Лекции по "Психологии"

СЕМІНАР 2 
Природна основа особистості.

1. Сутність біологічної  еволюції людини.  
Сутність людини, формуючись історично, являє собою складну взаємодію біологічного й соціального, або антропогенезу і соціогенезу. Кожен з цих аспектів має власну специфіку, підко-ряється власним закономірностям. Процес антропогенезу підко-ряється законам біологічної еволюції. Головною ознакою такої еволюції є те, що в ній виникають і передаються з покоління в покоління тільки ті властивості організму, котрі так чи інакше сприяють виживанню й розмноженню виду. Інакше кажучи, збе-рігаються лише ті гени, які потрібні для реплікації (відтворення) самих цих генів. У зв’язку з цим еволюція розвивала в Homo sapiens такі особливості тіла й психіки, котрі відповідали реаль-ним умовам життя. Відбувався природний відбір, який сприяв розвиткові прямоходіння, формування людської руки тощо, а го-ловне — до вдосконалення мозку. Замість того, щоб забезпечува-ти виживання за рахунок інстинктів, еволюція людини пішла шляхом виживання за рахунок інтелекту. 
Його накопичення і зміни були найпомітнішими на первинно-му етапі існування людства, коли груповий відбір («кін-селекція»), що залежав від якості генів як носіїв інтелектуальної потенції їх володарів, забезпечував безпосереднє виживання й розвиток чи загибель роду або декількох родів. 
Виникнення цивілізацій, міст та держав різко знижує інтенси-вність природного відбору генетичних змін мозку та психіки, ко-трі забезпечують зростання інтелекту людей та оптимізують рі-вень розвитку в них багатьох інших особистих якостей. Тому є підстави вважати, що ми сьогодні практично не відрізняємося від кроманьйонців, якими вони були 10—12 тисяч років тому.

