Контрольная рабоота із дисципліни «Диференціальна психофізіологія та психологія»

Подібність між парами близнюків визначається генотипом  і загальним середовищем. Загальна середу однакова для монозиготних і  дизиготних близнюків, а генотипи різні: генотипи MZ близнюків схожі на 100%, a DZ - на 50%. Порівнюючи внутрішньопарні кореляції MZ ​​і DZ близнюків, можна виділити частки впливу середовища генотипу і середовища на розвиток тієї чи іншої ознаки.

Головна проблема застосування близнюкового методу: формування вибірки та відбір MZ і DZ близнюків. Необхідно мати методику, що дозволяє по фенотипічних показників відокремити дизиготних близнюків від монозиготних. У 1924 р. Г. Сіменс [Siemens H., 1927] запропонував метод оцінки зиготности, що дозволяє на основі безлічі параметрів (полісімпоатичний метод) оцінити внутрішньопарну подібність близнюків і віднести їх або до монозиготних, або до дизиготних.

 

Близнюковий метод ґрунтується на двох основних припущеннях:

 

1) Середа розвитку як  в DZ, так і MZ парах однакова  для кожного близнюка;

2) між близнюками і одночасно народженими немає систематичних розходжень.

 

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити наступні висновки по висвітленому вище питанню:

 

• Напрямок психогенетичних досліджень виникло в контексті школи диференціальної психофізіології Б.М. Теплова і В.Д. Небиліцина в середині 60-х років XX століття;
• Основними проблемами психогенетичних досліджень можна вважити наступні проблеми: в психогенетичному не вирішується проблема відділення кореляційних зв'язків від причинних, недоліки методики проведення психогенетичних досліджень, не достатня розробленість теоретичної бази щодо індивідуальних відмінностей, важкість інтерпретації результату в сімейних дослідженнях;
• Метод прийомних дітей є самим валідним методом психогенетики;
• Існує ряд труднощів при інтерпретації даних психогенетичних сімейних досліджень, особливо при порівнянні батьків і дітей;
• Близнюковий метод і його різновиди є одним з небагатьох експериментальних методів дослідження впливу середовища і генотипу на психологічні характеристики;
• Розрізняють наступні модифікації методу близнюків: метод контрольних близнюків, метод близнюкової пари, метод контрольного близнюка, метод розлучених монозиготних близнюків;
• Близнюковий метод ґрунтується на двох основних припущеннях:

1) Середа розвитку як  в DZ, так і MZ парах однакова  для кожного близнюка;

2) між близнюками і одночасно народженими немає систематичних розходжень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Загальна характеристика психомоторики людини. Психомоторний стиль.

 

2.1. Сутність психомоторики

 

 

 Ідею про універсальність структурно-анатомічних  функцій людського тіла переконливо  довів Р. Декарт. Він говорив, що душа і тіло людини - дві особливі субстанції, які становлять незмінну основу людини.

Як взаємодіють психіка і  тіло? За Р. Декартом, маємо безтілесну душу й тіло, де перебуває душа. Душа наказує тілу, а воно виконує її вказівки.

Однак Б. Спіноза підійшов до цієї проблеми з іншого боку. Застосувавши принцип цілісності, він дійшов висновку, що жива людина - не просто одухотворене тіло, а вершина розвитку природи. Людина є інструментом, за допомогою  якого природа перетворює себе на досконаліші форми. З цього випливає, що мислення як властивість душі й  живий рух як властивість тіла - це не дві різні субстанції (за Р. Декартом), а дві властивості, притаманні людській душі та мислячому тілу.

У будь-якому живому русі мислення та фізичний рух людини - злиті в одну, неподільну єдність.

Через два з половиною століття І.М. Сєченов назвав цю цілісність душі і тіла психомоторикою. Він зауважив, що життєві потреби (дискомфорт) зумовлюють виникнення бажань - думки, яка й зумовлює рух. Власне, коли людина здійснює довільний рух, тоді бажання буде мотивом - дієвою думкою, або метою, а рух - дією або засобом досягнення мети.

