Лекции по "Психологии"

Самооцінка - це ставлення людини до своїх здібностей, особистісних якостей, зовнішності, тобто  особистісне судження про власну цінність.

Окрім раціонального компонента, в самооцінці завжди присутній і емоційний; це пов'язано з тим, що особистість  під час самооцінювання завжди виявляє певне емоційне ставлення до себе самої. Таким чином, самооцінка належить до емоційно-оцінної складової "Я-концепції" і є проявом оцінного, нерідко емоційно забарвленого ставлення людини до себе самої, до власного "Я".

Характер  самооцінки безпосередньо залежить від співвідношення між раціональним та емоційним компонентами, зокрема переважання раціонального компоненту призводить до утворення реальної самооцінки, тоді як переважання оцінного - стає чинником, що зумовлює формування розходження між оцінними судженнями людини про себе і реальністю.

Як  структурний компонент "Я-концепції" самооцінка характеризується передусім, відмінністю між реальним та ідеальним "Я", до якого суб'єкт прагне. Тобто, самооцінка також визначається як судження людини про ступінь наявності в неї певних якостей у співвідношенні їх з певним еталоном.

Термін "самооцінка" вживається як для позначення ставлення до себе в загальному вигляді, так і для позначення оцінки конкретних якостей особистості, її можливостей, що нерідко, пов'язані з конкретними умовами.

У зв'язку з цим, для кращого розуміння  природи самооцінки, доречно звернутися до процесу формування узагальненої самооцінки. Так, процес становлення  єдиної цілісної самооцінки базується  на основі самоаналізу, узагальнення найбільш значущих для особистості окремих  самооцінок, їх синтезу і вироблення певних цінностей самооцінки, в яких виявляється сутність особистості  так, як вона її розуміє. При цьому згадані вище окремі самооцінки можуть знаходитись на різних рівнях усвідомленості.

Характеризуючи  вікову динаміку становлення самооцінки, доречно відзначити, що основна тенденція у формуванні самооцінки полягає в поступовому виділенні дитиною яких-небудь якостей з окремих видів діяльності та вчинків, їх узагальненні та осмисленні спочатку як особливостей поведінки, а згодом і відносно сталих якостей особистості. А саме - самооцінка розвивається за допомогою інтеріоризації зовнішніх оцінок, що виявляють сімейні вимоги, у вимоги до самого себе. Оскільки становлення самооцінки відбувається за участю самої особистості з її неповторним, своєрідним індивідуальним психічним світом, то вона може і не співпадати з об'єктивною оцінкою даної особистості.

Основними вимірами самооцінки є: ступінь її адекватності, висота та міра її стійкості. Адекватність характеризує самооцінку щодо її відповідності чи розходження з фактичною мірою певної якості в суб'єкта самооцінки.

До  неадекватних самооцінок відносять  завищену чи занижену самооцінку. Занижена самооцінка виявляється в постійній тривожності, в страхові перед негативною думкою про себе, в загостреній ранимості, що спонукає людину обмежувати контакти з іншими людьми. Вкрай завищена самооцінка виявляється в тому, що людина керується своїми принципами, незважаючи на думки оточуючих про ці принципи. Якщо самооцінка не дуже завищена, то вона може позитивно впливати на самопочуття, формуючи стійкість до критики.

Адекватна самооцінка сприяє формуванню позитивної "Я-концепції", тоді як неадекватна самооцінка виступає одним із чинників формування негативної "Я-концепції".

