Виробництво та споживання:механізм взіємодії

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ВИРОБНИЦТВО ТА СПОЖИВАННЯ: СУТЬ, ФАКТОРИ, ЕТАПИ РОЗВИТКУ.  ТЕХНОЛОГІЯ ВИРОБНИЦТВА

 

1.1 Суспільне виробництво: суть та етапи розвитку

Виробництво – діяльність, пов'язана з випуском продукції, яка включає всі стадії технологічного процесу, а також реалізацію продукції власного виробництва. Створюючи певні блага люди вступають у зв’язки і взаємодію – виробничі відносини. Тому виробництво є завжди суспільним [1, с.1].

Загальновизнано, що людство  не може існувати, не виробляючи певні  матеріальні блага і послуги  і не споживаючи їх, тобто процес виробництва і споживання – першооснова  відтворення (поновлення) самого життя  людства.

Проте процес виробництва  може відбуватись у конкретній, історично  визначеній суспільній формі. Така форма  відбиває, з одного боку, рівень розвитку суспільного поділу праці, що, в свою чергу, визначає структуру і організаційну  побудову продуктивних сил суспільства, а з іншого – ступінь зрілості економічних відносин між людьми в суспільстві, форми економічних  зв’язків між ними в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання результатів  виробництва.

Слід зауважити, що на ступінь  зрілості економічних відносин суттєво  впливає структура економічних  відносин власності, механізм їх реалізації і перш за все – відносин власності  на засоби виробництва.

Якщо проаналізувати процес виникнення, походження, основні риси та застосування конкретних форм господарювання, то можна дійти висновку, що протягом тривалого часу існування людської цивілізації використовуються дві  основні форми суспільного виробництва  – натуральна та товарна. Кожна з них має свої особливості і загальні риси. Не випадково ці форми і досі співіснують, але їх питома вага то роль у процесі суспільного відтворення неоднакові: в розвинутих країнах світу абсолютно домінуючою є товарна форма організації (її частіше називають «ринковою»), тоді як у країнах, що розвиваються, а також в тих, які відносно недавно стали на шлях розбудови економіки ринкового типу,  зберігається значна питома вага натурального господарства.

Цей фактор аж ніяк не можна  недооцінювати і він має бути врахований під час переходу України  до ринку, особливо тоді, коли мова йде  про терміни такого переходу та вибір  найбільш ефективних засобів його здійснення. Таким чином, питання, які розглядаються  в цьому розділі, мають не тільки теоретичне, а й неабияке практичне  значення.

Історично первинною формою господарської діяльності людини є натуральна форма.  Вона виникла в глибокій давнині, в період існування первіснообщинного устрою, коли люди вже не могли задовольнятися такими продуктами, які брали безпосередньо у природи, і почали займатися землеробством, а згодом – і тваринництвом. Натуральна форма господарства базується на нерозвинутому поділі суспільної праці, а також на низькому рівні розвитку продуктивних сил.

Натуральне господарство виникає і набуває найбільшого  поширення в сфері сільського господарства, яке забезпечує людство  основною масою продуктів, потрібних  для його існування. При цьому  виробництво сільськогосподарської  продукції поєднується з її домашньою  переробкою.

У найбільш чистому вигляді  натуральне господарство існувало тільки в первіснообщинному суспільстві, яке ще не знали суспільного поділу праці, обміну і приватної власності, і було найбільш поширене в державах Давнього Сходу. В античних рабовласницьких  державах Європи (Давній Греції, Римській імперії) поряд з натуральним  господарством вже тоді існували досить розвинені товарні господарства, засновані на праці рабів, але  вони не відігравали провідної ролі у згаданій системі господарювання, яка залишалась переважно натуральною. Натуральне господарство також залишається  домінуючим в епоху феодалізму, де натуральну форму  мав навіть прибутковий  продукт, що виступав у вигляді багатьох натуральних повинностей. Натурального характеру набувало і господарство самого кріпосного  селянина. Він  і його родина займались землеробством, тваринництвом, прядінням, виготовленням лляних та вовняних тканин, дубленням шкір, будівництвом та ремонтом житла, виготовленням примітивних інструментів і знарядь праці. В таких умовах зв'язок між виробництвом і споживанням у межах господарства набував безпосереднього характеру, що забезпечувало йому стійкість.

