Контрольная работа по "Юридической психологии"

5

Варіант 3.

План

Завдання 1. Основні етапи формування антисоціальної поведінки........................3

Завдання 2. Психологічна характеристика юридичної праці..…………………....9

Завдання 3. Визначити компоненти структури особистості у висловлюванні...........................................................................................…….....….18

Список використаної літератури……………………………………..……….…....27

Завдання 1.

Основні етапи формування антисоціальної поведінки.

Проблема протиправної поведінки є центральною в більшості соціальних наук, оскільки громадський порядок відіграє важливу роль у розвитку як держави в цілому, так і кожного громадянина окремо. Відносно протиправної поведінки використовуються різні підходи й понятійний апарат. У психологічній літературі таку поведінку найчастіше позначають як делінквентну поведінку, поняття походить від латинського delinquens - "проступок, провина" (лат.). У спеціальній літературі розглянутий термін використовується в різних значеннях. Деякі автори поняттям "делінквентність" обмежують дрібні антигромадські дії, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. Це, наприклад, шкільні прогули, прилучення до асоціальної групи, дрібне хуліганство, знущання над слабкими, віднімання дрібних грошей. Досить широке поширення термін "делінквент" отримав зарубежем, вживається для позначення неповнолітнього злочинця. Так, у матеріалах ВОЗ делінквент визначається як особа у віці до 18 років, чия поведінка заподіює шкоду іншому індивідові або групі й перевищує межу, установлену нормальними соціальними групами в цей момент розвитку суспільства. По досягненню повноліття делінквент автоматично перетворюється в антисоціальну особу. У психологічній літературі поняття делінквентності скоріше пов'язується із протиправною поведінкою взагалі. Це будь-яка поведінка, що порушує норми громадського порядку. Дана поведінка може мати форму дрібних порушень морально-етичних норм, що не досягають рівня злочину. Тут вона збігається з асоціальною поведінкою. Вона також може виражатися в злочинних діях, карних відповідно до Кримінального кодексу. У цьому випадку поведінка буде кримінальною, антисоціальною.

Наведені види делінквентної поведінки можна розглядати і як етапи формування антисоціальної поведінки, і як відносно незалежні її прояви. [1]

Делінквентна поведінка як форма девіантної поведінки особи має ряд особливостей.

По-перше, у ряді випадків це один з найбільш складних видів поведінки особи, що відхиляється. Коло діянь, визнаних злочинними, різний для різних держав у різний час. Самі закони неоднозначні, і в силу їхньої недосконалості більша частина дорослого населення може бути підведена під категорію "злочинців", зокрема, за такими статтями, як ухилення від сплати податків або заподіяння кому-небудь фізичного болю.

По-друге, делінквентна поведінка регулюється переважно правовими нормами - законами, нормативними актами, дисциплінарними правилами.

По-третє, протиправна поведінка визнається однієї з найнебезпечніших форм девіацій, оскільки загрожує самим основам соціального устрою.

По-четверте, така поведінка особи активно засуджується й карається в будь-якому суспільстві. Основною функцією будь-якої держави є створення законів і здійснення контролю над їхнім виконанням. Тому на відміну від інших видів девіацій делінквентна поведінка регулюється спеціальними соціальними інститутами: судами, слідчими органами, місцями позбавлення волі й ін. Нарешті, важливо те, що протиправна поведінка по своїй суті означає наявність актуального конфлікту між особою й суспільством - між індивідуальними прагненнями й соціальними вимогами, представленими в законах.

Мотивація як слідування законам, так і їхнє порушення може бути найрізноманітнішою. Індивідуальними мотивами, що спонукають до протиправних дій, можуть бути:

прагнення негайно одержати задоволення й прагнення до комфорту;

прагнення самоствердитися або досягти високого соціального статусу;

опозиційне поводження (внутрішнє прагнення порушувати заборони);

поведінкові стереотипи, наприклад, як результат перебування в кримінальному середовищі;

агресія й садистські схильності;

потреба почувати приналежність до групи й одержувати її схвалення;

нудьга, прагнення до ризику й гострих відчуттів;

фрустрація або необхідність змушеного захисту;

альтруїзм (правопорушення, чинене заради інших людей або високої мети)[2].

Також виділяють такі етапи формування антисоціальної поведінки: дезорієнтація, дестабілізація, дезадаптація, деструктивна поведінка, асоціальна поведінка.