2. Поняття про мозок  і психіку. Стадії розвитку  психіки.  
Мозок – це головний орган психіки. Ще в давнину люди спостерігали випадки, коли при пошкодженні головного мозку, спостерігались різні захворювання психіки. При пошкодженні лобної частини руйнувалось вміння планувати, при пошкодженні скроневих частин порушувалось мовлення. Тому виникло питання: як пов’язані окремі ділянки мозку із різними психічними явищами (проблема локалізації психічних функцій). Деякий час вважалось, що існує пряма відповідність між певними ділянками мозку і конкретними психічними функціями. Розробляли спеціальні карти (Клейст), одначе спостереження людей з пошкодженням мозку, показали, що порушення одного й того ж психічного процесу виникає при ураженні різних ділянок мозку і навпаки: при уражені однієї ділянки мозку виникали порушення різних психічних функцій. Наприклад: порушення письма виникає при травмах лобної, скроневої, потиличної ділянок мозку.  
Висновок: Немає прямої відповідності між окремими психічними процесами і певною ділянкою головного мозку. Складна психічна діяльність здійснюється не окремим відділом головного мозку, а системою органів, кожен з яких відіграє певну роль у забезпеченні цієї діяльності. Така система була названа П. К. Анохіним – функціональною. 
Конкретний приклад: Щоб написати необхідно почути (скронева), вимовити (моторна зона), перейти від звуків до букв (потилична і тім’яна), відтворити послідовність (лобна). О.Р.Лурія – основоположник нейропсихології – науки про мозкову локалізацію психічних функцій – виділив три блоки за їх роллю у забезпеченні психічної діяльності.  
I блок – енергетичний (верхні відділи стовбуру мозку, ретикулярна формація і утворення давньої кори). Забезпечує напругу, необхідну для роботи вищих відділів головного мозку. Порушення цих ділянок приводить до нестійкої уваги, втомлюваності, сонливості, байдужості.  
II блок – прийому, зберігання і переробки інформації (задні відділи півкуль, тім’яні, скроневі, потиличні відділи головного мозку). Забезпечує надходження, обдумування та фіксацію інформації з зовнішнього світу. Порушення: тім’яні відділи – людина не впізнає на дотик предмет, не відчуває положення тіла і рук; скронева доля – розклади слуху; потилична – зору.  
III блок – блок програм, регуляції та контролю діяльності (лобні долі великих півкуль). Свідома діяльність починається з отримання і переробки інформації (ІІ блок), а закінчується виникненням намірів, виробкою програм та їх здійсненням у діяльності. Порушення: важко помітні, немає розладів рухів або мовлення, паралічів. Але при спостереженні за поведінкою людини ми помітимо порушення. Зокрема, людина не може довести роботу до кінця, забуває про свій намір в процесі його здійснення, не виправляє елементарних помилок, навіть в написанні власного імені.  
Блоки є залежними один від одного. Нормальна їх робота забезпечує цілісну діяльність головного мозку. Так, джерелом підтримки тонусу I біоком є надходження інформації з зовнішнього світу, що здійснюється другим блоком, (без інформації людина нудьгує, засинає). Третій блок активізує перший блок, підвищує тонус, якщо цього вимагає досягнення цілі, або знижує його, коли ціль досягнута. 
Людина може свідомо регулювати рівень своєї активності. Робота головного мозку тісно пов’язана із всім організмом людини, забезпечуючи його зв’язок із зовнішнім світом і орієнтування в ньому. Перший блок безпосередньо отримує імпульси від внутрішніх органів, що утворює основу біологічних потреб (голод, тепло, спрага), які потім обдумуються і задовільняються другим і третім блоком.  
Основні принципи роботи головного мозку: 1) Півкулі виконують різні психічні функції – функціональна асиметрія; 2) Латералізація – нерівноцінність півкуль, існує тільки у людини і пов’язана з виділенням ведучої правої руки. Найбільш важливі у суспільстві функції (мовлення, читання, логічне мислення) виконуються лівою півкулею, яку називають провідною. Права півкуля підпорядкована, виконує функції орієнтації в просторі, виникнення сновидінь, розчленування мелодій та звуків. 
Три стадії: 
1. стадія елементарної сенсорної психіки - стадія включає два рівні: нижчий (розвинена подразливість - здатність змінювати фізіологічний стан при зовнішньому впливі, інфузорії-туфельки) і вищий (наявність відчуттів, елементарні умовні рефлекси, черв'яки, равлики). 
2. стадія перцептивної психіки - стадія перцептивної психіки включає в себе три рівні: нижчий (відображення зовнішньої реальності у формі цілісного образу предмета, риби), вищий (елементарна форма мислення, птиці) і найвищий (Леонтьєв відносив до третьої стадії - інтелектуальної, поява оріетіровочно-дослідної фази в поведінці, здатність вирішувати практичні завдання, мавпи, собаки, дельфіни). 
3. стадія свідомої психіки - стадія свідомої психіки (у примітивного людини-пітекантропа і сучасної людини.). 
3. Свідомість та її структура. Свідома і несвідома психічна діяльність людини. 
Підсистема особистості «свідомість-самосвідомість» відображає її об´єктивний світ, індивідуальну свідомість. 
СВІДОМІСТЬ є здатністю людини до рефлексії, адекватного відображення навколишнього світу, подій, що відбуваються в ньому, своєї Батьківщини, обов´язку тощо, а також створення до них свого ставлення. 
Свідомість — вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. 
Свідомість виявляється не лише в узагальненому знанні навколишньої дійсності, а й у певному оцінному, теоретичному і практичному ставленні до неї. Тому іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. 
Усвідомлення є актом свідомості, предметом якого є сама її діяльність. Усвідомлення - це фокусування свідомості на психічних процесах, на тих чуттєвих образах дійсності, які особистість завдяки їм отримує. В основі усвідомлення лежить узагальнення власних психічних процесів, що зумовлює до оволодіння ними. 
Найбільш загальна характеристика усвідомлення психічних процесів (психічних образів) ґрунтується на таких засадах: 
по-перше, людина може усвідомити те, що сприймає, те, що вона згадує, про що мислить, до чого уважна, яку емоцію переживає; 
по-друге, людина може усвідомити, що це саме вона сприймає, згадує, мислить, відчуває.