 
 
СЕМІНАР 4 Психічні процеси 
1. Відчуття як первинна форма орієнтування організму в довкіллі. 
Відчуття – це психічне відображення в корі головного мозку окремих властивостей предметів і явищ у їх без­посередній дії на органи чуття людини. 
 Відчуття – це найпростіший психічний процес, первинна форма орієнтування живого організму в довкіллі. З відчуттів розпочи­нається пізнавальна діяльність людини. За допомогою різних аналізаторів вона відбирає, нагромаджує інформацію про об'єктив­ну реальність, власні суб'єктивні стани і на підставі отриманих вра­жень виробляє адекватні умовам способи реагування на зовнішні та внутрішні впливи. Наприклад, при впливові певних подразників на органи зору ми отримуємо відчуття білизни снігу, зеленого кольору листя; на органи смаку – відчуття солодкого або соленого; на органи слуху – відчуття голосу звуку; на органи м’язово-рухової діяльності – відчуття різних особливостей мазевої напруги. 
Фізіологічною основою відчуттів є діяльність аналізатора, який складається з трьох частин: 1) периферійний відділ – рецептор (око, вухо) як трансформатор зовнішньої енергії у нервовий імпульс; 2) аферентні (доцентрові) і еферентні (відцентрові) нервові шляхи, які з’єднують рецептор з кірковим центром у мозку; 3) підкіркові і кіркові відділи мозку (мозковий центр), де відбувається перехід нервового імпульсу у факт свідомості. 
Класифікація відчуттів на підставі різних ознак. 
1. Залежно від міри контакту органів чуття з подразниками: 
а) контактна чутливість (дотикова, смакова, больова); 
б) дистантна чутливість (зорова, слухова, нюхова). 
2. За розміщенням рецепторів в організмі: 
а) за зовнішніми аналізаторами (екстерорецептори), в яких рецептори є на поверхні тіла (а) зорові; б) слухові; в) шкірні (температурні, вібраційні, дотикові); г) смакові; д) нюхові; е) больові; 
б) за внутрішніми аналізаторами (інтерорецептори), рецептори яких розташовані у внутрішніх органах і тканинах – органічні відчуття (робота серця, шлунку, нирок; відчуття голоду, спраги, втоми); 
в) руховий аналізатор, з допомогою якого ми відчуваємо власні рухи (пропріорецептори) – кінестетичні і статичні відчуття рівноваги – сигналізують про стан рухового апарату (знаходяться в м’язах, сухожиллях, складових поверхонь, внутрішньому вусі (вестибулярному апараті). 
3. Відповідно до системи аналізаторів: 
– зорові (органом зорових відчуттів є око); 
– слухові (органом слухових відчуттів є вухо, в якому розрізняють звукопровідну (зовнішнє вухо, барабанна перетинка, ковадло, молоточок, стремено) та звукочутливу (кортіїв орган, слухова мембрана) частини); 
– тактильні – дають знання про міру рівності та рельєфності поверхні предметів, яка відчувається при їх обмацуванні (найбільше органів тактильного відчуття розміщено на пучках пальців, кінчику язика; 
– больові – сигналізують про порушення тканини і викликають захисну реакцію; 
– температурні (холоду, тепла) – спричинюються контактом з предметами, що мають температуру вищу або нищу за температуру тіла; органічними процесами (кровообігом); психічними станами (емоційними переживаннями). Температурні відчуття належать також до дотикових; 
– вібраційне чуття яскраво виявляється у глухих і сліпих; органу вібраційного чуття поки що не знайдено; 
– смакові (органом є спеціальні чутливі до хімічних подразників колбочки, розміщені на язиці та піднебінні) – сигналізують про міру придатності харчових продуктів для вживання; 
– статичні або гравітаційні – відбивають положення нашого тіла в просторі (лежання, стояння, сидіння, рівновагу, падіння). Рецептори цих відчуттів містяться у вестибулярному апараті внутрішнього вуха, при захворюванні якого виникає запаморочення, втрачаються рівновага, орієнтація в просторі; 
– кінестетичні – відбивають рухи та стани окремих частин тіла – рук, ніг, голови, корпуса. Рецепторами є спеціальні органи, розміщені у м’язах і сухожиллях; 
– органічні – сигналізують про стани організму (голод, спрагу, самопочуття, утома, біль), їх аналізатори містяться всередині організму і реагують на міру достатності в організмі поживних речовин, кисню або на наявність в органах тіла, у нервовій системі продуктів розпаду, що відбуваються під час праці, вживання недоброякісних продуктів, алкоголю. 
 
