Сучасне вчення про громадянське суспільство як середовище для демократії

     Розуміння «природного стану» також є центральним в будь-якій оцінці бачення Локком здійснення влади в суспільстві. Для Локка не існує жодної світської влади, яка є внутрішньо легітимною. Вся влада в цьому світі йде врешті-решт від Бога. Люди в громадянському суспільстві відмовляються від «виконавчої влади», «яка залишила цю природну владу, передають її в руки співтовариства», від якого політична влада і походить. Різноманітні структури політичної влади, які існують в світі, всі походять від власне індивідуальної виконавчої й законодавчої влади в природному стані, яку окремі особи мають як агенти Бога». Самі обмеження повноважень правителя були для Локка засновані на припущенні, що «ніхто не може передати іншому більше влади, ніж сам її має; і ніхто не має абсолютної свавільної влади над собою або над іншим лише для того, щоб руйнувати своє власне життя або відібрати у іншого його життя чи власність».

    Якщо  для Гоббса і Локка громадянсько-цивілізоване суспільство цивілізоване тому, що воно є безпосередньо політичним суспільством, то для Руссо воно ще не політичне. Політичним воно стає лише на засадах суспільного договору з владою, і лише на договірній основі поєднання громадянських і політичних відносин воно стає новим, відроджене природним станом справжньої цивілізації. Концепцію суспільного договору, що створює «політичний організм», Руссо викладає так: коли кожний із нас «передає в загальне надбання і ставить під загальне керівництво загальної волі свою особистість», тоді утворюється «нероздільне ціле».[17; 86] З цієї сукупності виникає народ: кожний, хто до цього належить, виступає у двох розбіжних іпостасях: як громадянин, що бере участь у природній волі, - по-перше, і як підданий, вимушений підпорядковувати свою особисту волю державі – по-друге. Отже, через суспільний договір людина  переходить із стану природного у стан громадянський. З цим новим для неї станом Руссо пов’язує три головні вартості, що творять особу: «право власності на все, чим вона володіє»; громадянську свободу, обмежену єдино загальною волею; і ще «свободу моральну», яка заважає йому вчинити за першим бажанням, тобто як раб, а не як громадянин.

    Наступним кроком розвитку теорії громадянського суспільства можна вважати теорію Ш.-Л. Монтеск’є. Він писав, що громадянське суспільство є результатом історичного  розвитку суспільства – четвертим щаблем розвитку після природного стану, сім’ї, героїчного часу. Громадянське суспільство, за Ш.-Л. Монтеск’є, є суспільством ворожнечі людей, а для подолання і нейтралізації цієї ворожнечі необхідна держава. Державність, відтак, внутрішньо притаманна громадянському суспільству, однак не тотожна йому. В суспільстві, за Ш.-Л. Монтеск’є, діють два види законів – громадянські і державні. Перші регламентують недержавні відносини (відносини власності, добровільних об’єднань громадян тощо), інші – переважно політичні права і свободи громадян. Ш.-Л. Монтеск’є розглядає громадянське суспільство як важливий запобіжник сваволі й диктатури, громадянські і державні закони називає, тим часом, взаємозалежними.

    Ш. Монтеск’є справедливо пов’язував правове становище особи з політичним устроєм.  Пише про деспотію, де люди рівні між собою тому, що всі вони живуть у політичному рабстві.

    Як  зазначив Монтеск’є, «свобода є право робити все, що дозволено законами. А якщо припустити, що громадянин може робити і те, що законами забороняється, - свободи нема, бо точно так само могли вчинити й інші громадяни». Для громадянина політична свобода є той душевний спокій, що зберігається в переконанні кожного у своїй безпеці; а щоб володіти такою свободою, потрібне правління, при якому усувається страх одного громадянина перед іншим. На думку Монтеск’є, свободи нема, коли судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої.

    Адам  Ферґюссон, зокрема, чітко протиставив  громадянське (цивільне) суспільство  суспільствам диким і варварським, а головну ознаку цивілізованості вбачав у повільному, але невпинному усуненні насильства із взаємин між людьми. Саме звідси бере початок тенденція етизації поняття “ громадянське суспільство ”, особливо в англійській соціальній філософії, підкреслювання ролі в ньому моральності, вихованості, повсякденної та політичної культури.

