Сучасне вчення про громадянське суспільство як середовище для демократії

      У марксизмі був особливий підхід до громадянського суспільства. У цій доктрині політична держава віддзеркалює політичний інтерес, а громадянське суспільство — приватний. По суті К. Маркс та його послідовники спростили структуру гегелівської моделі громадянського суспільства до сфери праці, виробництва й обміну. Що ж стосується відносин між державою й громадянським суспільством, то їх марксизм практично не досліджував, бо декларував побудову комуністичного суспільства, де не буде держави. Відтак у царстві свободи немає сенсу говорити про свободу.

    К. Маркс і Ф. Енгельс та їхні послідовники оголошують громадянські зв’язки і  громадянське суспільство формою класових відносин, яка породжена капіталістичним способом виробництва і має загинути разом із ним.

    За  Марксом, у комуністичному суспільстві  не буде панування влади як такої. А раз немає влади — немає  й потреби у владі народу, себто  демократії. Тому й не дивно, що громадянське суспільство як таке в марксистській доктрині не досліджувалося. Це ми бачимо і у В. Леніна, який взагалі не користувався поняттями "правова держава" й "громадянське суспільство". Як наслідок, в умовах так званого реального соціалізму держава практично повністю поглинула громадянське суспільство, що призвело до застою, а потім і краху соціалістичної системи.

    В системі тотального усуспільнення  особистість стає безвідповідальною, деморалізується, розчиняється в де індивідуалізованій масі, що означає  по суті її зникнення, обернення на одну з безлічі статистичних одиниць, що складають у сукупності населення країни. Тут не держава існує для людей, а навпаки – люди для держави. Людина як особистість приноситься в жертву, спочатку перетворюючись на «абсолютного громадянина» держави, а потім трансформуючись у підданого. Кожний окремий індивідуум залишається один на один з величезним апаратом насильства і примусу, перед яким він безсилий і безпорадний. Як наслідок перемагає конформізм, пристосовництво, народ перетворюється у масу, населення набуває ознак натовпу. Тому і не дивно, що з радянського суспільствознавства надовго зникло саме поняття «громадянського суспільства». А той мінімум громадських організацій, що існував в СРСР протягом 70 років, був створений під егідою державно-партійного апарату, повністю йому підкорявся і виконував мобілізаційну роль: державно-партійні структури за допомогою створених ними організацій тримали під контролем усіх більш-менш суспільно-політично активних громадян і мобілізували їх на проведення тих чи інших вигідних для органів влади акцій, створюючи лише видимість громадського життя. [16; 381-382]

    В першій половині ХХ ст. в низці країн громадянське суспільство взагалі на деякий час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії державних функцій «легітимного насильства». Концепція громадянського суспільства стає непопулярною. По суті, досліджуючи громадянське суспільство, вчені користувалися терміном просто "суспільство". Під суспільством розуміли незалежний від держави комплекс інститутів, відносин, норм і цінностей неполітичного, приватно-правового характеру. Вчені не вважали за потрібне зазначати, що суспільство є громадянським, як немає необхідності наголошувати, що держава є суверенною. [5; 67] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Серед західноєвропейських теоретиків І  пол. ХХ ст. всебічно досліджував феномен  громадянського суспільства італійський  марксист Антоніо Грамші. Робив він  це з властивою марксистам політичною метою: позбутися поділу на громадянське суспільство і державу і побудувати так зване “ регульоване суспільство ”. Та після другої світової війни, особливо з настанням ІІІ хвилі демократизації країн світу, твори Грамші послужили містком, що з'єднав майже розірвану традицію теорії і практики громадянського суспільства в західних країнах, а сам він став провісником наступного етапу у її розвитку — "громадянського суспільства ІІІ". Цей етап приніс відродження та осучаснення ідеї, впровадження її в життя нових країн і навіть континентів.

    Саме  прихильники марксизму актуалізували концепцію громадянського суспільства в післявоєнний час, скориставшись нею для критики "соціалістичного авторитаризму" в центрально-східноєвропейських країнах. "Для них знання Гегеля, молодого Маркса і Грамші було живим зв'язком з концепцією громадянського суспільства і дихотомією "держава — суспільство".., — зазначають Е. Арато та Дж. Коен. — Проте самі вони, завдяки протилежній до марксистської трактовці цього фундаментального поняття, незабаром перетворилися з неомарксистів на "постмарксистів". Найбільш відомим серед цих дослідників був Юрген Габермас зі своєю теорією "публічної сфери" ("сфери відкритості"), що справила істотний вплив на подальшу інтерпретацію поняття. [21; 12]

    Надзвичайний  успіх раніше забутої концепції  громадянського суспільства в післявоєнний період, а особливо у 80-90-ті роки ХХ ст. пояснювався тим, що за її допомогою спочатку було розроблено нову "стратегію трансформування диктаторських режимів", а потім вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі та від чого тут залежатимуть успіхи в утвердженні демократичних інститутів. Проте вплив концепції не обмежується країнами, що здійснюють перехід до ринку й до демократії.

    Особливістю післявоєнного періоду є те, що сфера застосування категорії громадянського суспільства є дуже широкою, а його інтерпретації – різноманітними. Можна спостерігати справжній ренесанс концепції громадянського суспільства у західному світі, обумовлений новими реаліями (дехто каже – кризою) суспільства загального добробуту та пошуками нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту. Джон Кін, Чарлз Тейлор, Ненсі Розенблюм та інші намагаються знайти пояснення тим змінам, які відбуваються в наш час в інститутах і функціях громадянського суспільства у зв’язку з розширенням соціальних функцій держави, окреслити нові способи його взаємодії з державними структурами.