Та натуральна форма суспільного  господарства не має майбутнього, перспектив до подальшого розвитку і є формою історично обмеженою.

Ось чому закономірно, що на зміну натуральній формі господарювання приходить товарна,яку слід розглядати а своїм змістом як протилежну натуральній. Умови для такого переходу поступово виникають в надрах самого натурального господарства. Це відбувається шляхом поширення товарно-грошових  відносин, перетворення натуральної  феодальної ренти в грошову, позбавлення  людини від кайданів прямої залежності від феодала.

Проте натуральна форма господарювання не зникає повністю, а тривалий час  співіснує поруч з товарною. Особливо це спостерігається в країнах, що розвиваються, де товарні, ринкові відносини  ще не набули домінуючого характеру. Більше того, за певних, надзвичайних обставин питома вага натуральної форми господарювання може навіть збільшуватись, що ще раз  доводить її стійкість і живучість.

Таку ситуацію, зокрема, ми спостерігаємо протягом останніх 10 років в Україні. На перший погляд, збільшення питомої ваги натуральної  форми господарювання в сучасних умовах, коли здійснюється демонтаж основ  командно-адміністративної системи  та закладаються підвалини економіки  товарної, виглядає явищем парадоксальним. Проте, виявляється, воно має об’єктивне підґрунтя і обумовлене:

а) глибокою економічною  кризою, яка починаючи з  початку 90-х років минулого століття, охопила  всі галузі народного господарства України;

 б) руйнування економічних  зв’язків між суб’єктами  господарської  діяльності та окремими регіонами  колишнього СРСР;

в) зростання рівня безробіття;

г) суттєвим  зниженням  життєвого рівня значних верств населення; 

д) серйозним розладом грошового  обігу (високим рівнем інфляції в 1992-1996 рр.), що, в свою чергу, привело до натуралізації обміну, у тому числі  бартеру.

Вищезазначене, взяте разом, призвело до того, що більшість населення, не маючи стабільних джерел до існування, віддала перевагу самозабезпеченню основними продуктами харчування і  вдалася до натуральної форми  господарювання: в сільській місцевості селяни значну частку свого часу проводили  на присадибних ділянках, а жителі міст - на садово-городніх.

Товарне виробництво  являє собою таку суспільну форму господарства, в умовах якої продукти виготовляються не для власного споживання виробником та членами його родини, а для споживання іншими виробниками, тобто воно спрямоване на задоволення суспільних потреб, і реалізація цих продуктів відбувається на ринку шляхом купівлі-продажу.

Передумови виникнення і  подальшого розвитку товарного господарства створюються в глибоку давнину, в часи повного панування натурального господарства і перш за все, вони пов’язані  з процесом суспільного поділу праці, який пройшов декілька етапів.

Перший етап мав місце  тоді, коли від землеробства відокремлюється  тваринництво. Цей момент слід розглядати як визначену подію в історії  розвитку людської цивілізації, що відбиває наслідки дії загального економічного закону – закону економії робочого часу. Людина усвідомлює, що не універсальна праця приносить кращі результати, а спеціалізована, коли увага і  зусилля працюючого зосереджуються на конкретному виді діяльності, на виготовленні окремого продукту. В  процесі такої праці людина має  змогу значно підвищувати свою майстерність, поступово удосконалювати знаряддя праці, набуває певних навичок, узагальнює їх і, як підсумок, досягає кращих результатів. Це , в свою чергу, веде до більш-менш регулярного виготовлення такої  кількості продукції, яка перевищує  власні потреби виробника і його родини. Так закладаються матеріальні підвалини для регулярного обміну результатами праці землероба та результату праці скотаря.

Пізніше у рабовласницькому суспільстві відбувається другий крупний  поділ праці – від землеробства і тваринництва відокремлюється  ремісництво, яке поглиблює розвиток товарного господарства, укріплює його позиції. Правда, обмін здебільшого  носить прямий характер (продукт на продукт), тобто відбувається  шляхом так званого бартеру.