Адаптація (лат. adapto – пристосовую) зміна чутливості аналізатора під впливом подразника постійної сили, що діє протягом тривалого часу. Адаптація аналізатора до сили подразника має як позитивне, так і негативне значення. 
Сенсибілізація (лат.sensibilis – чутливий) – підвищення чутливості органів чуття внаслідок взаємодії аналізаторів і систематичних вправ. Якщо пильно вдивлятися, старанно вслуховуватися, то чутливість до властивостей предметів, явищ стає чіткішою. 
Синестезія (гр.synaisthesis – одночасне відчуття) – виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора. Явище синестезії поширюється на всі відчуття. Це виражається у мові, у поширених словосполученнях: теплий колір, пронизливий звук, гострий смак.

Безпосередньо контактуючи з навколишнім світом, людина одержує інформацію не лише про певні властивості та якості, що притаманні певним об’єктам чи явищам, відчуваючи їх, а й відомості про  самі об’єкти як цілісні утворення. 
 
2. Поняття про сприйняття 
Сприймання – це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ загалом, у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття.

Процес  сприймання відбувається у взаємозв’язку  з іншими психічними процесами: мисленням (ми усвідомлюємо об’єкт сприймання), мовою (називаємо його словами), почуттями (виявляємо своє ставлення до нього), волею (свідомим зусиллям організовуємо  перцептивну діяльність). Важливу  роль у сприйманні відіграють емоційний  стан особистості, її прагнення, переживання, активність. 
 Сприймання як психічний процес відображення предметів, явищ дійсності у сукупності їх різноманітних властивостей і частин, зв’язаних з розумінням цілісності відображуваного. Результат сприймання – це цілісний образ предмета, а – відчуття є орієнтувально-дослідницькою реакцією суб’єкта на окремі якості. 
 Перцептивна діяльність – це відображення дійсності органами чуття при обов’язковій участі рухового аналізатора. Вона підсилює введення інформації, оптимізує процес відчуття. Загальною спільною рисою відчуттів і сприймання є їх виникнення в момент безпосереднього впливу світу на аналізатор, але за своїм змістом ці два процеси різні. 
Фізіологічними основами сприймання є складні нервові процеси в корі головного мозку. Це результат комплексної діяльності системи аналізаторів. Первинний аналіз, який здійснюється ще в рецепторах, доповнюється складною аналітико-синтетичною діяльністю мозкових ланок аналізаторів. 
 
Розрізняють сприймання: 
1. За сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові). На відміну від відчуття, специфічне у сприйманні полягає у тому, що той чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає предметом усвідомлення, розуміння його значення для життя. Сенсорне сприймання предметів та явищ дійсності відбувається у комплексі, взаємодії органів чуття: зору та кінестетичних відчуттів, зору і слуху. При цьому один із різновидів сприймання постає як провідний, а інші – як допоміжні. 
2. За відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні). Наукові знання потребують інтелектуального їх сприймання – сприймання змісту, розуміння понять і термінів, посиленої дії пам’яті, уваги, мислення. Емоційне постає при сприйманні художніх, мистецьких творів. 
3. Залежно від форми існування матерії (сприймання простору, сприймання руху, сприймання часу). 
У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація (пристосування) – зміна товщини опуклості кришталика відповідно до віддалі предмета та конвергенція – спрямування очей на предмет сприймання. 
Сприймання руху – відображення зміни положення предметів у просторі. Сприймання руху залежить від того, як сприймається рухомий предмет стосовно іншого нерухомого чи рухомого предмета. 
Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм. У сприйманні часу беруть участь усі аналізатори, відбиваючи тривалість їх дії. Важливу роль у сприйманні часу відіграють різні органічні зміни, ритмічність їх дії (дихання, серцебиття). 
4. Залежно від міри складності, розгортання самого процесу (миттєве або поетапне). 
5. Залежно від міри впізнавання (довільне та мимовільне). 
 