Соціальна дезорієнтація [лат. socіalіs - суспільний ; фр. désorіentatіon - втрата правильного уявлення про що-небудь] - психологічний синдром, що складається в дошкільному або молодшому шкільному віці, що проявляється в асоціальній поведінці, причиною якого служить неволодіння соціальними нормами (а не їх свідоме порушення). Головною особливістю психологічного профілю при соціальній дезорієнтації є низька чутливість дитини до соціальних норм і внаслідок цього їхня слабка ієрархізація. У результаті норми принципово різного ступеня значимості (напр., такі як "не можна підказувати на уроці " і "не можна красти") сприймаються дитиною як рівнозначні й порушуються однаково легко. Соціальна дезорієнтація особливо легко виникає при різкій зміні умов життя, що приводить до зіткнення дитини з більшою кількістю нових, зовсім незнайомих йому норм (при вступі в школу, переїзді в інше місто або іншу країну й т.п. ). При дезорієнтації часто спостерігаються вандалізм, дрібне злодійство, груба агресія. Покарання дорослими (у тому числі й батьками), сприймаються дитиною з дезорієнтацією як несправедливі: він бачить, що інших дітей карають значно менш строго, але при цьому не розуміє, що їх провина багато менш серйозна, ніж його власна. Внаслідок цього в нього формується уявлення про несправедливість дорослих і світу в цілому, що веде до появи антисоціальної установки й/або негативної самооцінки ("я поганий"). Соціальна дезорієнтація - психологічний синдром, що порушує нормальний розвиток особистості дитини. У підлітковому віці на його основі часто складається психологічний синдром відкинутості. При психологічній корекції соціальної дезорієнтації основними напрямками роботи є :

1) формування усвідомлення ієрархії соціальних норм;

2) підтримка позитивної самооцінки.

Дестабілізація - неузгодженість або порушення деяких автономних форм поведінки або діяльності, втрата стабільності, порушення ритму життя, що встановився, динаміки психічних процесів, виникнення різких стрибків, крутих спадів настрою.

Дезадаптація [фр. dés - від, раз + лат. adaptare - пристосовувати] - неможливість адекватної взаємодії особи з оточенням в умовах, пропонованих даній конкретній особі тим індивідуальним мікросоціальним середовищем, у якому вона існує. Криза дезадаптації може виникнути в будь-якому будь-якім віці як наслідок достатньо вираженої (тим більше гострої) невідповідності дитини або дорослого вимогам, що пред’являються йому з боку значимого оточення, а також внаслідок непосильних завдань або стресових ситуацій. Найбільше часто проявляється в неможливості навчання дитини за програмою, адекватною її здібностям, а також у поведінці, що не узгоджується із прийнятими дисциплінарними нормами. Дезадаптивність поведінки характеризується недостатньою наполегливістю в діяльності, що вимагає розумової напруги, тенденцією переходити від одного заняття до іншого, не завершуючи жодного з них, а також безрозсудністю, імпульсивністю, схильністю до необдуманого або зухвалого порушення правил. Соціальна дезадаптація характеризується наступними ознаками: відсутність навичок спілкування, неадекватна оцінка себе в системі спілкування, високі вимоги до оточуючих, емоційна неврівноваженість, установки, що перешкоджають спілкуванню, тривожність і острах спілкування, замкнутість.

Досить розповсюдженим прикладом такої кризи може служити комплекс негативних емоційно-особистісних і поведінкових реакцій, що виникають при шкільній дезадаптації. Виділяються наступні фактори, що сприяють соціальній дезадаптації:

1) шкільний (відсутність індивідуального підходу до дитини, неадекватність виховних заходів, відсутність своєчасної допомоги учневі, прояву неповаги до нього й ін.);

2) сімейний (несприятлива матеріально-побутова, емоційна ситуація в родині, алкоголізація батьків, занедбаність дитини або, навпаки, гіперопіка й т.п. );

3) мікросоціальний (негативний вплив оточення, легкість добування грошей, доступність алкоголю й наркотиків і т. ін.);

4) макросоціальний (деформація суспільних і моральних ідеалів, примат збагачення над самореалізацією, обстановка й пропаганда насильства, уседозволеності й т.п.);

5) соматичний (важкі й хронічні фізичні захворювання, каліцтва, порушення рухової сфери, слуху, зору, мови );

6) психічний (різні прояви психічних порушень, акцентуацій і патології особистості, патологічне протікання вікових кризів, затримки психічного розвитку і ін.).

Дезадаптація перешкоджає повноцінному розвитку особи й реалізації її здібностей. Її наслідками є підвищення тривожності й інші емоційні відхилення, зниження самооцінки особи, порушення її соціальних контактів. При тривалому плині дезадаптації розвиваються різного роду психогенні розлади (неврози й ін.).

Деструктивна поведінка відповідає, на думку вчених, таким критеріям девіантності, як погіршення якості життя, зниження. критичності до своєї поведінки, когнітивні викривлення (сприйняття й розуміння, що відбувається), зниження самооцінки й емоційні порушення. Нарешті, вона з великою ймовірністю приводить к стану соціальної дезадаптації особи аж до повної її ізоляції.[3]

Під деструктивними змінами особистості слід розуміти патологічний процес руйнування структури особистості або окремих її елементів. Основними формами деструктивних змін особистості є: патологічна деформація особистісних потреб і мотивів, деструктивні зміни характеру й темпераменту, порушення вольової регуляції поведінки, формування неадекватної самооцінки й порушення міжособистісних відносин. До деструктивних проявів поведінки, спрямованим зовні, відносяться: знищення іншої людини (убивство), руйнування його особистості; руйнування соціуму або певних суспільних відносин (терористичний акт, війна); руйнування неживих предметів, архітектурних пам'ятників і інших творів мистецтва (вандалізм); руйнування природного середовища (екоцид, екологічний тероризм). До аутодеструкції відносять: суїцид - навмисне фізичне знищення людиною самого себе й саморуйнування особистості; зловживання психоактивними речовинами (алкоголізм, токсикоманія, наркотична залежність); патологічна нехімічна залежність: Інтернет- аддикція, гемблінг (патологічна пристрасть до азартних ігор) і інш.

