Становлення політичної системи України

  У результаті до влади прийшла на всіх рівнях переважно олігархізована, корумпована управлінська еліта. На сучасному етапі правляча еліта об'єдналася в олігархічні клани, нерідко їх називають клієнтели (лат. clientela — в Давньому Римі група осіб, залежних від патрона). Залежно від того, хто саме в клієнтелі контролює фінанси і хто господар, вона є або «державно-адміністративною», або «державно-чиновницькою», або клієнтелою «вільного підприємництва». Всі їх види представлені в економіко — політичній реальності України. Інтереси клієнтел не збігаються ні з національно-державними інтересами, ні з цінностями громадянського суспільства. Головною їхньою метою є особисте збагачення. Ці реальні й активні актори сучасного соціально-економічного життя глибоко законспіровані. За винятком випадків, коли вони потрапили в американську, німецьку або українську в'язницю, представники кланів зберігають інкогніто. Спостерігаємо феномен приватизації влади, суть якого полягає у прагненні владних еліт збільшити владу заради самої влади, з тим, щоб використати її для розподілу державних ресурсів, а не для реалізації програм, спрямованих на піднесення рівня життя громадян, що зрештою й призводить до тотальної корумпованості влади.

  Досвід пострадянських держав (Україна не виняток) переконливо доводить, що політика в них уражена численними «дитячими хворобами», серед яких, насамперед, проблема неадекватності наявної еліти та її політики до зрослих вимог часу та потреб суспільства.

  По-третє, поза політичним процесом опинився середній клас, який міг би виступити противагою олігархізації суспільства. За деякими дослідженнями, в Україні лише 12 відсотків населення відповідає критеріям середнього класу, ще 40—50 відсотків може стати ним (у розвинутих країнах Заходу середній клас становить 60—70 відсотків).

  Відсутність у державі відповідної економічної та соціальної політики стосовно формування середнього класу спричинює прогресуючу маргіналізацію суспільства — «витіснення» потенційних представників середнього класу до категорії злиденного й бідного населення й у результаті до «протестного» електорату. Причому до цього електорату апелюють як ліві сили, що природно, так і представники олігархічних структур, які доклали й далі докладають чимало зусиль, щоб зробити цей електорат «протестним». Зламати цю тенденцію, створити умови для утвердження середнього класу — одне з невідкладних і надзвичайно актуальних завдань, що постало перед українським суспільством. Середній клас (технічна, наукова, художня інтелігенція, представники малого і середнього бізнесу, менеджери, висококваліфіковані робітники) — це частина суспільства, зорієнтована на стабільність і найбільше зацікавлена в сильній державній владі, спроможній захистити їхні інтереси.

  Варто зазначити, що в політичній системі України найбільш чітко вибудувано вертикаль виконавчої влади республіки. Конституція України надала значну перевагу виконавчій владі, точніше Президентові та його Адміністрації. Президентові підпорядкована й діяльність Уряду, що свідчить про те, що на нинішньому етапі (всупереч деклараціям про відданість демократії) перевага надається авторитарним методам управління. 
   Така тенденція виявляється тією чи іншою мірою в усіх державах па пострадянському просторі (виняток складають держави Балтії). На це є певні об'єктивні обставини. В умовах, коли перед владними структурами з усією гостротою постає проблема модернізації економіки, нарощування темпів розвитку країни, виникає спокуса спертися на авторитарні методи управління. Абсолютизація авторитарних методів, як показує досвід, — прямий шлях до диктатури Проте за відповідних умов авторитарний режим може вивести суспільство з економічної кризи, створити умови для розвитку демократії, формування правової держави та інститутів громадянського суспільства. Зрештою, владні структури повинні діяти професійно, цілеспрямовано й ефективно.

  Перехід від авторитаризму до демократії дає змогу виокремити загальні закономірності та орієнтовні етапи цього процесу, пов'язані з проблемами, які треба вирішувати політичному керівництву за таких умов та у відповідній послідовності, щоб перехід пройшов плавно й завершився встановленням ефективного, справді демократичного політичного режиму. 
 Україна почала формувати свою політичну систему, як уже говорилося, після проголошення незалежності у серпні 1991 року. За цей час утворено такі нові органи державної влади, як інститут Президента України, Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Вища рада юстиції, державні адміністрації. Традиційні органи державної влади, зокрема Верховна Рада України та уряд України зазнали істотних змін. Наявні досягнення у формуванні всіх гілок владних структур виконавчої та законодавчої влади. Сформувалася парламентська система, яка з кожними виборами до Верховної Ради набуває все демократичніших рис, хоча до зразкового парламентаризму ще дуже далеко. У цьому контексті важливо зважено підійти до всього комплексу питань, що стосуються трансформації політичної системи України.

  У відповідності до Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року реформа політичної системи має стати важливим засобом зміцнення конституційного ладу, піднесення ефективності діяльності всіх владних структур, прискорення економічних і соціальних перетворень. 
 Пріоритетними завданнями тут виступають національна безпека держави і забезпечення добробуту її громадян.

           Першочерговою передумовою  ефективної діяльності владних органів  є визначення стратегії демократичного облаштування. Суть проблеми полягає  в практичному втіленні в життя  відомого демократичного принципу, відповідно до якого, за визначенням Авраама  Лінкольна, йдеться про владу  народу, владу, здійснювану народом, і владу в інтересах народу. Владні органи мають бути під реальним, а не уявним контролем народу й  спиратись у своїй діяльності на його довіру та підтримку. Владні структури  слід обирати не для того, щоб  їм підкорялися (підкорятися необхідно  праву й закону), а для того, щоб вони служили громадянам.