Живий, доцільний рух відбувається слідом за бажанням разом з відомостями  про уявні наслідки цього руху. Без бажання або імпульсу - думки  рух був би загалом безглуздим.

І.М. Сєченов висловив гіпотезу (яку  тепер підтверджено експериментально і яка є основою теорії психічної  регуляції рухів), що в рухах дітей містяться елементи думки.

Діючи, людина пізнає світ, а пізнаючи його - теж діє. Психомоторика обслуговує механізми емоцій, почуттів, думок, образів, рухів, пам’яті. Психомоторика - це і механізм, і система, і функція. Вони, зливаючись у цілісність, утворюють функціональний орган. Це дійовий орган людини, а не тіла.

Враження, що психомоторика - це думка плюс рух, помилкове, оскільки все починається з рухів. Тому що живий рух - головний регулятор нашої енергетики. Позбавити людину рухової активності - означає спровокувати виникнення в неї феномену «сплутаної енергії»; тобто приректи її на загибель.

Психомоторика - це єдність злиття думки і руху в одну, неподільну єдність живого руху. Психомоторика не має в собі бар’єрів, які відокремлюють людину від світу речей.

 

Власне її універсальність  дає змогу зрозуміти мислення як:

• функцію зовнішньої, предметної дії;
• спосіб дії мислячого тіла.

Отже, психомоторні процеси  об’єднують у єдину і неподільну цілісність три компоненти:

• мисляче тіло;
• предмет;
• психомоторні процеси, які забезпечують можливість обміну енергією та інформацією між мислячим тілом і предметом.

 

Людина, виконуючи дії над предметом, одухотворяє його, втілює в нього  певний потенціал внутрішнього психічного (об’єктивація психоенергії). Водночас предмет виявляє і зворотну дію на людину. Його психоенергії розоб´єктивується і втілюється в людині.

Людина, діючи з предметом, відкриває  його властивості, які перетворює на дійові стани - здатності, які є умовами кращих подальших дій.

У процесі дії людина створює  здатності не лише знати властивості  предметного світу (прямий процес психомоторики), а й використовувати їхню силу в перетворенні того самого предмета чи речовини в нові форми, щоб задовольняти суто людські потреби (зворотний процес психомоторики).

Яка роль і місце думки в цьому  процесі? Власне, думка виростає і  розвивається з живих рухів. У  процесі руху думка об’єктивується в предметах, процесах і явищах. Вона набуває в цьому процесі досконалості і, нарешті, стає виміром у створенні предметів і явищ - мірою людини.

Головна властивість живого руху в тому, що в процесі його виконання людина не просто рухається, виконує дії, вона:

• оволодіває простором дії;
• підкоряє собі час;
• свідомо долає зовнішні й внутрішні перешкоди, які чинять опір.

 

Фізичне тіло рухається відповідно до законів механіки. Живим рухом  людина розв’язує завдання або проблеми. Розв’язанням завдань живий рух істотно відрізняється, з одного боку, від суто механічного руху, а з іншого - від простої реакції (дія - завжди акція, спрямована на майбутній продукт або подразник).

 
   Щоб побудувати правильні рухи, треба:

 

• підкорити своїй волі найскладнішу біомеханіку власного тіла;
• зробити своє тіло слухняним;
• відповідними рухами вести своє тіло до мети. 
    

Такою складністю рухів володіють  юнаки і дівчата в балеті, цирку, спорті. Отже, чим більше спритних психомоторних дій може виконувати людина, то досконалішим є її мислення, то більше відповідних предметів, явищ, думок, почуттів та образів міститься у психіці людини.

Ще півтори сотні років тому І.М. Сєченов зазначав, що психомоторика - це неподільний зв’язок рухів душевних і тілесних (прямих і зворотних).

Виникає запитання: у чому відмінність психомоторики - органа людини - від інших органів тіла? Власне в тому, що психомоторика працює поза тілом з природою і ноосферою.