Основні властивості сприймання: 
1. Предметність – виявляється у співвіднесенні відомостей про об’єкти із самими об’єктами як носіями певної інформації, формується у процесі активної взаємодії суб’єкта з об’єктивним світом і базується на певній системі дій, приводить до розуміння предметності світу. Тобто різні за якостями відчуття, отримувані від предмета, поєднуються і відносяться до цього предмета, як до окремої речі, що має певне призначення. 
2. Цілісність – предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його окремі компоненти постають в єдності. 
3. Структурність – властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання. Цілісно сприйняте не завжди осмислюється як предмет, що має певну структуру. Це залежить від досвіду і знань особистості. Тому одні й ті самі предмети людьми різного рівня культурного розвитку, дітьми та дорослими сприймаються та осмислюються по-різному. 
4. Константність (постійність) полягає у тому, що форма, розмір, колір предметів сприймається більш-менш стереотипно, незалежно від умов, за яких предмет сприймається. Наприклад, колір кам’яного вугілля сприймається як чорний, хоча на сонці він здається жовтуватим; циліндр сприймається як круглий, хоча в деяких положеннях його форма нагадує еліпс. Тобто в образі сприймання предмети і явища відбиваються такими, якими вони є, незважаючи на зміну умов їх спостереження). 
5. Осмисленість (усвідомленість) – властивість перцептивного образу відбивати певне значення, а отже, бути усвідомленим. 
У сприйманні предметів та явищ важливу роль відіграють попередній досвід, попередні уявлення особистості. Зміст попе­реднього досвіду, спорідненість його з об'єктом, який сприйма­ється, інтерес до нього є тією передумовою ефективності та адекватності сприймання, назване апперцепцією. У багатьох випадках людина у предметах бачить те, що вона хоче в них по­бачити залежно від особистісної установки на сприймання. Зумовленість змісту і напрямку сприймання попереднім досвідом, набутими знаннями, інтересами, які склалися, відношенням людини до навколишньої дійсності називається аперцепцією (від лат. – сприймання). Наприклад, люди різних професій по-різному сприймають один і той самий предмет, у їхньому сприйнятті відображаються особливості їх професії: спортсмен бачить одне, художник – красу обробки, виготовленого; майстер – техніку виготовлення; фотограф – фотогігієнічність; лінгвіст – вимову. 
 
 Сприймання може порушуватися через органічні ушкодження кори великих півкуль головного мозку. Травми голови, крово­виливи викликають сенсорну або моторну афазію (несприймання мови, порушення вимови, втрату здатності синтезувати, уза­гальнювати), нездатність, наприклад, абстрагувати колір від предмета й переносити його на інший предмет. 
 Під впливом гли­боких переживань, прагнень щось побачити, почути виникають галюцинації, тобто відчуття предметів, звуків, запахів, яких насправді немає, які не діють на наші органи чуття. Галюци­нації мають внутрішнє походження, без відповідного зовнішньо­го подразнення. Під час галюцинацій у корі великих півкуль го­ловного мозку під впливом дії тих чи інших предметів та явищ дійсності активізуються раніше утворені тимчасові нервові зв'язки.

