Становлення політичної системи України

     Контрольна  функція Верховної Ради України  тісно пов'язана з іншими функціями  парламенту: здійснення вищезазначених функцій і повноважень вимагає  перевірки виконання прийнятих  рішень.

     Верховна  Рада України здійснює й інші повноваження, які відповідно до Конституції України  належать до її відання.

     Вищим органом у системі органів  виконавчої влади с Кабінет міністрів  України. Кабінет міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній  Раді України.

     Підставу  діяльності Кабінету міністрів складає  Програма діяльності уряду, яку має  розглянути й схвалити Верховна Рада України. Відносини Верховної Ради з Кабінетом міністрів визначаються законами, ухваленими парламентом, які  уряд зобов'язаний неухильно виконувати. Верховна Рада здійснює фінансовий контроль за діяльністю уряду шляхом затвердження Державного бюджету та прийняття  рішення щодо звіту про його виконання.

     До  складу Кабінету міністрів входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається  Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету міністрів призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра. 
 Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

           Кабінет міністрів  України: забезпечує державний суверенітет  і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції  і законів України, актів Президента України. Важливим завданням Кабінету міністрів є забезпечення прав і  свобод людини й громадянина, що цілком відповідає сутності демократичної  держави. 
 Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації в співробітництві з регіональними, місцевими виборчими органами. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

     Відносно  новим соціальним інститутом для  України с органи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в Україні  бере свій початок від Магдебурзького права. З середини XIX ст. місцеве управління з ініціативи прусського юриста Рудольфа Гнейста стало називатися місцевим самоврядуванням. Ця форма суспільного устрою відображена в таких міжнародних правових документах, як Всесвітня декларація та Європейська хартія про місцеве самоврядування. Згідно з правовими актами, важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.

     Згідно  з Законом України, місцеве самоврядування — це гарантоване державою право  та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи жителів  кількох сіл, селища та міста —  самостійно вирішувати питання місцевого  значення в межах Конституції  і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через  органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі  комітети, а також через районні  та обласні ради, які представляють  спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Статус голів, депутатів  і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок їх утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Держава фінансово підтримує  місцеве самоврядування.

     У системі функцій місцевого самоврядування є аналогічні відповідним функціям держави. До основних функцій місцевого  самоврядування належать: політична  — забезпечує реалізацію громадянами  конституційного права брати  участь в управлінні державними та громадськими справами, формуванні органів  місцевого самоврядування; економічна — полягає у виконанні програм  економічного розвитку територіальних одиниць; матеріально-технічна — здійснює управління об'єктами комунальної власності; бюджетно-фінансова, соціально-культурна, екологічна тощо.

       Треба мати на увазі, що функції  місцевого самоврядування є надзвичайно  динамічні. Деякі з них можуть  зникати зі втратою потреби  в цих функціях, але їх змінюють  нові, що є своєрідною відповіддю  на вимоги часу. 
 Отже, влада органів місцевого самоврядування є похідною від державної влади, суть якої полягає в переданні територіальним громадам та утвореним ними органам у межах, передбачених чинним законодавством, певної частини повноважень органів державної влади для здійснення централізованої державної виконавчої влади на місцях.

       Система судової влади в Україні  складається з Конституційного  Суду України, судів загальної  юрисдикції, міжнародних комерційних  арбітражів.           Новим інститутом у системі правосуддя України є Вища рада юстиції.   
 Утвердження правової держави значною мірою залежить від ефективного функціонування судової влади, яка є інституційною характеристикою правової держави, важливою гілкою в системі поділу влади. Судова влада тісно пов'язана з принципом верховенства права. Забезпечуючи правосуддя, судова влада доводить, що суспільство має правову державу.

           Дотримання владними структурами, відповідно до Основного  Закону країни, своїх функцій і  повноважень покликаний контролювати Конституційний Суд України.

           Конституційний Суд  є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, складається  з вісімнадцяти суддів. Президент  України, Верховна Рада України та з'їзд  суддів України призначають (чи обирають) по шість суддів Конституційного  Суду України.

     Повноваження  Конституційного Суду можна поділити на чотири напрями. Перше — вирішення  питань щодо відповідності духу й  букві Конституції законів, прийнятих  Верховною Радою, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної  Ради Автономної Республіки Крим. Друге  — офіційне тлумачення Конституції  України і законів України. Третє  — розгляд справ щодо відповідності  Конституції України чинних міжнародних  угод або тих, які вносяться до Верховної Ради для надання згоди  на їх обов'язковість. Четверте — надання  висновків стосовно дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України  з поста у порядку імпічменту. На суддів Конституційного Суду України  поширюються гарантії незалежності та недоторканності.

           Варто зазначити, що створення чіткого механізму стримувань і противаг між гілками влади, а головне неухильне дотримання владними структурами Конституції України — неодмінна умова поглиблення демократичних засад в управлінні державою.