    Нероздільність  моралі і права, принципи правової держави, яка створює сприятливі умови для функціонування громадянського суспільства, обґрунтовували німецькі філософи Еммануїл Кант та Ґ.В.Ф. Гегель.

    Кант  розробляє теорію громадянського суспільства. Він вважав, що люди об’єднуються заради узгодження й об’єднання волі всіх громадян. “ Об’єднані ж для законодавства члени такого суспільства (societas civilis), тобто держави, називаються громадянами (cives)”. Невід’ємними атрибутами громадянства мають бути:

      Кант розрізняє активних і  пасивних громадян. “ Лише здатність голосувати становить стан громадянина, ця здатність передбачає самостійність того у складі народу, хто прагне бути не просто часткою спільноти, але її членом, тобто діяти згідно з власним уподобанням і волею разом із іншими ”.

    Гегель розрізняє громадянське суспільство й політичну державу. Громадянське суспільство - сфера реалізації особливих, приватних цілей та інтересів окремої особистості.

    Гегель  зображує громадянське суспільство як суспільство, яке розривається від протилежних інтересів, як війну всіх проти всіх. На його думку, є три основні моменти громадянського суспільства: система потреб, здійснення правосуддя, міліція і корпорація. В структурі громадянського суспільства, Гегель виокремлює такі складові:

    Навіть  при наявності надмірного багатства, громадянське суспільство не в стані  боротися з надмірною бідністю. [1; 37]

    Обожнюючи державу як втілення всезагальності, як “ дійсність Розуму ” і “ ходу Бога в світі ”, Гегель усе ж таки вважав ідеалом не будь-яку державу, а лише конституційну монархію. Він виступав за кодифікацію законів, публічність судочинства, створення суду присяжних, формулюючи тим самим важливі принципи правової держави, втілення яких уможливлювало функціонування громадянського суспільства. Його Гегель пов’язував із системою егоїстичних потреб індивідів та з публічною сферою суспільного життя, яка певним чином узгоджувала і регулювала їх задоволення.

    Кожний  індивід прагне вдовольнити лише свої специфічні егоїстичні потреби  і цілі, але зробити це повною мірою він може тільки у взаємодії з іншими людьми. Особливого значення Гегель надавав корпораціям (або громадським спілкам), які об’єднують індивідів за родом діяльності і за здатністю до праці. Завдяки їх діяльності суперечності між індивідами уодностайнюються, а зв’язки між ними синтезуються в державі – “ самоусвідомлюючій субстанції, розвиненій до органічної діяльності ”. Для позначення громадянського суспільства він вживає термін buergerliche Gesselshaft – “бюргерське” (горожанське, міщанське) суспільство, зміст якого пізніше був зведений марксистами до буржуазного суспільства у класовому розумінні. Члени громадянського суспільства рівні у юридичному розумінні, але не рівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях, набутих знаннях тощо. Держава є серцевиною сім’ї і громадянського суспільства, вона їм передує, втілює їх єдність, знімає суперечності. Держава завдяки загальнообов’язковим, об’єктивним і розумним законам та власним інституціям забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Гегель вперше робить спробу провести межу між громадянським суспільством і державою: “ В громадянському суспільстві панує економічний закон, в державі – етичний ”.

    Сучасні дослідники громадянського суспільства  найбільше цінують у спадщині німецького філософа те, що він зауважив складність та неоднозначність громадянського суспільства, вказав на притаманні йому суперечності і, в певному сенсі, став провісником концепції плюралізму. З іншого боку, його ідеї стають нині у пригоді тим, хто намагається окреслити нову модель громадянського суспільства, яка б відповідала умовам і потребам держави загального добробуту. Інститути такого суспільства, турбуючись про покращення добробуту громадян, мусили б бути задіяні у певних формах зв’язків із урядом, поєднуючи індивідуалістичні вартості з підходами, що притаманні м’яким формам корпоративізму.