3. Поняття про пам’ять 
Пам’ять – це відображення предметів і явищ дійсності у психіці людини в той час, коли вони вже безпосередньо не діють на органи чуття. 
 Пам’ять – це процес запам’ятовування, збереження і відтворення минулого досвіду й інформації. Пам’ять є основою психіки людини, завдяки їй людина накопичує досвід, одержує знання, уміння та навички. 
Пам’ять класифікують на: 
1. Генетичну – спадкова біологічна пам’ять, у ході якої зафіксована програма ембріонального й індивідуального розвитку індивіда. За цим кодом ембріональний розвиток відбувається спонтанно, а онтогенез після народження багатьма зовнішніми та внутрішніми чинниками. Генетичний код фіксований у ДНК хромосом. 
2. Біологічну – об’єктивна пам’ять, властива всім живим істотам у їхньому індивідуальному розвитку після народження починаючи з одноклітинних. Вона фіксує, зберігає та відтворює інформацію у зв’язку з навчанням і формуванням навичок, адаптацією до зовнішнього середовища. Інформація в біологічній пам’яті фіксується РНК протоплазми. 
3. Психологічну – це загальнопсихічний процес фіксації, збереження та відтворення інформації індивідуального досвіду. Фізіологічною основою пам’яті є досліди, що залишаються в ЦНС від минулих впливів об’єктів. 
Перші спроби науково пояснити феномен пам'яті на психоло­гічному рівні були зроблені асоціативним напрямом психології. Центральним в асоціативній психології є поняття асоціації, що означає зв'язок, з'єднування. 
 Фізіологічна теорія пам'яті тісно пов'язана з важливими поло­женнями вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність. Матеріальним підґрунтям пам'яті є плас­тичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворю­вати нові тимчасові нервові зв'язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв'язків є фізіологіч­ним підґрунтям пам'яті. Запам'ятоване зберігається не як образ, а як «слід», як тимчасові нервові зв'язки, що утворились у відпо­відь на дію подразника. 
 Фізіологічне підґрунтя пам'яті тісно пов'язане із закономір­ностями вищої нервової діяльності. Вчення про утворення тимча­сових нервових зв'язків - це теорія запам'ятовування на фізіо­логічному рівні. Умовний рефлекс - це акт утворення зв'язку між новим і раніше закріпленим змістом, що становить підґрунтя ак­ту запам'ятовування. Для розуміння причинної зумовленості пам'яті важливого значення набуває поняття підкріплення. 
Підкріплення – це досягнення безпосередньої мети дії індивіда, або стимул, що мотивує дію, це збіг знову утвореного зв'язку з досяг­ненням мети дії, а якщо тільки зв'язок збігся з досягненням мети, він залишився і закріпився (І. Павлов). 
Різновиди пам'яті. 
І. За змістом, залежно від того, що запам'я­товується і відтворюється, розрізняють чотири види пам'яті: об­разну, словесно-логічну, рухову та емоційну. 
1. Образна пам'ять виявляється у запам'ятовуванні образів, уяв­лень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв'язків і відносин між ними.Відповідно до того, якими аналізаторами сприймаються об'єкти під час їх запам'ятовування, образна пам'ять буває зоро­вою, слуховою, дотиковою, нюховою тощо. 
Фізіологічним підґрунтям образної пам'яті є тимчасові нервові зв'язки першосигнального характеру. Проте в ній бере участь і друга сигнальна система. Мова постає як засіб усвідомлення лю­диною її чуттєвого досвіду. 
2. Зміст словесно-логічної пам'яті – це думки, поняття, суджен­ня, умовиводи, які відображають предмети та явища в їх істотних зв'язках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не існу­ють без мови, тому пам'ять щодо них і називається словесно-ло­гічною. Цей вид пам'яті ґрунтується на спільній діяльності пер­шої та другої сигнальних систем. Словесно-логічна пам'ять є специфічно людською на відміну під образної, рухової та емоційної, що властиві також тваринам. 
3. Рухова пам'ять полягає у запам'ятовуванні та відтворенні лю­диною рухів. Виявляється вона в різних видах ігрової, трудової, виробничої діяльності, у діях художника, балерини, друкарки, є підґрунтям утворення різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови. 
4. Емоційна пам'ять полягає у запам'ятовуванні та відтворенні людиною емоцій та почуттів. Запам'ятовуються не самі емоції, а й предмети та явища, що їх викликають. Наприклад, пережи­вання почуття ностальгії, коли згадується країна, в якій людина виросла, але з якихось причин залишила її. 