           Надзвичайно важливу  роль у процесі формування владних  структур відіграють політичні партії. За даними Міністерства юстиції, в Україні  на початок 2004 року зареєстровано 96 політичних партій. Політична партія — добровільне  об'єднання громадян, яке виражає  інтереси певних соціальних верств і груп, бере участь у процесах здобуття, утримання і впливу на державну владу й прагне досягти цієї влади шляхом обрання своїх членів на державні посади, при цьому влада стає засобом для реалізації політичної програми такого об'єднання. Відомо, що розвинута політична система будь-якої держави побудована на демократичних засадах і принципах, які гарантуються Конституцією. У свою чергу, багатопартійність є невіддільним елементом політичної системи. Політичний спектр сучасних партій представлено такими напрямами: соціалістично-комуністичний. Це Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Селянська партія України та ін. Партії цього напрямку зорієнтовані переважно на пріоритет колективних форм власності й господарювання в економіці, розвиток міждержавних стосунків, зокрема інтеграційних економічних процесів у межах СНД; центристський. Це — Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія регіонів, Партія зелених України, Народна аграрна партія України, Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» та інші. Визначаючи самоцінність незалежності України, ці партії зосереджують свою увагу на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України; націонал — демократичний. Це — Народний Рух України, Республіканська партія України, Християнсько-демократична партія України, Конгрес українських націоналістів та ін. Побудова держави за національною ознакою, вихід України із СНД, антиросійські настрої — провідні програмові вимоги цих партій. 
 Прогнозуючи розвиток багатопартійності, можна передбачити, що партійна система України буде поступово трансформуватися від атомізованої з великою кількістю нечисленних, маловпливових партій до більш стабільної системи поляризованого плюралізму в його класичному поділі на лівих, центр і правих. Про це свідчать, зокрема, підсумки останніх (2002 р.) парламентських виборів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. Напрями реформування політичної системи 

  Коли ми говоримо про модель державно-політичного устрою в сучасній Україні, то йдеться, зрештою, про лад, де парламент приймає закони, президент є главою держави, прем'єр-міністр і його Кабінет здійснюють виконавчу владу. Владні структури, насамперед законодавчі органи, формуються з участю політичних партій. У такій державі чітко розподілено функції та повноваження законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про правову демократичну державу та громадянське суспільство. Проте це в ідеалі. Наявна модель політичної системи України діє неефективно.

  Сучасний етап перехідного періоду характеризується перманентною кризовою ситуацією, яка охоплює політичну, економічну, соціальну та духовну сфери.

  У політичній сфері зростає недовіра людей до діяльності владних структур: надії на оптимізацію і стабілізацію суспільно-політичного та економічного життя після президентських виборів, Всеукраїнського референдуму, останніх парламентських виборів не виправдалися. Найвищі органи законодавчої і виконавчої влади замість того, щоб зосередити увагу на розв'язанні назрілих політичних, економічних і соціальних проблем, втяглися в нове протистояння. Законодавча влада діє в умовах несформованого правового простору, виконавча — все ще не має чіткої програми економічних і соціальних реформ, судова влада не позбулася залежності від владних структур, «четверга влада» — ЗМІ, як правило, виконує державні замовлення. Верховна Рада України, Президент України, Кабінет міністрів України виявляють неспроможність у вирішенні стратегічних завдань, що постали перед державою.

  Негативні процеси спостерігалися до останнього часу й у розвитку економіки України: по суті зруйноване державне управління економічними процесами. За роки незалежності Україна втратила майже дві третини свого промислового й сільськогосподарського потенціалу, систематично зменшуються виробництво товарів, національний прибуток, зростають зовнішні борги. Існуюча фінансово-кредитна система не сприяє стимулюванню розвитку виробництва. Вкрай високий рівень енерго- й ресурсовитратності української промисловості (на закупівлю газу щорічно витрачається 5 млрд. доларів) підриває можливості українського бюджету з модернізації економіки й проведення необхідних структурних перетворень.