        Отже, йдеться про побудову справді демократичної, правової, соціальної держави з авторитетним Президентом, парламентом, що ефективно діє, професійним висококваліфікованим урядом, незалежними судовими органами, Україна стає парламентсько-президентською республікою. Для цього слід: 
 - розширити повноваження і піднести відповідальність Верховної Ради України за формування професійного дієздатного Уряду і здійснення ним Програми діяльності. Кандидатуру для призначення на посаду прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозиції коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Міністр оборони України, міністр закордонних справ України, Голова СБ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням прем'єр-міністра України; 
 - зосередити зусилля Президента України на визначенні та здійсненні стратегічних завдань розвитку держави, зміцненні її економічної та національної безпеки. Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо: 1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій; 2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано персональний склад уряду; 3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись;

        - наділити Уряд відповідними повноваженнями та піднести його відповідальність за стан справ в економічній, соціальній, гуманітарній і зовнішньополітичній сферах. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією. 
 У запропонованій конституційній реформі, ряд положень якої починає здійснюватися з 1 січня 2006 року, основна увага зосереджена навколо інституційних питань: як досягти у парламентсько-президентській республіці оптимального розподілу повноважень парламенту, Президента, уряду, якою має бути виборча система формування органів законодавчої влади, реформа правозахисних органів, адміністративна реформа та реформа органів місцевого самоврядування. Немає сумніву, що ці питання є важливими і їх треба вирішувати, насамперед на конституційному рівні.

     Проте залишаються проблеми, від розв'язання яких залежить стабільність у суспільстві  та, зрештою, результативність політичної реформи. 
 Перша стосується політичної еліти. Ефективність діяльності владних органів вирішальною мірою залежить від рівня компетентності тих, хто управляє. У владні структури після їх реформування мають прийти дібрані за конкурсом професіонали, які бажають і здатні самовдосконалюватися. Слід провести атестацію всього корпусу державних службовців на відповідність посадам, які вони обіймають. Управлінці покликані володіти політичною культурою, тобто професійно знати закони суспільно-політичного державного устрою, професійно вміти застосовувати ці знання в своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колегами, нести правову та моральну відповідальність за стан справ у галузі, якою вони керують. Одна з проблем тут — викорінення тотальних проявів корупції в державному апараті. Треба здійснити на загальнодержавному рівні перевірку відповідності декларованих посадовими особами доходів їхнім реальним прибуткам. У ряді європейських країн, зокрема в Польщі, Фінляндії, Франції, діє спеціальний судовий орган — Державний трибунал, повноваженням якого є притягнення до відповідальності вищих посадових осіб за порушення Конституції чи законів у сфері виконання своїх службових обов'язків. Концептуальною засадою нормативно-правових актів щодо боротьби з корупцією має бути не документування наслідків цього негативного явища, а створення умов, які б виключали можливість корупційних проявів.

       Якщо цю тенденцію не подолати  — корупція нині проникла не  тільки в політичну, а й практично  в усі сфери суспільного життя,  — то наслідком може стати  становлення такого суспільного  ладу, в якому навіть при чітко  визначених повноваженнях різних  гілок влади чесність, порядність, обов'язковість, професіоналізм  перестануть сприйматися як моральні  орієнтири соціальної поведінки,  а Україна буде виведена з  числа цивілізованих країн. 
 Належить активно залучити до процесу державного управління молоду генерацію політиків і управлінців.

       Друга — це становлення правової  держави і громадянського суспільства.  Саме в цьому контексті стратегічним  напрямом реформування політичної  системи має стати формування  громадянського суспільства, яке  є основою правової держави,  його становлення відбувається  одночасно з її утвердженням. Нагадаємо, що правова держава  — це тип держави, головними  ознаками якої є верховенство  права й закону, розмежування  функцій різних гілок влади,  правовий захист особи, юридична  рівність громадянина й держави.  Мета правової держави — служіння  відповідному закону й зумовленому  ним соціальному та політичному  ладу. Критерій для віднесення  держави до правових — стабільність  суспільства, оперативність державного  управління, задоволення громадян  діяльністю владних органів. Головне  завдання правової держави полягає  в юридичному забезпеченні інтересів,  життєвого простору кожної людини. Йдеться про таке суспільство,  якому держава підкоряється і  якому служить, виконуючи його  волю, — про громадянське суспільство. 
 Для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства потрібно: 
 - прийняти закон про громадські об'єднання; законодавчо забезпечити ефективне функціонування органів місцевого самоврядування, створити необхідну фінансову та матеріально-технічну базу для їх діяльності; 
 - за допомогою освіти, засобів масової інформації сприяти засвоєнню кожним громадянином положень Конституції України, інших законодавчих актів, підвищити рівень і розширити сферу викладання політичної науки у вищих і середніх закладах освіти;

      - забезпечити законодавче залучення  представників опозиції, засобів  масової інформації до участі  в діяльності влад них інститутів, а також до розроблення, прийняття  і відповідальності за реалізацію  важливих державних законів, ухвалити  закони про опозицію, про державну  підтримку діяльності засобів  масової інформації, створити громадське  телебачення в Україні. Влада  має оволодіти цивілізованими  правилами взаємовідносин з опозицією,  діяти цивілізовано, тільки годі  вона може розраховувати на  адекватні дії опозиційних сил;

      - запровадити постійні зустрічі (Національна асамблея, Громадянський  форум, круглий стіл) вищих посадових  осіб держави, лідерів політичних  партій, опозиційних рухів з метою  обговорення і розв'язання конфліктних  питань суспільного розвитку, визначення  стратегії розвитку країни в  політичній, економічній і міжнародній  сфері. Цю стратегію повинні  поділяти всі гілки влади, підтримувати  все суспільство.