ІІ. Залежно від характеру перебігу процесів пам'яті останню поділяють на мимовільну та довільну. 
а) про мимовільну пам'ять йдеться тоді, коли людина щось запам'ятовує та відтворює, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам'ятати або від­творити; 
б) коли людина ставить за мету щось запам'ятати або при­гадати, то йдеться про довільну пам'ять. 
ІІІ. Залежно від тривалості збереження інформації пам'ять поділяють також на короткочасну, дов­готривалу та оперативну. 
а) короткочасна пам'ять характеризується швидким запам'ятовуванням матеріалу, його відтворенням і не­тривалим зберіганням, обслуговує актуальні пот­реби діяльності, тому обмежена за обсягом; 
б) довготривала пам'ять виявляється у процесі набування й за­кріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збе­реження та наступне використання у діяльності людини. 
в) оперативна пам'ять забезпечує запам'ятову­вання та відтворення оперативної інформації, потрібної для вико­ристання у поточній діяльності (наприклад, утримання у пам'яті проміжних числових результатів під час виконання складних об­числювальних дій). Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися. 
Процеси пам’яті. У пам'яті розрізняють такі основні процеси: запам'ятовування, відтворення та забування. 
Запам'ятовування – один з основних процесів пам'яті, що передбачає утво­рення й закріплення тимчасових нервових зв'язків (мимовіль­не і довільне). 
Умови успішного запам'ятовування: 
• багаторазове, доцільно організоване й систематичне пов­торення, а не механічне, що визначається лише кількістю пов­торень; 
• розподіл матеріалу на частини, виокремлення у ньому смис­лових одиниць; 
• розуміння тощо. 
Залежно від ступеня розуміння матеріалу для запам'ятовуван­ня, довільне запам'ятовування буває механічним і смисловим (логічним). 
Механічне здійснюється без ро­зуміння суті й призводить до формального засвоєння знань. 
Смислове (логічне) передбачає розуміння матеріалу у процесі дії з ним, оскільки лише діючи з матеріалом, ми запам'ятовуємо його. 
 Забування. Усе, що людина запам'ятовує, з часом поступово забувається. Це процес, протилежний за­пам'ятовуванню. Забування виявляється в тому, що втрачається чіткість запам'ятовуваного, зменшується його обсяг, допускаються помилки під час відтворення, стає неможливим відтворення і, унеможливлюється впізнавання. Якщо здобуті знання тривалий час не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною за­бування є також недостатня міцність запам'ятовування. Щоб за­побігти забуванню, потрібно добре заучувати матеріал. Швидше забувається та інформація, якій нале­жить другорядна роль у змісті запам'ятованого; тривалий час ут­римується інформація, що несе основне смислове навантаження. Найвищі темпи забування спостерігаються одразу після заучуван­ня матеріалу. Важлива умова продуктивного запам'ятовування - осмисленість, розуміння того, що є його предметом. 
 Індивідуальні особливості пам'яті. У процесах пам'яті індивідуальні відмінності виявляються у швидкості, точності, міцності запам'ятовування та готовності до відтворення. 
 Індивідуальні відмінності пам'яті можуть бути зумовлені типа­ми вищої нервової діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових зв'язків пов'язана із силою процесів забування та галь­мування, що зумовлює точність і міцність запам'ятовування. За сильного, але недостатньо рухливого гальмування диференціація вражень відбувається повільно, що може позначатися на точності запам'ятовування. Якщо у людини сформовані раціональні способи мнемічної діяльності, вироблені відповідні звички – акуратність, точність, відповідальність, то негативні прояви, що зумовлюють­ся типологічними особливостями нервової системи, можуть кори­гуватися. Індивідуальні відмінності пам'яті виявляються і в тому, який матеріал краще запам'ятовується – образний, сло­весний чи так само продуктивно як один, так й інший. 
 З огляду на викладене, у психології розрізняють такі типи пам'яті: наочно-образний, словесно-абстрактний, змішаний, або проміжний. Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головне – умовами життя та вимогами професійної діяльності. 
 