Психомоторика - це одночасно орган  людського тіла, механізм його дії  і мистецтво їхньої регуляції. Психомоторика здійснює психічну регуляцію живих рухів, дій і вчинків. Водночас вона відображає мислення, почуття та уяву. Якщо психомоторика дисгармонійна, недосконала або розхитана, тоді якість роботи механізму творчості низька, людина стає в діяльності аварійною. Психомоторика працює, коли виникає взаємодія в системі «мисляче тіло - предмет». Мисляче тіло людини здатне до нескінченної кількості дій, які ніяк не можна передбачати заздалегідь.

Психомоторика, як робочий орган, єднає  рухи з образами, думками, почуттями - еталонами, мірками, відповідно до яких регулюють рухи. Точність мислення, глибина почуттів і дійсність  уяви - точність рухів.

 

Основними виявами психомоторики є такі класи рухів і дій:

 

• рухи, які забезпечують підтримку й зміни положення тіла людини в просторі;
• стани і пози нашого тіла - це граціозність фігури, постава, апломб і стійкість, дотримання вертикальної лінії (від голови до п’ят), і навпаки - кривляка, позер, удавальник тощо;
• локомоції - рухи, пов’язані з переміщенням людиною власного тіла: їхні особливості виявляються під час ходьби, бігу, стрибків, плавання тощо; сюди входять і балістичні рухи: ловлення і схоплювання предмета, який летить або переміщується, силові та ударні рухи, метання предметів з установкою на влучність, дальність тощо;
• виразні рухи обличчя, всього тіла (міміка і пантоміміка) - безпосередні вияви емоцій і почуттів, семантичні рухи - носії змісту, знаків, значення, які людина передає іншим людям, наприклад, хореографічні рухи, рухи, які імітують дії з відсутніми предметами;
• робочі рухи і дії, які є засобами трудової діяльності та становлять основу професійної майстерності, забезпечують ефективність праці, економію витрат сили і сприяють досконалій реалізації задумів людини. Кількість цих рухів і дій майже безмежна: і тих, що вже відомі й засвоєні, і тих, які ще буде знайдено.

 
       Ось чому психомоторика людини універсальна - всеосяжна й різнобічна. 
  

Особливості психомоторики:

 

• механізми психомоторики щоразу будуються під час рухової дії; 
  живий рух здатний на стільки форм траєкторій у просторі, скільки існує в природі форм предметів, з якими людина має можливість взаємодіяти;
• живий рух, навпаки, визначається формою того предмета, з яким взаємодіє людина;
• якщо психомоторика стикається з перешкодою, яку не може подолати, тоді людина зупиняється для роздумування, тобто перебудови схеми дії;
• структурно-анатомічна будова психомоторики не запрограмована до якогось одного або кількох способів дій, і саме тому людина здатна до будь-якої за складністю рухової дії.

Ідею про універсальність структурно-анатомічних  функцій людського тіла висловив ще Аристотель. Його висновок: рука людини - інструмент для багатьох інструментів. Ще Б. Спіноза довів, що спосіб дії  мислячого тіла визначається не ним  самим, а самовільно. Це мисляче тіло активно будує свій рух, дію відповідно до форми (образу, ідеї, схеми) будь-якого  іншого предмета.

 
   Діючи, людина здатна:

• спостерігати за своєю дією;
• контролювати її зсередини себе;
• обертати її продукт у власну сутність - систему здібностей.

 

Під час дії людина ніби веде діалог сама зі собою, будує і перебудовує  реальний плин рухів згідно зі своїм бажаним. Мислячи - ми діємо, діючи - мислимо. Отже, психомоторика є знаряддям людини, завдяки якому вона має практичну можливість втручатися в довкілля, змінювати його створюючи нові предмети і явища власними силами.

Тому психомоторна дія - це дійовий  механізм розвитку психіки та тіла. Адже діючи, людина мислить, а мислячи - діє навіть тоді, коли предметів  руками не торкається.

 

2.2. Психомоторний стиль

 

Якщо розглядати психомоторику  як сукупність свідомо виконуваних  рухових дій, то психомоторний стиль  характеризує індивідуальність з погляду  її психомоторної експресивності - тілесної, невербальної вираженості.

Психомоторний (грец. psyche- душа і лат. motor - той, що рухає) стиль - стійкий комплекс способів або прийомів здійснення суб'єктом різних форм моторної активності.