатії, є те, що сам український народ пережив багато страждань і мук. Саме той, хто пережив страждання і муки, здатний зрозуміти іншого, що потрапив у таке ж становище. Будучи протягом століть гнобленим, недооціненим, офіційно позбавленим багатьох самостійних прав, тепер український народ такий високочутливий до всього, що діється в світі.

     Значний внесок у дослідження умов формування українського характеру зробив відомий соціолог та етнопсихолог І.Рибчин.

     Консолідуючись  з О.Кульчицьким щодо впливу природних  умов на розвиток емоційності українського характеру, І.Рибчин показує залежність психіки людей від конкретних природно-кліматичних умов, більше того, окремі відмінності в характерах жителів різних кліматичних зон він пояснює не особливостями їх життєдіяльності, як робить це більшість дослідників, а буквально впливом природно-кліматичних умов та особливостями пори року. Низинно-степове дозвілля стимулює, на його думку, почуття піднесення і розширення власного "Я" до безмежності. Літня спека та морозна зима позбавляють степ чарівності і розвивають тугу, сум, пригніченість, самотність, тривожність. Звідтіля – апатія, індивідуалізм, непідпорядкованість.

     Як  і О.Кульчицький, І.Рибчин вважає, що м'якість і лагідність характеру  мешканців українського лісостепу  обумовлена м'якими формами залитих  сонцем лугів. Звідсіля – інтимне  ставлення до природи, доброзичливість  стосовно інших.

     Дещо  інший характер, на думку І.Рибчина, формується під впливом лісів. У  жителів лісової зони розвинута  романтичність, гармонійне співжиття  з природою, що знаходить свій вияв у народній творчості, орнаментах художніх виробів, близьких до природи фарбах і звуках, "...характеризується сумовитістю та релігійним настроєм з уваги на понурий, темний вигляд тих лісів і гущавин".

     Ряд особливостей характеру жителів  Карпатських гір І.Рибчин пояснює  різноманітністю гірських краєвидів, буянням барв та світлотіней. Для таких умов не характерна апатія, туга, затяжна меланхолія. Тут швидкий танок, дотепна коломийка, гострий гумор, весела пісня, колоритне різьбярство, барвиста вишиванка.

     Емоційна  імпульсивність і динамізм, життєрадісність  і пристрасність мешканців гір, особливо гуцулів, на думку І.Рибчина, безпосередньо випливає з "жахливо-величного, динамічного виладування стихій гірської природи". Дещо по-іншому пояснює окремі особливості українського характеру В-Янів. Їх коріння він шукає в селянськості української нації, способі господарювання та життєдіяльності. Так індивідуалізм, як характерну рису українців, він виводить з намагання до свободи, самостійності, як у господарюванні, так і у класних вчинках. Це намагання самовияву часто приводить до небажання коритися волі іншого Українець – людина з складним відчуттям свого "Я", але переборовши багато труднощів до цього самовияву, він сам стає чуйним, кордоцентричним (сердечним), співчутливим до долі ближнього Характеру українця властиве всепрощення, непам'ятання зла.

     Аналізуючи етнопсихологічні погляди М.Костомарова, який основною рисою українця називає перевагу особистого над загальним (у росіян перевагу загального над особистим), В.Янів пише, що в українців "виразна ворожість до всякого колективізму". В іншому місці цієї ж книги В.Янів стверджує, що українець – це людина "малих гуртів", в які він безпосередньо вростає". Він добре розуміє сім'ю, братство, громаду і мало "великі спільноти".

     Одночасно ті ж історико-культурні та геополітичні умови формували в характері  українців і такі риси, як дух бунтарства проти несправедливості, який "скріплюється ще й тенденцією до анархізму, помсти, але який є. ушляхетнений ідеалом визвольної боротьби".

     Говорячи  про належність українського народу до "індивідуалістичного культурного  циклу", В.Янів пише: "Українець заглиблений у собі і, маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород. Неохота коритися волі іншого йде так далеко, що комплементарне прямування до самовияву – нахил підпорядкуватися – в українця з природи слабо розвинений". Тут же автор пояснює основну причину цього анархізму, розкриває історичні умови його формування "Ця остання властивість характеру (неохота коритися волі іншого – О X.) ще більше поглибилася у результаті століть неволі, коли творчий спротив набирав прикмет чесноти" – (підкреслення наше – ОХ.),

     Історична боротьба проти насильства над соболі, над нацією, намагання до рівності з іншими народами породили і закріпили  індивідуалістичний код цінностей, характерний українському народові. Він стимулює мотивацію досягнень, особисту незалежність, впевненість, потребу опиратись лише на свої сили,

     Українському  народові властива індивідуальна форма  цілепокладання та особиста відповідальність за наслідки реалізації цілей. Це явище прогресивне, бо воно с передумовою появи людини, здатної до свідомого створення нового громадянського суспільства.

     Український індивідуалізм певною мірою поєднує  нас з індивідуалістичною Європою, але, перейшовши межі, веде нас до анархізму. "У вдачі українського народу переважає особиста воля" – зауважував М.Костомаров понад сто років тому.