4. Поняття про мислення 
Мислення – це процес опосередкованого і узагальненого відображення у свідомості людини зв’язків та відносин між предметами або явищами дійсності. 
У процесі мислення ми пізнаємо світ узагальнено та опосередковано (через слово). При цьому для нас важливе значення мають зв’язки між предметами та явищами. 
 Мислення тісно пов’язане з чуттєвим пізнанням. Через відчуття та сприймання мислення безпосередньо зв’язане з навколишнім світом і є його відображенням. Але в процесі мислення людина виходить за межі чуттєвого пізнання, розкриває такі явища, які не можна безпосередньо сприйняти. 
 Людське мислення в будь-якій формі неможливе без мовлення. Мислення існує в матеріальній, словесній оболонці, що є однією з принципових відмінностей психіки людини та тварин. 
 Перехід від фактів до розкриття їх сутності, до узагальнюючих висновків відбувається за допомогою розумових і практичних дій. У розумових діях виокремлюють процеси мислення – розумові операції: порівняння, абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, конкретизація.  
 Аналіз – мисленнєва операція, що передбачає розчленування об’єктів у свідомості, виділення їх окремих частин, елементів, ознак і властивостей. Наприклад, вивчаючи текст, ми поділяємо його на епізоди сюжету, фрагменти (речення, слова, склади, фонеми); шукаємо різноманітні конструктивні зв’язки між ними, зовнішні відмінності та внутрішню єдність. Пізніше всі ці компоненти поєднуються між собою. 
 Синтез – мисленнєва операція, об’єднання предметів і явищ за їх спільними й істотними ознаками. 
 Порівняння – уявне зіставлення двох або кількох об’єктів із метою виявлення спільних чи відмінних ознак. 
 Узагальнення – уявне об’єднання предметів і явищ за їх спільними й істотними ознаками. 
 Узагальнюючи предмети за їх властивостями, ми змушені абстрагувати властивості від предметів. Абстрагування (від лат. відволікання) – уявне відокремлення істотних властивостей від неістотних та від предмета в цілому, визначення спільної ознаки, що характеризує певний клас предметів.