Конкретною формою реального усвідомлення людьми об´єктивного світу є мова. Саме тому свідомість, на думку О.М. Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень, уявлень, понять. 
У всіх випадках у свідомості людина ніби виходить за межі самої себе, займає позицію над ситуацією (спостерігача, експерта, діяча, радника, аналітика тощо). 
Характерними структурними компонентами свідомості є:

• знання про навколишній світ, природу, суспільство. Рівень свідомості перебуває в прямій залежності від рівня опанування знань і досвіду особистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини виникла потреба в знаннях, яка є головною її рушійною силою, мотивом пізнавальної діяльності;
• виокремлення людиною себе в предметному світі як суб´єкта пізнання, розрізнення суб´єкта - «Я» та об´єкта - «не Я», протиставлення себе як особистості об´єктивному світу. Характерним є самопізнання, що стало підґрунтям для самосвідомості, тобто усвідомлення власних фізичних і морально-психологічних якостей;
• цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, передбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в самоконтролі та коригуванні власних дій, перебудові змісту їх стратегії і тактики, якщо цього вимагають обставини;
• ставлення до об´єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе.

Ставлення особистості до свого  оточення виявляється в оцінці предметів та явищ і здатності до критики своїх дій, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера.

Свідомість, з урахуванням з її структури та властивостей, може бути представлена у наступній класифікації (С.Ю.Головін, 1997 p.):

• 3 точки зору процесу свідомість поділяється на два великих класи: процеси мимовільні, ті що відбуваються начебто самі собою; процеси довільні, ті що організуються та направляються самим суб'єктом.
• 3 точки зори свідомості як стану виділяють: сон, розглянутий як період відпочинку; пильнування, або активний стан.
• Свідомість щоденна - сукупність уявлень, знань, установок і стереотипів, заснованих на безпосередньому повсякденному досвіді людей і домінуючих у соціальній спільності, до якої вони належать. Від свідомості у широкому розумінні вона відрізняється тим, що її основу не складають наукові знання, а швидше народна мудрість, яка дає можливість робити правильні висновки, які перевіряються практикою повсякденного життя.
• Свідомість політична - відношення людини до суспільних інститутів (насамперед інститутів влади). Політична свідомість може бути тоталітарною, авторитарною, демократичною тощо.
• Свідомість релігійна - фантастичне відбиття людьми пануючих над ними природних та соціальних сил в образах, уявленнях, ідеях, що співвідносяться з дією надприродних сил.
• Свідомість екстравертована (поверхнева) - у неї усвідомлення зовнішнього та внутрішнього світу змінюються протягом дня.

Рівні свідомості. 
Крім вищого рівня психічного відображення — свідомості, існує і несвідоме, яке багато вчених вважає нижчим рівнем психіки. 
Несвідоме — сукупність психічних явищ, що виникають під впливом чинників, яких людина не відчуває і про які нічого не знає. 
На цьому рівні психічного відображення у людини порушується словесна регуляція поведінки, втрачається повнота орієнтації щодо часу і місця дії, вона не може усвідомити наслідки своїх дій і вчинків. До сфери несвідомого належать сновидіння, реакції — відповіді на субсенсорні подразники (такі слабкі, що не збуджують рецептор), автоматизовані рухи і дії, спонукання до діяльності, в яких немає усвідомлення мети. До несвідомого відносять і деякі патологічні явища, що виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації. 
 
Несвідоме не може бути протиставлене свідомості як щось негативне чи неповноцінне. Воно, як і свідомість, детерміноване суспільними умовами існування людини й іноді виступає як недостатньо адекватне відображення світу в корі головного мозку. 
Представники психоаналітичного напряму поряд із терміном «несвідоме» нерідко як синонім використовують термін «підсвідоме». Проте їх треба розрізняти. За своїм обсягом термін «несвідоме» значно ширший, бо охоплює всі психічні явища, що не усвідомлюються людиною (інстинкти, автоматизми, гіпноз, інтуїцію). Поняття «підсвідоме» слід вживати тільки для позначення тих психічних явищ, які в певний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте тісно з нею пов'язані, впливають на її функціонування і за певних умов можуть бути усвідомлені. Отже, підсвідоме — це різні психічні явища, які відбуваються «під порогом» свідомості. 
До несвідомого належить і надсвідоме. 
Надсвідоме — рівень психічної активності особистості при виконанні творчих завдань, який не піддається індивідуальному усвідомлено — вольовому контролю. 
Російський педагог і режисер Костянтин Станіславський (1863 —1938) під терміном «надсвідомість» розумів найвищий етап творчого процесу, відмінний як від усвідомлюваних, так і неусвідомлюваних компонентів. Пізніше радянський психолог Павло Симонов (нар. 1926) інтерпретував надсвідомість як механізм творчої інтуїції, завдяки якому рекомбінуються попередні враження, відповідність дійсності яких встановлюється повторно. 
Поняття «надсвідоме» дає змогу розмежувати дві форми неусвідомлюваної психічної активності: залежну від уже зафіксованої в мозку інформації і спрямовану на створення нового, якого ще ніколи не було ні в особистому, ні колективному досвіді. Таке створення відбувається в процесі взаємодії особистості зі світом культурних цінностей, які вона не тільки опановує, а й творить відповідно до тенденцій об'єктивного розвитку дійсності. 
 