    Окремий напрям складають праці Роберта  Д. Патнема, який успішно застосував токвілівський підхід до громадянського суспільства в книзі “ Як примусити демократію  працювати? ” У ній проаналізовано сучасні та історичні відмінності італійських регіонів з точки зору розвиненості цивільних громад та функціонування демократичних інститутів.

    Взявши  цивільну громаду як культурно визначений осередок соціального життя, у якій органічно поєднуються культура та структура, Патнем зумів переконливо показати, що єдиним чинником, який мав значний і постійний вплив на успіх демократичного правління в Італії, була історична традиція громадянських орієнтацій і поведінки. Крім того, вченому вдалося спонукати наукову громадськість до найгарячіших дискусій з приводу сучасних тенденцій розвитку громадянського суспільства в США. Суперечка виникла після публікації ним статей у декількох журналах про звуження сфери громадянського суспільства в країні та про зменшення “ соціального капіталу ”.

    Отже, на підставі на підставі наведених  поглядів щодо громадянського суспільства  різних представників філософії  і політичної думки в різні історичні епохи, можна виділити низку основоположних рис і визначити громадянське суспільство як суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими, політичними відносинами між самими індивідами, не опосередковані державою. В такому суспільстві вільно розвиваються асоціаційне життя, або, як його називають, публічна сфера, сфера масових рухів, партій, груп за інтересами, переконаннями. Це суспільство домагається децентралізації влади держави за рахунок її передачі самоуправлінню, взаємодії більшості і меншості на засадах узгодження позицій державних інститутів і суспільства.

    Громадянське  суспільство – це форма організації  суспільного життя, заснована на дотриманні індивідами, їхніми об’єднаннями і державою свідомо визначених взаємних прав і обов’язків.

    Особа громадянського суспільства орієнтована  на творчість, громадянські відносини, нову духовність. У громадянському суспільстві різні спільності, якими об’єднана особа, не розчиняють індивідуальність, але сприяють індивіду, який став особою, виділитися, не пориваючи з загальною ідеєю, спільністю долі, що властиві колективності. Умовою й результатом цього розвитку є повніше й органічніше перетворення суспільства в громадянське ціле, а держави в правову політичну єдність. Громадянське суспільство виникає разом і поряд з державою, бо ні перше, ні друге не здатне до самостійного, а тим більше взаємовиключного співіснування.

    Громадянське  суспільство — це стара, але дуже актуальна теоретична концепція, котра  усе ще "володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом". Причому тепер, як вважає Дж. Александер, вона прийшла в науку надовго. З крахом комунізму і кризою соціалістичних ідеологій центр ваги в дослідженні соціальних проблем перенесено з соціалізму на демократію. А в "арсеналі" демократичної теорії найбільш підходящою для аналізу соціальних проблем є саме концепція громадянського суспільства.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ  ІІ. Сучасні уявлення про громадянське суспільство.

    Сучасні дискусії навкруг концепції громадянського суспільства, пов'язані з тим, що дослідники користуються різною методологією дослідження і акцентують, в залежності від неї, різні сторони цього складного, багатоаспектного явища. Певні непорозуміння може викликати і недостатня поки що відмежованість теоретичної абстракції "громадянське суспільство", що вживається науковцями як ідеальний тип), від описових характеристик реально існуючих різновидів громадянських суспільств.

    Як  зазначає Ч. Тейлор, поняття громадянського суспільства вживається у наш час щонайменше у трьох значеннях.

1. Мінімальний  його обсяг дорівнює існуванню  незалежних від держави громадських  організацій, або як тепер прийнято  говорити — “ третього сектора  ”. 

2. Друге  значення, більш точне в науковому  відношенні, охоплює усю соціальну структуру, яка координує свої дії через низку добровільних асоціацій (про це, власне, й ішлося вище).

3. Воно  також розглядається як фактор  впливу на державну політику, тобто як сукупність груп тиску  та інших суб’єктів впливу  на політичний процес у суспільстві (про це йтиметься далі).

     До  цих розумінь терміну можна додати ще два.

4. Четверте  розуміння суспільства виходить  з того, що суспільство в цілому стає громадянським, якщо у ньому розвинена названа вище система інститутів і взаємодій. Цей підхід найбільш розповсюджений у публіцистиці, але його вживають і науковці, маючи на це ті підстави, що у суспільстві з розвиненою мережею громадських організацій, громадським спілкуванням тощо міняється тип політичної культури. Вона теж стає цивільною, громадянською і своєю чергою міняє спосіб функціонування усіх суспільних інститутів.

5. І, нарешті, п’яте розуміння, полягає в ототожненні громадянського суспільства з усією нерозчленованою позаполітичною чи позадержавною сферою суспільного життя.

    Кожне з цих тлумачень має свої підстави та відображає певні сторони, аспекти  громадянського суспільства, які пов’язані  з виконанням ним своїх специфічних  функцій. [13; 455]

    Функції є втіленням основних напрямів діяльності інститутів громадянського суспільства та їх впливу на суспільне життя. Найголовніші з них — наступні:

    По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об’єднання розв’язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують “ тягар проблем ”, які їй доводиться розв’язувати.

    По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їх можливому протистоянні з державою, формують "соціальний капітал" — ті невід'ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій.

    По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають регульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.