Антисоціальна поведінка - тип поведінки, що характеризується запереченням соціальних норм і цінностей, прийнятих у суспільстві. Антисоціальна поведінка - вид вчинків, що проявляються в ізоляції індивіда від інших людей або в частих конфліктах з іншими людьми або соціальними інститутами, дії або бездіяльність, що відхиляються від норми поведінки, зазіхають на суспільні відносини, охоронювані кримінальним законодавством.

Завдання 2.

Психологічна характеристика юридичної праці.

Психологія юридичної праці досліджує психологічні закономірності правозастосовчої діяльності й вивчає психологічні основи: профессіограм юридичних професій; індивідуального стилю й майстерності; виховання професійних навичок і вмінь; підбора й розміщення кадрів; стилю й керівництва правоохоронною діяльністю; професійної орієнтації, професійного відбору, професійного виховання й формування особистості працівників правоохоронних органів; професійної деформації і її попередження; організації робочого місця, робочого часу та ін.

У вітчизняній психологічній науці встановлено, що психологічний аналіз діяльності відображає її зовнішні умови (об’єкт і предмет діяльності, середовище, результати та їхній вплив на психіку), внутрішні умови (розглянуті вище потреби, мотиви цілі, способи), а також можливості управління і самоуправління. Характеристика психологічних особливостей діяльності юриста передбачає дослідження як специфіки вказаних компонентів, так і специфіки взаємодії цих компонентів. Виходячи з вказаного підходу, можна зазначити такі соціально-психологічні особливості роботи юриста.

Насамперед слід підкреслити, що юридична діяльність відрізняється надзвичайно високою відповідальністю. У руках юриста (наприклад, прокурора, судді, слідчого, оперативного працівника та ін.) зосереджені особливі владні повноваження, право і обов’язок застосовувати владу від імені держави. Як відзначає Ю. Чуфаровський, у багатьох юридичних працівників розвивається “професійне почуття підвищеної відповідальності за наслідки своїх дій”.[4] З психологічного погляду складність розв’язання практичних завдань юристом полягає в тому, щоб почуття відповідальності не придушувало його активності, не спонукувало до надмірної обережності й не сковувало його мислення.

Безпосередня практична діяльність юриста включає в себе різноманітні інтелектуально-пізнавальні, оціночні, комунікативні дії, які полягають у вивченні людей і ситуацій, що виникають (цивільні спори, конфлікти, злочини та ін.), в ухвалі рішень і розробці плану їх реалізації, в координації дій з іншими спеціалістами тощо. Аналіз роботи слідчих, суддів, адвокатів, інспекторів митних служб та інших показує, що вона відрізняється наявністю значних інтелектуальних навантажень, пов’язаних зі складністю завдань, що вирішуються, врахуванням великої кількості різноманітних (часом суперечливих) факторів[5]. Інформаційні навантаження створюються через необхідність постійно тримати в полі зору цілу сукупність питань, які складають зміст юридичної справи, яка розглядається. Юрист не може, зосередившись на вирішенні одного питання, випустити з-під контролю інші. Більше того, кожне питання потрібно вирішувати з урахуванням численних взаємозалежних проблем. А якщо ні, то можливе обманне вирішення проблеми, що завдає шкоди і державі, і конкретним людям, і престижу професії юриста.

Характерна особливість діяльності юриста — наявність у ній оціночних психічних процесів, мета яких полягає у визначенні своєї позиції, свого ставлення (позитивного чи негативного) до оцінюваної заяви, події, факту. Частіше оціночний процес з боку юридичного працівника являє собою розгорнуте зіставлення фактичних даних із оціночними критеріями — правовими нормами і вимогами. У ряді випадків оціночне судження залежить від безпосередньої, часом беззвітної емоційної реакції. Іноді вибір визначається емоційною привабливістю альтернативи. У підсумку оціночних психічних процесів формується рішення про бажаний чи небажаний розвиток подій, про значущість соціально-правової проблеми, що виникла, про відносну роль різних факторів і умов, які впливають на хід і результати юридичної справи. Оціночне судження специфічне тим, що воно залежить не лише від об’єктивної ситуації, від об’єктивного стану справ, а й від потреб, інтересів і намірів юриста, від його особистих переваг. Звідси випливає: в юридичній діяльності значну роль відіграють такі якості юриста-спеціаліста, як принциповість, об’єктивність, неупередженість, послідовність тощо.