СЕМІНАР 3 Свідомість і самосвідомість особистості 
1. Самосвідомість. «Я – концепція особистості» 
Самосвідомість - це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості, властивості та ознаки 
Самосвідомість не є вродженою характеристикою людини, а формується_поступово, проходячи наступні етапи: 
*Відкриття " Я "відбувається у віці 1 року. 
*До 2-х 3-х років людина починає відокремлювати результат своїх дій від дій інших і чітко усвідомлює себе як діяча. 
*До 7-и років формується здатність оцінювати себе (самооцінка). 
*Підлітковий і юнацький вік - етап активного самопізнання, пошуку себе, свого стилю. Завершується період формування соціально-моральних оцінок. 
Самовідчуття характерне для дітей першого року життя, зароджує самосвідомість і проявляється у спроможності немовляти фіксувати відчуття, що ідуть з власного організму і виражають його потреби.

Самосприймання виявляється з раннього віку (близько трьох років) через спроможність дитини впізнавати свій зовнішній фізичний образ (наприклад, на фото чи в дзеркалі) та називати себе займенником "Я".

Саморозуміння - прості форми надання собі певних характеристик з'являються ще в дошкільному віці (близько 4-х років) - діти вже знають свою стать, позначають себе як хорошу чи погану дитину залежно від власних вчинків та реакції на них значимих дорослих. Впродовж всього подальшого життя людина все більше вивчає себе, однак через власні зміни цей процес є динамічним.

Основою для функціонування всієї самосвідомості виступає образ "Я" - її центральний компонент.

Образ "Я" - це система уявлень та знань людини про свої власні особливості, ознаки та якості

Якщо  йдеться про приблизну, орієнтовну інформацію, то фігурують уявлення ("... Мені здається, що я маю здібності до малювання"), якщо інформація про себе є об'єктивною, перевіреною, то мають на увазі знання (ім'я людини, дата її народження тощо).

До складу образу "Я" входять наступні компоненти:

 
"Я-концепція" - це динамічна система уявлень людини про себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей; самооцінку та суб'єктивне сприймання зовнішніх чинників, які впливають на особистість.

"Я-концепція"  є системою настанов, яка включає три структурні елементи: 
1) когнітивний - образ "Я", який характеризує зміст уявлень про себе; 
2) емоційно-оцінний, афективний, що відображає ставлення до себе загалом чи до окремих боків своєї особистості, діяльності й проявляється в системі самооцінок; 
3) поведінковий, який характеризує прояви перших двох елементів у поведінці.  
Розглянемо деякі погляди вчених на психологічну проблему "Я". Ще на початку XX ст. П. Лігше розглядав "Я" як об'єднуючий компонент свідомості. Він вважав "Я" діяльним, реальним субстратом індивідуальної свідомості. 
У свою чергу Джеме виділяв емпіричне пізнавальне "Я" і чисте "Я" як елементи свідомості. Між ними існує єдність і боротьба протилежностей. 
Відомий психоаналітик 3. Фройд вважав внутрішнім джерелом розвитку "Я" особистості суперечність між його реальним та ідеальним компонентами (боротьба "Его" та "Супер-Его"). 
Представники гуманістичної психології описують феноменологію особистості, тобто те, як людина сприймає, розуміє і пояснює себе, реальні події свого життя. 
Проблеми розвитку "Я-концепції" та виховання широко висвітлював Р. Берне. Автор чітко доводить, що властива процесам самосвідомості концептуальність знаходить вираження у систематизованій "Я-концепції" (А. Маслоу, К. Роджерс). 
За своїм змістом "Я-концепція" може бути позитивною, негативною, амбівалентною. 
А. Маслоу вбачає внутрішню суперечність у невідповідності реального рівня самоактуалізації індивіда, його можливому рівню. В результаті суб'єкт шукає нові способи поведінки, які дозволяють йому більш самоактуалізуватися. У своїх концепціях самоактуалізації особистості як прагнення до самовияву Маслоу дає опис вимог, яким повинен відповідати індивід. Роджерс підкреслює здатність людини до особистісного самовдосконалення. Центральним поняттям його теорії є поняття "Я", оскільки кожна людина вирішує: Хто я? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу бути? Образ "Я", складається в умовах особистісного життєвого досвіду. 
 