І, під час третього крупного суспільного поділу праці виділяється  прошарок людей (купці), які безпосередньо  вже не займаються виробництвом, їх пряма функція – здійснення обміну результатами праці між різними  підрозділами суспільного виробництва. Тим самим вони звільняють і землероба, і скотаря, і ремісника від  необхідності витрачати час на реалізацію своєї продукції і останні  мають змогу зосередити увагу  виключно на виробництві, що, безумовно, веде до підвищення продуктивності їх праці. Обмін, який здійснюють купці, як правило, вже супроводжується появою особливого товару – грошей, які  виконують роль загального еквівалента [2, с. 58-63].

Виробництво за структурою складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у даний момент. Фази виробництва тісно між собою пов'язані, і якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає недоцільною або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради споживання. Таким чином, виробництво, розподіл, обмін і споживання слід завжди розглядати як органічне ціле.

За характером економічної  діяльності людей суспільне виробництво  поділяють на три великі сфери, або  блоки галузей:

Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.

Виробнича інфраструктура – це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).

Соціальна інфраструктура – це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров'я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв'язок, культуру, мистецтво та ін [3, ст.165].

Вся сутність виробничого  процесу зводиться до використання різноманітних ресурсів, які, стаючи виробничими факторами, забезпечують процес створення економічних благ, необхідних для життєдіяльності  суспільства. Виробництво завжди передбачає взаємодію його основних факторів як найважливіших елементів або  об'єктів, які впливають на його можливості та результативність.

Фактори виробництва  — ресурси, необхідні для виробництва товарів або послуг. Класичними факторами виробництва є робоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (наявні, вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал). Четвертим фактором вважається підприємливість, яка об'єднує попередні три фактори [4, ст.1].

Природні ресурси — елементи та сили природи, які можуть використовуватися у виробничій та невиробничій сферах для забезпечення потреб людей [5, с.61].

Трудові ресурси  — це наявне працездатне населення (чоловіки від 16 до 65 років і жінки — від 16 до 60 років), а також працюючі підлітки і пенсіонери.

Науково-технічна революція  якісно змінює фактори виробництва. Капітальні ресурси — це все те, що виступає попередником між людиною природніми ресурсами та проміжними товарами. Особливого значення набуває процес збагачення їх інформатикою, електронною та комп'ютерною технікою [4, ст. 1].

Дедалі більшого значення в сучасному виробництві набувають екологічні фактори.

Екологічні фактори - сукупність усіх чинників середовища (температура, вологість, світло, гравітація, субстрат, живі організми тощо), що діють на живий організм або надорганізмову систему.

Існує також значна група соціальних факторів. Люди постійно виробляли споживну вартість, об'єднувалися в кооперативи, бригади тощо. Під впливом науково-технічної революції відбуваються якісні зміни й у праці: з'являється її наукова організація, змінюється кваліфікаційний рівень працюючих, зростає інтелектуальний зміст трудових процесів, збільшується значення підприємницьких здібностей робітників. Діючи активно, люди незалежно від їх розуму і волі вступають у певні відносини між собою. Це, по-перше, організаційно-економічні відносини, що характеризують організаційні форми виробничого процесу; по-друге, це соціально-економічні відносини з привласнення засобів і розподілу результатів виробництва.

До них входить забезпеченість населення житлом, дитячими дошкільними  установами, загальноосвітніми школами, медичними установами (лікарнями, поліклініками, аптеками), об'єктами культури (театрами, кінотеатрами, танцювальними залами, клубами, бібліотеками), торгівлі (магазинами, ринками, об'єктами громадського харчування), побутового обслуговування (будинками  побуту, хімчистками, пральнями), спортивними  установами (стадіонами, спортивними  залами), тобто об'єктами забезпечення населенню нормальних умов життєдіяльності, а також системою соціального захисту. Рівень забезпеченості населення такими об'єктами впливає на продуктивність праці (чим нижчий рівень забезпеченості, тим нижчий рівень продуктивності праці), стан здоров'я населення (наприклад, якщо забезпеченість житлом нижча, ніж 28 м² загальної площі на людину, тобто згідно з медичними нормами, то ймовірність захворювання населення різко зростає, а це негативно позначається на функціонуванні продуктивних сил), освітній рівень населення.