     Сучасний  дослідник соцієтальної психіки (психічної  культури соціуму як цілісності) О.Донченко стверджує., що дійсно культура (як певна форма життя) українців відрізняється індивідуалістичністю і визнанням першості особистого над суспільним. Але, на її думку, "...між західно-європейським індивідуалізмом і українським (поки що рано говорити про духовну єдність України і Західної Європи, про включення України в західно-європейське культурне коло) є суттєва різниця, яка репрезентується в різні прагматичності і емоційності одного і того ж індивідуалізму".

     Про український "анархічний індивідуалізм" говорив В.Липинський у "Листах". І.Мірчук вживає термін "безмежний індивідуалізм" і додає, що в українців "Я" творить своєрідний переконливий принцип – що їх філософічне думання, їх розуміння моралі, творення певних норм, а передусім практична діяльність випливають з поняття особистості, що її обмеження відчувається завжди боляче, навіть і в інтересах загалу.

     Цікаву  думку про умови становлення  і розвитку української індивідуальної волелюбності висловлює В.Янів у "Нарисах  до історії української етнопсихології": "В основному причину наших  історичних невдач, як вони випливали з українського вибуялого індивідуалізму, можна б схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинились ми тому, що надмірно любимо волю. В бажанні рівності і братерства ми боялися свого власного деспота, і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно досить активності назовні), аж запанували над нами чужинці".

     Тривала століттями неволя породила в українському характері дух опору, супротиву, ненависті. Творчий супротив чужому насиллю з одночасним обмеженням можливостей самовияву, самореалізації (в умовах невільного життя) привели українців до певного негативного ставлення до всякої влади, до бунту, до браку послуху й дисципліни, до негативізму. "Тривала влада чужинців призвела до появи переконання, що владні структури створені лише для пригноблення, зловживань та нечесного збагачення, тому народ не скоро може змінити їх (ці переконання – О.Х.) і повірити у те, що влада існує для його захисту і забезпечення добробуту чесних трудівників" пише М.Маланюк. На його думку, саме внаслідок цього з'явилась "укрита злість та облудлива покірність", які за словами 1.Франка, вели до емоційного дискомфорту та зневіри, що часто виражалась у донощицтві і зрадництві. Приклад цьому, насамперед, дала значна частина української шляхти та козацької старшини, які або ополячились, або піддались русифікації і тим самим зробили поганий приклад для наслідування.

     Після руйнування української автономії  та реалізації російською монархією  курсу на русифікацію й закріпачення козацтва (за неповним московським переписом 1654 року воно становило близько 50% усього населення), демократичні цінності українського характеру (хоробрість, відкритість, тяжіння до рівноправ'я та ін.) поступово "вимиваються" і слабнуть. Цей процес значною мірою підсилився переходом або перетягуванням значної частини української еліти в російську адміністративну і культурну сфери. Так, "на зорі становлення російської академії наук серед 20 академіків 13 були українцями, вихованцями Києво-Могилянської академії. В 1775 році з 10 членів священного Синоду 9 були українці. Із 127 архієреїв Росії – 70 були українцями".

     Чужу  культуру збагачували сотні і  тисячі талановитих українців, починаючи  з відомих Ю.Котермака, Ф.Прокоповича, Е.Славинецького, Г.Кониського і, завершуючи, постатями останніх століть: М.Остроградського, Ю.Кондратюка, А.Люльки, І.Пудія, В.Вернадського, не говорячи уже про таких видатних митців і педагогів, як І.Репін, П.Чайковський, М.Гоголь, К.Ушинський та ін.

     Однак повернемось до періоду деформуючих  змін у характері значної частини українців під впливом політики російської імперії, яка безжалісно поглинала етноси заради розширення своєї території та сфер впливу.

     Як  і за "польської доби", колишня  українська старшина у своїй більшості  перейняла тепер же "малоросійську  свідомість" і стала найбільшим ворогом української самобутності. Як вважає дослідник В.Яворський, у психіці зрусифікованих українців панує роздвоєність. Вони, будучи за духом українцями, за формою намагаються бути росіянами. Це спричиняє нерозв'язний конфлікт між їх внутрішніми бажаннями і способами їх зовнішньої реалізації. У результаті дух не знаходить матеріального виявлення, а матеріальне позбавлене духу.

     Саме  під впливом історико-культурних та геополітичних умов у характері  українців сформувались і такі негативні риси як пасивність, втеча від дійсності в умовах невдачі. "Брак зовнішнього успіху скріплює інтровертність українця, але рівночасно й пасивізм (знеохоту), спричиняючись рівночасно до своєрідної утечі від дійсності, до ілюзіонізму. ...Так, отже, українець настроєний, але без сили волі у прямуваннях"; "А скільки тих зовнішніх невдач та розчарувань було! І осіли вони в характерах наших предків не тільки у формі пасивності, втечі від дійсності, але й в почуттях заздрості, агресивності.., українець нерадо спричиняється до успіху сильнішого, авторитет якого мав би визнавати".