2. Основні компоненти та функції самосвідомості. 
На формування самосвідомості впливають: 
ìОцінки оточуючих і статус у групі однолітків. 
ìСпіввідношення "Я-реальне" і "Я-ідеальне". 
ìОцінка результатів своєї діяльності. 
 
Компоненти самосвідомості по В. С. Мерліну :

• свідомість своєї тотожності;
• свідомість свого власного " Я "як активного, діяльного початку;
• усвідомлення своїх психічних властивостей і якостей;
• певна система соціально-моральних самооцінок.

Усвідомлення себе як стійкий об'єкт припускає внутрішню цілісність, постійність особи, яка, незалежно від ситуацій, що міняються, здатна при цьому залишатися сама собою. Відчуття людиною своєї єдиності підтримується безперервністю його переживань в часі: пам'ятає про минуле, переживає сьогодення, має надії на майбутнє.

Головна функція самосвідомості - зробити доступними для людини мотиви і результати його вчинків і дати можливість зрозуміти, який він є  насправді, оцінити себе; якщо оцінка виявиться незадовільною, то людина може або зайнятися таким, що самовдосконалило, саморозвитком, або, включивши захисні  механізми, витіснити ці неприємні відомості, уникаючи травмуючого впливу внутрішнього конфлікту. 
Функції самосвідомості 
ìСамопізнання - отримання інформації про себе. 
ìЕмоційно-ціннісне ставлення до себе. 
ìСаморегуляція поведінки. 
Критерії самосвідомості :

1) виділення себе з середовища, свідомість себе як суб'єкта, автономного від середовища; 
2) усвідомлення своєї активності - "Я управляю собою"; 
3) усвідомлення себе "через іншого" 
4) моральна оцінка себе, наявність рефлексії - усвідомлення свого внутрішнього досвіду. 
 
У структурі самосвідомості можна виділити 4 рівні: 
• безпосередньо-чуттєвий рівень - самовідчуття, самопереживание психосоматичних процесів в організмі і власних бажань, переживань, станів психіки, в результаті досягається проста самоідентифікація особи;

• цілісно-образний, особовий рівень - усвідомлення себе як діяльного початку, проявляється як самопереживание, самоактуализация, негативна і позитивна ідентифікація і підтримка аутоидентичности свого "Я";

• рівень рефлексії, інтелектуально-аналітичного - усвідомлення особою змісту власних розумових процесів особи, в результаті можливе самоспостереження, самоосмысление, самоаналіз, саморефлексия;

• цілеспрямовано-діяльний рівень - своєрідний синтез трьох розглянутих рівнів, в результаті виконуються регулятивно-поведінкові і мотиваційні функції через численні форми самоконтролю, самоорганізації, саморегламентации, самовиховання, самовдосконалило, самооцінки, самокритики, самопізнання, самовираження.

Усвідомлення відношення до інших  людей буває якісно різним: 
1) егоцентричний рівень стосунків (відношення до себе як самоценности впливає на відношення до інших людей ("Якщо мені допомагають, то - хороші люди"); 
2) группоцентрический рівень стосунків; 
3) просоціальний рівень ; 
4) эстохолический рівень - рівень результатів. 
Значення самосвідомості 
ìСамосвідомість сприяє досягненню внутрішньої узгодженості особистості, тотожності самому собі в минулому, сьогоденні і майбутньому. 
ìВизначає характер і особливості інтерпретації набутого досвіду. 
ìСлужить джерелом очікувань щодо себе і своєї поведінки 
 