Конкретизація – мисленнєва операція, у процесі  якої ми надаємо предметного, наочного характеру тій чи іншій абстрактно узагальненій думці, поняттю, правилу, закону, тобто переходимо від абстрактного до конкретного (п’ять яблук, червона  квітка, високий юнак). 
 Види мислення: 
 а) за формою існування (конкретно-дійове або наочно-дійове – характеризується тим, що при цьому розв’язування завдання безпосередньо міститься у самій діяльності; наочно-образне характеризується тим, що змістом розумового завдання є образний матеріал, маніпулюючи яким людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти у предметах та явищах; словесно-логічне або абстрактне здійснюється у словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманням та уявленням). 
 б) за характером розумової діяльності (теоретичне, практичне); 
 в) за ступенем оригінальності (репродуктивне та продуктивне); 
 г) за мірою розгортання (дискурсивне, інтуїтивне). 
  
 Психологи умовно виділяють творче мислення, що передбачає створення суб’єктивного нового продукту і нового у самій пізнавальній діяльності по створенню цього продукту. Як протилежність творчому, виділяється репродуктивне (пасивне) мислення, що характеризується використанням знань і вмінь. Творчі здібності не можна ототожнювати з розумовими. Критерієм творчості є інтелектуальна активність, як мислення за власною ініціативою і за межами вимог конкретної ситуації. Інтелект – загальна пізнавальна здібність, що визначає готовність людини до засвоєння та використання знань і досвіду, а також різноманітної поведінки у проблемних ситуаціях. Виділяють три рівні інтелектуальної активності: репродуктивний (пасивний), евристичний, креативний. 
 Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.Форми мислення: поняття, судження, логічний висновок. 
 Поняття – це форма мислення, що відображає істотні властивості, зв’язки, виражені словом чи групою слів (загальні та часткові, конкретні та абстрактні, емпіричні й теоретичні). 
 Судження – це форма мислення, яка відображає зв’язки між предметами та явищами, ствердження чи заперечення чогось (загальні, часткові, поодинокі). 
 Міркування – низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом є доведення теореми. 
 Логічний висновок (умовивід) – це асоціація суджень, форма мислення, за якої на основі кількох суджень виводять нове. 
 Індуктивний висновок – логічний висновок, зроблений у процесі мислення від часткового до загального (виводимо загальне правило з окремих випадків), виражає можливість, а не впевненість. 
 Дедуктивний висновок – логічний висновок, зроблений у процесі мислення від загального до конкретного, часткового. 
Критичність мислення виявляється у здатності суб'єкта пізна­вальної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об'єк­тивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти доцільне та хибне в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює власні думки, ретельно перевіряє рішення, зва­жує всі „за” і „проти”, виявляючи самокритичне ставлення до власних дій. 
 Гнучкість мислення виявляється в умінні швидко змінювати свої дії у випадку зміни ситуації діяльності, звільняючись від за­лежності закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів розв'язання аналогічних завдань. Гнучкість мислення розкри­вається в готовності швидко зосередитися, переходячи з одного способу розв'язання завдань на інший, змінювати тактику і стра­тегію їх розв'язання, знаходити нові, нестандартні способи дій за змінених умов. 
 Глибина мислення виявляється в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати приховані причини явищ, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і про­цесів. 
 Широта мислення виявляється у здатності охопити широке ко­ло питань, у різних галузях знання та практики. Широта мислен­ня є показником ерудованості особистості, її інтелектуальної різ­нобічності. 
 Послідовність мислення виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності у висловлюванні суджень, їх обґрунтуванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка суворо дотриму­ється теми міркування, не відхиляється в бік, не перестрибує з однієї думки на іншу, не змінює предмет міркування. Для послідов­ного мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питання, ясність плану, відсутність суперечностей і логічних поми­лок в аргументації думки, доказовість та об'єктивність у висновках. 
 Швидкість мислення – це здатність легко проаналізувати складну ситуацію, швидко обдумати правильне рішення й прий­няти його. Швидкість мислення залежить від знань, ступеня сформованості розумових навичок, досвіду у відповідній діяль­ності та рухливості нервових процесів. 
 Усі якості мислення людини формуються й розвиваються в ді­яльності. Змістовна й відповідно організована діяльність сприяє всебічному розвитку цінних якостей мислення особистості. 
 
5. Поняття про уяву як вищий пізнавальний процес 
 
 Уява – це відображення предметів та явищ свідомості людини, що не були раніше у сприйнятті, але виникли на основі елементів минулого досвіду. На відміну від відчуттів і сприймань наша уява функціонує за відсутності об’єкта. Вона належить до пізнавальних процесів, які виражаються у : 1) побудові образів, засобів і кінцевого результату предметної діяльності суб’єкта; 2) створенні програми поведінки в проблемній ситуації; 3) створенні образів, які відповідають описам об’єкта. 
 Фізіологічне підґрунтя уяви. Як і всі інші психічні процеси, уява – це функція кори великих півкуль головного мозку. Фізіоло­гічним підґрунтям уяви є утворення нових сполучень тих нервових зв'язків, які виникали раніше у процесі відображення людиною об'єктивної реальності. Для виникнення нового образу потрібно, щоб раніше утворені системи зв'язків, розпалися й утворили нові сполучення відповідно до нових потреб, що актуалізувалися в діяльності людини.