  Сьогодні є підстави, хоча поки що обережно, стверджувати, що Україна успішно подолала після кризовий відновлюваний період і вітчизняна економіка поступово входить в етап інвестиційного зростання. Труднощі нинішньої економічної ситуації переважно пояснюються необхідністю переробляти не тільки те, що дісталося нам у спадщину від адміністративної системи, а й усувати наслідки серйозних управлінських помилок, яких припустилися за останні роки. Через безладну імітаційну, неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, тривалу відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків із республіками колишнього Радянського Союзу, насамперед із Росією, державами Центральної та Східної Європи (ці зв'язки почали відновлюватися лише останнім часом) багатої на природні ресурси, з високотехнологічною промисловістю, потужним сільським господарством і кваліфікованими кадрами державі дедалі більше загрожує небезпека збанкрутіти, опинитися на шляху залежного розвитку. 
 Знецінено фактори, які гарантують соціальну стабільність. Так, рівень освіти, професійна компетентність, що в цивілізованому суспільстві забезпечують їхнім власникам необхідний життєвий рівень, нині не є такими. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічної, найкваліфікованіші робітники залишають виробництво, переходять до сфери торгово-підприємницької діяльності. Спостерігається ріст майнової нерівності, зубожіння переважної частини населення. Для соціально незахищених верств населення дедалі гострішою стає проблема фізичного виживання.  
 Зростаюча бідність (до категорії бідних в Україні належить 27,8 відсотка), зниження реальних можливостей охорони здоров'я, поширення так званих соціальних хвороб (туберкульозу, СНІДУ тощо) і критичний стан екології не можуть не чинити негативного впливу на суспільство загалом і на його демографічні показники зокрема. Держава, покликана суспільством виконувати функції захисту й управління, з ними впоратися не може. Підтвердженням цього є катастрофічний, який можна порівняти лише з голодомором 30-х років або сталінськими репресіями, демографічний провал. Скорочення чисельності населення відбувається за умов істотного зменшення тривалості життя і підвищення рівня смертності через нещасні випадки і самогубства. Якщо в найближчій перспективі не буде розв'язано демографічний вузол, то через три — чотири десятиріччя виявиться, що нинішнє покоління розбудовує країну для іноземців. 
 Найглибшою і найнебезпечнішою для суспільства є криза в духовній сфері. Саме тут спостерігаємо невпевненість переважної більшості населення, особливо молоді, в завтрашньому дні, втрата політичних і соціальних орієнтирів, ідеалів. Негативно впливають на почуття людей і такі чинники, як тотальне перекреслення радянського періоду в історії України, протиставлення старшого покоління, яке начебто нічого корисного не зробило, молодшому; міжконфесійні конфлікти; поширення правового нігілізму, безвідповідальності; зростання злочинності, корупції. Спостерігається криза світогляду, суті і смислу повсякденного буття, формується ідеологія, отруєна не сприйняттям дійсності. До цього слід додати деструктивний вплив на духовну сферу, який справляє наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація владними структурами преси, радіо, телебачення, поява заборонених зон для критики, а також обмеженість, збідненість інформаційної сфери.

  В умовах соціальної нестабільності суспільства масова свідомість шукає винуватців такого стану. Серед них, насамперед, називають ділків тіньової економіки, на другому місці — працівників колишньої та нинішньої владної номенклатури, яких небезпідставно підозрюють у корупції. 
 Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Ще не дійшло до соціального вибуху, але немає і співробітництва, довіри. Народ навчився виживати, але ще й досі не навчився захищати свої права. Опозиційні настрої щодо влади не згасають.

  У чому причина такого становища?

  По-перше. Не спрацьовує визначений Конституцією України механізм стримувань і противаг функціонування владних структур, які діють неефективно й втратили довіру більшості громадян. Не вдається запровадити верховенство закону в усі сфери громадського життя.

  Поділ функцій влади можна вважати індикатором демократизму держави, умовою режиму законності в ній. Законодавча влада покликана ухвалювати закони, які фіксують міру свободи, що зумовлена рівнем розвитку суспільства. Виконавча влада має забезпечувати дотримання меж та гарантій свободи діяльності громадян та організацій. Розподіл функцій влади на законодавчу та виконавчу — необхідна, але недостатня умова демократизму в суспільстві без незалежної судової влади. Соціальна роль судової влади полягає в забезпеченні права, закріпленого в Конституції, інших законах, міжнародних договорах.

  З головних функцій трьох гілок влади випливає така їх специфічність, як діахронізм, тобто особливе спрямування у часі. Законодавча влада має справу з визначенням того, якими мають бути суспільні відносини в майбутньому. Виконавчій владі належать питання теперішнього часу. Судова влада розглядає тільки факти й події, що відбулися в минулому, ті, які вже здійснилися.

  Принцип поділу функцій влади невіддільний від визнання єдності державної влади, джерелом якої є народ. Єдність влади визначається необхідністю взаємодії всіх відносно незалежних влад. Має ефективно діяти механізм стримувань і противаг, згідно з яким кожна з трьох влад є відносно рівною: «поділ влад + принцип обмежень і противаг = свобода». Тільки узгодження дій усіх трьох гілок влади, а також авторитет політиків, що обіймають вищі державні посади, спроможне забезпечити функціонування та розвиток країни. Неузгодження дій гілок влади призводить до політичної кризи в державі, що й спостерігається нині в Україні.

  По-друге. Політична еліта України, яка виросла в умовах союзної держави, не сформувалась як справжня еліта, а тому виявилася неспроможною вирішувати загальнодержавні завдання. В сучасній Україні політичну еліту представляють колишні партійні, профспілкові й комсомольські функціонери, а також представники національно-демократично налаштованих верств. Перші, прийшовши до влади за відсутності досконалих законів, здебільшого почали задовольняти власні інтереси. Другі, не маючи професійних умінь і навичок управління, виявляють безпорадність при розв'язанні складних соціальних і економічних проблем, що не заважає їм самим збагачуватися також.