3. Самооцінка як основний компонент «Я- концепція» 
В психологічних дослідженнях самооцінка інтерпретується як емоційно-оціночна складова Я-концепції, особистісне утворення, що приймає безпосередню участь в регуляції поведінки і діяльності, як автономна характеристика особистості, її центральний компонент, що формується при активній участі самої особистості відображає якісну своєрідність її внутрішнього світу. Визначальна роль відводиться самооцінці в рамках дослідження проблем самосвідомості: вона характеризується як стрижень цього процесу, показник індивідуального рівня його розвитку, інтегруюче начало, його особистісний аспект, органічно включений в процес самоусвідомлення.  
У вітчизняній психології методологічною основою трактування особистості і самооцінки як її компонента є принципи розвитку, детермінованості, єдності свідомості і діяльності. Особистість розглядається в системі її реальних відносин, в конкретних соціальних ситуаціях, як суб'єкт практичної та теоретичної діяльності. Самооцінці як особистісному утворенню відводиться центральне місце в загальному контексті формування особистості – її здібностей, можливостей, направленості, активності, суспільної значимості.  
Специфіка трактування особистості в зарубіжній психології, як правило прямо проектується на розуміння сутності самооцінки: вона або визнається, як і особистість, конфліктною, або розглядається як протиставлення справжнього і демонстративного уявлення про себе. В зарубіжних дослідженнях спостерігається контрастне протиставлення основних факторів формування самооцінки – підкреслення преважної ролі в її розвитку або спілкування з оточуючими, або власної діяльності дитини. В дослідженнях інтеракціоністського напрямку основна роль у формування самооцінці відводиться „іншому" як її першоджерелу розвитку. В рамках гуманістичної психології більше акцентується роль внутрішніх факторів розвитку самооцінки – емоцій, потреб суб'єкту. Звернення до емоційно – мотиваційної сфери при розгляді умов, що визначають становлення самооцінки, характерно і для психологів неофрейдистського напрямку 
 
 Самооцінка може мати різний рівень усвідомлення. її характеризують за такими параметрами: 
1) за рівнем виділяють високу, середню та низьку самооцінку; 
2) за співвіднесенням з реальними успіхами - адекватну та неадекватну (завищену та занижену); 
3) за особливостями будови - конфліктну та безконфліктну. 
 
Про складність "Я-концепції" свідчить також її рівнева концепція, що базується на теорії диспозиційної регуляції соціальної поведінки. Нижчим рівнем в ній виступають неусвідомлені, представлені лише в переживаннях установки, тобто емоційне ставлення до себе. Вище знаходяться усвідомлення та самооцінки окремих властивостей та якостей. Надалі ці окремі самооцінки об'єднуються у відносно цілісний образ і, зрештою, "Я-концепція" вписується в загальну систему ціннісних орієнтацій особистості, що пов'язані з усвідомленням індивідом цілей своєї життєдіяльності та засобів, необхідних для досягнення таких цілей. 
У горизонтальній будові образу "Я" як системи виокремлюються такі структурні компоненти - самооцінка, рівень домагань, соціально-психологічні очікування і система оцінних ставлень до оточуючих. Іншими словами, система так званих фундаментальних життєвих ставлень індивіда як особистості. До вертикальної структурної будови "образу Я" належать його свідомий та несвідомий компоненти. 
 Важливим елементом самосвідомості, що водночас є одним із основних компонентів у складі "Я-концепції", яка в свою чергу, розглядається як продукт діяльності самосвідомості, є самооцінка. На існування тісного взаємозв'язку між поняттями "Я-концепції" та "самооцінки", зокрема на те, що самооцінка є одним із базових структурних компонентів "Я-концепції", вказує визначення поняття "самооцінки", згідно з яким самооцінка є проявом оцінного ставлення людини до себе самої. 
 Самооцінка виступає однією із найважливіших складових "Я-концепції" особистості та водночас є одним із основних джерел її створення. 
 Уявлення індивіда про себе ніколи не існують безвідносно до емоційно забарвленої їх оцінки. Навіть такі характеристики, які здається і не стосуються особистості людини - місце проживання, фізичні дані, стать, тощо, містять у собі прихований оцінний момент. Автором таких оцінок є сама людина, яка до їх змісту вкладає своє суб'єктивне пояснення реакцій інших людей на такі характеристики, сприймаючи їх під кутом зору засвоєних упродовж життя загальнокультурних, групових та індивідуальних цінностей. Отже, джерелами становлення самооцінки є власні судження індивіда про себе та оцінки індивіда з боку інших людей.