Зовнішня політика Пакистану

ВСТУП 

    Зовнішня  політика Пакистану визначалася  насамперед тим, як складалися відносини  з сусідами - Індією і Афганістаном, що позначалося на характері дипломатичних  зв'язків навіть з наддержавами. З 1970 Пакистан - член Організації Ісламська  конференція, з 1979 - Руху неприєднання, з 1985 - Асоціації регіонального співробітництва Південної Азії та Організації економічного співробітництва та розвитку.

    Прагнення національної буржуазії, яка збільшувалась, забезпечити більш вигідні для  себе умови співробітництва з іноземними монополіями, бажання правлячих кругів підняти авторитет Пакистану на міжнародній арені визвали зміни зовнішньополітичного курсу держави ще в 1960-ті роки. Важливою причиною цієї зміни були широкі незадоволення в країні прозахідною політикою і побоювання в зв’язку з причетністю Пакистану до планів і дій Пентагона.

    Якщо  говорити про відносини з сусідами, то протягом 50-ти років Пакистан перебуває в стані конфлікту з Індією з питання про Кашмір. У 1947-1948 ці держави опинилися через це на межі війни. У 1972 за посередництва ООН в Кашмірі вдалося провести демаркаційну лінію. Південно-східні райони Кашміру залишилися під керуванням Індії, а інша частина колишнього князівства, відома як Азад (Вільний) Кашмір, контролюється Пакистаном. До його складу під назвою «Північні території» частково інтегровані гірські місцевості на півночі Кашміру, що включають Гілгіт, Хунза і Балтистан, але їх жителі не беруть участь у виборах до общепакістанскіе органи влади. Суперечка про розділ вод системи Інду затьмарював індійсько-пакистанські відносини, поки не знайшов успішного вирішення в договорі 1960, укладеному за посередництва Світового банку.

      У 1990 в Кашмірі відбулася чергова  спалах заворушень, у розпалюванні  яких індійська сторона звинуватила  Пакистан. Останній заперечує свою участь, визнаючи за собою право на дипломатичну підтримку кашмірських мусульман і наполягаючи на проведенні в штаті Джамму і Кашмір референдуму відповідно до резолюцій ООН. Індія вимагає, щоб Пакистан вивів війська з кашмірської території, а відмову від референдуму, в чому її звинувачує Пакистан, пояснює тим, що законодавчі збори штату висловилося за його повну інтеграцію з Індією. У підсумку ніякі акції з вирішення конфлікту не робилися.

    У 1998 індійський уряд, очолюваний представниками партії Бхаратія джаната, і пакистанський уряд на чолі з Навазом Шаріфом погодилися обговорити всі спірні питання, включаючи кашмірське, на дипломатичному рівні.

    У 1950-х роках Пакистан підписав двосторонній договір з США і в 1954-1972 входив до регіональний військовий блок СЕАТО, а в 1955-1979 - в Багдадський пакт (пізніше СЕНТО). У 1962, після того як відбулися збройні зіткнення між Індією і Китаєм, Пакистану вдалося досягти згоди з прикордонних проблем і зміцнити добросусідські контакти з КНР.

      Протягом 1970-х років Пакистан зміцнював зв'язки з країнами, що розвиваються Середнього Сходу та інших регіонів "третього світу". У 1974 провів конференцію лідерів мусульманських держав. Налагоджено відносини з Саудівською Аравією і Еміратами Перської затоки.

    Влада в Кабулі ніколи не приймала як офіційної державного кордону лінію Дюранда, якій Великобританія в 1893 відокремила від Афганістану пуштуязичние райони, які опинилися під її контролем. Кабул прагнув також, спочатку в 1950-х і потім в 1970-х роках, заохочувати сепаратистські устремління пуштунів в Північно-Західній Прикордонній провінції, виступаючи з пропозицією створити державу Пуштуністана. Однак сам Афганістан як слабкий сусід не викликав серйозної тривоги. Виступ ісламістів-консерваторів в 1978 проти нового, дотримувався лівих поглядів уряду в Афганістані і вторгнення радянської армії в цю країну в 1979 кардинально змінили ситуацію. За кілька років в Пакистан прибули 3 млн. афганських біженців. Головне ж полягало в тому, що Афганістан, опинившись потенційним союзником Індії, став би представляти реальну загрозу для безпеки Пакистану. Тому в 1980-х роках на його території афганські повстанці отримали надійний притулок і можливість організовувати військові табори. Через Пакистан надходили озброєння для моджахедів із США і Саудівської Аравії. Військова допомога була надана і самому Пакистану. Після того як радянський військовий контингент було виведено з Афганістану в 1988-1989, бійці опору перейшли до внутрішньої громадянської війни. Пакистан намагався сприяти її припинення і досягнення згоди між ворожими угрупованнями. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

I. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ  КУРС ПАКИСТАНУ 

    З приходом до влади в Пакистані  в 1999 р. нової політичної еліти на чолі з П. Мушаррафом у зовнішньополітичній  діяльності Ісламабаду відбуваються важливі зміни. Пакистан зміцнив відносини з Китаєм, помітно активізував свою політику в Центральній Азії, став країною-спостерігачем Шанхайської організації співробітництва (ШОС) і висловив бажання отримати статус повноправного члена цієї організації. У найближчі місяці буде введений в експлуатацію глибоководний порт Гвадар на пакистанському узбережжі Аравійського моря і відкрито каракорумского шосе для торгівлі з країнами Центральної Азії. Як видається, що запускаються Пакистаном транспортно-комунікаційні та енергетичні проекти здатні зробити серйозний вплив на економіку та політичні процеси в Центральноазіатському регіоні. Всі ці обставини актуалізують пакистанську проблематику і обумовлюють проведення аналізу сучасного міжнародного становища Пакистану та пріоритетів його зовнішньої політики в Південній і Центральній Азії.

    Після закінчення «холодної війни» під  впливом нових факторів міжнародних  відносин Пакистан втратив центральне місце в регіональній політиці США  в Південній Азії.¹ У відсутність серйозної протидії своїй політиці з боку інших світових держав Сполучені Штати у 90-і рр.. ХХ ст. диверсифікували свої зовнішньополітичні зв'язки в Азії, підпорядковуючи їх новим завданням: перебудову Близького і Середнього Сходу, проникнення в Центральну Азію і стримування Китаю.

      Проте в 1990-і рр.. Пакистан надав  цінну допомогу США на афганському  напрямі. Після виведення радянських  військ з Афганістану і почала  міжусобної боротьби між польовими  командирами та етнічними угрупованнями  ресурси Пакистану були використані США в спробах відновити внутрішньополітичну стабільність і територіальну цілісність Афганістану.

    Після подій 11 вересня 2001 р. американсько-пакистанські контакти на вищому рівні знову пожвавилися. Пакистан надав в розпорядження  США аеродроми та військово-транспортну інфраструктуру, зарекомендувавши себе важливим партнером міжнародних коаліційних сил в боротьбі проти талібів і міжнародного тероризму. За підтримку в Афганістані з Пакистану були зняті американські санкції. ²30% заборгованості списав Паризький клуб кредиторів, за що залишився боргу була проведена відстрочка. Пакистан знову став одержувачем американської допомоги та імпортером американської військової техніки. У червні 2004 р. США надали Пакистану статус основного союзника США поза НАТО.

      Все це створювало передумови  для поглиблення стратегічного  партнерства між США і Пакистаном. Тим часом за минулі з 11 вересня  2001 р. п'ять років у міжнародній  та регіональній політиці відбулися  важливі зрушення, які починають  чинити серйозний вплив на двосторонні відносини і визначати тенденції геополітичного розвитку Пакистану.

    По-перше, кардинально змінилася військово-політична  ситуація в Афганістані. Антитерористична операція проти талібів дозволила  США розмістити свої війська на території  Афганістану і ряду центральноазіатських країн, а також встановити підконтрольне їм центральний уряд. Пряме присутність США і НАТО в Афганістані і в регіоні в цілому гарантовано на багато років вперед. Зрозуміло, що США досягли важливої ​​стратегічної мети: територія Афганістану перетворена на опорну базу і плацдарм для проекції військової сили на центральноазіатському, іранському і китайському напрямках, створені передумови для розвитку регіонального співробітництва країн Центральної і Південної Азії в рамках американського проекту «Великий Центральної Азії» і для спорудження транспортно-комунікаційної та енергетичної інфраструктури, яка має простягнутися з півночі на південь.

      Вигоди Пакистану в даний час  не так очевидні. Поки його  роль є суто технічною і  допоміжної - надавати військову і тилову підтримку діям міжнародних коаліційних сил в боротьбі з бойовиками «Аль-Каїди» і талібами, сприяти повоєнному відновленню Афганістану і реалізації лобійованих міжнародними донорами перспективних економічних проектів. Все це природним чином випливає з географічного розташування Пакистану. Про політичні та військово-політичних амбіціях на північному напрямку доведеться забути. Реставрація афганської державності також веде до відродження традиційного суперництва Афганістану і Пакистану і посилення «пуштунського фактора» в пакистанській політиці. Не випадково після ліквідації режиму талібів у Пакистану складаються напружені відносини з адміністрацією Х. Карзая.