    Надзвичайно актуальною для сучасного дослідження громадянського суспільства залишається книга французького дослідника Алексіса де Токвіля “ Демократія в Америці ”, написана у 1832 р. В ній уперше було показано тісний зв’язок і в певному сенсі тотожність громадянського суспільства та демократії. Видатний французький мислитель, перебуваючи в США, здійснив аналіз головних засад демократії в Америці. Вважав, що ефективність американської політичної організації полягає в запровадженні загального виборчого права, законодавчій владі більшості. Впровадження рівності всіх перед законом стало гарантом свободи мислення, впевненості в собі, зростання ініціативи. Алексіс де Токвіль дослідив особливості політичного виховання в Америці: виховання взагалі, практичний досвід, легітимний консерватизм, релігію, громадянськість народу, свободу асоціацій, повагу до закону, широкі можливості для всіх верств населення. Освіта необхідна для вміння користуватися свободою: “Проблема демократії не в тому, чи потрібна людям свобода, а в тому, якою мірою вони здатні нею користуватися”. Токвіль вважав, що свобода сприяє й особистому щастю, й економічному добробуту, але вона не є моральним імперативом: “ Ті, хто цінує свободу лише через матеріальну вигоду, не будуть володіти нею довго... Людина, яка чекає від свободи чогось більшого, ніж вона сама по собі, народжена бути рабом ”. [19; 247]

    Токвіль започаткував соціокультурний підхід до розуміння громадянського суспільства, що акцентує увагу на моральному та соціопсихологічному впливові мережі громадських асоціацій, зайнятих вирішенням повсякденних “ малих ” справ. Саме ці організації формують “ місцеві і особисті свободи ”, створюють необхідне для демократії активне соціальне поле, поширюють дух солідаризму, терпимості та кооперації, а також створюють ситуацію наявності “ пильного громадського ока ”, яке повсякчас слідкує за владою. Така інтерпретація видається найбільш плідною при розгляді громадянського суспільства як “ стратегії переходу ” до демократії в посткомуністичних суспільствах, бо вона акцентує увагу не стільки на негативних функціях громадянського суспільства (бути противагою владі, служити заборолом проти диктатури), скільки на позитивних (створювати громадянську культуру, формувати сприятливе для демократії соціальне середовище).

    Досвід  історії підтверджує, що ні влада, ні саме право не можуть бути реальними гарантіями виконання законів, якщо право не легітимізоване суспільством. Тільки воно й може забезпечити дотримання законів як суспільством, так і державою. Проте соціум спроможний це виконати лише на досить високому рівні громадянського, а отже, цивілізованого, культурного, матеріального, інтелектуального розвитку, тобто ставши громадянським суспільством. Громадяни – це ті, хто не скований дисципліною страху і панування, володіють власністю. А власність – це засада, фактор, що робить кожного громадянина активним, відповідальним членом суспільства.

    Отже, громадянське суспільство-І на практиці було молодим буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні свободи, підкорялося  закону, формувало громадянську думку  щодо проблем, які були визнані загально значимими. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створювані ними спілки та об’єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізм саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній регламентації. Разом з тим, ринок ніс і анти громадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільності. [12; 449] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1.2. «Громадянське суспільство - ІІ»

    (друга пол. ХІХ - перша пол. ХХ ст.) 

    В міру усвідомлення цих проблем, зростання  стурбованості ними, наростання класових антагонізмів і загострення класової боротьби, теорія громадянського суспільства, що акцентувала увагу на його позитивних, солідаристських аспектах, відходила у минуле. Наступав період громадянського суспільства-ІІ, який тривав від середини ХІХ до другої половини ХХ ст. як елемент суспільної системи і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя громадянське суспільство значною мірою зберігається. Але в багатьох країнах, де раніше була розроблена теорія громадянського суспільства. Тепер змінюються його якісні параметри. [13; 450]

    Суспільство, за висловом Дж. Кіна, «дичавіє». На практиці це виявляється в загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв’язання конфліктів, загалом – у «нецивілізованому» поводженні та незбалансованому впливі тих, кого ми нині назвали б «олігархами». Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, у тому числі й одна з найрадикальніших – марксизм.