    По-друге, позначилися стратегічні зрушення у відносинах між США і Індією. В останні роки інтенсивність контактів між Вашингтоном і Делі різко зросла. Адміністрація Дж. Буша перед обличчям зростаючих викликів своїм глобальним могутності прийняла рішення переглянути колишнє скептичне ставлення до співпраці з Індією у сфері безпеки, відкинувши сумніви в надійності цієї країни як партнера США.

      На позицію США вплинув комплекс чинників.³ В першу чергу, стрімке економічне зростання Індії та посилення її ваги в регіональних та міжнародних справах. Індія перетворюється в регіональну наддержаву Південній Азії, що володіє ядерною зброєю і претендує на статус постійного члена Ради Безпеки ООН, яку США більше не можуть ігнорувати при реалізації стратегії національної безпеки. По-друге, в Афганістані, Центральній Азії і на Близькому Сході США стикаються із зростаючою кількістю проблем, на сході посилюються геополітичні позиції Китаю. По всьому спектру зазначених зовнішньополітичних проблем Сполученим Штатам необхідно взаємодіяти з Індією, в силу її географічного положення і великою мірою залученості в регіональні процеси.

    Основа  для співробітництва США з  Індією закладається в обох напрямках: як на регіональному рівні, так і  в глобальному масштабі. Багато в  чому ці дві площини перетинаються: Індія може стати стратегічним союзником  США у справі протидії ісламському екстремізму і у стримуванні Китаю. Крім того, Індія стає однією з основних рушійних сил економічної глобалізації, і однією зі своїх ключових цілей США бачать в заохоченні ринкової поведінки Індії для просування своїх глобальних економічних задумів. Як підтвердження викладеного можна навести слова держсекретаря США К. Райс, яка, виступаючи 10 липня ц.р. на інавгураційному зборах Американської асоціації лікарів індійського походження та Асоціації азіатсько-американських власників готелів у Вашингтоні, заявила про те, що «Індія може бути оплотом стабільності в швидкоплинні Азії і стратегічним партнером США», відзначивши, що партнерство між двома країнами «має потенціал для перетворення всього світу ».

    Курс  на розширення зв'язків з Індією був продемонстрований адміністрацією США в ході поїздки президента Дж. Буша по країнах Південної Азії в березні 2006 р. і підписання в Делі двосторонньої угоди про громадянське ядерну співпрацю.⁴ Підписання угоди спровокувало гостру критику на адресу республіканської адміністрації як усередині країни, так і в світі. Ядерна угода, за свідченнями експертів, суперечить двом законам США: про атомну енергетику 1954 р. і про ядерне нерозповсюдження 1978 р., які США застосовують щодо країн, підозрюваних у розвитку військової ядерної програми в порушення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

    Показова  в цьому плані точка зору на дану проблему наближеного до Білого дому консервативного Фонду «Спадщина». Так, експерт Фонду Б. Спрінг характеризує дану угоду критично важливою частиною більш широких зусиль США щодо поліпшення двосторонніх відносин з Індією.

    Спроби  США вийти на якісно новий рівень відносин з Індією були болісно сприйняті  в Ісламабаді, особливо з огляду на те, що США в ході березневого  турне 2006 продемонстрували диференційований підхід до Індії та Пакистану. Перебуваючи з візитом в Пакистані 3-4 березня ц. р., президент США відкинув можливість укладення аналогічної угоди в ядерній сфері з Пакистаном, зазначивши, що «Індія і Пакистан є різними країнами з різними потребами і різною історією». У той час як Індія може отримати американські ядерні технології і де-факто визнання Сполученими Штатами своєї військової ядерної програми навіть всупереч міжнародним принципам у сфері нерозповсюдження зброї масового ураження, діапазон пакистано-американського співробітництва залишається обмеженим.

    Неоднозначно  в Пакистані сприймається ситуація навколо поставок в країну американських  винищувачів F-16⁵. Як відомо, наприкінці 1980-х рр.. Ісламабад оплатив поставку партії винищувачів-бомбардувальників F-16, які незабаром повинні були надійти на озброєння пакистанських ВПС. Однак в 1990 р. продаж було припинено. Пославшись на розвиток ядерної програми в Пакистані, США ввели санкції проти цієї країни і заблокували постачання бойових машин з побоювання, що вони можуть використовуватися як носії ядерної зброї. Переговори затяглися на півтора десятиліття. Ситуація стала дозволятися лише у березні 2005 р. після візиту до Пакистану держсекретаря США К. Райс, коли було оголошено про рішення США відновити постачання і продаж винищувачів новітніх модифікацій. Своє рішення Вашингтон мотивував зміненими міжнародними умовами після 11 вересня 2001 р. і стратегічним партнерством з Пакистаном у боротьбі з міжнародним тероризмом.